Власов – герой чи зрадник? Історія зради. Генерал Власов Що стало з генералом Власовим

Від редакції:

Щороку 9 травня наша країна відзначає День Перемоги та віддає данину доблесним захисникам Вітчизни – живим та мертвим. Але виявляється, далеко не всіх, кого маємо згадати добрим словом, ми пам'ятаємо і знаємо. Брехня тоталітарної ідеології довгі роки породжувала міфи. Міфи, які ставали істиною для кількох поколінь радянських людей. Але рано чи пізно правда стає відомою. Люди ж, зазвичай, не поспішають розлучатися з міфами. Так зручніше і звичніше... Ось одна з історій про те, як національний герой, улюбленець влади став «зрадником». Ця історія сталася із бойовим генерал-лейтенантом Червоної Армії Андрієм Власовим.

Хто ви, генерале Власов?

Отже, осінь 1941 року. Німці атакують Київ. Проте взяти місто не можуть. Надто вже зміцнена оборона. І очолює її сорокарічний генерал-майор Червоної армії, командувач 37-ї армії Андрій Власов. Особа в армії легендарна. Пройшов весь шлях - від рядового до генерала. Пройшов громадянську війну, який закінчив нижегородську духовну семінарію, відучився в Академії генерального штабу РСЧА. Друг Михайла Блюхера. Перед війною Андрій Власов, тоді ще полковник, був посланий до Китаю військовим радникам до Чан Кайші. Отримав у нагороду орден Золотого Дракона та золотий годинник, чим викликав заздрість всього генералітету РСЧА. Втім радів Власов недовго. Після повернення додому на Алма-атинській митниці сам орден, як і інші щедрі подарунки генералісімуса Чан Кайші, були вилучені НКВС.

Повернувшись додому, Власов досить швидко отримав генеральські зірки і призначення 99 стрілецьку дивізію, що славиться своєю відсталістю. Через рік, 1941 року дивізія була визнана найкращою в РСЧА і перша серед частин нагороджена орденом Бойового Червоного прапора. Відразу після цього Власов за наказом наркома оборони прийняв командування одним із чотирьох створених хутро-корпусів. Очолюваний генералом, був дислокований у Львові і практично однією з перших з частин РСЧА вступив у бойові дії. Навіть радянські історики були змушені визнати, що німці «вперше отримали мордою», саме від механізованого корпусу генерала Власова.

Втім, сили були нерівними, і Червона армія відступила до Києва. Саме тут Йосип Сталін, приголомшений мужністю і вмінням Власова воювати, наказав генералу зібрати в Києві частини, що відступили, сформувати армію і обороняти Київ.

Тож Київ, вересень-серпень 1941 року. Під Києвом тривають запеклі бої. Німецькі війська зазнають колосальних втрат. У самому Києві... ходять трамваї.

Проте відомий Георгій Жуков наполягає на здачі Києва атакуючим німцям. Після невеликої внутрішньоармійської «розбірки» Йосип Сталін наказує: «Київ залишити». Невідомо чому цей наказ штаб Власова отримав останнім. Про це історія замовчує. Однак за деякими поки що не підтвердженими даними це була помста норовливому генералу. Помста нема кого іншого, як генерала армії Георгія Жукова. Адже ще недавно кілька тижнів тому Жуков, інспектуючи позиції 37 армії, приїхав до Власова і захотів залишитися на ніч. Власов, знаючи характер Жукова, вирішив пожартувати і запропонував Жукову найкращий бліндаж, попередивши про нічні обстріли. За свідченням очевидців, генерал армії змінився після цих слів в особі і поспішав йти з позицій. Певна річ, говорили офіцери, присутні при цьому, кому ж хочеться підставляти голову... У ніч на 19 вересня практично незруйнований Київ залишили радянські війська.

Вже пізніше всі ми довідалися, що до «київського казана» зусиллями Жукова потрапили 600 000 військовослужбовців. Єдиний, хто з мінімальними втратами вивів з оточення свою армію, був «Наказ про відхід Андрій Власов, який не отримав».

Власов, що виходив майже місяць з київського оточення, застудився і потрапив до госпіталю з діагнозом «запалення середнього вуха». Однак після телефонної розмови зі Сталіним генерал негайно виїхав до Москви. Про роль генерала Власова у захисті столиці йдеться у статті «Провал німецького плану оточення та взяття Москви» у газетах «Комсомольська правда», «Известия» та «Правда» від 13.12.1941. Понад те, у військах генерала називають не інакше як «рятівник Москви». А в «Довідці на командувача армією тов. Власова А. А.», датованої 24.2.1942 р. та підписаною заст. зав. відділом кадрів НКО Управління кадрів ЦК ВКП(б) Жуковим та зав. Сектором Управління кадрів ЦК ВКП(б) Фроловим читаємо: «По роботі на посаді командира полку з 1937 по 1938 р. і по роботі на посаді командира стрілецької дивізії з 1939 по 1941 р. Власов атестується всебічно розвиненим, добре підготовленим в оперативно-так командиром».

(Військово-історичний журнал, 1993, N. 3, с. 9-10). Такого в історії РСЧА ще не було: маючи всього 15 танків, генерал Власов зупинив танкову армію Вальтера Моделя в передмісті Москви Солнечегорську і відкинув німців, які вже готувалися до параду на Червоній площі Москви на 100 кілометрів, звільнивши при цьому три міста. від чого отримати прізвисько «рятівник Москви». Після битви під Москвою генерал був призначений заступником командувача Волховського фронту.

Що залишилося за зведеннями Радінформбюро?

І все було б просто чудово, якби після абсолютно бездарної оперативної політики Ставки та Генштабу Ленінград опинився в кільці схожий на Сталінградський. А Друга Ударна Армія, надіслана на виручку Ленінграду, була безнадійно блокована в М'ясному борі. Ось тут і починається найцікавіше. Сталін вимагав покарання винуватців ситуації. А вищі військові чини, що сидять у генштабі, дуже не хотіли здавати Сталіну своїх друзів-супутників, командувачів Другої ударної. Один із них хотів одновладно командувати фронтом, не маючи до цього жодних організаційних здібностей. Другий, не менш «умілий», хотів у нього цю владу відібрати.

Третій із цих «друзів», який ганяв червоноармійців другої Ударної Армії парадним кроком під німецьким обстрілом, згодом став Маршалом СРСР та Міністром оборони СРСР. Четвертий, який не віддав жодної виразної команди у військах, імітував нервовий напад і поїхав служити до Генштабу. Сталіну було повідомлено, що «командування угруповання потребує зміцнення керівництва». Тут Сталіну нагадали про генерала Власова, який і був призначений командувачем Другої Ударної Армії. Андрій Власов розумів, що летить на смерть. Як людина, що пройшла горнило цієї війни під Києвом і Москвою, вона знала, що армія приречена, і жодне диво її не врятує. Навіть якщо це диво він сам - генерал Андрій Власов, рятівник Москви.

Можна тільки собі уявити, що передумав бойовий генерал у « Дуглас », тремтячому від розривів німецьких зеніток, і хто знає, будь німецькі зенітники щасливіші, і збий вони цей « Дуглас » .

Яку б гримасу скорчила історія... І не мали б ми тепер героїчно загиблого Героя Радянського Союзугенерал-лейтенанта Андрія Андрійовича Власова. За існуючою, наголошую, що не знайшла поки підтвердження інформації, на столі у Сталіна лежало подання на Власова. І Верховний головнокомандувач його навіть підписав...

Подальші події офіційна пропаганда підносить так: генерал-зрадник А. Власов добровільно здався в полон. З усіма наслідками, що звідси випливають…

Але мало хто й досі знає про те, що коли доля Другої Ударної стала очевидною, Сталін надіслав за Власовим літак. Ще б пак, генерал був його улюбленцем! Але Андрій Андрійович уже зробив свій вибір. І відмовився від евакуації, відправивши у літаку поранених. Очевидці цієї нагоди кажуть, що генерал кинув крізь зуби « Який полководець кидає свою армію на смерть? »

Про те, що Власов відмовився кинути бійців 2-ї Ударної армії, які фактично вмирали від голоду через злочинні помилки Верховного Командування, і полетіти, рятуючи своє життя, є свідчення очевидців. Причому не німців, а росіян, які пройшли жахи німецьких, а потім і сталінських таборів і, незважаючи на це, не звинуватили Власова у зраді. Генерал Власов із жменькою бійців вирішив прориватися до своїх...

Полон

Вночі 12 липня 1942 року Власов і жменька солдатів, що його супроводжували, вийшли до старообрядницького села Туховежі, і сховалися в сараї. А вночі в сарай, де знайшли притулок оточені, увірвалися... ні, не німці. Досі невідомо, ким були ці люди. За однією з версій, це були самодіяльні партизани. Іншою - озброєні місцеві жителі, очолювані церковним старостою, вирішили купити собі розташування німців ціною генеральських зірок. Тієї ж ночі генерал Андрій Власов і бійці, які його супроводжували, були передані регулярним німецьким військам. Говорять, що перед цим генерала сильно побили. Зауважте, свої...

Один із червоноармійців, що супроводжував Власова, свідчив потім слідчим СМЕРШАа: «Коли нас передавали німцям-техніки без розмов всіх розстріляти. Генерал вийшов уперед і сказав: „Нестріляти! Ягенерал Власов. Мої люди беззбройні!» » Ось ілася історія «добровільного догляду в полон». До речі, за червень-грудень 1941 в німецький полон потрапляє 3,8 мільйона радянських військовослужбовців, в 1942 ще більше мільйона, всього завійну близько 5,2 мільйонів чоловік.

Апотом був концентраційний табірпід Вінницею, де утримувалися старші офіцери, що становлять інтерес для німців-видні комісари і генерали. Багато в радянській пресі писалося про те, що Власов, мовляв, злякався, втратив контроль над собою, рятував життя. Документи затверджують протилежне.

Наведемо витяги з офіційних німецьких та особистих документів, які після війни потрапили до СМЕРШу. Вони характеризують Власова і з погляду іншого боку, це документальні свідчення нацистських керівників, яких аж ніяк не запідозриш у симпатіях до радянського генерала, зусиллями якого було знищено тисячі німецьких солдатів під Києвом та Москвою.

Так, радник німецького посольства в Москві Хільгер в протоколі допиту полоненого генерала Власова від 8 серпня 1942р. коротко охарактеризував його: « Створює враження сильної і прямої особистості. Його судження спокійні і зважені »(Архів Інституту військової історії МО, д. 43, арк. 57.).

Ось думка генералі Геббельса. Зустрівшись з Власовим 1 березня 1945 р., він записав у своєму щоденнику: «Генерал Власов найвищою мірою інтелігентний і енергійний російський воєначальник; вінвизвів на мене дуже глибоке враження »(Геббельс Й. Останні записи. Смоленськ, 1993, с-57).

У відношенні Власова начебто зрозуміло. Може бути люди, які його оточували в РОА були останніми покидьками і неробами, які тільки чекали початку війни, щоб перейти набік німців. Аннет, тут документи не дають приводу до сумніву.

...і офіцери, що приєдналися до нього

Найближчі сподвижники генерала Власова були високопрофесійними воєначальниками, які у час відзначалися високими нагородами радянського уряду за свою професійну діяльність. Так, генерал-майор В. Ф. Малишкін був нагороджений орденом Червоного Прапора імедаллю «ХХ років РСЧА»; генерал-майор Ф. І. Трухін - орденом Червоного Прапора імедаллю «ХХ років РККА»; Жиленков Р. М, секретар Ростокинського райкому ВКП(б) м.Москва. - орденом Трудового Червоного Прапора ( Військово-історичнийжурнал, 1993, N. 2, с. 9, 12.). Полковник Мальцев М. А. (генерал-майор РОА) - командувач Військово-повітрянимисилами КОНР, був свого часу льотчиком-інструкторомлегендарного Валерія Чкалова («Голос Криму», 1944, N. 27. Післямова редакції.).

Аначальник Штаба ВСКОНР полковник А. Г. Алдан (Нерянін) удостоївся високої похвалипід час випуску з Академії Генерального Штабу в1939г. Тодішній начальник генштабу, генерал армії Шапошников назвав його одним блискучих офіцерів курсу, який єдиний закінчив Академію на «відмінно». Важко уявити, що вони були боягузами, які пішли в служіння кнемцам заради порятунку свого життя. Генерали Ф. І Трухін, Г. Н. Жиленков, А. А. Власов, В. Ф. Малишкін іД. Е. Закупний під час церемонії підписання маніфесту КОНР. Прага, 14 листопада 1944 року.

Якщо Власов невинний, тоді хто?

До речі, якщо мова зайшла про документи, можна згадати ще один. Коли генерал Власов опинився у німців, НКВС та СМЕРШ за дорученням Сталіна провів ретельне розслідування ситуації, що склалася із Другою ударною армією. Результати були покладені на стіл Сталіну, який дійшов висновку: визнати неспроможність звинувачень, висунутих проти генерала Власова в загибелі 2-ї Ударної армії та його військової непідготовленості. А яка ж може бути непідготовленість, якщо артилерія не мала боєзапасу навіть на один залп... Очолював розслідування від СМЕРШу якийсь Віктор Абакумов (запам'ятайте це ім'я). Лише 1993 року, через десятиліття, радянська пропаганда крізь зуби повідомила про це. (Військово-історичний журнал, 1993, N. 5, с. 31-34.).

Генерал Власов-Гітлер капут?!

Повернемося до Андрія Власова. То вж заспокоївся бойовий генерал у німецькому полоні? Факти говорять про іншого. Можна було, звичайно, спровокувати охоронця на автоматну чергу впора, можна було підняти повстання в таборі, убити пару десятків охоронців, бігти до своїх і ... потрапити в інші табори - цього разу сталінські. Можна було виявити непохитність переконань і... перетворитися на крижану брилу. Але особливого страху перед німцями Власов не відчував. Якось охоронці концтабору, які «прийняли нагруди», вирішили влаштувати «парад» полонених червоноармійців і на чолі колони вирішили поставити Власова. Генерал від такої честі відмовився, і кілька «організаторів» параду були відправлені генералом у глибокий нокаут. Ну, а тут і комендант табору нашум наспів.

Генерал, який завжди відрізнявся оригінальністю і нестандартністю прийнятих рішень, вирішив діяти інакше. Цілий рік (!) занурював німців у своїй лояльності. Азатем в березні і квітні 1943 р. Власов здійснює дві поїздки по Смоленській і Псковській областях, і виступає скритикою ... німецької політики перед великими аудиторіями, переконується, що визвольний рух знаходить відгук в народі.

Ноза «безсоромні» промови перелякані наці відправляє його під домашній арешт. Перша спроба завершилася повним крахом. Генерал рвався в бій, часом робив нерозважливі вчинки.

