Живий міст художник франц рубо. Міст із живих людей – правда чи вигадка? Чи можливий живий міст технічно

Похід полковника Карягіна проти персів у 1805 році не схожий на реальну військову історію. Він схожий на приквел до "300 спартанців" (20 000 персів, 500 росіян, ущелини, штикові атаки, "Це божевілля! - Ні, це 17-й єгерський полк!"). Золота, платинова сторінка російської історії, що поєднує бійню божевілля з найвищою тактичною майстерністю, чудовою хитрістю та приголомшливою російською нахабністю.

У 1805 році Російська імперіявоювала із Францією у складі Третьої коаліції, причому воювала невдало. Франція мала Наполеона, а в нас були австрійці, чия військова слава на той момент давно закотилася, і британці, які ніколи не мали нормальної наземної армії. І ті, й інші поводилися як повні невдахи і навіть великий Кутузов всією силою свого генія не міг переключити телеканал "Фейл за фейлом". Тим часом на півдні Росії у перського Баба-хана, що з муркотінням читав зведення про наші європейські поразки, з'явилася Ідейка. Баба-хан перестав муркотіти і знову пішов на Росію, сподіваючись розрахуватися за поразки попереднього, 1804 року. Момент був обраний вкрай вдало - через звичну постановку звичної драми "Натовп так званих криворуких-союзників і Росія, яка знову всіх намагається врятувати", Петербург не міг прислати на Кавказ жодного зайвого солдата, при тому, що на весь Кавказ було від 8000 до 10 000 солдатів. Тому дізнавшись, що на місто Шушу (це в нинішньому Нагірному Карабаху. Азербайджан знаєте, так? Зліва-знизу), де знаходився майор Лисаневич із 6 ротами єгерів, йде 20 000 перського війська під командуванням Наслідного Принца Аббас-Мірзи (мені хочеться думати, що він пересувався на величезній золотій платформі, з купою виродків, фриків і наложниць на золотих ланцюгах, прямий як Ксеркс), князь Ціціанов вислав всю допомогу, яку тільки міг вислати. Усі 493 солдати та офіцери при двох гарматах, супергерої Карягіні, супергерої Котляревському (про який окрема історія) та російському військовому дусі.

Вони не встигли дійти Шуші, перси перехопили наших по дорозі, біля річки Шах-Булах, 24 червня. Перський авангард. Скромні 4000 чоловік. Анітрохи не розгубившись (у той час на Кавказі битви з менш ніж десятикратною перевагою противника не вважалися за битви і офіційно проходили в рапортах як "вчення в умовах, наближених до бойових"), Карягін побудував військо в карі і цілий день відбивав безплідні атаки
перської кавалерії, поки від персів не залишилися одні ошметки. Потім він пройшов ще 14 верст і став укріпленим табором, так званим вагенбургом або, по-російськи, гуляй-городом, коли лінія оборони вишиковується з обозних возів (з огляду на кавказьку бездоріжжя і відсутню мережу постачання військам доводилося тягати з собою значні запаси). Перси продовжили атаки ввечері і безплідно штурмували табір до самої ночі, після чого зробили вимушену перерву на розчищення куп перських тіл, похорон, плач та написання листівок сім'ям загиблих. На ранок, прочитавши надісланий експрес-поштою мануал "Військове мистецтво для чайників" ("Якщо ворог зміцнився і цей ворог - російський, не намагайтеся атакувати його в лоб, навіть якщо вас 20 000, а його 400"), перси почали бомбардувати наш гуляй -місто артилерією, прагнучи не дати нашим військам дістатися до річки та поповнити запаси води. Росіяни у відповідь зробили вилазку, пробилися до перської батареї і підривали її до біса собачим, скинувши залишки гармат у річку, імовірно - з єхидними матерними написами. Втім, становища це не врятувало. Провоювавши ще один день, Карягін почав підозрювати, що він не зможе з 300 росіянами перебити всю перську армію. Крім того, почалися проблеми всередині табору – до персів перебіг поручик Лисенка та ще шість зрадників, наступного дня до них приєдналися ще 19 хіпі – таким чином наші втрати від боягузливих пацифістів почали перевищувати втрати від невмілих перських атак. Жага, знову ж таки. Спека. Кулі. І 20 000 персів довкола. Незатишно.

На офіцерській раді було запропоновано два варіанти: чи ми залишаємось тут усе і вмираємо, хто за? Нікого. Або ми збираємося, прориваємо перське кільце оточення, після чого ШТУРМУЄМ прилеглу фортецю, поки нас наздоганяють перси, і сидимо вже у фортеці. Там тепло. Добре. І мухи не кусають. Єдина проблема - нас уже навіть не 300 російських спартанців, а в районі 200, а їх, як і раніше, десятки тисяч і вони нас чатують, і все це буде схоже на гру Left 4 Dead, де на крихітний загін тих, хто вижив прут і прут натовпу озвірілих зомбі . Left 4 Dead усі любили вже 1805-го, тому вирішили прориватися. Вночі. Перерізавши перських вартових і намагаючись не дихати, російські учасники програми "Залишитися живими, коли залишитися живими не можна" майже вийшли з оточення, але натрапили на перський роз'їзд. Почалася погоня, перестрілка, потім знову погоня, потім наші нарешті відірвалися від махмудів у темному темному кавказькому лісі і вийшли до фортеці, названої на ім'я річки Шах-Булахом. До того моменту навколо учасників божевільного марафону "Боряйся, скільки зможеш" (нагадаю, що йшов уже ЧЕТВЕРТИЙ день безперервних боїв, вилазок, дуелей на багнетах і нічних хованок по лісах) сяяла золотиста аура кінця, тому Карягін просто розбив ворота Шах-Була ядром, після чого втомлено запитав у невеликого перського гарнізону: "Хлопці, подивіться на нас. Ви правда хочете спробувати? Ось правда?" Хлопці натяк зрозуміли та розбіглися. У процесі розбігу було вбито два хани, російські ледве встигли відремонтувати ворота, як здалися основні перські сили, стурбовані зникненням улюбленого російського загону. Але то був не кінець. Навіть не початок кінця. Після інвентаризації майна, що залишилося в фортеці, з'ясувалося, що їжі немає. І що обоз з їжею довелося кинути під час прориву з оточення, тож їсти нема чого. Зовсім. Зовсім. Зовсім. Карягін знову вийшов до військ:

Друзі, я знаю, що це не шаленство, не Спарта і взагалі не щось, для чого винайшли людські слова. З і так жалюгідних 493 людей нас залишилося 175, практично всі поранені, зневоднені, виснажені, втомою. Їжі немає. Обозу немає. Ядра та патрони закінчуються. А крім того, прямо перед нашими воротами сидить спадкоємець перського престолу Аббас-Мірза, який кілька разів спробував узяти нас штурмом. Чуєте хрюкання його ручних виродків і регіт наложниць? Це він чекає, поки ми здохнемо, сподіваючись, що голод зробить те, що не змогли зробити 20 тисяч персів. Але ми не помремо. Ви не помрете. Я, полковник Карягін, забороняю вам вмирати. Я наказую вам набратися всього нахабства, яке у вас є, тому що цієї ночі ми покидаємо фортецю і прориваємося до ЩЕ ОДНІЙ КРІПОСТІ, ЯКІ ЗНОВУ ВІЗЬМЕМ ШТУРМОМ, З ВСІЙ ПЕРСИДСЬКОЮ АРМІЄЮ НА ПЛЕЧАХ. А також виродками та наложницями. Це не голлівудський бойовик. Це не епос. Це російська історія, пташенята, і ви її головні герої. Виставити на стінах вартових, які всю ніч перегукуватимуть між собою, створюючи відчуття, ніби ми у фортеці. Ми виступаємо, як тільки стемніє!

Кажуть, колись на небесах був ангел, який відповідав за моніторинг неможливості. 7 липня о 22 годині, коли Карягін виступив із фортеці на штурм наступної, ще більшої фортеці, цей ангел помер від подиву. Важливо розуміти, що до 7 липня загін безперервно бився ось уже 13-й день і був не скільки в стані "термінатори йдуть", скільки в стані "гранично відчайдушні люди на одній лише злості та силі духу рухаються в Серце Темряви цього божевільного, неможливого, неймовірного, немислимого походу. З гарматами, з підводами поранених, це була не прогулянка з рюкзаками, а великий і важкий рух. Карягін вислизнув із фортеці як нічний привид, як нетопір, як істота з Тієї, Забороненої Сторони - і тому навіть солдати, що залишилися перекликатися на стінах, зуміли втекти від персів і наздогнати загін, хоч і вже приготувалися померти, розуміючи абсолютну смертність свого завдання. Але Пік Безумства, Відваги та Духа був ще попереду.