Всевидюче око НКВС?

І тут сталося щось. На генерала вийшла радянська розвідка. У його оточенні з'явився дехто Мелентій Зиков, який обіймав у Червоній Армії посаду дивізійного комісара. Особистість яскрава та… таємнича. У генерала він редагував дві газети… .

І понині достеменно невідомо, чи була ця людина тим, ким він себе видавав. Лише рік тому «випливли» обставини, які здатні перевернути всі уявлення про «справу генерала Власова». Зиков народився у Дніпропетровську, журналіст, працював у Середній Азії, потім у «Известиях» з Бухаріним. Був одружений надчері ленінського соратника, наркома освіти Андрія Бубнова, за ним в 37 р. заарештований. Незадовго довійни його звільнили (!) і призвали вармію в посади батальйонного комісара (!).

Полонений під Батайськом влітку 42-го, будучи комісаром стрілецької дивізії, номери якої ніколи не називав. СВласовим вони познайомилися у вінницькому таборі, де містили особливо цікавих для вермахту радянських офіцерів. Звідти Зикова привезли до Берліна за розпорядженням самого Геббельса.

Нагімнастірці доставленого вуправління військової пропаганди Зикова залишалися неспоротими зірочки ікомісарські відзнаки. Мелентій Зиков став найближчим радником генерала, хоча й отримав у РОА лише звання капітана.

Є підстави припускати, що саме Зиков був радянським розвідником. І підстави дуже вагомі. Мелентій Зиков дуже активно контактував з найвищими німецькими офіцерами, які, як виявилося, готували замах на Адольфа Гітлера. За це вони поплатився. Залишається загадкою, що трапилося червневим днем ​​1944 року, коли в селі Расндорф його викликали ктелефону. Капітан РОА Зиков вийшов іздома, сів у машину і… зник.

За однією з версій, Зикова викрали гестапівці, які розкрили замах на Гітлера, і розстріляли потім у Заксенхаузені. Дивна обставина, сам Власов не дуже стурбувався зникненням Зикова, що дозволяє припустити існування плану переходу Зикова на нелегальне становище, тобто повернення додому. Крім того, у 1945-46 рр., після арешту Власова, СМЕРШ дуже активно шукав сліди Зикова.

Так активно, що виникало враження про навмисне замітання слідів. Коли в середині дев'яностих в архівах ФСБ спробували знайти кримінальну справу Мелентія Зикова 1937, спроба успіхом не увінчалася. Дивно, правда? Адже при цьому решта документів Зикова, включаючи читацький формуляр у бібліотеці, та облікову картку у військовому архіві, опинилися на місці.

Сім'я генерала

Ще одна істотна обставина, що побічно підтверджує співпрацю Власова з радянською розвідкою. Зазвичай родичі «зрадників Батьківщини», які особливо займають соціальне положеннярівня генерала Власова, зазнавали найжорстокіших репресій. Як правило, їх знищували в ГУЛазі.

В даній ситуації все було точністю до навпаки. Останні десятиліття нірадянські, нізахідні журналісти не могли знайти інформацію, що проливає світло на долю сім'ї генерала. Лише нещодавно з'ясувалося, що перша дружина Власова Ганна Михайлівна, заарештована в 1942 році, відсидівши 5 років у Нижегородській в'язниці ще кілька років тому жила і вітала в м. Балахна. Друга дружина, Агнеса Павлівна, шлюб з яким генерал уклав у 1941 році, жила і працювала лікарем у Брестському обласному шкірно-венерологічномуДиспансер, померла два роки тому, асин, що чимало досягнув цього життя, живе і працює в Самарі.

Другий син, позашлюбний, живе і працює в Санкт-Петербурзі. При цьому заперечує всяку спорідненість з генералом. У нього росте син, дуже схожий надія… Там же живуть його позашлюбна дочка, онуки та правнуки. Один зовнішній, перспективний офіцер Російського флоту, навіть не уявляє, ким був його дід. Ось і вирішуй після цього, був генерал Власов «зрадником Батьківщини».

Відкритий виступ проти Сталіна

Через півроку після зникнення Зикова, 14 листопада 1944 р. Власов проголошує в Празі маніфест Комітету визволення народів Росії. Його основні положення: повалення сталінського режиму і повернення народам прав, завойованих ними в революції 1917 року, укладання почесного миру з Німеччиною, створення в Росії нової вільної державності, «затвердження національно-трудовоголаду», «усемірний розвиток міжнародного співробітництва», «ліквідація примусової праці», «ліквідація колгоспів», «надання інтелігенції права вільно творити». Неправдали, дуже знайомі вимоги, які проголошують політичні лідери останніх двох десятиліть.

Вчим тут зрада Батьківщині? Від радянських громадян у Німеччині до КОНР надходять сотні тисяч заяв про вступ до його збройних сил.

Зірка...

28 січня 1945 року генерал Власов приймає командування Збройними Силами КОНР, які німці дозволили на рівні трьох дивізій, однієї запасний бригади, двох ескадрилій авіації та офіцерської школи, всього близько 50 тис. осіб. На той час ці військові формування ще були досить озброєні.

Генерал-лейтенантА. А. Власов і представники німецького командування перевіряють один із російських батальйонів у складі групи армій «Північ», травень 1943 року. Напередодні російський унтер-офіцер (заступник командира взводу) спогонами і петлицями східних військ, запровадженими в серпні 1942 року.

Війна закінчувалася. Німцям уже було недогенерала Власова - вони рятували свою шкуру. 9 лютого і 14 квітня 1945 року єдині вимушені німцями випадки участі «власівців» у боях на східному фронті. Вперше бою набік Власова переходить кілька сотень червоноармійців. Другий- докорінно змінює деякі уявлення про фіналі війни.

6 травня 1945 року в Празі спалахнуло антигітлерівське повстання ... По призиву повсталих чехів, в Прагу входить ... Перша дивізія армії генерала Власова. Вона вступає вбій збройними дозубами частинами ССівермахту, захоплює аеропорт, куди прибувають нові німецькі частини і звільняє місто. Чехи тріумфують. Авесь імениті командири вже радянської армії у нестямі люті злості. Щеби, знову це вискочка Власов!

А далі почалися дивні і страшні події. До Власова приходять ті, хто ще вчора благав допомоги, і просять генерала ... покинути Прагу, оскільки російські друзі незадоволені. І Власов віддає команду про відхід. Втім, ходоків це не врятувало, їх розстріляли... самі чехи. Між іншим, допомоги у Власова просили негрупа самозванців, а люди, які виконували рішення вищого органу Чехословацької Республіки.

...І смерть генерала Власова

Але це вже генерала не врятувало, генерал-полковникВіктор Абакумов, начальник СМЕРШу віддав команду Власова затримати. СМЕРШівці взяли під козирок. 12травня 1945 р. війська генерала Власова втискали між американськими і радянськими військами в південно-західній Чехії. «Власівці», що потрапили в руки Червоної Армії, розстрілюються на місці… За офіційною версією, сам генерал захоплений і заарештований спеціальною розвідгрупою, яка зупинила автоколонну першої дивізії РОА і СМЕРШ. Втім, існують щонайменше чотири версії того, як Власов виявився втилу радянських військ. Опервою ми вже знаємо, авот ще одна, складена на підставі свідчень очевидців. Справді, генерал Власов перебував у тій самій колоні РОА.

Тільки ось не ховався він у килимі на пів «Вілліса», як це стверджує капітан Якушов, який нібито брав участь у тій операції. Генерал спокійно сидів в автомобілі. І автомобіль був зовсім не «Вілліс». Більше того, цей самий автомобіль був таких розмірів, що двометрового зросту генерал просто не вмістився б у ньому, замотаний килим ... І ніякого блискавичного нападу розвідників наколону не було. Вони (розвідники) одягнені в парадну форму сорденами, спокійно чекали на узбіччі, коли машина Власова порівняється з ними. Коли машина пригальмувала, старший групи віддав честь генералу і запросив його вийти з машини. Хіба зустрічають зрадників?

А далі почалося найцікавіше. Існує свідоцтво військового прокурора танкової дивізії, до якої доставили Андрія Власова. Ця людина була першою, хто зустрів генерала після його прибуття в розташування радянських військ. Він стверджує, що генерал був одягнений у… генеральську форму РСЧА (старого зразка), із відзнаками та орденами. Приголомшений юрист не знайшов нічого кращого, як попросити генерала подати документи. Що і зробив, продемонструвавши прокурору розрахункову книжку начальницького складу РСЧА, посвідчення особи генерала Червоної Армії № 431 від 13.02.41г. та партійний квиток члена ВКП(б) № 2123998 - все на ім'я Власова Андрія Андрійовича…

Більше того, прокурор стверджує, що за день до прибуття Власова в дивізію понаїхала неймовірна кількість армійського начальства, яка й не думала виявляти до генерала будь-яку неприязнь чи ворожість. Більше того, було організовано спільний обід.

Того ж дня генерала на транспортному літакупереправили до Москви. Цікаво, чи так зустрічають зрадників?

Далі відомо зовсім мало. Власов знаходиться в Лефортово. «В'язень № 32» - так називався генерал в тюрмі. Ця в'язниця належить СМЕРШу, і ніхто, навіть Берія і Сталін, не вправі туди входити. Іневходили-Віктор Абакумов свою справу знав добре. Защо потім і поплатився, але про це пізніше. Слідство тривало понад рік. Сталін, а може зовсім і не Сталін, думав, що робити сопальним генералом. Зводити уранг національного героя? Не можна: несидів тихо-бойовий генерал, говорив багато. Відставні співробітники НКВС стверджують, що з Андрієм Власовим довго торгувалися: покайся, мовляв, перед народом і вождем. Визнай помилки. Випростають. Може бути…

Кажуть, що саме тоді Власов знову зустрівся із Мелентієм Зиковим...

Але генерал був послідовним у своїх вчинках, як тоді, коли не залишив помирати бійців Другої ударної, як тоді, коли не покинув свою РОА в Чехії. Генерал-лейтенантЧервоної Армії, кавалер орденів Леніна і Бойового Червоного прапора зробив свій останній вибір.

2 серпня 1946 офіційне повідомлення ТАРС, опубліковане в усіх центральних газетах: 1 серпня 1946 року генерал-лейтенантЧервоної Армії Власов А. А. ійого 11 соратників були повішені. Сталін до кінця був жорстоким. Адже немає смерті ганебніше для офіцерів, ніж шибениця. Ось їх прізвища: генерал-майор РККА Малишкін В. Ф., Жиленков Г. Н., генерал-майор РККА Трухін Ф. І, генерал-майор РККА Закутний Д. Є, генерал майор РККА Благовіщенський І. А, полковник РККА Меандров М. А, полковник ВПС СРСР Мальцев М. А, полковник РККА Буняченко С. К, полковник РККА Звєрєв Г. А, генерал-майор РККА Корбуков В. Д. і підполковник РККА Шатов Н. С. Де поховані тіла офіцерів, невідомо. СМЕРШ умів зберігати свої таємниці.

Вибачте нас, Андрію Андрійовичу!

Чи був Андрій Власов радянським розвідником? Прямих доказів цього немає. Тим більше, немає документів, які свідчать про це. Але є факти, з якими сперечатися дуже важко.

Головний серед них такий. Вже не є великою таємницею, що 1942 року Йосип Сталін, незважаючи на всі успіхи Червоної Армії під Москвою, хотів укласти сепаратний мир із Німеччиною та зупинити війну. Віддавши при цьому Україну, Молдову, Крим.

Є навіть свідчення, що Лаврентій Берія «вентилював ситуацію» з цього питання.

І Власов був чудовою кандидатурою, щоб провести ці переговори. Чому? Для цього потрібно переглянути передвоєнну кар'єру Андрія Власова. Можна прийти до шалених висновків. Ще 1937 року полковника Власова було призначено начальником другого Відділу штабу Ленінградського військового округу. У перекладі нагородження це означає, що бравий полковник Власов відповідав всю чекістську роботу округу. Азатем гримнули репресії. Іполковник Власов, який отримав перший псевдонім «Волков», був… благополучно відправлений радником куже згадуваному Чан Кайші… Адальше, якщо почитати між рядками мемуари учасників тих подій, то приходиш до виводу, що в Китаї працював хтось інший, як… полковник Волков, радянський

Саме він, інколи інший, водив дружбу з німецькими дипломатами, водив їх ресторани, напував горілкою до непритомного стану, і довго розмовляв. Очим-невідомо, але хіба може себе так поводити звичайний російський полковник, знає, що відбувається в нього в країні, що людей заарештовували тільки за те, що на вулиці пояснювали іноземцям, як пройти в Олександрівський сад. Куди там тому Зорге цього потугами агентурної роботи в Японії. Всі жінки-агенти Зорге не могли постачати інформацію, порівнянну зданими дружини Чан Кайші, з якою російський полковник був дуже близьких відносинах ... Серйозності роботи полковника Власова свідчить його особистий перекладач в Китаї, який стверджує, що Волков наказав йому при найменшій небезпеці пристрелити його.

Ще аргумент. Я бачив документ з грифом «Цілком таємно. Екз.№ 1» датований 1942, в якому Всеволод Меркулов повідомляє Йосипу Сталіну про роботу по знищенню генерала-зрадникаА. Власова. Так ось на Власова полювало понад 42 розвідувальні ідиверсійні групи загальною чисельністю 1600 осіб. Вивірте, що 1942 року така могутня організація як СМЕРШ не могла «дістати» одного генерала, навіть якщо його добре охороняли. Я не вірю. Висновок більш ніж простий: Сталін, чудово знаючи силу німецьких спецслужб, всіляко переконував німців у зраді генерала.

Але не так прості виявилися німці. Гітлер Власова так і не сприйняв. Новий антигітлерівської опозиції Андрій Власов припав у «мастину». Зараз невідомо, що завадило Сталіну довести справу до кінця - чи ситуація на фронті, чи надто запізнілий і так само невдалий замах нафюрера. ІСталіну довелося обирати між знищенням Власова чи його викраденням. Зважаючи на все, зупинилися наостанньому. Але ... Це саме російське "але". Вся справа в тому, що на момент «переходу» генерала німцям в СРСР діяло аж три розвідки: НКДБ, СМЕРШ і ГРУ генштабу РСЧА. І ці організації між собою жорстко конкурували (запам'ятайте це). І Власов, судячи з усього, працював на ГРУ. Інакше як можна пояснити те, що генерала до Другої Ударної привезли Лаврентій Берія і Климент Ворошилов. Цікаво, чи не так?

Далі, суд на Власовим вершив СМЕРШ і жодного до цієї справи не підпускав. Навіть суд проходив закритий, хоча пологіці речей, суд над зрадником має бути голосним і відкритим. Інужно бачити фотографії Власова в суді-чого очі, що очікують, наче запитують: «Довго ще, закінчуйте клоунаду». Нонезнал Власов про зварювання спецслужб. Його стратили... Люди, присутні при цьому, стверджують, що генерал поводився гідно.

Скандал почався наступного дня після страти, коли Йосип Сталін побачив свіжі газети.

Виявляється, СМЕРШ повинен був випросити письмового дозволу на покарання у Військовій прокуратурі та ГРУ. Вони запитав, йому і відповіли: «Смерть відкласти до особливого розпорядження». Цей лист і досі лежить в архівах.

Але Абакумов відповіді «не побачив». За що і поплатився. У 1946 році: року за вказівкою Сталіна Віктор Абакумов був заарештований. Кажуть, що Сталін відвідав його в тюрмі і нагадав йому генерала Власова. Однак це лише чутки…

До речі, у обвинувальному висновку Андрію Власову немає статті, яка інкримінує зраду Батьківщини. Лише тероризм та контрреволюційна діяльність.

Андрій Власов – радянський генерал, який перейшов на бік нацистів під час Великої Великої Вітчизняної війни. Він отримав популярність після того, як почав співпрацювати з Третім рейхом, очоливши так звану Російську визвольну армію (неофіційне скорочення РОА).

Після закінчення війни генерала Власова було звинувачено в держзраді і засуджено до смерті через повішення. Його ім'я стало загальним і використовується як символ зради та малодушності.

Армії Власова вдалося відтіснити ворога і суттєво просунутися вперед. Але оскільки просування проходило глухими лісами, оточеними німцями, їх у будь-який момент міг контратакувати противник.

Через місяць темп настання значно знизився, а наказ про взяття Любані не було виконано. Генерал неодноразово говорив про те, що відчуває дефіцит у людях, а також скаржився на погане постачання солдатів.

Незабаром, як і передбачав Власов, фашисти розпочали активний наступ. Німецькі літаки «Мессершмітти» атакували з повітря 2-у ударну армію, яка, зрештою, опинилась у кільці.

Змучені голодом і безперервними бомбардуваннями німецької авіації, російські солдати робили все можливе, щоб вибратися з казана.

Проте все було безрезультатно. Бойовий склад з кожним днем ​​ставав меншим, як, втім, запаси продовольства та боєприпасів.

У цей час в оточенні залишилося близько 20 000 радянських солдатів. Слід зауважити, що навіть німецькі джерела говорили, що російські бійці не здавалися, воліючи вмирати на полі бою.

В результаті практично вся 2-а армія Власова героїчно загинула, ще не знаючи, якою ганьбою покриє її рідний генерал.

Полон

Ті небагато свідків, яким вдалося якимось чином вибратися з котла, стверджували, що після операції генерал Власов, що провалилася, занепав духом.

На його обличчі не було ніяких емоцій, а коли починалися обстріли, він навіть не намагався ховатися в укриттях.

Незабаром на раді офіцерів, у якій брали участь полковник Виноградов та генерали Афанасьєв та Власов, було вирішено виходити з оточення невеликими групами. Як покаже час, тільки Афанасьєву вдасться вийти з німецького кільця.

11 липня генерал Власов разом із трьома товаришами дістався села Туховежі. Зайшовши в один із будинків, вони попросили їжі, а сам генерал назвав себе учителем.

Після того, як їх нагодували, господар раптово наставив на них зброю і наказав іти в хлів, у якому закрив їх на замок.

Потім він викликав поліцію, постійно ретельно охороняючи сарай з «учителем» та його сподвижниками.

12 липня на виклик завітав німецький патруль. Коли відчинилися двері сараю, генерал Власов німецькою мовою сказав, ким він є насправді. Солдати вермахту успішно впізнали знаменитого генерала з фото, розміщеного в газеті.

Зрада генерала Власова

Незабаром його доставили до штабу, де одразу почали допитувати. Андрій Власов надавав докладні свідчення, відповідаючи на всі запитання.

Через місяць, перебуваючи у Вінницькому військовому таборі для полонених найвищих офіцерів, Власов сам запропонував німецькому керівництву співпрацю.

Зважившись перейти на бік нацистів, він очолив «Комітет визволення народів Росії» (КОНР) та «Російську визвольну армію» (РОА), які складалися з полонених радянських військовослужбовців.

Цікавий факт, що деякі псевдоісторики намагаються порівнювати генерала Власова, який зрадив Радянський Союз у роки з адміралом Колчаком, який у 1917 р. воював на боці білого руху проти червоних.

Однак для будь-якої більш-менш обізнаної людини очевидно, що подібне порівняння щонайменше блюзнірське.

«Чому я став на шлях боротьби з більшовизмом»

Після зради Власов написав відкритий лист «Чому я став на шлях боротьби з більшовизмом», а також підписував листівки, які закликають повалити сталінський режим.

Згодом ці листівки розкидалися нацистською армією з літаків на фронтах, а також розповсюджувалися серед військовополонених.

Нижче представлено фото відкритого листа Власова:

Що ж змусило його піти на такий крок? Багато хто звинувачував його в боягузтві, проте дізнатися справжні причини переходу на бік супротивника дуже важко. На думку письменника Іллі Еренбурга, який особисто знав Андрія Власова, генерал вибрав такий шлях не через малодушність.

Він розумів, що, повернувшись з оточення, він неодмінно буде розжалований за те, що з колосальними втратами провалив операцію.

Більше того, він чудово знав, що у воєнний час не церемоняться з генералом, який втратив усю армію, а сам чомусь вижив.

В результаті Власов вирішив запропонувати співпрацю німцям, оскільки за такого розкладу справ він міг не лише зберегти своє життя, а й залишитися командувачем армії, хоч уже й під прапорами.

Проте зрадник глибоко помилявся. Його ганебна зрада аж ніяк не привела його до слави. Натомість він увійшов в історію як головний радянський зрадник часів Великої Вітчизняної війни.

Прізвище Власова стало загальним, а власівцямиобразно називають тих, хто зраджує інтереси Батьківщини.

Смерть Власова

У травні 1945 р. під час боїв під Чехословаччиною генерала Власова було схоплено радянськими солдатами. На суді він визнав себе винним, оскільки пішов на зраду через малодушність.

За вироком Військової колегії Верховного Судна СРСР він був позбавлений військових звань, а 1 серпня 1946 повішений.

Його тіло кремували, а порох розвіяли на «клумбі незатребуваних прахів», розташованої неподалік Донського монастиря. Тут десятиліттями висипали останки знищених «ворогів народу».

Тепер ви знаєте про історії зради генерала Власовавсе найнеобхідніше. Якщо вам сподобалася біографія Власова - поділіться нею соціальних мережахта підписуйтесь на сайт. З нами завжди цікаво!

Сподобався піст? Натисніть будь-яку кнопку.

Понад половину століття прізвище генерал-лейтенанта Власова викликало ненависть і зневагу у радянських громадян, слово «власовець» стало синонімом слова «зрадник». Ветеранам 2-ї Ударної армії тривалий час відмовляли у створенні свого товариства ветеранів. У мемуарної літературі особистість генерал-лейтенанта Власова подавалася лише негативному плані. В історіографії Великої Великої Вітчизняної війни про нього або замовчували, або приписували його перемоги іншим.

В даний час про нього написано багато і найчастіше суперечливого.

Я хочу об'єктивно розібратися у цій проблемі та знайти істину.

Андрій Андрійович Власов народився 1 вересня 1900 року у працьовитій та міцній селянській родині. Батьки були корінними жителями села Ломакине Нижегородської губернії та глибоко віруючими людьми. Дали дітям освіту. Батько вважав, що найголовніший капітал у житті – це грамотність.

Служба в РСЧА

Закінчилась громадянська війна. Червону армію скоротили вдесятеро, з шести мільйонів до 600 тисяч. Дивізії зводилися до полків, полків у батальйони, батальйонів у роти.

Власова призначили командиром роти, яку незабаром він зробив найкращою в полку. У день 5-ї річниці Червоної армії Власова нагородили іменним срібним годинником. Помітивши талант командира-вчителя, 1924 року його призначили командиром полкової школи 26-го стрілецького полку. 4 роки він готував командирів відділень.

Його старшого брата Івана, який разом з батьком тягнув на своєму горбі важке селянське господарство одноосібника, щоб молодший брат здобув освіту, був розстріляний як учасник антибільшовицької змови.

1929 року призначений на посаду командира батальйону у своєму полку.

Від батька надійшов листіз повідомленням, що забрали до колгоспу єдину корову, яку Андрій із дружиною подарували батькам чоловіка.

1930 року Андрій Андрійович – викладач тактики у Ленінградській школі з перепідготовки командного складу. Вступив до лав ВКП(б). Потім навчання на Курсах удосконалення викладачів військових шкіл у Москві. Повернувся з чудовою характеристикою до Ленінграда і продовжив роботу в школі на посаді помічника начальника навчальної частини.

1933 року Власова призначили помічником начальника бойової підготовки штабу Ленінградського військового округу. Якось, інспектуючи округ разом із заступником командувача військ Ленінградського військового округу комкором Примаковим, вони виявили, що 11-й стрілецький полк 4-ої Туркестанської дивізії дуже слабо підготовлений. Щоб виправити становище, командиром полку було призначено Власова. До літа 1935 полк був підготовлений на «добре». За ним пішла слава «грамотного комполку».

В 1935 став слухачем Військової академії імені М. В. Фрунзе.

Якось, будучи наодинці з дружиною, Власов критикував новий урядовий декрет, якому було присвячено свіжу газету. Зайшов у гості знайомий офіцер. Власов з півслова перейшов на захоплено-хвалюючий тон щодо декрету, який він щойно критикував. Коли офіцер пішов, дружина Власова з гіркотою сказала: "Андрію, хіба так можна жити?" і розплакалася.

З серпня 1937 року по випуску з академії займався «слабкими» 133 і 137 стрілецькими полками. 137 сп незабаром посів перше місце у Київському військовому окрузі, а Власова призначили помічником командира 72-го сд. На посаді пробув недовго.

З грудня 1937 по листопад 1938 працював начальником 2 відділу Ленінградського військового округу (розвідка). У цей період у РСЧА повним ходом йшла ліквідація чергової «змови». У справі Маршала Радянського Союзу Тухачевського заарештували комкора Примакова, з яким у Власова були хороші товариські відносини.

P.S. Все почалося 1936 року на показі нових зразків бойової техніки політичному та військовому керівництву. Нарком оборони Ворошилов дуже негативно і некомпетентно відгукнувся про реактивні снаряди («згадали» про них у 1941 році і назвали БМ-11 красивим і грізним ім'ям «катюша». Німці їх боялися найбільше). Невинний жарт відпустив маршал Тухачевський на адресу наркома Ворошилова у присутності Сталіна, звернувши увагу Вождя, що нарком некомпетентний у питаннях сучасної бойової техніки. Потім у вигляді жарту запропонував свою кандидатуру на пост наркома.

Сталін знав, що його друг, Клим Ворошилов, «не тягне» на посади наркома, але не підсиджуватиме його. Михайло Тухачевський – розумниця, тричі втік із німецького полону, але на посаді наркома він не зупиниться, а піде далі. Отже, він небезпечний.

За групою генералів, прихильників Тухачевського, посилили спостереження. Встановили, що вони почали шукати компромат на Ворошилові у старих архівах, у т.ч. та царського поліцейського департаменту. Там вони виявили документи, що поліція свого часу завербувала в секретні агенти «товариша Сталіна» (одна з останніх версій, яка пояснювала жорстокість і широку ліквідацію десятків тисяч маршалів, генералів та старших офіцерів РСЧА). То була бомба! У найближчому оточенні Тухачевського були й «стукачі». Вони й «настукали». Повальні арешти, допити із застосуванням всього недозволеного та… смертні вироки, вироки та вироки.

Для обґрунтування масовості розстрілів приліпили ярлик – «Військово-політична змова проти радянської влади, що стимулювалася і фінансувалась німецькими фашистами» (з виступу Сталіна на розширеному засіданні військової ради при наркоматі оборони за участю членів політбюро ЦК ВКП(б) у червні).

У процесі допитів обвинуваченим порадили звернутися з покаяннями на ім'я Вождя та пообіцяли помилування. На письмовому покаянні Якіра від 9 червня 1937р. Сталін написав: «негідник і повія». Клим Ворошилов вкотре «прогнувся» - «цілком точний визначення», а Лазар Каганович - «Мерзавцю, сволочі і б... одна кара – страта». Впевнений, що через 16 років, організуючи «відхід Вождя в інший світ», він думав так само.

Про вербування Сталіна знав дуже вузьке коло соратників Тухачевського, але для надійності, щоб не сталося витоку інформації, у 1937 та 1938 роках розстріляли близько 60 тисяч маршалів, генералів та, в основному, старших офіцерів. В результаті: різко впала бойова готовність частин, солдати та сержанти не довіряли командирам, а офіцери чекали на арешти. Гітлера влучно назвав нашу країну "Колосом на глиняних ногах".

Торішнього серпня 1938 року закінчилися бої з японцями у районі озера Хасан. Над головою Власова почали згущуватись хмари. Його під чужим прізвищем Волкова друзі-розвідники терміново відправили у відрядження за кордон до Китаю, який уже рік воював з Японією.

Відрядження до Китаю

Восени 1938 року він уже працював у складі групи військових радниківпри Чан Кайші. У травні 1939 р. за успіхи призначили головним військовим радником. огороджений орденом Золотого Драконаі золотим годинником. На митниці забрали орден, годинник і всі китайські речі, які віз рідні та друзям. За цей період армію вичистили. Радянських фахівців у Китаї вони не торкнулися.

Служба у Київському ОВО

Грудень 1940 року. Слава грамотного командира випереджала генерал-майора Власова. Його призначили командиром найслабшої 99-ої стрілецької дивізії Київського військового округу. За дев'ять місяців він досяг того, що восени 1940 року його дивізія була визнана комісією на чолі з наркомом оборони Маршалом Радянського Союзу Тимошенко найкращою у всій Червоній армії!

Дивізії було вручено три перехідні прапори: прапор кращого стрілецького полку, прапор кращого артилерійського полку і прапор кращої дивізії загалом. Нарком оборони нагородив Андрія Андрійовича іменним золотим годинником, а уряд – орденом Червоного Прапора. Маршал Тимошенко наказав найкращому комдиву РСЧА узагальнити свій досвід методиста-практика та виступити перед вищим командним складом РСЧА, який «дуже омолодився» і методичними навичками володів слабо.

Грудень 1940 року.