Просувається крізь темряву, морок, біль, голод і спрагу загін російських солдатів? Примар? Святі війни? зіткнувся з ровом, через який не можна було переправити гармати, а без гармат штурм наступної, ще краще закріпленої фортеці Мухрати, не мав ні сенсу, ні шансів. Ліси, щоб заповнити рів, поряд не було, не було часу шукати ліс - перси могли наздогнати будь-якої хвилини.
Але винахідливість російського солдата і безмежне його самопожертву врятували і з цього лиха.
Хлопці! — крикнув раптом батальйонний заспів Сидоров. - Чого ж стояти та замислюватися? Стоячи міста не візьмеш, краще послухайте, що я вам скажу: у нашого брата гармата - пані, а пані треба допомогти; так перекотимо її на рушницях».

Схвальний шум пішов рядами батальйону. Кілька рушниць одразу ж були встромлені в землю багнетами і утворили палі, кілька інших покладено на них, як перекладини, кілька солдатів підперли їх плечима, і імпровізований міст був готовий. Перша гармата разом перелетіла по цьому в буквальному сенсі живому мосту і лише трохи пом'яла молодецькі плечі, але друга зірвалася і з усього розмаху вдарила колесом по голові двох солдатів. Гармату було врятовано, але люди заплатили за це своїм життям. Серед них був і батальйонний заспівувач Гаврило Сидоров.
8 липня загін увійшов до Касапета, вперше за довгі дні нормально поїв, попив, і рушив далі, до фортеці Мухрат. За три версти від неї загін трохи більше сотні людей атакували кілька тисяч перських вершників, які зуміли пробитися до гармат і захопити їх. Даремно. Як згадував один з офіцерів: "Карягін закричав: "Хлопці, вперед, вперед рятуйте гармати!" Усі кинулися як леви...". Мабуть, солдати пам'ятали, якою ціною їм дісталися ці гармати. На лафети знову бризнуло червоне, цього разу перське, і бризкало, і лилося, і заливало лафети, і землю навколо лафетів, і підводи, і мундири, і рушниці, і шаблі, і лилося, і лилося, і лилося доти, поки перси в паніці не розбіглися, так і не зумівши зламати опір сотні наших. Сотні росіян.
Мухрат узяли легко, а наступного дня, 9-го липня, князь Ціціанов, отримавши від Карягіна рапорт, відразу виступив назустріч перському війську з 2300 солдатів і 10 гарматами. 15 липня Ціціанов розбив і прогнав персів, а потім з'єднався із залишками загонами полковника Карягіна.

Карягін отримав за цей похід золоту шпагу, всі офіцери та солдати - нагороди і платню, що безмовно ліг у рів Гаврила Сидорів - пам'ятник у штаб-квартирі полку, а ми всі отримали урок. Урок рову. Урок мовчання. Урок хрускоту. Урок червоний. І коли наступного разу від вас потрібно зробити щось в ім'я Росії та товаришів, і ваше серце охопить апатія і дрібний бридкий страх типового дитини Росії епохи калі-юги, дій, потрясінь, боротьби, життя, смерті, то згадайте цей рів.

А.В. Потто

«Кавказька війна»
(У 5-ти томах)

Том 1

Від найдавніших часів до Єрмолова

ПОДВИХ ПОЛКОВНИКА КАРЯГІНА

У Карабазькому ханстві, при підошві кам'янистого пагорба, біля самої дороги з Єлизаветополя до Шуші, стоїть стародавній замок, обнесений високою кам'яною стіною з шістьма напівзруйнованими круглими вежами.

Біля цього замку, що вражає мандрівника грандіозно-масивними контурами, б'є ключ Шах-Булах, а трохи далі, верст за десять чи п'ятнадцять, притулився татарський цвинтар, що розкинувся на одному з придорожніх курганів, яких так багато в цій частині Закавказького краю. Високий шпиль мінарета здалеку привертає увагу мандрівника. Але не багато хто знає, що цей мінарет і цей цвинтар - безмовні свідки подвигу, майже нечуваного.

Тут саме, у перську кампанію 1805 року, російський загін чотириста чоловік, під командою полковника Карягіна, витримав напад двадцятитисячної перської армії і з честю вийшов із цього занадто нерівного бою.

Кампанія почалася з того, що ворог перейшов Араку у худоперенінської переправи. Батальйон сімнадцятого єгерського полку, що прикривав її, під командою майора Лисаневича, не в силах був утримати персіян і відступив у Шушу. Князь Ціціанов одразу відправив на допомогу до нього інший батальйон і дві гармати, під командою шефа того ж полку, полковника Карягіна, людину, загартовану в битвах з горцями та персіянами. Сила обох загонів разом, якби їм і вдалося з'єднатися, не перевищувала дев'ятсот чоловік, але Ціціанов добре знав дух кавказьких військ, знав їхніх провідників і був спокійний за наслідки.

Карягін виступив з Єлизаветполя двадцять першого червня і через три дні, підходячи до Шах-Булаха, побачив передові війська перської армії під начальством сардаря Пір-Кулі-хана.

Так як тут було не більше трьох-чотирьох тисяч, то загін, згорнувшись у карі, продовжував йти своєю дорогою, відбиваючи атаку за атакою. Але надвечір вдалині з'явилися головні сили перської армії, від п'ятнадцяти до двадцяти тисяч, що їх проводив Аббас-Мірза, спадкоємцем перського царства. Продовжувати подальший рух російському загону стало неможливим, і Карягін, озирнувшись навкруги, побачив на березі Аскорані високий курган із розкинутим на ньому татарським цвинтарем – місце, зручне для оборони. Він поспішив його зайняти і, нашвидкуруч окопавшись ровом, загородив усі доступи до кургану візками зі свого обозу. Персіяни не забарилися повести атаку, і їхні запеклі напади йшли один за одним без перерви до настання ночі. Карягін утримався на цвинтарі, але це коштувало йому сто дев'яносто сім чоловік, тобто майже половину загону.

" Нехтуючи численністю персіян, - писав він у той самий день Цицианову, - я проклав би собі дорогу штаками в Шушу, але багато поранених людей, яких підняти не маю грошей, унеможливлює будь-яку спробу рушити з зайнятого мною місця " .

Втрати персіян були величезні. Аббас-Мірза побачив ясно, у що йому обійдеться нова атака російської позиції, і тому, не бажаючи даремно витрачати людей, рано обмежився канонадою, не допускаючи думки, щоб такий нечисленний загін міг протриматися більше доби.

Справді, військова історіянебагато представляє прикладів, де загін, оточений у сто разів найсильнішим ворогом, не прийняв би почесної капітуляції. Але Карягін здаватися не думав. Правда, спочатку він розраховував на допомогу з боку карабазького хана, але незабаром від цієї надії довелося відмовитися: дізналися, що хан зрадив і що його син з карабазькою кіннотою перебуває вже в перському стані.

"Я не можу без душевного розчулення згадати, - розповідає сам Ладинський, - що за чудові російські молодці були солдати в нашому загоні. Заохочувати і збуджувати їхню хоробрість не було мені потреби. Вся моя мова до них складалася з кількох слів: "Ходімо, хлопці , з Богом! Згадаймо російське прислів'я, що двом смертям не бувати, а однієї не обминути, а померти ж, самі знаєте, краще в бою, ніж у шпиталі". Всі зняли шапки і перехрестилися. Ніч була темна. від річки, і, як леви, кинулися на першу батарею. В одну хвилину вона була в наших руках. , менш ніж у півгодини, ми скінчили бій, не втративши зі свого боку жодного чоловіка.

Ось деякі подробиці нещасної експедиції, карабазького хана, але незабаром від цієї надії довелося відмовитися: дізналися, що хан зрадив і що його син з карабазькою кіннотою перебуває вже в перському стані.

Ціціанов намагався звернути карабагців до виконання зобов'язань, даних російському государю, і, вдаючи незнаючим про зраду татар, закликав у своїй прокламації до карабагських вірмен: "Невже ви, вірмени Карабага, досі славилися своєю хоробрістю, змінилися, зробилися, стали, зробилися що займаються тільки торговими промислами... Схаменуйтеся!