З виступу генерал-майора О.О. Власова,командира 99-ої стрілецької дивізії Київського військового округу, визнаної найкращою за бойовою підготовкою в Червоній Армії, на нараді вищого командного складу у грудні 1940 року, м. Москва

« Усі вичерпні вказівки про бойову підготовкучастин на літній період 1940 року, виходячи з досвіду фінських подій, Народним комісаром Маршалом Радянського Союзу, тобто Тимошенко наказом № 120 подано. … наше завдання було — лише застосувати ці вказівки на практиці насправді.

…потрібно вивчати по-новому, вивчати реально бійця тому, з чим він може зустрітися у бойовій обстановці та вчити безумовно, а не умовно.

Насамперед про підготовку командного складу . Є два види підготовки: один вид – як керувати частиною, підрозділом та другий вид підготовки – це навчити командний склад правильно вчити. У цьому напрямі нами було проведено таку роботу. Ми збирали найкращих інструкторів і проводили заняття прямо в полі з командирами, і тут вони самі на практиці дізнавалися, що собою представляє переповзання, що собою являє ту чи іншу дію. І ось коли вони самі на собі випробовували, тоді могли й самі вчити.

Далі переходимо до виховання бійця . Потрібно довести ці завдання до свідомості бійця, вивчати його по-новому. Що ми запровадили нового? Раніше коли ми йшли на 10 км, півсотні відставало: то нога болить, то ще з інших причин. Це було тому, що ззаду йшов санітарний обоз. Ми почали тренувати у складніших умовах. Тут міцно попрацювали політичні органи. Почали тренувати на 15 - 30 км за будь-якої погоди. І справді, ми вже мали становище, коли робили марші на 100 км, і не було відсталих, бо кожен прагнув іти, а не відставати. Це було доведено до кожного бійця та непогано виконано.

Щодо взаємодій . Раніше, коли піхота займалася з артилерією, то артилеристи вважали, що час, витрачений працювати з піхотою — втрачений час. Зараз почали організовувати взаємодії так, щоб жодна рота не виходила без батареї.

Для того, щоб організувати взаємодію, потрібно, щоб артилерійські командири вивчили тактику загальновійськову, а командири стрілецьких батальйонів мають отримати загальне уявлення про використання артилерійських засобів.

Для артилерійських стрільб у нас полігон далеко – 60 – 90 км, але на кожну артилерійську стрілянину миводимо піхоту та артилерійськоїстріляниною я особисто сам керую. Ми виводимо щонайменше батальйону піхоти, щоб кожен боєць відчув артилерійський вогонь. Щоправда, снарядів було мало — 70 — 80. Якби було більше, то результати були б ефективнішими.

Велику дисциплінуючу роль відіграє стройова підготовкаМи живемо на кордоні, щодня бачимо німців. Куди б не йшов німецький взвод, вони йдуть виключно чітко, одягнені однаково. Я вказував своїм бійцям: «Ось — капіталістична армія, а ми маємо досягти результатів у 10 разів більше». І бійці звертали увагу. Адже за 100 м ми добре бачимо один одного і, спостерігаючи німецькі взводи, наші взводи почали міцно підтягуватись. Таким чином, стройова підготовка є виключно дисциплінуючою, і ми звертаємо на неї велику увагу. Були випадки, коли німецький офіцер нас чітко привітав, а наші не вітали. Тоді ми говорили, що дружню сторону треба вітати, і тепер стали непогано вітати.

Ми стали боротися за час . Якщо хтось запізниться бодай на хвилину, стягували. Вчасно кінчати, вчасно починати це дуже велика справа. Згодом у нас було дуже неблагополучно.

Штаб.Зазвичай штаб займався сам на себе, навчаючи, готуючи себе як штаб, а допомогу військам надавав невелику. Виходячи з Наказу № 120, стали працювати для частини та свій розпорядок дня застосували до частин. Працювали, кому скільки потрібно. Один працює ранок, потім іде, приходить інший, але штаб працював у тій роті, у тому підрозділі та виконував те, що потрібно за планом. Безпланова робота ніколи великої користі не приносить.

…система навчання: всі повинні опрацювати в комплексі та з тренуванням . У нас ходьба на заняття та повернення з нього були пов'язані з труднощами. Скажімо, у 206-му полку, перш ніж дійти до стрільбища, боєць проходить ряд контрольних пунктів: тут і стройовий крок, і вітання, і наліт танків, і наліт авіації, штурмова смуга і т. д. Коли пройде три кілометри до стрільбища, з Його сім потів зійде. Кожен пункт має командира штабу. Через цей контрольний пункт проходили всі, хто виходив на заняття аж до кухарів. Цей щоденний прохід через контрольні пункти дав таке становище, що бійці тренувалися щодня.

… як працює на місцях командир частини, його заступник . Чи знає він статут і чи вимогливий. Головне у цьому.

… про перебудову роботи з єдиноначальності , про перебудову щодо зміцнення дисципліни Справа залежить від того, наскільки справді міцно перебудувалися, а не лише розмовляють про це.

Я слів не вірю і починаю дивитися на конкретні справи . У тих частинах, які не послабили темпи, а підсилили є виняткові результати. Зараз ми маємо поповнення. Застосовуючи правильний метод, молоде поповнення 197-го стрілецького полку має найкращі результати бойового навчання. А поряд стоїть інший полк. Там досі розмовляють та підготовка там іде гірше.

Народний комісар наказав зробити дивізію зразковою. Я докладу всі сили, вирівняю полиці і зроблю зразкову дивізію».

Про Власова дізналася вся Червона Армія. Його методика підготовки бійців та командирів до війни була визнана найкращою.

У січні 1941 року Власова було призначено командиром 4-го механізованого корпусу Київського особливого військового округу. Почав його готувати до війни за своєю методикою.

Початок війни

Війна для Власова розпочалася під Львовом, де він командував 4-м мехкорпусом. Навіть радянські історики були змушені визнати, що німці "вперше отримали по морді" саме від механізованого корпусу генерала Власова. Він відбив напад німців і був готовий перейти в наступ. Щоб не потрапити до оточення, розпочав організований відхід на схід. Відступаючи, він підкоряв собі рештки розбитих частин. Відзначився у боях під Бродами, Кременцем, Шепетівкою.

Його корпус виявився чи не єдиним, який не був розбитий німцями і з боями відступив до Києва. Маршал Будьонний викликав генерала Власова до Києва і поклав на нього обов'язки командувача 37-ї армії та начальника Київського гарнізону.

Під Києвом уже точилися бої. 10 липня підняли по тривозі Київське танкотехнічне училище для відображення раптового прориву 13 тд СС із житомирського спрямування. 11 липня під Києвом був перший бій на берегах річки Ірпінь біля села Гореничі. Наші танкісти розбили авангард 13 тд СС та змусили їх сісти у «глуху оборону».

Вжиті спроби одразу увірватися до Києва із заходу й у інших місцях були відбиті військами Київського УР і контрударами 5-ї та 6-ї армій. Противник припинив наступ на Київ із заходу та зосередив свої сили на північно-західному напрямку проти Коростеньського УР, який обороняла 5-та армія. Німці вплуталися в затяжні виснажливі бої з радянськими частинами, які займали відмінні позиції старого укріпрайону. 5-а армія, ведучи активну оборону, надійно скувала до кінця серпня близько 10 ворожих дивізій. Це дозволило закінчити формування 37-ї армії та значно полегшило становище захисників Києва. Наступним успіхом в обороні були дії військ 26-ї армії, яка з 20 липня активними контрударами зупинила дивізії 1-ї танкової групи німців і змусила їх перейти до оборони на межі Фастів – Біла Церква.

Через місяць після першого бою під Києвом було сформовано 10 серпня 1941 р. 37 А у складі Південно-Західного фронту на базі Київського укріпленого району та резервів Ставки ВГК. До неї увійшли 147, 171, 175, 206, 284-а та 295-а стрілецькі дивізії, Київський укріплений район, артилерійські та інші з'єднання та частини. Героїчно билися у лавах захисників столиці 35 тисяч киян із загонів народного ополчення. Ополченцями були учасники громадянської війни та запасники, які відслужили термінову службу в РСЧА.

Після сформування 37 армія займала оборону на рубежі Святильне — Сваром'є — на захід від Києва — і далі лівим берегом Дніпра, до м. Жереб'ятин.

40 днів 37 армія тримала оборону Києва. Біля стін Києва німці втратили понад 100 тис. досвідчених солдатів та офіцерів убитими та пораненими. Грамотна організація Власовим ефективної оборони Києва дозволила «прикувати» до міста 17 німецьких дивізій та вплинути на прийняття Гітлером «смертельного» рішення для подальшої долі бліцкригу.

Фюрер зупинив кінці другої декади серпня наступ на московському напрямі, побоюючись флангового удару із боку Південно-Західного фронту, т.к. стійка оборона Києва зупинила наступ німців у середній течії Дніпра, а на московському напрямку німці продовжували успішно наступати, оголюючи свій правий фланг.

Цю ситуацію «вибудував» Сталін, забороняючи залишати Київ. З'явилася реальна загроза, що московське угруповання може опинитися в сталінському «котлі», якщо буде завдано удару по правому оголеному німецькому флангу. Сталін змусив фюрера зняти війська з московського та південного напрямів, щоб танковими ударами зустрічних клинів по флангах Південно-Західного фронту ліквідувати цю загрозу.

Війська з Києва треба було виводити 10 – 12 вересня, щоб вони не опинилися в оточенні. На цьому рішенні наполягав Главком Південного напрямку Маршал Радянського Союзу Будьонний, але Сталін зняв його з посади. Сталіну потрібно було виграти час, по-перше, щоб організувати надійну оборону під Москвою. По-друге, для отримання зброї та техніки з ленд-лізу він пообіцяв президенту США, що лінія фронту до зими 1941 року проходитиме кордоном Ленінград-Москва-Київ. Тому за наказом Ставки ВГК лише 19 вересня 1941 року війська 37 армії генерала Власова залишили столицю України місто Київ, не знаючи, що 15 вересня німці з'єдналися в районі Лохвиці та вже замкнули оточення.

Війська 37 армії зазнали ударів переважаючих сил противника, були оточені і зазнали важких втрат, борючись у «котлі». Частина військ армії окремими групами разом із командармом Власовим вийшла з оточення та поєдналася з військами фронту. Власова лікарі у зв'язку з контузією відправили до шпиталю.

У листопаді 1941 року Власова викликав у Москві Сталін. Після чотиригодинної бесіди у Кремлі Власов отримав наказ сформувати 20-у армію та обороняти Москву.

Оборона Москви

У наказі Сталіна, який зазначив досягнення військ шести фронтів у битві за Москву, ім'я Власова, підкреслюю – командувача армією, стояло четвертому місці.Після битви під Москвою його призначили заступником командувача Волховського фронту.

P.S. В інтернеті на картах, присвячених обороні Москви, досі порфігурує командарм 20 А генерал Лізюков. Ім'я Власова після полону «витирали» скрізь, а успіхи «ділили» між собою.

Волхівський фронт

7 січня 1942 року розпочалася Любанська операція Волхівського фронту, який мав зірвати наступ німців на Ленінграді нанести наступний контрудар. 2-а Ударна армія я успішно прорвала оборону противника у М'ясного Бору і повела успішний наступ у напрямку Любані. Закінчилися резерви, армія зупинилася, зростала загроза оточення.

8 березня 1942 року генерал-лейтенант А. А. Власов був призначений заступником командувача військ Волхівського фронту. 20 березня 1942 року А. А. Власов очолив спеціальну комісію та відбув до штабу 2-ї Ударної армії. Робота в штабі, з'єднаннях та частинах армії дозволила зробити висновок, що для успішного настання потрібне перекидання значних резервів. Командарм генерал-лейтенант Н. К. Кликов був серйозно хворий. 8 квітня комісія вибула з актом перевірки, тяжко хворого командарма генерала Кликова вивезли в тил, а Власова призначили ще й командувачем 2-ї Ударної армії.

Через півтора місяці Ставка ВГК ухвалила рішення про відведення військ армії. Командувач Волховської оперативної групи генерал-лейтенант М. С. Хозін не виконав директиви Ставки від 21 травня. Хозіна зняли з посади, а 2-а Ударна армія була оточена.

16 червня 1942 року. ВІЙСЬКОВОЇ РАДИ ВОЛХІВСЬКОГО ФРОНТУ. Доповідаю: війська армії протягом трьох тижнів ведуть напружені запеклі бої з противником… у батальйонах, бригадах та стрілецьких полицях залишилося в середньому по кілька десятків людей. Усі спроби… армії пробити прохід у коридорі… успіху не мали.

- Власов. Зуєв. Виноградів.

21 червня 1942 року. ВІЙСЬКОВОЇ РАДИ ФРОНТУ. Війська армії три тижні отримують по 50 г сухарів. Останніми днями продовольства зовсім не було. Доїдаємо останніх коней. Люди украй виснажені. Спостерігається групова смертність з голоду. Боєприпасів немає.

- Власов. Зуєв.

На той час Ставка ВГК зосередила основні сили під Москвою. Сталін був упевнений, що для Гітлера головною метою буде, як і раніше, захоплення столиці. Сталін помилився. Для Гітлера до літа 1942 р. головною метою стала кавказька нафта.

Наші війська у травні-червні 1942 р. зазнали чергової поразки під Харковом.

28 червня німецька група армій "Південь" розгорнула успішний наступ на фронті від Орла до Таганрога з метою захоплення Сталінграда та кавказької нафти. Німці зосередили 90 дивізій на південному напрямку.

29 червня 1942 р. у зведенні Радінформбюро говорилося: "28 червня ставка Гітлера випустила у світ ще одну чергову фальшивку. Цього разу фашистські борзописці "знищили" на папері ні мало, ні багато трьох наших армій: 2-ю Ударну, 52 і 59 армії Волховського фронту, нібито оточені на західному березі річки Волхов... Частини 2-ї Ударної армії відійшли на заздалегідь підготовлений рубіж... Отже, про жодне знищення 2-ї Ударної армії не може бути й мови... Такі факти, начисто які спростовують гітлерівську фальшивку».

P. S. У цьому зведенні не було ні слова правди, а одна брехня. Щоб не спіймали на брехню, стаханівськими темпами було створено на нашій території нову 2-у Ударну армію. Командармом призначили Федюнінського.

У ніч з 1 на 2 липня 1942 р. за наказом Ставки ВГК вивезли із Севастополя керівництво на підводних човнах і кинули напризволяще 95 тисяч захисників.