Але все було марно, і Карягін залишався в тому ж положенні, без надії отримати допомогу із Шушинської фортеці. На третій день, двадцять шостого червня, персіяни, бажаючи прискорити розв'язку, відвели у обложених воду і поставили над річкою чотири фальконетні батареї, які день і ніч обстрілювали російський табір. З цього часу становище загону стає нестерпним, і втрати швидко починають збільшуватися. Сам Карягін, контужений вже тричі на груди і в голову, був поранений кулею в бік навиліт. Більшість офіцерів також вибули з фронту, а солдатів не залишилося й ста п'ятдесяти осіб, придатних до бою. Якщо додати до цього муки спраги, нестерпна спека, тривожні та безсонні ночі, то майже незрозумілою стає грізна завзятість, з якою солдати не тільки безповоротно переносили неймовірні поневіряння, але знаходили ще в собі достатньо сил, щоб робити вилазки та бити персіян.

В одну з таких вилазок солдати, під командою поручика Ладинського, проникли навіть до самого перського табору і, оволодівши чотирма батареями на Аскорані, не тільки здобули воду, а й принесли п'ятнадцять фальконетів.

"Я не можу без душевного розчулення згадати, - розповідає сам Ладинський, - що за чудові російські молодці були солдати в нашому загоні. Заохочувати і збуджувати їхню хоробрість не було мені потреби. Вся моя мова до них складалася з кількох слів: "Ходімо, хлопці , з Богом! Згадаймо російське прислів'я, що двом смертям не бувати, а однієї не обминути, а померти ж, самі знаєте, краще в бою, ніж у шпиталі". Всі зняли шапки і перехрестилися. Ніч була темна. від річки, і, як леви, кинулися на першу батарею. В одну хвилину вона була в наших руках. , менш ніж у півгодини, ми закінчили бій, не втративши зі свого боку жодної людини. Я розорив батарею, набрав води і, захопивши п'ятнадцять фальконетів, приєднався до загону.

Успіх цієї вилазки перевершив найсміливіші очікування Карягіна. Він вийшов дякувати хоробрим єгерям, але, не знаходячи слів, скінчив тим, що перецілував їх усіх перед цілим загоном. На загальний жаль, Ладинський, що вцілів на ворожих батареях при виконанні свого зухвалого подвигу, наступного ж дня був тяжко поранений перською кулею у власному таборі.

Чотири дні стояла жменя героїв віч-на-віч з перською армією, але на п'ятий виявився недолік у патронах і в продовольстві. Солдати з'їли цього дня останні свої сухарі, а офіцери давно вже харчувалися травою та корінням.

У цій крайності Карягін наважився відправити сорок людей на кашкет до найближчих селищ, щоб вони видобули м'яса, а якщо можна, і хліба. Команда пішла під начальством офіцера, який не вселяв до себе великої довіри. Це був іноземець невідомо якоїсь національності, який називав себе російським прізвищем Лисенков; він один із усього загону мабуть обтяжувався своїм становищем. Згодом із перехопленого листування виявилося, що це був справді французький шпигун.

Передчуття якогось горя опанувало у таборі рішуче всіма. Ніч провели в тривожному очікуванні, а до світла двадцять восьмого числа з'явилися з посланої команди лише шестеро людей - з повідомленням, що на них напали персіяни, що офіцер зник безвісти, а решту солдатів порубано.

Ось деякі подробиці нещасної експедиції, записані тоді за словами пораненого фельдфебеля Петрова.

"Щойно ми прийшли в село, - розповідав Петров, - поручик Лисенков відразу наказав нам скласти рушниці, зняти амуніцію і йти саклями. Я доповів йому, що в ворожій землі так робити не годиться, тому що, не рівна година, може набігти неприятель. Але поручик на мене крикнув і сказав, що нам боятися нема чого; табір. - все це виходить якось негаразд". Не так, бувало, робили наші колишні офіцери: бувало, половина команди завжди залишалася на місці з зарядженими рушницями; але з командиром сперечатися не доводилося. Я розпустив людей, а сам, ніби чуючи що- то недобре, піднявся на курган і став оглядати околицю. солдати скоріше рятували рушниці.

"Ну, хлопці, - сказав я, - сила солому ломить; біжи в кущі, а там, Бог дасть, ще й відсидимося!" - З цими словами ми кинулися врозтіч, але тільки шістьом з нас, і то пораненим, удалося дістатися чагарника. Персіяни поткнулися за нами, але ми їх прийняли так, що вони незабаром дали нам спокій.

Тепер, - закінчив свою сумну повість Петров, - усе, що залишилося на селі, чи побито, чи захоплено в полон, рятувати вже нема кого”.

Фатальна невдача ця справила вражаюче враження на загін, що втратив тут з небагатьох людей, що залишилися після захисту, відразу тридцять п'ять добірних молодців; але енергія Карягіна не завагалася.

"Що робити, братці, - сказав він солдатам, що зібралися навколо нього, - горюванню біди не поправиш. Лягайте спати та помолитесь Богу, а вночі буде робота".

Слова Карягіна так і були зрозумілі солдатами, що вночі загін піде пробиватися через перську армію, тому що неможливість триматися на цій позиції була для всіх очевидна, відколи вийшли сухарі та патрони. Карягін справді зібрав військову раду і запропонував пробитися до Шах-Булахського замку, взяти його штурмом і там відсиджуватися в очікуванні виручки. Вірменин Юзбаш брався бути провідником загону. Для Карягіна збулося в цьому випадку російське прислів'я: "Кинь хліб-сіль назад, а вона опиниться попереду". Він зробив колись велику ласку одному єлизаветпольському жителю, син якого до того полюбив Карягіна, що у всіх походах перебував при ньому невідлучно і, як побачимо, відігравав важливу роль у всіх подальших подіях.

Пропозиція Карягіна була прийнята одностайно. Обоз залишили на пограбування ворогові, але фальконети, здобуті з бою, ретельно закопали в землю, щоб їх не знайшли персіяни. Потім, помолившись Богу, зарядили картеччю гармати, забрали на ноші поранених і тихо, без шуму, опівночі на двадцять дев'яте червня, виступили з табору.

За нестачею коней єгеря тягли гармати на лямках. Верхами їхали лише три поранені офіцери: Карягін, Котляревський та поручик Ладинський, та й то тому, що солдати самі не допустили їх поспішати, обіцяючи на руках витягувати гармати, де це буде потрібно. І ми побачимо далі, як чесно вони виконали свою обіцянку.

Користуючись темрявою ночі та гірськими нетрів, Юзбаш деякий час вів загін зовсім потай. Але персіяни незабаром помітили зникнення російського загону і навіть напали на слід, і лише непроглядна темрява, буря і особливо спритність провідника вкотре врятували загін Карягіна від можливості винищення. До світла він був уже біля стін Шах-Булаха, зайнятого невеликим перським гарнізоном, і, користуючись тим, що там усе ще спали, не думаючи про близькість росіян, зробив залп із гармат, розбив залізні ворота і, кинувшись на приступ, за десять хвилин. опанував фортецю. Начальник її, Емір-хан, родич наслідного перського принца, був убитий, і тіло його залишилося в руках росіян.

Ледве відгриміли гуркіт останніх пострілів, як вся перська армія, яка по п'ятах переслідувала Карягіна, здалася на увазі Шах-Булаха. Карягін приготувався до бою. Але минула година, друга нудного очікування - і замість штурмових колон перед стінами замку з'явилися перські парламентарі. Аббас-Мірза звертався до великодушності Карягіна і просив про видачу тіла вбитого родича.

Із задоволенням виконаю бажання його високості, - відповів Карягін, - але для того, щоб і нам були видані всі наші полонені солдати, захоплені в експедиції Лисенкова.

Шах-Заде (спадкоємець) це передбачав, - заперечив персіянин, - і доручив мені передати щире його жаль. Російські солдати до останньої людини лягли дома битви, а офіцер другого дня помер від рани.

Це була брехня; і насамперед сам Лисенков, як було відомо, перебував у перському таборі; проте Карягін наказав видати тіло вбитого хана і лише додав:

Скажіть принцу, що я йому вірю, але що у нас є старе прислів'я: "Хто збреше, тому нехай буде соромно", спадкоємець ж великої перської монархії червоніти перед нами, звичайно, не захоче.

Тим самим переговори і закінчилися. Перська армія обклала замок і почала блокаду, розраховуючи голодом змусити Карягіна здатися. Чотири дні харчувалися обложені травою та кінським м'ясом, але нарешті з'їдено були й ці мізерні запаси. Тоді Юзбаш з'явився з новою неоціненною послугою: він уночі вийшов із фортеці і, пробравшись в вірменські аули, сповістив Ціціанова про стан загону. "Якщо ваше сіятельство не поспішить на допомогу, - писав при цьому Карягін, - то загін загине не від здавання, якого не приступлю, але від голоду".

Донесення це сильно стривожило князя Ціціанова, який не мав при собі ні військ, ні продовольства, щоб йти на виручку.

"У розпачі нечуваному, - писав він Карягіну, - прошу вас підкріпити духом солдатів, а Бога прошу підкріпити вас особисто. Якщо чудесами Божими ви отримаєте полегшення якось від вашої долі, для мене страшної, то постарайтеся мене заспокоїти для того, що моє скорбота перевищує всяку уяву".

Лист цей доставив той самий Юзбаш, який благополучно повернувся в замок, принісши з собою і невелику кількість провізії. Карягін розділив цей запит порівну між усіма чинами гарнізону, але його вистачило лише на добу. Юзбаш став вирушати тоді вже не один, а з цілими командами, які щасливо проводив ночами повз перський табір. Якось російська колона, втім, навіть натрапила на кінний ворожий роз'їзд; але, на щастя, густий туман дозволив солдатам влаштувати засідку. Як тигри кинулися вони на персіян і за кілька секунд винищили всіх без пострілу, одними багнетами. Щоб приховати сліди цього побоїща, вони забрали коней із собою, кров на землі засипали, а вбитих стягли в яр, де закидали землею та чагарником. У перському таборі так нічого і не дізналися про участь загиблого роз'їзду.

Декілька подібних екскурсій дозволили Карягіну протриматися ще цілий тиждень без особливої крайності. Нарешті Аббас-Мірза, втративши терпіння, запропонував Карягіну великі нагороди та почесті, якщо він погодиться перейти до перської служби і здасть Шах-Булах, обіцяючи, що нікому з росіян не буде завдано жодної образи. Карягін просив чотири дні на роздуми, але для того, щоб Аббас-Мірза у всі ці дні харчував росіян їстівними припасами. Аббас-Мірза погодився, і російський загін, справно отримуючи від персіян все необхідне, відпочив і оговтався.

Тим часом минув останній день перемир'я, і до вечора Аббас-Мірза надіслав запитати Карягіна про його рішення. "Завтра вранці нехай його високість займе Шах-Булах", - відповів Карягін. Як побачимо, він дотримався свого слова.

Ледве настала ніч, як увесь загін, керований знову Юзбашем, вийшов із Шах-Булаха, наважившись перебратися в іншу фортецю, Мухрат, яка за гористим місцем розташування та близькістю до Єлизаветполя була зручнішою для захисту. Окольними дорогами, по горах і нетрі, загону вдалося обійти перські пости так потай, що ворог помітив обман Карягіна тільки під ранок, коли авангард Котляревського, складений виключно з одних поранених солдатів і офіцерів, уже був у Мухраті, а сам Карягін з іншими людьми і з гарматами встиг обминути небезпечні гірські ущелини. Якби Карягін і його солдати не були пройняті воістину геройським духом, то, здається, одних місцевих труднощів було б достатньо, щоб унеможливити все підприємство. Ось, наприклад, один із епізодів цього переходу, факт, що стоїть самотньо навіть і в історії кавказької армії.

У той час, коли загін ще йшов горами, дорогу перетнула глибока промоїна, через яку неможливо було переправити гармати. Перед нею зупинилися здивовані. Але винахідливість кавказького солдата і безмежне його самопожертву виручили і з цього лиха.

Хлопці! — крикнув раптом батальйонний заспів Сидоров. - Чого ж стояти та замислюватися? Стоячи міста не візьмеш, краще послухайте, що я вам скажу: у нашого брата гармата - пані, а пані треба допомогти; так перекотимо її на рушницях».

Схвальний шум пішов рядами батальйону. Кілька рушниць одразу ж були встромлені в землю багнетами і утворили палі, кілька інших покладено на них, як перекладини, кілька солдатів підперли їх плечима, і імпровізований міст був готовий. Перша гармата разом перелетіла по цьому в буквальному сенсі живому мосту і лише трохи пом'яла молодецькі плечі, але друга зірвалася і з усього розмаху вдарила колесом по голові двох солдатів. Гармату було врятовано, але люди заплатили за це своїм життям. Серед них був і батальйонний заспівувач Гаврило Сидоров.

Як не поспішав загін з відступом, проте солдати встигли викопати глибоку могилу, в яку офіцери на руках опустили тіла загиблих товаришів по службі. Сам Карягін благословив цей останній притулок покійних героїв і вклонився йому до землі.

"Прощайте! - сказав він після короткої молитви. - Прощайте, істинно православні російські люди, вірні царські слуги! Хай буде вам вічна пам'ять!"

"Моліть, братики, Бога за нас", - говорили солдати, хрестячись і розбираючи рушниці.

Тим часом Юзбаш, який постійно спостерігав за околицями, подав знак, що персіяни вже недалеко. Справді, щойно росіяни дійшли до Кассанет, як перська кіннота вже насіла на загін, і зав'язалася така спекотна сутичка, що російські гармати кілька разів переходили з рук у руки... На щастя, Мухрат уже був близько, і Карягін вночі встиг відступити до нього. з невеликою втратою. Звідси він одразу написав Ціціанову: "Тепер я від атак Баба-хана абсолютно безпечний через те, що тут місце розташування не дозволяє йому бути з численними військами".

У той же час Карягін відправив листа до Аббас-Мірзи у відповідь на пропозицію його перейти до перської служби. "У листі своєму будьте ласкаві говорити, - писав йому Карягін, - що батько ваш має до мене милість; а я вас маю честь повідомити, що, воюючи з ворогом, милості не шукають, крім зрадників; а я, посивівши під рушницею, за щастя вважаю пролити мою кров на службі Його Імператорської Величності".

Мужність полковника Карягіна дало величезні плоди. Затримавши персіян у Карабазі, воно врятувало Грузію від повені її перськими полчищами і дало змогу князю Ціціанову зібрати війська, розпорошені по кордонах, і відкрити наступальну кампанію.

Тоді й Карягіну з'явилася нарешті можливість покинути Мухрат і відступити до селища.Маздигерт, де головнокомандувачприйняв його з надзвичайними військовими почестями. Всі війська, одягнені в парадну форму, були збудовані розгорнутим фронтом, і коли з'явилися залишки хороброго загону, Ціціанов сам скомандував: "На варту!". По рядах гриміло "Ура!", барабани били похід, прапори прихилялися...

Обходячи поранених, Ціціанов за участю розпитував про їхнє становище, обіцяв донести про чудові подвиги загону государеві, а поручика Ладинського відразу привітав кавалером ордена св. Георгія 4-го ступеня [Згодом Ладинський, будучи полковником, командував Еріванським карабінерним полком (колишній сімнадцятий єгерський) і на цій посаді залишався з 1816 по 1823 рік. Всі, хто тільки знав Ладинського вже в похилому віці, відгукуються про нього як про веселу, люб'язну і дотепну людину. Він належав до тих людей, які будь-яку розповідь вміють прикрасити анекдотами і до всього ставляться з комізмом, вміючи помічати скрізь смішні та слабкі сторони.].

Государ надав Карягіну золоту шпагу з написом "За хоробрість", а вірменові Юзбашу чин прапорщика, золоту медаль і двісті карбованців довічної пенсії.

У самий день урочистої зустрічі після вечірньої зорі Карягін відвів геройські залишки свого батальйону до Єлизаветполя. Хоробрий ветеран знемагав від ран, отриманих на Аскорані; але свідомість обов'язку в ньому була так сильно, що, через кілька днів, коли Аббас-Мірза з'явився у Шамхора, він, нехтуючи хворобою, знову стояв віч-на-віч з ворогом.

Вранці двадцять сьомого липня невеликий російський транспорт, що прямував з Тифлісу до Єлизаветполя, був атакований значними силами Пір-Кулі-хана. Жменя російських солдатів і з ними бідні, але хоробрі грузинські погоничі, склавши каре зі своїх арб, захищалися відчайдушно, незважаючи на те, що на кожного з них доводилося ворогів принаймні по сто людей. Персіяни, обклавши транспорт і громячи його з гармат, вимагали здачі і погрожували інакше винищити всіх до одного. Начальник транспорту, поручик Донцов, один із тих офіцерів, імена яких мимоволі врізаються в пам'ять, відповідав одне: "Помремо, а не здамося!" Але становище загону ставало відчайдушним. Донцов, який служив душею оборони, отримав смертельну рану; інший офіцер, прапорщик Плотневський, через свою запальність був схоплений у полон. Солдати залишилися без начальників і, втративши більшу половину людей, уже стали вагатися. На щастя, на цей момент з'являється Карягін, і картина бою миттєво змінюється. Російський батальйон, у п'ятсот чоловік, стрімко атакує головний табір наслідного принца, вривається в його окопи та опановує батарею. Не даючи ворогові схаменутися, солдати повертають відбиті гармати на табір, відкривають із них жорстокий вогонь, і - при ім'я Карягіна, що швидко поширюється в перських рядах, - всі кидаються бігти в жаху.