Така сама доля спіткала і залишки 2-ї Ударної армії. Коли її майбутнє стало очевидним, Сталін надіслав за перспективним «улюбленцем» літак. На той час Андрій Андрійович уже зробив свій вибір. І відмовився від евакуації, відправивши в літаку пораненого військового лікаря жінку. Він вчинив так само, як і його колишній командир - командувач Південно-Західного фронту генерал-полковник Кірпонос, який у подібній ситуації наказав покласти у надісланий Сталіним літак пораненого солдата.

Очевидці цієї нагоди кажуть, що генерал кинув крізь зуби:

Який полководець кидає свою армію на смерть.

Власов вважав за краще залишитися зі своїми розбитими військами. Він продовжував боротися. Він потрапив у полон тоді, коли армію було майже знищено — 12 липня 1942 р.

Полон

Це було так. Вночі 12 липня 1942 року Власов і жменька солдатів, що його супроводжували, вийшли до старообрядницького села Туховежі, і сховалися в сараї. А вночі в сарай, де знайшли притулок оточені, увірвалися озброєні люди, які вирішили купити собі розташування німців ціною генеральських зірок. Тієї ж ночі генерал Андрій Власов і бійці, які його супроводжували, були передані регулярним німецьким військам.

В архівах СМЕРШу є протокол допиту червоноармійця, який супроводжував Власова:

"Коли нас передавали німцям - ті хотіли без розмов усіх розстріляти. Генерал вийшов уперед і сказав - "Не стріляти! Я генерал Власов. Мої люди беззбройні!"

Потім був концентраційний табір під Вінницею, де утримувалися старші офіцери, які становлять інтерес для німців - відомі комісари та генерали.

Особливого страху в полоні Власов не відчував. Один із характерних випадків. Охоронці концтабору добре випили та вирішили влаштувати "парад" полонених на чолі з генерал-лейтенантом Власовим. Коли на шум прибіг комендант табору, то виявив на підлозі нокаутованих генерал-лейтенантом Власовим своїх охоронців.

Коли генерал Власов опинився у полоні у німців, НКВС та СМЕРШ за дорученням Сталіна провели ретельне розслідування ситуації, що склалася з 2-ою Ударною армією. Результати були покладені на стіл Сталіну, який дійшов висновку - визнати неспроможність звинувачень, висунутих проти генерала Власова в загибелі 2-ї Ударної армії та його військової непідготовленості.

Сталін чудово розумів, що стратегічну помилку після перемоги під Москвою припустився він сам. Потрібно було призначити винного.

Найкращою кандидатурою був Власов.

Сталін оголосив Власова зрадником і зрадником. У відповідь на це генерал підписав листівку, яка закликала повалити сталінський режим і об'єднатися в антирадянську визвольну армію. Незабаром Андрій Андрійович також написав відкритий лист «Чому я став на шлях боротьби з більшовизмом», який розкидав німці з літаків і лунав серед військовополонених.

ЧОМУ Я СТАВ НА ШЛЯХ БОРОТЬБИ З БІЛЬШЕВІЗМОМ

Відкритий лист

Закликаючи всіх росіян підніматися на боротьбу проти Сталіната його кліки, за побудову Нової Росії без більшовиків та капіталістів, я вважаю своїм обов'язком пояснити свої дії.

Мене нічим не образила радянська влада. Я - син селянина, народився в Нижегородській губернії, навчався на гроші, досяг вищої освіти. Я прийняв народну революцію, вступив до лав Червоної Армії для боротьби за землю для селян, за найкраще життя для робітника, за світле майбутнє Російського народу. З того часу моє життя було нерозривно пов'язане з життям Червоної Армії. 24 роки безперервно я прослужив у її лавах. Я пройшов шлях від рядового бійця до командувача армії та заступника командувача фронтом. Я командував ротою, батальйоном, полком, дивізією, корпусом. Я був нагороджений орденами Леніна, "Червоного Прапора" та медаллю "XX років РККА". З 1930 року я був членом ВКП(б).

…я виступаю на боротьбу проти більшовизму та покликаю за собою весь народ... Чому?

Я бачив, як важко жилося російському робітникові, як селянина загнали насильно в колгоспи, як мільйони російських людей зникали, заарештовані, без суду і слідства.

… на керівні пости країни, як і командні пости у Червоної Армії, висувалися підлабузники, люди, яким були дорогі інтереси Російського народу.

Система комісарів розкладала Червону Армію. … за цей час вищий командний склад Червоної Армії був без жодного приводу знищений за наказом Сталіна. Багато і багато тисяч найкращих командирів, включаючи маршалів, були заарештовані і розстріляні. Армія була ослаблена, заляканий народ з жахом дивився у майбутнє, чекаючи на підготовку Сталіним війни.

Мій корпус у Перемишлі та Львові прийняв на себе удар, витримав його і був готовий перейти в наступ, але мої пропозиції були відкинуті.

... війна програється з двох причин: через небажання Російського народу захищати більшовицьку владу та створену систему насильства та через безвідповідальне керівництво армією, втручання у її дії великих і малих комісарів.

У важких умовах моя армія впоралася з обороною Києва і два місяці успішно захищала столицю України.

Під час вирішальних боїв за Москву я бачив, що тил допомагав фронту… кожен житель у тилу, робив це лише тому, що вважав, що він захищає Батьківщину. Заради Батьківщини він терпів незліченні страждання, жертвував усім. І не раз я відганяв від себе питання, що постійно постало: Чи батьківщину я захищаю, чи за Батьківщину посилаю на смерть людей? Чи не за більшовизм, що маскується святим ім'ям Батьківщини, проливає кров Російський народ?

… ніде так не позначилося зневага Сталіна до життя російських людейяк на практиці 2-ї ударної армії. Управління цією армією було централізовано та зосереджено у руках Головного Штабу. Один наказ командування суперечив іншому. Армія була приречена на вірну смерть. Бійці та командири тижнями отримували 100 і навіть 50 грам сухарів на день. Вони опухали від голоду, і багато хто вже не міг рухатися… Але всі продовжували самовіддано битися. Росіяни помирали героями. За що вони вмирали?

Я до останньої хвилини залишався з бійцями та командирами армії. Я пробився крізь оточення в ліс і близько місяця ховався в лісі та болотах.

… Сталін у служінні англо-американським інтересам бачив можливість реалізувати свої плани світового панування,…Він кинув Російський народ у війну, накликав на його голову… лиха війни…

…Чи не є більшовизм і зокрема Сталін, головним ворогом Російського народу?Чи не є перший і святий обов'язок … стати на боротьбу проти Сталіна…?

Там, у болотах, я остаточно дійшов висновку, що мій обов'язок полягає в тому, щоб закликати Російський народ до боротьби за повалення влади більшовиків.за мир для Російського народу, за припинення кровопролитної війни за чужі інтереси, до боротьби за створення нової Росії, в якій могла б бути щасливою кожна російська людина.

Інтереси Російського народу завжди поєднувалися з інтересами Німецького народу, з усіма народами Європи.

…Понад півроку я пробув у полоні. В умовах табору військовополонених, за його ґратами я не тільки не змінив свого рішення, а й зміцнився у своїх переконаннях.

… я закликаю народ на боротьбу, ставлячи собі завдання побудови Нової Росії.

… Я покликаю до світлого майбутнього, до боротьби за створення Нової Росії – Батьківщини нашого великого народу. Я покликаю його на шлях братства та єднання з народами Європи, і в першу чергу – на шлях співробітництва та вічної дружби з великим Німецьким народом.

Мій заклик зустрів глибоке співчуття не тільки в найширших верствах військовополонених, а й у широких масах Російського народу... відгук російських людей, які висловили готовність грудьми стати під прапори Російської Визвольної Армії, дають мені право сказати, що я правильному шляху, що я борюся, - за справу Російського народу.

… Сталін, бачачи, що Російський народ хоче боротися за чужі йому міжнародні завдання більшовизму, зовні змінив політику щодо росіян.Він знищив інститут комісарів, він спробував укласти союз із продажними керівниками переслідуваної раніше церкви, він намагається відновити традиції старої армії. Сталін згадує великі імена Олександра Невського, Кутузова, Суворова, Мініна таПожарського.

…Тільки сліпці можуть повірити, що Сталін відмовився від принципів більшовизму. Жалюгідна надія! Сьогодні він говорить про Русь, …щоб за допомогою російських людей здобути перемогу, а завтра – з ще більшою силою закабалити Російський народ…

Ні Сталін, ні більшовики не виборюють Росію.Справа росіян, їх борг - боротьба проти Сталіна,за мир, за Нову Росію. Росія наша! Минуле Російського народу – наше! Майбутнє Російського народу – наше!

Багатомільйонний Російський народ завжди протягом усієї історії знаходив у собі сили для боротьби за своє майбутнє, за свою національну незалежність. Так і зараз не загине Російський народ, так і зараз він знайде в собі сили, щоб у час важких лих об'єднатися і скинути ненависне ярмо, об'єднатися і побудувати нову державу, в якій він знайде своє щастя.

Генерал-лейтенант А. А. Власов

Стривожився Сталін тоді, коли йому доповіли, що Власов закликає створити РОА, уряд і розпочати боротьбу з більшовизмом.

Він вжив заходів у відповідь

1. У лютому 1943 року відбулося засідання Військової Колегії Верховного судуСРСР, яка засудила генерала Власова до страти та конфіскації майна.

2. В цей же час були здійснені репресії проти родичів Власова.

3. Органами безпеки було сплановано операцію зі знищення генерала, якого надалі стали в оперативних документах називати "Вороном".

Російська Визвольна Армія (РОА)

У листі німецькому командуванню генерал-лейтенант Власов разом із генералом Боярським запропонували організувати Російську визвольну Армію. Вони її представили як військове формування, яке створюється для «звільнення Росії від комунізму». РОА пропонувалося сформувати переважно з радянських військовополонених, які потрапили до німецького полону, переважно на початку Великої Вітчизняної війни та під час відступу Червоної армії. Німці до цієї пропозиції поставилися насторожено.

У німців щодо союзників було відпрацьовано дуже чітку систему. Вермахт мав справу лише з офіційними державними збройними силами. Наприклад, війська союзників – Фінляндії, Румунії, Угорщини, Італії. Виняток було зроблено лише відомству адмірала Канаріса (абвер, військова розвідка) напередодні Великої Вітчизняної війни. Було створено два диверсійні батальйони з українських націоналістів: «Нахтігаль» із членів ОУН-бандерівці та «Роланд» із членів ОУН-мельниківці. Внаслідок цього німці зіткнулися з дуже серйозними проблемами.

30 червня 1941 року у місті Львові у будівлі ратуші бандерівці проголосили створення Української Незалежної Соборної Держави та сповістили про це через львівський радіопередавальний центр увесь світ.

У жовтні 1941 року мельниківці запропонували окупаційній владі України передати їм вирішення всіх мирних господарських питань, запевнивши їх, що вони вже готові до цього. Німці зробили відповідні висновки ще в період львівських подій і щодо мельниківців діяли більш рішуче. У Бабиному Яру за центральною пам'яткою правіше за метри двісті стоїть високий хрест, присвячений пам'яті більш ніж 640 розстріляних німцями мельниківців, які «покусилися» на частину влади німецьких окупаційних органів управління.

Начебто є виняток. У бойових діях під Бродами у серпні 1944 року брала участь дивізія СС «Галитчина». Це не виняток, а перша ластівка, хоча частини СС із «неарійців», як правило, виконували поліцейські функції. На той час німці програвали війну і відходили від своїх «арійських» принципів.

До листа генералів Власова і Боярського про створення РОА в 1942 році німці поставилися дуже насторожено, пам'ятаючи проблеми з українськими націоналістами.

Навесні 1943 року Власов здійснює дві агітаційні поїздки Смоленською та Псковською областями. Після другої поїздки німці посадили його під домашній арешт. Причина підрозстрільна – критика німецької політики. З іншого боку, дуже обнадійлива – визвольний рух знаходить відгук серед полонених.

Ідея з Російською Визвольною Армією повисла у повітрі. Генерал-лейтенант Власов пішов нестандартним шляхом. Він познайомився з родичкою одного із співробітників відомства СС зі зв'язками. Після одруження вони жили в особняку з левами в Цосені. У 1971/76 рр., я служив у Групі Радянських Військ у Німеччині, не раз проїжджав повз цей особняк з левами з обох боків парадних сходів і розмовляв з цоссенцями, які пам'ятали його і називали «гросі Власів» (великий Власов).

14 листопада 1944 року Власов проголосив у Празі маніфест Комітету визволення народів Росії.Його основні положення:

Повалення сталінського режиму;

Повернення народам прав, завойованих ними у революції 1917 року;

Укладання почесного світу з Німеччиною;

Створення у Росії нової вільної державності;

Ліквідація примусової праці та колгоспів;

Надання інтелігенції права вільно творити та інших.

Від радянських військовополонених у Німеччині до КОНР надійшли сотні тисяч заяв про вступ до його збройних сил.

28 січня 1945 року генерал Власов стає командувачем Збройних сил КОНР-а, тобто. Російською Визвольною Армією. Німці дозволили розгорнути РОА у складі трьох дивізій, однієї запасної бригади, двох ескадрилій авіації та офіцерської школи. Усього особового складу близько 50 тисяч солдатів та офіцерів.Армія Власова охороняла узбережжя Франції, несла поліцейську службу в Чехії, Бельгії, Голландії, Австрії та навіть у Німеччині.

9 лютого, 14 квітня та 6 травня 1945 року власівці взяли участь у трьох боях проти радянських військ за наказом німців, щоб перевірити їхню лояльність та надійність. У першому ж бою на бік Власова перейшло кілька сотень червоноармійців.

5 травня 1945 року у Празі спалахнуло антигітлерівське повстання.Власов був проти підтримки Празького повстання, щоб не зраджувати німців і зберегти свої війська. На переговорах з генералом Буняченком у північночеських Козоїдах вони не дійшли єдиної думки. На заклик повсталих чехів до Праги увійшлаПерша дивізія РОА, під командою генерала Буняченка, єдине повністю озброєне з'єднання. Дивізія захопила аеродром, через який прибували німецькі війська. Вона допомогла чеським патріотам розгромити фашистів у місті та врятувала місто від німецького знищення.

Після перемоги над фашистами чехи почали просити власівців залишити Прагу. Вони боялися, що у Празі виникнуть бої між власівцями та радянськими військами.

Чи був Власов радянським розвідником?

Пропоную разом оцінити такі факти.

Власову запропонували вилетіти до Іспанії літаком. Він відмовився.

11 травня 1945 р. Власов з частинами, що залишилися, здався американцям у замку Шлоссельбург, але був у них всього один день. 12 травня Власов у формі радянського генерала (старого зразка), з посвідченням та партквитком був привезений на машині до штабу 1-го Українського фронту до Маршала Радянського Союзу І. С. Конєва, де добре посиділи за столом з горілкою, а звідти він на літаку убув до Москви.