Поразка персіян була така велика, що трофеями цієї нечуваної перемоги, здобутою жменею солдатів над цілою перською армією, був весь ворожий табір, обоз, кілька знарядь, прапори і безліч полонених, серед яких був захоплений і поранений грузинський царевич Теймураз Іраклійович.

Такий був фінал, який блискуче закінчив перську кампанію 1805 року, започатковану тими ж особами і майже за тих же умов на березі Аскорані.

На закінчення вважаємо не зайвим додати, що Карягін почав свою службу рядовим у Бутирському піхотному полку під час турецької війни 1773 року, і перші справи, у яких брав участь, були блискучі перемоги Румянцева-Задунайського. Тут, під враженням цих перемог, Карягін вперше збагнув велику таємницю керувати в бою серцями людей і почерпнув ту моральну віру в російську людину і в себе саму, з якою згодом він, як древній римлянин, ніколи не вважав своїх ворогів.

Коли Бутирський полк був рушений на Кубань, Карягін потрапив у сувору обстановку кавказького прилінійного життя, був поранений під час штурму Анапи і з того часу, можна сказати, не виходив уже з-під вогню ворога. У 1803 році, після смерті генерала Лазарєва, його було призначено шефом сімнадцятого полку, розташованого в Грузії. Тут за взяття Ганжі він отримав орден св. Георгія 4-го ступеня, а подвиги у перській кампанії 1805 року зробили ім'я його безсмертним у лавах Кавказького корпусу.

На жаль, постійні походи, рани і особливо стомлення в зимову кампанію 1806 остаточно засмутили залізне здоров'я Карягіна; він захворів на лихоманку, яка незабаром розвинулася в жовту, гнилу гарячку, і сьомого травня 1807 року героя не стало. Останньою нагородою його був орден св. Володимира третього ступеня, отриманий ним за кілька днів до смерті.

Багато років промайнуло над передчасною могилою Карягіна, але пам'ять про цю добру і симпатичну людину свято зберігається і передається з покоління в покоління. Вражене його богатирськими подвигами, бойове потомство надало особистості Карягіна велично-легендарний характер, створило з нього улюблений тип у бойовому кавказькому епосі.

У 1805 році Російська Імперія воювала з Францією у складі Третьої коаліції, причому воювала невдало. Франція мала Наполеона, а в нас були австрійці, чия військова слава на той момент давно закотилася, і британці, які ніколи не мали нормальної наземної армії. І ті, й інші поводилися як повні мудаки і навіть великий Кутузов всією силою свого генія не міг нічого вдіяти з ідіотами від союзників. . Баба-хан перестав муркотіти і знову пішов на Росію, сподіваючись розрахуватися за поразки попереднього, 1804 року. Момент був обраний дуже вдало. Через проблеми в Європі Росія, яка знову всіх намагалася врятувати, не могла надіслати на Кавказ жодного зайвого солдата, при тому, що на весь Кавказ було від 8 000 до 10 000 солдатів. Тому дізнавшись, що на місто Шушу (це в нинішньому Нагірному Карабаху. Азербайджан, де знаходився майор Лисаневич із шістьма ротами єгерів, йде 40 000 перського війська під командуванням Наслідного Принца Аббас-Мірзи (мені хочеться думати, що він пересувався на величезній золотій платформі). з купою виродків, і наложниць на золотих ланцюгах), князь Цицианов вислав всю допомогу, яку тільки міг вислати.

Вони не встигли дійти Шуші, перси перехопили наших по дорозі, біля річки Шах-Булах, 24 червня. Перський авангард. Скромні 10 000 людей. Анітрохи не розгубившись (у той час на Кавказі битви з менш ніж десятикратною перевагою противника не вважалися за битви і офіційно проходили в рапортах як "вчення в умовах, наближених до бойових"), Карягін побудував військо в карі і цілий день відбивав безплідні атаки перської кавалерії , Поки від персів не залишилися одні ошметки. Потім він пройшов ще 14 верст і став укріпленим табором, так званим вагенбургом або, по-російськи, гуляй-городом, коли лінія оборони вишиковується з обозних возів (з огляду на кавказьку бездоріжжя і відсутню мережу постачання військам доводилося тягати з собою значні запаси). Перси продовжили атаки ввечері і безплідно штурмували табір до самої ночі, після чого зробили вимушену перерву на розчищення куп перських тіл, похорон, плач та написання листівок сім'ям загиблих. На ранок, усвідомивши, якщо ворог зміцнився і цей ворог - російський, не намагайтеся атакувати його в лоб, навіть якщо вас 40 000, а його 400, перси почали бомбардувати наше гуляй-місто артилерією, прагнучи не дати нашим військам дістатися до річки і поповнити запаси води. Росіяни у відповідь зробили вилазку, пробилися до перської батареї і повзривали її нахрен, скинувши залишки гармат у річку, імовірно - з жахливими написами. Втім, становища це не врятувало. Провоювавши ще один день, Карягін почав підозрювати, що він не зможе з 300 росіянами перебити всю перську армію. Крім того, почалися проблеми всередині табору - до персів перебіг поручик Лисенка та ще шість засранців, наступного дня до них приєдналися ще 19 бовдурів - таким чином, наші втрати від боягузливих перебіжчиків почали перевищувати втрати від невмілих перських атак. Жага, знову ж таки. Спека. Кулі. І 40 000 персів довкола. Незатишно.

На офіцерській раді було запропоновано два варіанти: чи ми залишаємось тут усе і вмираємо, хто за? Нікого. Або ми збираємося, прориваємо перське кільце оточення, після чого ШТУРМУЄМ прилеглу фортецю, поки нас наздоганяють перси, і сидимо вже у фортеці. Там тепло. Добре. І мухи не кусають. Єдина проблема - нас уже навіть не 300 російських спартанців, а в районі 200, а їх, як і раніше, десятки тисяч і вони нас чатують. але подумавши, робити нічого вирішили прориватися. Вночі. Перерізавши перських вартових і намагаючись не дихати, російські учасники програми "Залишитися живими, коли залишитися живими не можна" майже вийшли з оточення, але натрапили на перський роз'їзд. Почалася погоня, перестрілка, потім знову погоня, потім наші нарешті відірвалися від махмудів у темному темному кавказькому лісі і вийшли до фортеці, названої на ім'я річки Шах-Булахом. До того моменту навколо учасників божевільного марафону "Боряйся, скільки зможеш" (нагадаю, що йшов уже ЧЕТВЕРТИЙ день безперервних боїв, вилазок, дуелей на багнетах і нічних хованок по лісах) сяяла золотиста аура закономірного кінця, тому Карягін просто розбив ворота Шах- гарматним ядром, після чого втомлено запитав у невеликого перського гарнізону: "Хлопці, подивіться на нас. Ви правда хочете спробувати? Ось правда?" Хлопці натяк зрозуміли та розбіглися. У процесі розбігу було вбито два хани, російські ледве встигли відремонтувати ворота, як здалися основні перські сили, стурбовані зникненням улюбленого російського загону. Але то був не кінець. Навіть не початок кінця. Після інвентаризації майна, що залишилося в фортеці, з'ясувалося, що їжі немає. І що обоз з їжею довелося кинути під час прориву з оточення, тож їсти нема чого. Зовсім. Зовсім. Зовсім. Карягін знову вийшов до військ:

- Друзі, я знаю, що це не безумство, не Спарта і взагалі не щось, навіщо винайшли людські слова. З і так жалюгідних 493 людей нас залишилося 175, практично всі поранені, зневоднені, виснажені, втомою. Їжі немає. Обозу немає. Ядра та патрони закінчуються. А крім того, прямо перед нашими воротами сидить спадкоємець перського престолу Аббас-Мірза, який кілька разів спробував узяти нас штурмом. Чуєте хрюкання його ручних виродків і регіт наложниць? Це він чекає, поки ми здохнемо, сподіваючись, що голод зробить те, що не змогли зробити 40 тисяч персів. Але ми не здохнемо. Ви не здохнете. Я, полковник Карягін, забороняю вам дихнути. Я наказую вам набратися всього нахабства, яке у вас є, тому що цієї ночі ми покидаємо фортецю і прориваємося до ЩЕ ОДНІЙ КРІПОСТІ, ЯКІ ЗНОВУ ВІЗЬМЕМ ШТУРМОМ, З ВСІЙ ПЕРСИДСЬКОЮ АРМІЄЮ НА ПЛЕЧАХ. А також виродками та наложницями. Це не голлівудський бойовик. Це не епос. Це російська історія, пташенята, і ви її головні герої. Виставити на стінах вартових, які всю ніч перегукуватимуть між собою, створюючи відчуття, ніби ми у фортеці. Ми виступаємо, як тільки стемніє!

Кажуть, колись на небесах був ангел, який відповідав за всілякі неможливості. 7 липня о 22 годині, коли Карягін виступив із фортеці на штурм наступної, ще більшої фортеці, цей ангел помер від такого нахабства. Важливо розуміти, що до 7 липня загін безперервно бився ось уже 13-й день і був у стані "гранично відчайдушні люди на одній лише злості та силі духу рухаються в Серці Темряви цього божевільного, неможливого, неймовірного, немислимого походу". З гарматами, з підводами поранених, це була не прогулянка з рюкзаками, а великий і важкий рух. Карягін вислизнув із фортеці як нічний привид, як нетопір, як істота з Тієї, Забороненої Сторони - і тому навіть солдати, що залишилися перекликатися на стінах, зуміли втекти від персів і наздогнати загін, хоч і вже приготувалися померти, розуміючи абсолютну смертність свого завдання. Але Пік Безумства, Відваги та Духа був ще попереду.

Просувається крізь темряву, морок, біль, голод і спрагу загін російських солдатів? Примар? Святі війни? зіткнувся з ровом, через який не можна було переправити гармати, а без гармат штурм наступної, ще краще закріпленої фортеці Мухрати, не мав ні сенсу, ні шансів. Ліси, щоб заповнити рів, поряд не було, не було часу шукати ліс - перси могли наздогнати будь-якої хвилини. Чотири російські солдати - один з них був Гаврило Сидоров, імена інших, на жаль, мені не вдалося знайти - мовчки зістрибнули в рів. І лягли. Як колоди. Без бравади, без розмов, без усього. Зстрибнули і лягли. Тяжкі гармати поїхали прямо по них. Під хрускіт кісток. Ледве стримуються стогін болю. Ще більший хрускіт. Сухий і гучний, як гвинтівковий постріл, тріск. На брудний важкий гарматний лафет бризнуло червоним. Російським червоним.

З рова піднялися лише двоє. Мовчки.

8 липня загін увійшов до Касапета, вперше за довгі дні нормально поїв, попив, і рушив далі, до фортеці Мухрат. За три версти від неї загін трохи більше сотні людей атакували кілька тисяч перських вершників, які зуміли пробитися до гармат і захопити їх. Даремно. Як згадував один з офіцерів: "Карягін закричав: "Хлопці, вперед, вперед рятуйте гармати!" Усі кинулися як леви...". Мабуть, солдати пам'ятали, якою ціною їм дісталися ці гармати. На лафети знову бризнуло червоне, цього разу перське, і бризкало, і лилося, і заливало лафети, і землю навколо лафетів, і підводи, і мундири, і рушниці, і шаблі, і лилося, і лилося, і лилося доти, поки перси в паніці не розбіглися, так і не зумівши зламати опір сотні наших. Сотні росіян. Сотні росіян, росіян таких же, як і ви, що зневажають нині свій народ, своє російське ім'я, російську націю і російську історію, і дозволяють собі безмовно дивитися, як гниє і розвалюється держава, створена таким подвигом, такою надлюдською напругою, таким болем і такою. відвагою. Що лягають у рів апатичних задоволень, щоб по вам йшли і йшли гармати гедонізму, розваги і боягузливості, крихаючи ваші тендітні полохливі черепа своїми колесами гидоти мерзотності.

Мухрат узяли легко, а наступного дня, 9-го липня, князь Ціціанов, отримавши від Карягіна рапорт, ми все ще живі і три останні тижні змушуємо ганятися за нами половину перської армії, перси біля річки Тертари, тут же виступив назустріч перському війську з 2300 солдатів та 10 гарматами. 15 липня Ціціанов розбив і прогнав персів, а потім з'єднався із залишками загонами полковника Карягіна.

Карягін отримав за цей похід золоту шпагу, всі офіцери та солдати - нагороди і платню, що безмовно ліг у рів Гаврила Сидорів - пам'ятник у штаб-квартирі полку, а ми всі отримали урок. Урок рову. Урок мовчання. Урок хрускоту. Урок червоний. І коли наступного разу від вас потрібно буде зробити щось в ім'я Росії та товаришів, і ваше серце охопить апатія і дрібний бридкий страх типового дитини Росії епохи калі-юги, страх потрясінь, боротьби, життя, смерті, то згадайте цей рів.

Згадайте Гаврило.

Єгор Просвірнін, квітень 2012 року.

Картина Франца Рубо "Живий міст" (1898) видається звичайним батальним полотном. Придивляючись, бачимо, що у картині відбувається щось недобре: важка гармата їде через промоїну, завалену тілами живих солдатів, і ось-ось задавить їх на смерть. Сучасним мистецтвознавцем те, що відбувається, описано так:

Сюжетом цього твору послужила реальна подія, що сталася під час російсько-перської війни 1804-1813 рр. Невеликий загін нашої армії в 350 багнетів, ядро якого складав шефський батальйон 17-го єгерського полку, відступав під натиском 30-тисячної армії Аббас-Мірзи. Шлях перегородила глибока промоїна, подолати яку дві гармати, що були в загоні, не могли. Ні часу, ні матеріалів для будівництва мосту не було. Тоді рядовий Гаврило Сидоров зі словами: «Гармата - солдатська пані, треба їй допомогти» першим ліг на дно ями. За ним попрямували ще чоловік десять. Гармати перевезли тілами солдатів, при цьому сам Сидоров загинув від отриманої черепної травми.

Так як у всій цій історії є щось, що обурює моральне почуття, а сама вона знаходиться на межі правдоподібності, Ігор Єрохов вирішив розібратися у справі докладніше.

Історичний контекст

Картина зображує один з епізодів російсько-перської війни 1805-1813 років - героїчне відступ маленького загону полковника Карягіна від величезного перського війська під керівництвом 15-річного спадкоємця престолу Аббаса-Мірзи, що мав місць Карабаху8 червня. Скільки саме було персів – ми не знаємо, за російськими джерелами 20 тисяч, чому вірити неможливо. У будь-якому разі, загін Карягіна бився з переважаючими силами ворога сміливо, не здавався, зміг дочекатися підмоги, і більшість людей врятувалася.

Війна на Кавказі і в Закавказзі на той момент йшла за азербайджанські ханства, які традиційно були васалами каджарських шахів. Росіяни, які мали добре підготовлену та озброєну, але маленьку ( головна війнайде в Європі, до Аустерліца залишилося 5 місяців) армію, поводилися дуже агресивно. Спочатку вони підписували з різними власниками мирні договори, а потім, набравшись сил, ковтали їх (як щойно вийшло з Картлі-Кахетинським царством). Перси, армія яких перебувала у ганебному стані (у каджарів все перебувало у ганебному стані) діяли не вмінням, а числом - у середньому вони мали в п'ять разів більше війська. Це призводило до нестійкої рівноваги, і протягом 7 років російські та перські загони з невеликими перервами ганяли один одного туди і сюди по горах і рівнинах щодо невеликого театру бойових дій, то займаючи, то залишаючи різні місцевості. Тільки 1813 року росіяни напружилися і вигнали персів назавжди, а нинішні Вірменія та Азербайджан були приєднані до імперії.

Звідки Рубо взяв свій сюжет

Перший раз подвиг Гаврили Сидорова згадується у книзі давно забутого письменника Дмитра Бегичева " Побут російського дворянина у різних епохах та обставин його життя " (1851 рік). Книга є своєрідною сумішшю мемуарів і публіцистики патріотичного спрямування. Розповідь про подвиг Гаврила йде зі слів якогось неназваного на ім'я полковника, свідка події; оповідання очевидно белетризовано.

Найнесподіваніше, що ми бачимо з цього оповідання - подвиг описується зовсім не так, як він зображений на картині Рубо. Коли гармата опиняється на краю невеликої, але непереборної промоїни, кмітливий Гаврило вигадує побудувати зі зв'язаних рушниць міст. Встромлені в землю багнетами рушниці стають опорами, а покладені на них горизонтальні рушниці є балками. Рушниці погано підходять для спорудження мостів, і солдати підтримують конструкцію з країв, щоб вона не розвалилася. Перша гармата переїжджає через імпровізований міст благополучно, друга зривається, ударяє Гаврилу колесом, і він гине від черепно-мозкової травми. Всі інші солдати залишаються неушкодженими.