Про Власова ще не все відомо. У його біографії є ​​достатньо подій, які не вкладаються у викладену вище військову біографію. Так, кілька тисяч розвідників, переважно «СМЕРШ», «полювали» за зрадником Власовим. Про це було поінформовано абвер та гестапо, які доклали чималих зусиль для забезпечення його безпеки. Це своє чергу піднімало його значимість перед керівниками третього рейху. Він досяг того, що РОА виконувала тільки його накази.

Дізнавшись про це, Гітлер підписав наказ про арештВласова . Тільки під тиском впливових військових, які належали до Власову з великою повагою, наказ скасовано.Спрацював його авторитет та зріс його рейтинг серед керівництва третього рейху.

Це дозволяло йому контактувати з верхівкою третього рейху і видобувати найсвіжішу секретну інформацію, як військову, і політичну.

Агенти НКДБ були впроваджені до найближчого оточення Власова. Найближчим був комбриг М.В.Богданов, начальник артилерії штабу ЗС КОНР-а, тобто. він був членом свого роду уряду Росії у вигнанні. Бачився з Власовим майже щодня. Впевнений, що через нього йшла до Москви здобута Власовим стратегічна секретна інформація. Богданов жодного разу не намагався знищити Власова, хоча можливостей було багато.

Закінчилась війна. Половина армії Власова осіла у Чехії, Бельгії, Голландії та Австрії. Ніхто із Радянського Союзу їх «не діставав».

Рядовий склад РОА в Радянському Союзі без вироків, а як засланці з сім'ями був вивезений до районів Воркути, Комі АРСР та Західного Сибіру. Жодних вироків їм не виносили, а отже, не треба було чекати на перегляд справ. Потім їх на місцях перевели у становище звичайних громадян і ті, хто забажав, повернулися до рідних місць.Книга Пам'яті України» випустило близько 400 томів «Книги Пам'яті України», в якій згадано понад 10 мільйонів українців, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни (в основній базі 19 областей та обласних центрів, база даних про військовополонених «Саксонських меморіалів» та база Імена із солдатських медальйонів»). Робота продовжується. В Україні 24 області, одна АР Крим, столиця Київ та одне місто з особливим статусом – Севастополь. Елементарні розрахунки середніх втрат на усереднену область дають загальну цифру прямих втрат лише в Україні понад 14 млн. осіб. Висновок.

Тільки Україна втратила вбитими у 3,5 рази більше, ніж уся Німеччина!!!

Ось ціна Перемоги. Винуватець – Сталін з товаришами. Саме його обдурив Гітлер 22 червня 1941 року і замість спільного походу на Англію напав на Радянський Союз. За таку ціну перемоги у будь-якій демократичній країні керівництво тричі б повісили.

Сталін це знав. Після Перемоги не було жодної родини, якої б не торкнулася війна – втрата чоловіка, сина, інвалід, поранений, працював у тилу, евакуйований, засуджений, зниклий безвісти, був у полоні, відступив разом з окупантами тощо, і т.п. Це бачили та не забували щодня. Його ненавиділи, та більше боялися. Каральний апарат працював цілодобово. Тому тримали язик за зубами, т.к. стукітство було зведено в ранг радянського патріотизму, а «Павлики Морозови» подорослішали і стали досвідченішими.

Сталіну потрібен був театралізований громадський суд над Власовим та її соратниками за сценарієм Великого Вождя. Вони – гади та зрадники, а він – справедливий Вождь Народів. Ціна - пообіцяти збереження життя. Підібрали вже місце -Жовтневий зал Будинку Союзів, природно, із запрошенням ЗМІ та громадськості.

Прозондували думки обвинувачених і здивувалися. У Власова та ряду його сподвижників на першому місці була офіцерська честь, а не партійне сумління, яке вимагає від партійця «розуміння сьогоднішньої правильності політичного моменту». До того ж, добре знаючи Вождя, вони йому не вірили. Вони добре пам'ятали велику чистку перед війною.

Довелося відмовитися від сталінського сценарію, т.к. він міг луснути прямо на сцені Жовтневого залу. За версією російського історика К. М. Александрова причиною стало те, що частина обвинувачених чесно висловить на процесі погляди, які «об'єктивно можуть збігатися з настроями певної частини населення, невдоволеною Радянською владою». У результаті непотрібні «хвилювання в народі».

Тож було проведено закрите слідство. Воно тривало цілий рік, з травня 1945-го до квітня 1946-го. Власов чесно давав свідчення про свою діяльність, але визнати себе винним у зраді Батьківщині категорично відмовився.Його приклад наслідували деякі генерали і старші офіцери РОА. Це сплутало карти сталінського правосуддя.

Власов був вперше засуджений заочно 1943 року і засуджений до страти.

Вдруге смертний вирок Власову та його соратникам винесли за тиждень до суду на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) 23 липня, коли ще йшло слідство.

«1. Судити Військовою колегією Верховного суду СРСР керівників створеного німцями «Комітету визволення народів Росії»: Власова, Малишкіна, Трухіна, Жиленкова та інших активних власівців у кількості 12 осіб.

2. Справу власівців заслухати у закритому судовому засіданні під головуванням генерал-полковника юстиції Ульріха, без участі сторін (прокурора та адвоката).

3. Усіх обвинувачених відповідно до пункту 1 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 року засудити до страти через повішенняі вирок виконати за умов в'язниці.

4. Хід судового розгляду у пресі не висвітлювати.

Військова колегія Верховного суду СРСР, керуючись правилом «Партія – наш кермовий», ухвалила третій вирок: судила на закритому судовому засіданні, всім страту через повішення, повісити у в'язниці. 1 серпня їх повісили, а майно забрали.

Сталін і смерті групи Власова пропіарив себе донині.

Скандал розпочався наступного дня після страти, коли Йосип Сталін побачив свіжі газети з відповідною інформацією про страту у розділах «Хроніка».

Виявляється, СМЕРШ мав випросити письмовий дозвіл на страту у Військової прокуратури та ГРУ. Він випросив, йому і відповіли - "Смерть відкласти до особливого розпорядження", але Абакумов нібито проігнорував відповідь та виконав рішення суду.

Настав час і за власною вказівкою Сталіна Віктора Абакумова, коли він уже очолював ГРУ, заарештували. Треба було на нього замкнути «Ленінградську справу» та багато інших злочинів Вождя. Намагалися по-звірячому. Все витримав, навіть три місяці у холодильнику з кайданами. У мужності йому не відмовиш.

Настав 1991-й переломний рік. Потім минуло ще 10 років.

2001 рік. Військова колегія Верховного суду РФвідмовила у реабілітації Власова та його соратників, скасувала вирок у частині засудження за ч. 2 ст. 58 10 КК РРФСР (антирадянська агітація та пропаганда) і припинила у цій частині справу за відсутністю складу злочину. У решті вироку залишено без зміни.

1. Час. Я впевнений, що скасування рішення Військової Колеги та Верховного Суду СРСРне за горами, але не раніше як років через 15 чи навіть 20. Обґрунтую цей термін у п.3.

2. Стереотипи свідомості. У суспільній свідомості термін «власовець» поки що асоціюється переважно як «зрадник», і меншою мірою як «борець за Росію». Сьогодні РФ самостійна і дуже войовнича. Має хороших професіоналів у Збройних Силах і вони не сидять без діла. Розвінчання Сталіна йде швидше, ніж відбілювання Власова, а останній є частиною такого великого поняття, без якого армія не може бути сильною - російський патріотизм. Це проблеми виховної роботи.

3. Гроші правлять бал. Законодавча реабілітація Власова, його соратників та військовослужбовців РОА спричинить за собою значні грошові компенсації потерпілим, які будуть живі на дату прийняття такого законодавчого акту. З кожним роком ця сума потенційних виплат стає меншою і меншою.

4. Історичні несподіванки. Майже через півстоліття Військова Колегія Верховного Суду частково реабілітувала Абакумова, який стратив Власова та його соратників. Замінила розстрільну статтю (зрада Батьківщині) на «військово-посадові злочини» (25 років).

Сподіваюся, що шановна Військова Колегія Верховного Суду РФ розуміє, що настав час відновити правду та дати юридичну оцінку у вигляді статей КК РФ московським вождям, починаючи з Йосипа Сталіна. Тоді багато в нашій історії проясниться.

Час уже прийшов, панове!

Нашій країні її зрадник – Андрій Власов. Здається, цілком однозначний негативний образ цієї історичної постаті. Але Андрій Власов досі зустрічає різні оцінки навіть із боку вітчизняних істориків та громадських діячів. Хтось намагається уявити його зовсім навіть не зрадником Батьківщини, а борцем із більшовизмом та «сталінським тоталітаризмом». Те, що при цьому Андрій Власов створив армію, яка воювала на боці самого лютого супротивника нашої країни, який влаштував геноцид народам СРСР і знищив мільйони простих радянських людей, чомусь не враховується.

Андрій Власов за лічені чотири роки пройшов шлях від одного з найперспективніших і найшанованіших радянських генералів до шибеника - «зрадника номер один» Радянського Союзу. Прийшов у 18 років, у роки Громадянської війниУ Червону Армію Андрій Власов вже з 21 року обіймав штабні та командні посади. У 39 років він був уже генерал-майором, командував 99-ю стрілецькою дивізією. Під його командуванням дивізія стала найкращою у Київському військовому окрузі, сам Власов отримав орден Червоного Прапора. На початок Великої Вітчизняної війни Власов командував 4-м механізованим корпусом, що дислокувався під Львовом. Потім його викликав особисто Йосип Сталін і наказав йому сформувати 20 армію, яка далі діяла під командуванням Власова. Особливо відзначилися бійці Власова у боях під Москвою, після чого за спеціальним завданням Головного політуправління РККА про Власова навіть написали книгу Сталінський полководець. 8 березня 1942 року генерал-лейтенант Власов був призначений заступником командувача військ Волхівського фронту, а трохи пізніше, зберігши за собою цю посаду, став командувачем 2-ї ударної армії. Таким чином, у перший рік війни Андрій Власов вважався одним із найбільш здібних радянських воєначальників, користуючись особистим розташуванням Йосипа Сталіна. Хто знає, чи не потрапиш Власов в оточення, може і він дослужився б до звання маршала і став би героєм, а не зрадником.

Але, потрапивши в полон, Власов зрештою погодився співпрацювати із гітлерівською Німеччиною. Для гітлерівців це було величезне досягнення - переманити на свій бік цілого генерал-лейтенанта, командувача армії, та ще й одного з найбільш здібних радянських воєначальників, нещодавнього «сталінського полководця», котрий користувався прихильністю радянського вождя. 27 грудня 1942 року Власов запропонував гітлерівському командуванню організувати «Російську визвольну армію» з-поміж колишніх радянських військовополонених, які погодилися перейти на бік гітлерівської Німеччини, а також інших елементів, незадоволених радянською владою. Для політичного керівництва РОА створили Комітет визволення народів Росії. До діяльності в КОНР були запрошені не тільки високопоставлені перебіжчики з РСЧА, що перейшли на бік гітлерівської Німеччини після полону, але й багато білоемігрантів, включаючи популярність у роки Громадянської війни генерал-майора Андрія Шкуро, отамана Петра Краснова, генерала Антона Туркула та багатьох інших. Фактично саме КОНР став головним координаційним органом зрадників, які перейшли на бік гітлерівської Німеччини, і приєдналися до них націоналістів, які перебували ще до війни в Німеччині та інших європейських країнах.

Найближчим соратником і начальником штабу Власова став колишній радянський генерал-майор Федір Трухін - ще один зрадник, який до полону був заступником начальника штабу Північно-Західного фронту, а після полону погодився співпрацювати з німецькою владою. До 22 квітня 1945 року до Збройних сил Комітету визволення народів Росії входив цілий різношерстний конгломерат з'єднань і підрозділів, включаючи піхотні дивізії, козачий корпус і навіть власні військово-повітряні сили.

Розгром гітлерівської Німеччини поставив колишнього радянського генерал-лейтенанта Андрія Власова та його прихильників у дуже складне становище. Як зрадник, тим більше такого рангу, Власов не міг розраховувати на поблажливість з боку радянської влади і чудово це розумів. Проте він чомусь кілька разів відмовився від запропонованих йому варіантів притулку.
Одним із перших притулок Власову запропонував іспанський каудильйо Франсіско Франко. Пропозиція Франка була наприкінці квітня 1945 року, коли до поразки Німеччини залишалися лічені дні. Каудільйо збирався послати за Власовим спеціальний літак, який би доставив його на Піренейський півострів. Хоча Іспанія не брала активної (за винятком відправлення добровольців із «Блакитної дивізії») участі у Другій світовій війні, Франко був налаштований до Власова позитивно, бо бачив у ньому соратника з антикомуністичної боротьби. Не виключено, що якби Власов тоді прийняв пропозицію Франка, то він би благополучно дожив би в Іспанії до глибокої старості - Франко сховав багатьох нацистських військових злочинців, причому набагато кривавіших, ніж Власов. Але командувач РОА відмовився від іспанського притулку, оскільки не захотів кинути на волю долі своїх підлеглих.

Наступна пропозиція надійшла вже з протилежного боку. Після перемоги над Німеччиною Андрій Власов опинився на окупаційній зоні американських військ. 12 травня 1945 року капітан Донахью, який обіймав посаду коменданта зони, де знаходився Власов, запропонував колишньому командувачу РОА таємно виїхати вглиб американської зони. Він був готовий забезпечити Власову притулок на американській території, але Власов також відмовився від цієї пропозиції. Він хотів притулку не лише для себе, а й для всіх солдатів та офіцерів РОА, про що мав намір просити американське командування.

Того ж дня 12 травня 1945 року Власов попрямував углиб американської зони окупації, маючи намір домогтися зустрічі з американським командуванням у штабі 3-ї армії США у Пльзень. Однак шляхом авто, в якому знаходився Власов, було зупинено військовослужбовцями 25-го танкового корпусу 13-ї армії 1-го Українського фронту. Колишнього командувача РОА затримали. Як виявилось, про можливе місцезнаходження командира повідомив радянським офіцерам колишній капітан РОА П. Кучинський. Андрія Власова було доставлено до штабу командувача 1-го Українського фронту маршала Івана Конєва. Зі штабу Конєва Власова перевезли до Москви.

Що стосується найближчих соратників Власова з Комітету визволення народів Росії та командування Російської визвольної армії, то генерали Жиленков, Малишкін, Буняченко та Мальцев змогли дістатися американської окупаційної зони. Однак це їм не допомогло. Американці благополучно видали власівських генералів радянській контррозвідці, після чого всі вони також були етаповані до Москви. Після затримання Власова та його найближчих підручних КОНР очолив генерал-майор РОА Михайло Меандров, теж колишній радянський офіцер, полковник, який потрапив у полон, на посаді заступника начальника штабу 6-ї армії. Однак і Меандрову недовго вдалося гуляти на волі. Він був інтернований до американського табору для військовополонених і тривалий час перебував у ньому, поки 14 лютого 1946 року, майже через рік після закінчення війни, не був виданий американським командуванням радянській владі. Дізнавшись, що його збираються видати в Радянський Союз, Меандров намагався накласти на себе руки, але цю спробу охоронці високопоставленого бранця встигли припинити. Меандрова етапували до Москви, на Луб'янку, де він приєднався до решти обвинувачених у справі Андрія Власова. Володимиру Баєрському, теж генералу РОА та заступнику начальника штабу РОА, який разом із Власовим стояв біля витоків Російської визвольної армії, пощастило ще менше. 5 травня 1945 року він намагався проїхати до Праги, але шляхом, у м. Пршибрамі, був захоплений чеськими партизанами. Командував чеським партизанським загоном радянський офіцер капітан Смирнов. Затриманий Баєрський почав лаятись зі Смирновим і примудрився дати командиру партизанського загонуляпас. Після цього власівського генерала одразу схопили і повісили без суду та слідства.

Весь цей час про затримання «зрадника номер один» не повідомляли засоби масової інформації. Розслідування справи Власова мало колосальну державну важливість. У руках радянської влади виявилася людина, яка не просто була генералом, який перейшов на бік гітлерівців після полону, але очолював антирадянську боротьбу і намагався наповнити її ідеологічним змістом.

Після прибуття до Москви його допитав особисто начальник Головного управління контррозвідки "СМЕРШ" генерал-полковник Віктор Абакумов. Відразу після першого допиту Абакумовим, Андрій Власов був поміщений як секретний ув'язнений із номером 31 у внутрішню в'язницю на Луб'янці. Основні допити генерала-зрадника розпочалися 16 травня 1945 року. Власова «поставили на конвеєр», тобто допитували безперервно. Змінювалися лише слідчі, які здійснювали допит, і конвоїри, які охороняли Власова. За десять днів конвеєрного допиту Андрій Власов повністю визнав свою провину. Але слідство у його справі тривало ще 8 місяців.

Лише у грудні 1945 року слідство було завершено, а 4 січня 1946 року генерал-полковник Абакумов доповів Йосипу Віссаріоновичу Сталіну про те, що у Головному управлінні контррозвідки «СМЕРШ» утримуються під вартою вищі керівники Комітету визволення народів Росії Андрій Власов. Усіх затриманих за зраду Батьківщині Абакумов пропонував засудити до страти через повішення. Звичайно, доля Власова та його найближчих соратників була вирішена наперед, і все ж таки вирок колишньому радянському генералу обговорювався дуже докладно. Це до питання, як вершилося сталінське правосуддя. Навіть у цьому випадку рішення ухвалювалося далеко не відразу і не одноосібно якоюсь вищою особою у структурі органів держбезпеки чи військового трибуналу.

Минуло ще сім місяців після того, як Абакумов рапортував Сталіну про завершення розслідування у справі Андрія Власова та вищого керівництва КОНР. 23 липня 1946 року Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про те, що керівників КОНР Власова, Жиленкова, Малишкіна, Трухіна та інших їх соратників судитиме Військова колегія Верховного суду СРСР на закритому судовому засіданні під головуванням генерал-полковника юстиції Ульріха сторін, тобто. адвоката та прокурора. Також Політбюро ЦК ВКП(б) дало Військовій колегії Верховного суду СРСР припис засудити їх до смертної кари через повішення, а вирок виконати в умовах в'язниці. Було вирішено не висвітлювати подробиці судового розгляду в радянській пресі, але після закінчення процесу повідомити про вирок суду та його виконання.

Судовий процес у справі власівців було розпочато 30 липня 1946 року. Засідання тривало дві доби, а перед винесенням вироку Власову та його соратникам члени Військової колегії Верховного суду СРСР радилися сім годин. Вирок Андрію Власову було винесено 1 серпня 1946 року. Повідомлення про вирок і виконання його з'явилися в центральних газетах Радянського Союзу наступного дня, 2 серпня 1946 року. Андрій Власов та всі інші обвинувачені визнали себе винними у висунутих їм звинуваченнях, після чого відповідно до пункту 1 Указу ПВС СРСР від 19 квітня 1943 року Військова колегія Верховного суду СРСР засудила обвинувачених до страти через повішення, вирок був виконаний. Тіла повішених власівців кремували у спеціальному крематорії, після чого порох висипали у безіменний рів біля Донського монастиря у Москві. Так закінчив своє життя людина, яка називала себе Головою Президії Комітету визволення народів Росії та Головнокомандувачем Російської визвольної армії.

Через багато десятиліть після страти Власова та її помічників із боку певної частини російських правоконсервативних кіл почали лунати голоси необхідність реабілітації генерала. Він проголошувався борцем проти «більшовизму, атеїзму та тоталітаризму», який нібито не зраджував Росії, а просто мав власний погляд на її подальшу долю. Говорилося про «трагедію» генерала Власова та його прихильників.

Однак не варто забувати про те, що Власов та створені ним структури до останнього воювали на боці гітлерівської Німеччини – страшного ворога нашої держави. Спроби виправдати поведінку генерала Власова дуже небезпечні. І справа не стільки в особистості самого генерала, може і можна назвати її трагічною, скільки в глибших наслідках такого виправдання зради. По-перше, спроби виправдати Власова – черговий крок на шляху до перегляду підсумків Другої світової війни. По-друге, виправдання Власова ламає ціннісні системи суспільства, оскільки стверджує, що зраду можна виправдати якимись високими ідеями. Таке виправдання можна знайти для всіх зрадників у цьому випадку, у тому числі й для пересічних поліцаїв, які брали участь у пограбуванні та терорі мирного населення, у геноциді радянського народу.

У Вітчизняній війні не буває «третьої сили»

Синод Руської православної церквиза кордоном (РПЦЗ) виступив на початку вересня із заявою, за якою вже розгорілися запеклі суперечки. Ця заява стосується питань історії нашої Вітчизни, тобто усіх нас. Причому питань, важливих для національної самосвідомості. А приводом для виступу стала книга протоієрея Георгія Митрофанова "Заборонені теми історії ХХ століття". Автор її – завідувач кафедри церковно-історичних дисциплін С.-Петербурзької духовної академії. Він закликає у своїй книзі, як мінімум, переглянути однозначне ставлення до генерала Власова, а також до інших відомих російських колабораціоністів (насамперед, до білокозацьких генералів П.М. Краснову та А.Г. Шкуро), як до зрадників Батьківщини.

«”Чи був генерал А.А. Власов та її сподвижники - зрадниками Росії?”, ми відповідаємо – ні, німало. Все, що було ними зроблено – робилося саме для Батьківщини, сподіваючись, що поразка більшовизму призведе до відтворення потужної національної Росії. Німеччина розглядалися “власівцями” виключно як союзник у боротьбі з більшовизмом, але вони, “власівці” готові були, за необхідності протистояти збройній силі будь-якої колонізації чи розчленовування нашої Батьківщини».

Спроби реабілітації колабораціоністів точаться вже не перший рік. Не далі, як у січні минулого року одне з донських козацьких товариств на чолі з «донським отаманом» та депутатом Держдуми РФ від « Єдиної Росії» Віктором Водолацьким розпочало невдалий демарш з реабілітації Краснова. Цього року активно проштовхується ідея реабілітації Власова. У його рідному селі Ломакіне, що у Гагинському районі Нижегородської області, збираються відкрити музей Власова. І ось – заява РПЦЗ.

Для людей, які добре знайомі з настроями в РПЦЗ, ця заява не стала несподіваною. Адже в роки Другої світової війни багато ієрархів РПЦЗ співпрацювали з окупаційною гітлерівською владою. І паства цієї церкви завжди багато в чому складалася з антирадянських емігрантів, у тому числі й колишніх колабораціоністів, які втекли після війни на Захід.

Нам не обійтися без аналізу історичної ролі особистості генерала Власова і самого явища колабораціонізму в СРСР. До того ж я не збираюся тут стосуватися аспектів особистого життя Власова (його любовних інтрижок тощо). Тут якраз поле для церковних діячів – давати оцінки моральному образу людини, яка не втрачала нагоди завести коханок (у тому числі малолітніх – під час відрядження до Китаю), фактичного двооженця (при живій та нерозлученій дружині в СРСР Власов у 1944 р. одружився в Німеччині ). Наш предмет – політичний портрет командувача РОА (Руської визвольної армії). Намагатимемося намалювати його без наміру заздалегідь поставити якесь тавро.

На початку 1942 року, напевно, небагато було радянських воєначальників, настільки ж обласканих до уваги Верховного, які зробили за півроку війни таку вражаючу кар'єру, як Андрій Андрійович Власов. Від командира корпусу до заступника командувача фронтом – це було непросто у ті важкі місяці, коли радянські війська частіше зазнавали поразок, ніж досягали успіхів. Що це – везіння? Удача до певного часу посміхалася генералу – восени 1941-го він неушкодженим вийшов із оточення під Києвом. Будучи призначений командувачем 20-ї армії на підступах до Москви, найважчий період оборонної битви він провів у госпіталі і фактично вступив у командування армією, коли вона вже наступала.

Але безперечно, що й полководницькими здібностями він теж мав. У всякому разі, не нижчий за середній рівень тодішніх генералів РСЧА. Інакше навряд чи Ставка його так посилено висувала б.

Очевидно, був у Власова і міцна хватка кар'єриста. Він використав усі можливості, щоб висунутись на помітну роль. Бути статистом він не терпів.

Ця властивість характеру згодом не дозволить йому задовольнятися роллю простого полоненого генерала. Він вважав себе здатним впливати на перебіг історичних подій, вміло застосовуючи їх до своєї вигоди.

Так, до війни Власов не викликав жодних підозр у плані політичної лояльності верхам ВКП(б). Його походження – із селян-середняків – було класово бездоганним. Щоправда, трохи псувало її навчання у духовній семінарії, але зрештою і сам Сталін теж навчався у семінарії. І обидва її не закінчили: Сталін зайнявся підготовкою революції, а підлітка Власова захопила революція, що відбувається. У 1930 році він вступив до партії і партквиток зберіг навіть у полоні. У 1937-1938 pp. взяв активну участь у політичній «чистці» лав РСЧА.

У своєму «відкритому листі» «Чому я став на шлях боротьби з більшовизмом?», написаному в березні 1943 р. і поширювався у вигляді листівки, Власов стверджував: «З 1938 по 1939 я перебував у Китаї як військовий радник Чан Кайші. Коли я повернувся до СРСР, виявилося, що за цей час вищий командний склад Червоної армії був без жодного приводу знищений за наказом Сталіна». Тут правда – лише перша пропозиція. Решта – брехня. По-перше, репресії проти комскладу РСЧА почалися 1937 року. І тим часом Власов перебував у СРСР. Більше того, до відрядження радником китайського керівника Власов був членом військового трибуналу Київського військового округу. Історики свідчать: у справах, у розгляді яких він брав участь, немає жодного виправдувального вироку, винесеного з його ініціативи. Закрите орієнтування характеризувало його перед «відповідальними товаришами в органах» позитивно: «Багато працює над питанням ліквідації залишків шкідництва».

Не ухилення, а найактивніша участь у репресіях проти комсоставу дозволило Власову в 1938 отримати настільки престижне призначення - військовим радником в Китай.

Звідти він повернувся з орденом Золотого Дракона, наданого йому китайським генералісимусом, і з трьома валізами всякого добра. У полоні він, якщо вірити його апологету В. Штрік-Штрикфельдту (автору відомої книжки про Власова «Проти Гітлера і Сталіна»), часто згадував із образою, що ці три валізи конфіскувала у нього митниця, а китайський орден він не міг у СРСР відкрито носити. Тут явно прослизає мотив дріб'язкової образи дуже пихатої людини, а також відвертого користолюбця.

Чи Формулював Власов уже тоді всі ті претензії до радянського ладу, які згодом викладав у своїх програмах РОА та КОНР (Комітету звільнення народів Росії)? Чи був його образ комуніста, беззавітно відданої справі Леніна-Сталіна, маскою, під якою ховався ідейний ворог? Чи він у полоні критикував «сталінський режим» тільки для того, щоб здобути прихильність своїх німецьких покровителів? Я схиляюся до другого варіанта. Адже якщо Власов був переконаним антисталіністом на самому початку війни, це напевно в чому б проявилося. А можливості для зради він мав і раніше літа 1942 р. Але він, як ми побачимо, до останнього моменту не думав про здачу в полон. І легенду йому довелося вигадувати вже на ходу. Очевидно, ні до, ні після нього не було певних переконань. Точніше, він мав одне переконання – він, Власов, життєлюб і женолюб, за всіх обставин повинен не просто жити, а й добре жити. Навіть у полоні.

Після повернення з Китаю Власов був відправлений інспектувати 99 стрілецьку дивізію. Власов виявив недоліки у її підготовці, найважливішим у тому числі було, що… її начальник «вивчає тактику бойових дій вермахту». Начдива заарештували, а Власова призначили його місце.

Влітку 1940 р. Власов отримав перше генеральське звання, а взимку 1940/41 р. був призначений командиром 4-го механізованого корпусу. Цей корпус брав участь у знаменитій танковій битві першого тижня війни під Бродами на Західній Україні. Незважаючи на величезні втрати, які зазнав корпус, Власов був призначений командувачем 37-ї армії, яка обороняла стратегічно важливий Київський укріпрайон.

Треба віддати належне військам, які очолювали Власові – німцям не вдалося з ходу взяти Київ.

У середині вересня 1941 року Південно-Західний фронт, а з ним і 37-а армія, опинився в оточенні. Декілька сотень тисяч радянських солдатів і офіцерів тоді загинули або були взяті в полон, комфронта М.П. Кирпонос застрелився, а Власов довго блукав в оточенні, але вийшов-таки в розташування радянських військ. Якби він раніше виношував якісь антисталінські задуми, то, мабуть, уже тоді спробував би втілити їх у життя – ситуація дозволяла.

У ті важкі місяці НКВС ще займався наджорсткою перевіркою що вийшли з оточення (він почне її пізніше – початку контрнаступу під Москвою) – фронті був дорогий кожен солдат, тим більше генерал. Власов незабаром отримує призначення очолити 20-у армію, що зосереджувалася на північний захід від Москви для майбутнього контрнаступу. Але через хворобу зміг фактично приступити до командування тільки в середині грудня 1941 р.