Потім подвиг Гаврила потрапив у п'ятитомну "Кавказьку війну" офіційного військового історика полковника Василя Потто (1887). Це видання вже можна вважати науковим (Потто очевидно працював з військовими архівами), але, на жаль, воно не має необхідних посилань і обмежується російськими джерелами (втім, ніякі російські історики перські документи читати не вміють і не збираються і досі). Виклад у книзі ведеться у піднесеному стилі та має відтінок офіційної пропаганди. Зрозуміло, що Рубо у пошуках придатних сюжетів прочитав цю книгу.

Потто повідомляє, що окрім історії Бегичева йому було доступно звіт тубільного провідника, з якого видно, що "чотири солдати лягли в канаву і гармата проїхала по них", у повідомленнях командира загону подвиг не відображається (Потто пояснює це великою зайнятістю Карягіна). Потто однозначно приєднується до версії Бегічова.

Отже, бачимо, що Рубо, м'яко кажучи, модифікував доступне йому історичне джерело, згідно з яким солдат загинув у результаті нещасного випадку при переправі гармати через дотепно побудований з підручних засобів місток.

Чи можливий живий міст технічно?

6-футова польова гармата початку XIXважила (без передка/зарядного ящика) 680 кг. Припустити, що зі зв'язаних рушниць, які підтримують люди, вдасться побудувати деяку конструкцію, що витримує точкове навантаження в 340 кг, можна. З розповіді зрозуміло, що така конструкція була неочевидною (до неї здогадався лише один солдат), а працювала вона на межі аварії. Довжина рушниці тієї епохи (без багнета) - 140-150 см, а гарматна запряжка без будь-яких містків могла долати перешкоди глибиною до 50-60 см (лімітом був розмір колеса, запас тяги у чотирьох коней був); отже, в даному діапазоні глибин перешкоди міст із рушниць міг виявитися практично придатним.

Тим часом, ідея закладати канаву тілами людей є технічно нездійсненною. На полотні ми бачимо в канаві вісім солдатів, об'єм яких складає (навіть при нещільному укладанні), не більше одного кубічного метра, тобто, при довжині тіла 1.6 м, 0.6 м2 поперечного перерізуканави. По-перше, через таку канаву гармата зі 130-сантиметровими колесами могла переїхати і сама, а по-друге, навіть якщо канава і була занадто обривистою для гармати, то 350 солдатів, які складали загін, могли закидати її ґрунтом або камінням за п'ять хвилин. І навіть якщо припустити, що каміння поруч немає і в загоні немає лопат, хоч якесь майно загальним обсягом в 1м3, яким можна було б заповнити канаву, явно було - для початку слід було використовувати для цього зарядні ящики.

Місцевість, де розгортається дію картини, зовсім відповідає розповіді. Загін Карягіна рухався з Шахбулага (Şahbulaq qalası) до Мухрата (Kiçik Qarabəy). Обидва пункти з'єднані дорогою, що йде Ширванською долиною; але сам Мухрат знаходиться вже в горах Карабахського хребта, на 300м вище долини. Сумнівно, щоб нагору в гори йшла ідеальна дорога, а ось на рівнині несподівано потрапила одна-єдина промоїна, через яку неможливо перетягнути гармату. Очевидно, що по гірській місцевості гармати або не возили, або їх супроводжували сапери, у яких були як мінімум лопати, дошки, мотузки, анкерні коли та мішки для перенесення ґрунту; інакше солдати, тілами яких можна було закладати перешкоди, скоро закінчилися. У мемуарах учасників Кавказьких війн зупинки колон перед перешкодами і виклик саперів для подолання згадуються невпинно.

Приклад прекрасної роботи російських саперів ми можемо побачити на картині того ж таки Рубо "Штурм Ахульго"

Чому була написана ця картина

Ми бачимо, що автори середини та другої половини 19 століття, що переказали (або вигадали) історію подвигу Гаврили Сидорова, підкреслювали ініціативність і кмітливість, поєднані зі сміливою готовністю нести розумні ризики. Гаврило виступав у їхніх оповіданнях як діяч, який прийняв відповідальність на себе в обхід затуплених офіцерів.

Рубо переробив історію у зовсім іншому ключі. Солдати слухняно (і навіть із деякою радістю) йдуть на бійню. Вони відмовляються від людської гідності та активності, перетворюючи себе на будівельний матеріал, який зараз буде роздавлений колесами зброї. Гаврило Сидоров як індивід зникає, і солдати зливаються в незбагненну масу. Але навіть Рубо вважав важливим підкреслити, що солдати лягають під колеса добровільно - офіцери, які наказують підлеглим подібним чином жертвувати собою (тобто товстуна, що зіштовхують, на рейки) ще здавались йому огидними.

Чому це сталось? Мені здається, що, як це завжди буває, художник інтуїтивно вловив дух епохи, що настає. Росія, після довгого правління царя-миротворця, знову почала гострити пазурі. Агресивність військового командування та уряду загалом поступово підвищувалася. З ким і навіщо воювати, поки що було незрозуміло, але бажання зростало. А ось армія вже не була старою рекрутською армією, в якій солдати, які служили 25 років, вважали роту своїм будинком, а нескінченну Кавказьку війну - природним способом життя. Армія стала призовною. Як поведуться призовники, якщо їм доведеться битися за Квантунський півострів, до якого російському селянинові 1905 року так само не було справи, як не було йому справи до Гянджинського ханства в 1805?

І ось тут на сцені з'являється Рубо зі своєю солодкою брехнею; Рубо говорить цареві і генералам те, що їм хочеться почути - російський солдат іманентно відданий цареві, бездумний і героїчний, йому не потрібно нічого для себе, він готовий відмовитися від людської гідності, перетворитися на пил, кинутися під колісницю Джаггернаута заради перемоги, сенсу та користі якої він сам не бачить.

Картина потрапила до самої точки і мала великий успіх. Кожному приємно сидіти на колісниці Джаггернаута, під яку кидаються численні Гаврили. Микола II, який відвідав виставку в Історичному музеї, купив картину для своїх апартаментів у Зимовому палаці. У 1904 році почалася російсько-японська війна. Колесо котилося і котилося Гаврилами, збільшуючись у розмірі з кожним роком. Тепер воно почало називатися Червоним колесом. За наступні 50 років Колесо переїхало до Росії понад 30 мільйонів Гаврил, їхніх дружин та дітей. 1918 року, у підвалі Іпатіївського будинку, Колесо переїхало і власника картини.

Рубо не потрапив під Колесо. Художник, як виявилось, умів переглядати свої погляди. Перед війною Рубо, за народженням чистокровний француз, змінив національну ідентичність - він поїхав до Мюнхена і прийняв німецьке громадянство. Змінилося і ставлення художника до війни. У 1915 році він написав незграбну і страшну антивоєнну картину "Данте і Вергілій в окопах", в якій війна зображується як чисте зло, а окоп стає навколо Ада.

У всіх на слуху подвиг греків при Фермопілах, коли їх загін приблизно в 5000 – 6000 осіб затримав армію персів у 200 – 250 тис. осіб.

Загін полковника Карягіна налічував 500 осіб проти 20 тис. персів. Тобто відбулося співвідношення таке саме, як і за Фермопилах.

Однак греки того часу - це важко озброєні і добре організовані воїни, що перевершували різношерсті та малонавчені війська персів за вмінням та зброєю.

Гопліти на вазі часів греко-перських воєн. Озброєння: спис, короткий меч, круглий щит, шолом коринфського типу, бронзовий панцир (кіраса)

Військо Ксеркса складалося з представників багатьох народів і племен, підвладних імперії Ахеменідів. Воїни кожної народності мали власну зброю та зброю. Перси та мідяни, згідно з описом Геродота, носили м'які повстяні шапки, штани та строкаті хітони. Обладунки були зібрані із залізних лусочок на кшталт риб'ячої луски, щити сплетені з прутів.

На озброєнні вони мали короткі списи та великі луки з очеретяними стрілами. На правому стегні був меч-кінжал. Воїни інших племен були озброєні значно гірше, в основному луками, а найчастіше просто палицями та обпаленими кілками, і одягнені у мідні, шкіряні та навіть дерев'яні шоломи.

Тим часом у росіян було дві гармати проти кількох фальконетних (мала гармата калібру 50 - 100 мм) батарей і гармат більшого калібру у персів.

Росіяни утримували армію персів не три дні, а три тижні! Насправді битва при Фермопілах була поразкою греків, утримуй вони персів три тижні, в армії Ксеркса почався б голод. І він потім не захопив і не пограбував значну частину Греції.

***

Завдяки загону полковника Карягіна, перси не тільки не вторглися на Кавказ, а й взагалі потім були розбиті… загоном у 2400 солдатів князі Ціціанова!