У згаданому «відкритому листі» він розповідав про цей період: «Я робив все, що від мене залежить для оборони столиці країни. 20-а армія зупинила наступ на Москву і потім сама перейшла у наступ. Вона прорвала фронт німецької армії, взяла Сонячногірськ, Волоколамськ, Шаховську, Середу, забезпечила перехід у наступ по всій московській ділянці фронту, підійшла до Гжатська».

Насправді під час оборонної битви під Москвою Власов доліковував запалення середнього вуха, отримане під час півторамісячних поневірянь по Україні після розгрому Південно-Західного фронту. На командний пункт армії він приїхав 19 грудня 1941 р. Під керівництвом Власова 20-та армія успішно продовжувала наступ якийсь час.

Власов став одним із уславлених на всю країну героїв битви за Москву.

Його портрети друкували у газетах. 6 лютого 1942 р. Андрій Власов був удостоєний звання генерал-лейтенанта та отримав 70-хвилинну аудієнцію у Сталіна.

Свої враження від першої зустрічі з Верховним Власов виклав у листах до дружини та коханки в приблизно однакових виразах:

«…Ти не повіриш, люба Аня! [Дружина] Яка радість у мене в житті! Я розмовляв із найбільшим нашим Господарем. Така честь мені випала ще вперше у моєму житті. Ти уявити собі не можеш, як я хвилювався і як я вийшов від нього натхненним. Ти, мабуть, навіть не повіриш, що така велика людина вистачає часу навіть для наших особистих справ. Так вір, він мене запитав, де в мене дружина і як вона живе.

«Дорога та мила Алічко! [коханка з Південно-Західного фронту, з якою він разом виходив з оточення] …Мене викликав до себе найбільший і найголовніший Господар. Уяви собі, він розмовляв зі мною цілих півтори години. Сама уявляєш, яке мені випало щастя… І тепер я не знаю, як тільки можна виправдати ту довіру, яку мені надає ВІН…»

Мабуть, Власов тут цілком щирий у своїх захопленнях від зустрічі з вождем. Навіщо йому було вдавати?! Хоча він явно враховував можливість перлюстрації, але підстави для радості в нього справді були.

Кар'єра складалася вдало. Наші війська відкинули ворога від Москви, а 1942 обіцяв стати переломним у війні. Принаймні так сказав сам Верховний, який пообіцяв у день річниці Червоної армії, 23 лютого 1942 року, що до кінця року ворог буде вигнаний з меж Радянської країни. А напередодні цього дня Власова нагородили орденом Леніна!

Можливо, і дійшов би Власов на чолі армії, а то й фронту, до Берліна, залишився б в історії одним із відомих воєначальників Радянського Союзу, якби не фатальне призначення під Ленінград.

Але тоді воно сприймалося як чергове підвищення, як ще одна можливість здобути вражаючу перемогу. 8 березня 1942 р. генерал-лейтенант Власов був призначений заступником командувача Волховського фронту.

Цьому фронту надавалося вирішальне значення у розгромі німецької групи армій «Північ». 2-я ударна армія фронту в січні 1942 р. переправилася через Волхов між Чудово і Новгородом і просунулася майже до Любані, створивши плацдарм, який загрожував тилу ворожого угрупування під Ленінградом. Однак потім наш наступ зупинився. Флангові армії не змогли підтримати 2-у ударну. Напевно, найкращим виходом було заздалегідь відвести цю армію на вихідні рубежі, але у Ставці все ще сподівалися відновлення наступу. Для «зміцнення» комскладу фронту туди і направили Власова та ще «групу товаришів».

Однак весна, що настала, не принесла полегшення нашим військам на чудово-любанському плацдармі. Німцям вдалося гранично звузити, а потім і перерізати коридор, який з'єднував 2-у ударну армію з головними силами фронту. Армія стала забезпечуватися повітрям, що в умовах панування німецької авіації було нелегкою справою.

20 квітня О.О. Власов, заступник командувача фронту К.А. Мерецкова, був призначений за сумісництвом і командувачем 2-ї ударної армією замість Т.К. Кликова. Вирушаючи на плацдарм, Власов, ймовірно, розраховував визволити армію зі скрутного становища і тим самим заслужити черговий тріумф. Втім, є інша версія цього призначення. Апологети Власова вважають, що між Мерецьковим і Власовим виник конфлікт честолюбства, і комфронта вирішив позбутися Власова, відправивши його в оточену армію і потім не подав їй допомоги. Проти цієї версії говорить те, що бездіяльність Мерецькова, якби вона була насправді, не пройшла б повз увагу Верховного, а якщо так – то й не залишилося б безкарною. Але сам Власов, вдруге за війну опинившись в оточенні разом із цілою армією, міг увірувати в те, що його навмисне «підставили».

Було від чого прийти у відчай: замість очікуваної тріумфальної ходи до Берліна, нагород та почестей як найуспішнішого радянського генерала (а може, й маршала?), доводилося ховатися від німців. За деякими відомостями, коли зрозуміли, що армія триматися в оточенні більше не зможе, за Власовим з «великої землі» надіслали літак. Але командарм категорично відмовився летіти, нібито сказавши: Який же командир залишає свою армію? Ця легенда виглядає правдоподібно. Якби Власов уже тоді вирішив здатися в полон, то здійснив би цей намір, не відкладаючи в довгу скриньку. Але він майже три тижні поневірявся лісами (разом зі своєю новою «фронтовою подругою»), і лише тоді здався, коли його видав староста села, де Власов сховався в сараї.

Очевидно, рішення здатися було ухвалене Власовим спонтанно, коли він зрозумів, що спійманий та альтернатива полону – лише смерть. А вмирати не хотілося – по-людськи зрозуміло. У цей момент (якщо не раніше) у Власові могла піднятися вся хвиля досади на власну невдалу долю і на керівництво, яке послало одного зі своїх кращих воєначальників назустріч ганьбі. Сюди додалися ще й спогади осені 1941-го, коли довелося пережити загибель армії та вихід із оточення. Одним словом – зламався чоловік (він і на суді сказав, що «змалодушився»).

Але, зламавшись одного разу, він потім усіма силами спробував переконати себе та інших, що це був свідомий, причому ідейний вибір.

Бути просто полоненим радянським генералом, вирушати в голодний концтабір, що завили, не хотілося. Крім того, треба було чимось компенсувати втрачені марнославні надії. В'їхати до Берліна переможцем не вдалося. Значить, треба в'їхати переможцем до Москви!

В елітних шарах третього рейху давно складалася опозиція методами ведення війни нацистським керівництвом. Ця опозиція була роздроблена, мала різні цілі, в ній існувало кілька груп. Деякі групи вважали за необхідне використовувати потенціал антибільшовицьких настроїв частини радянських людей на користь перемоги Німеччини. У міру того, як розгром Радянського Союзу ставав все більш розпливчастою перспективою, ці настрої опановували все більше людей, причетних до вироблення та проведення політики на окупованих східних територіях.

Ще в 1941 році групи осіб, близьких до керівництва ОКХ (головнокомандування німецьких сухопутних сил) та командуванням груп армій на Сході, намагалися створити щось на кшталт «національно-визвольних комітетів», які закликають народи СРСР повернути зброю проти «сталінського режиму». Жодних комітетів насправді не було, вся витівка була суто пропагандистська, але й вона була дезавуйована нацистським керівництвом. Гітлер хотів, щоб перемога над Радянською Росією була здобута виключно німцями, без жодної, навіть фіктивної, політичної ролі росіян.

Але ці групи осіб не залишали своїх спроб. Привертає увагу їхній зв'язок з майбутніми організаторами та учасниками змови проти Гітлера 20 липня 1944 року. Ті хотіли, як відомо, укладання миру із західними державами та війни до переможного кінця проти СРСР. «Визвольна армія», складена з російських перебіжчиків, могла стати в нагоді на цей випадок. Але для того, щоб очолити таку армію, потрібен був радянський генерал із гучним, уславленим ім'ям. І тут саме підвернувся Власов.

Незрозуміло, чи скоро Власов усвідомив, що втягнутий у складну внутрішньополітичну гру груп впливу в керівництві третього рейху, будучи в ній лише розмінним пішаком.

Але те, що німці в ньому зацікавлені, він завдяки незвичайному розуму і природному селянському чуття відчув відразу ж. І вирішив це скористатися. Він зрозумів, яких саме слів, які саме німці чекають від нього. І спробував витягти із ситуації максимум вигоди для себе. Він став створювати благородний ореол «рятівника Вітчизни», «борця з режимом». Німці, зацікавлені у розіграші «російської карти» для своїх розбірок, стали йому підігравати.

Не так важливо, чи був щирий Власов, коли в бесідах з німцями, що заступалися йому, говорив про своє прагнення позбавити російський народ від «сталінської тиранії» і при цьому не дати йому бути поневоленим Гітлером. Як військовий, він був розуміти (та й розумів, звісно), що у війні може бути «третьої сили». Перейшовши на іншу лінію фронту та приймаючи допомогу гітлерівського режиму, він ніяк не міг бути проти нього. Думати він міг усе, що завгодно, але судять людину за вчинки.

Та й слова його не відрізнялися принциповістю. Синод РПЦЗ закликає нас бачити у Власові патріота, запевняє, що «все, що було ними [власовцями] зроблено – робилося саме для Батьківщини, сподіваючись, що поразка більшовизму призведе до відтворення потужної національної Росії… “Власовці” готові були, при необхідності протистояти збройній силою будь-якої колонізації чи розчленовування нашої Батьківщини». А ось що пише представник тодішнього німецького МЗС Г. Хільгер про свою бесіду в серпні 1942 р. з Власовим та ще двома радянськими полоненими радянськими офіцерами, які висловили готовність співпрацювати з рейхом:

«…Я прямо сказав радянським офіцерам, що… над інтересах Німеччини сприяти відновленню самостійної російської державності з урахуванням великоросійських устремлінь. Радянські офіцери заперечили, що між самостійною російською державою та колонією можливі різні інші рішення, наприклад, статус домініону, протекторату чи держави, якій надається допомога, з її тимчасовою чи постійною німецькою окупацією».

І це, на думку деяких, «потужна національна Росія»: протекторат Німеччини та ще навіки окупований вермахтом?!

Навіть якщо зробити знижку на те, що ми зараз називаємо реал-політик, такі висловлювання – нічим не прикрите холуйство. Ніхто їх за язик не тягнув – самі висловились. Могли б пошукати і більш м'які вирази, тим більше, що ця розмова їх ні до чого не зобов'язувала. А слово – не горобець. І навіть якщо уявити, що нацистське керівництво зробило б ставку на РОА, змінило свою східну політику і виграло війну (щоправда, незрозуміло, як), то доля Росії у союзі з такою Німеччиною якраз і була б – маріонеткова держава, протекторат рейху. І це, на думку РПЦЗ, «робилося для Батьківщини»?

Іноді можна почути, що модель поведінки Власова була єдино можливою для людини таких переконань (якщо, звичайно, те, що вона висловлювала, перебуваючи в полоні, була її щирим переконанням, а не реакцією на кон'юнктуру). Але що, хіба Власов один бачив недоліки сталінської моделі соціалізму? А багато інших радянських воєначальників, які опинилися в полоні і критично оцінювали сталінський режим, але не пішли на співпрацю з Власовим, скільки він їх не просив?!

Ось, наприклад, генерал Михайло Лукін, колишній командувач 19-ї армії, який потрапив у полон під Вязьмою в жовтні 1941-го, втратив руку і ногу. Про розмову Власова з ним передає вже згаданий Штрік-Штрікфельдт:

«…Він запитав Власова:

Ви, Власов, чи ви визнані офіційно Гітлером? І чи дано вам гарантії, що Гітлер визнає і дотримуватиметься історичних кордонів Росії?

Власову довелося дати негативну відповідь.

Ось бачите! - сказав Лукін, - без таких гарантій я не можу співпрацювати з вами. З мого досвіду в німецькому полоні я не вірю, що німці мають хоч найменше бажання звільнити російський народ. Я не вірю, що вони змінять свою політику. А звідси, Власов, будь-яка співпраця з німцями буде на користь Німеччини, а не нашій батьківщині».

Сказано вичерпно достеменно. Нагадаю, що ці слова передає апологет Власова. Швидше за все, насправді ця розмова відбувалася набагато різкіше. Відомо, що генерал Понедєлін, заочно засуджений в СРСР до розстрілу (і його в 1950 році таки розстріляли) і знав про це, плюнув Власову в обличчя у відповідь на пропозицію співпрацювати. А Лукіна хоч після війни й промурижили кілька місяців ув'язнення, але все-таки не засудили.

Давши згоду на використання свого імені в пропагандистських акціях вермахту, але не маючи за собою жодної реальної сили, жодного впливу, Власов став двічі зрадником, обманюючи змучених радянських військовополонених, які повірили цій пропаганді.

Багато хто з них, можливо, вступав до РОА навіть з ідейних міркувань. Але, опинившись там, просто ставали військовослужбовцями вермахту, змушеними стріляти у своїх співвітчизників.

Вдруге опинившись у полоні – тепер уже у радянському – Власов не втрачав властивого йому життєвого оптимізму. Він сподівався, що на суді йому зарахують «порятунок військовослужбовців від голоду та приниження… Згадають цю мою заслугу». Напевно, був украй здивований, що цього не сталося.

Щоб поставити всі крапки над “i”, доречно запропонувати таку аналогію. Після війни у ​​Франції судили лідерів колабораціоністського режиму. Його номінального главу – маршала Петена – засудили до смерті, заміненої тодішнім тимчасовим президентом Четвертої республіки генералом де Голлем, через похилий вік засудженого, довічного ув'язнення. Фактичного главу режиму у Віші – Лаваля – розстріляли.

При цьому Петен був у 1914 році одним із авторів «дива на Марні», людиною, яка врятувала Париж. А 1940-го багато хто вважав його Батьківщину, яка повторно врятувала – цього разу від жахів війни. Не допомогло. Як і Лавалю не зарахували його «заслуги» щодо зниження квот французьких робітників, які насильно відвозилися на роботи до Німеччини, і євреїв, які відправлялися з Франції до концтабору.

Минуло десятиліття. Масштаби колабораціонізму у Франції були в рази вищими, ніж у нашій країні. Нащадків вішистів у Франції не менше, ніж нащадків борців Опору. Однак непомітно, щоб хтось пробував розпочинати кампанію з реабілітації «борців із прогнилим та корумпованим режимом Третьої республіки – Петена та Лаваля». Нація вже дала оцінку їхній зрадницькій діяльності – у вигляді смертного вироку, і більше не має наміру до цього повертатися.

І нам варто цьому повчитися.

Спеціально для Століття