У той час коли на полях Європи зростала слава імператора Франції Наполеона, а російські війська, що боролися проти французів, чинили нові подвиги на славу Російської зброї, на іншому кінці світу, на Кавказі ті ж російські солдати та офіцери вершили не менш славні справи. Одну із золотих сторінок історія Кавказьких війн вписав полковник 17-го єгерського полку Карягин та її загін. Стан справ на Кавказі в 1805 році був надзвичайно складний. Перський володар Баба-хан прагнув повернути втрачений вплив Тегерана після приходу росіян на Кавказ. Поштовхом до війни послужило взяття військами князя Ціціанова Ганжі. Через війну з Францією Петербург було збільшити чисельність Кавказького корпусу, до травня 1805 у його складі було близько 6000 піхоти і 1400 кавалерії. Причому війська були розкидані на величезній території. Через хвороби табув великий некомплект, так за списками в 17-му єгерському полку вважалося у трьох батальйонах 991 рядовий, на ділі у строю була 201 людина.

Дізнавшись появу великих перських з'єднань, командувач російськими військами на Кавказі князь Цицианов наказав полковнику Карягину затримати просування противника. 18 червня загін виступив з Єлисаветполя в Шушу, маючи у складі 493 солдати та офіцера та дві гармати. До складу загону входили: шефський батальйон 17-го єгерського полку під командою майора Котляревського, рота мушкетерського тифліського полку капітана Татаринцова та артилеристи підпоручика Гудим-Левковича. У цей час у Шуші знаходився майор 17-го єгерського полку Лисаневич із шістьма ротами єгерів, тридцятьма козаками та трьома гарматами. 11 липня загін Лисаневича відбив кілька атак перських військ, а невдовзі було отримано наказ іти на з'єднання з загоном полковника Карягіна. Але, побоюючись повстання частини населення та ймовірності захоплення Шуші персами, Лисаневич цього не зробив.

24 червня відбувся перший бій з кавалерією персів (близько 3000), що форсувала річку Шах-Булах. Кілька атак противника карі, що намагався прорвати, були відбиті. Пройшовши 14 верст, загін розташувався табором біля кургану урочища Кара-Агач-БаБа на нар. Аскаран. Вдалині виднілися намети перської армади під командуванням Пір-Кулі-хана, причому це був лише авангард армії, якою командував спадкоємець перського престолу Аббас-Мірза. Цього ж дня Карягін послав Лисаневичу вимогу залишити Шушу і йти до нього, але останній через важку обстановку зробити цього не міг.

О 18:00 перси почали штурмувати російський табір, атаки з перервою тривали до самої ночі.

Кілька разів перси пропонували командиру загону скласти зброю, але незмінно отримували відмову. Щоб не втратити єдине джерело води в ніч на 27 червня була зроблена вилазка групи під командуванням поручика Клюпіна та підпоручика князя Туманова. Операцію зі знищення батарей противника було успішно здійснено. Усі чотири батареї були знищені, прислуга частково перебита, частково бігла, а фальконети були скинуті в річку. Необхідно сказати, що до цього дня в загоні залишилося 350 осіб, причому половина мали рани різного ступенятяжкості.

З рапорту полковника Карягіна князю Цицианову від 26 червня 1805 року: " майор Котляревський три рази був відряджений мною для прогнання колишнього попереду і займав піднесені місця ворога, прогнав сильні натовпи його з хоробрістю. мною зі штуцерниками і вражали ворога з безстрашністю".

На світанку 27 червня штурм табору почали основні сили персів, що підійшли. Атаки знову велися протягом усього дня. О четвертій годині дня стався випадок, що назавжди залишився чорною плямою в славній історії полку. Поручник Лисенка та шість нижніх чинів перебігли до супротивника. Отримавши відомості про тяжке становище російських Аббас-Мірза кинув свої війська на рішучий штурм, але зазнавши великих втрат, змушений був відмовитися від подальших спроб зломити опір відчайдушної купки людей. Вночі до персів перебігло ще 19 солдатів. Розуміючи весь тягар становища, і те, що перехід товаришів до ворога створює нездорові настрої серед солдатів полковник Карягін вирішує прорвати кільце оточення, вийти до р. Шах-Булах і зайняти невелику фортецю, що стоїть на її березі. До князя Цицианову командир загону послав повідомлення, у якому писав: " ...щоб не піддати досконалої і остаточної загибелі залишок загону і врятувати людей і гармати, зробив тверде рішення пробитися з відважністю крізь численного ворога, що оточив з усіх боків ..."

Провідником у цьому запеклому підприємстві став місцевий житель, вірменин Мелік Вані. Залишивши обоз і зарив трофейну зброю, загін рушив у новий похід.

Спочатку рухалися в повній тиші, потім сталося зіткнення з кінним роз'їздом супротивника і перси кинулися наздоганяти загін. Правда і на марші спроби знищити цю поранену і смертельно втомлену, але так само бойову групу не принесли персам удачі, навіть більшість переслідувачів кинулася грабувати порожній російський табір. За наданням замок Шах-Булах бал побудований шахом Надіром, а свою назву отримав від струмка, що протікав поряд. У замку знаходився перський гарнізон (150 чоловік) під командуванням Емір-хана та Фіал-хана, передмістя займали пости противника. Побачивши росіян, вартові підняли на сполох і відкрили вогонь.

Пролунали постріли російських гармат, влучно пущене ядро розбило ворота, і росіяни вдерлися до замку. У рапорті від 28 червня 1805 року Карягін повідомляв: "... фортеця взята, ворог прогнаний з цієї і з лісу з малої з нашого боку втратою. З ворожого боку вбиті обидва хана ... Розташуючись у фортеці, чекаю наказів вашого сіятельства " . До вечора у строю було лише 179 осіб, та 45 зарядів для гармат. Дізнавшись про це, князь Ціціанов писав Карягіну: "У розпачі нечуваному прошу вас підкріпити солдатів, а Бога прошу підкріпити Вас".

Карягін наважується на ще більш неймовірний крок, пробитися крізь полчища ворога до не зайнятої персами фортеці Мухрат. 7 липня о 22.00 розпочався цей марш, на шляху загону виник глибокий яр із крутими схилами. Люди та коні могли його подолати, а от гармати? Тоді рядовий Гаврило Сидоров зістрибнув на дно рову, за ним ще десяток солдатів.

Перше знаряддя як птах перелетіло на інший бік, друге зірвалося і колесо вдарило рядового Сидорова у скроню. Поховавши героя, загін продовжив свій марш. Є кілька версій цього епізоду: "…загін продовжував рух, спокійно і безперешкодно, поки що були при ньому, дві гармати не були зупинені невеликим ровом. Ліси, щоб зробити міст, поблизу не було; четверо солдатів добровільно зголосилися допомогти справі, перехрестявшись лягли в рів і за ними перевезли гармати.

"Живий міст, епізод з походу полковника Карягіна до Мухрата в 1805 році". Франц Рубо

8 липня загін прийшов у Ксапет, звідси Карягін відправив уперед підводи з пораненими під командою Котляревського, а сам рушив за ними. За три версти від Мухрат на колону кинулися перси, але були відбиті вогнем та багнетами. Один із офіцерів згадував: "…але тільки-но Котляревський встиг від нас віддалитися, як ми жорстоко були атаковані кількома тисячами персіян, і натиск їх був такий сильний і раптовий, що вони встигли захопити обидві наші гармати. Це вже зовсім не штука. Карягін закричав. : "Хлопці, вперед, вперед рятуйте гармати!" Намагаючись відрізати росіян від фортеці, Аббас-Мірза послав кавалерійський загін для її захоплення, але тут перси зазнали невдачі. Інвалідна команда Котляревського відкинула перських вершників. До вечора до Мухрата прийшов і Карягін, за даними Бобровського це сталося о 12.00.

Здійснивши цей дивовижний марш загін полковника Карягіна протягом трьох тижнів прикував до себе увагу майже 20 000 персів і не дозволив їм йти в глиб країни. За цей похід полковника Карягіна було нагороджено золотою шпагою з написом "за хоробрість".

Павло Михайлович Карягін на службі з 15 квітня 1773 (Смоленська монетна рота), з 25 вересня 1775 сержант Воронезького піхотного полку. З 1783 підпоручик Білоруського єгерського батальйону (1-й батальйон Кавказького єгерського корпусу). Учасник штурму Анапи 22 червня 1791 року отримав чин майора. Начальник оборони Памбака у 1802 році. Шеф 17-го єгерського полку з 14 травня 1803 року. За штурм Гянжі удостоєний ордена Святого Георгія 4-го ступеня. Пізня срібна медаль "ЗаПерську війну

в 1826 - 1828 рр.