Володіння князя Рєпніна. Російська глибинка: село матвєєве. Микола Васильович Рєпнін

народження: 7 квітня 1751, Москва, Російська імперія, (Було 7 квітня 1749) Титул: князь. З народження був зарахований на службу у лейб-гвардії Кінний полк у Санкт-Петербурзі. Перебував під заступництвом свого дядька Івана Івановича Шувалова
навчання: 1768, Для вдосконалення освіти відправлений до гран-туру за кордон, де на той час проживав Шувалов. Навчався в Римі, потім у Женеві, двічі спілкувався з Вольтером у Фернеї, відвідав Вюртемберг, Баварію, Голландію та Англію.
військове звання: 1771, Здобув заочно звання корнета лейб-гвардії Кінного полку. Пізніше у чині поручика відраховано до двору
місце проживання: листопад 1773, Париж, Франція, Шувалов ввів племінника у вищу паризьку громаду і представив королю Людовіку XVI та Марії-Антуанетті. Вони висловлювали Голіцину свою прихильність і запрошували його на суботні вечори.
місце проживання: липень 1777, Москва, Російська імперія, Проживши у Франції три роки, повернувся до Москви. Його приїзд до Росії був викликаний смертю його молодшого 18-річного брата, князя Івана Миколайовича
професія: вересень 1777, Санкт-Петербург, Російська імперія, Представлений імператриці і наданий до камер-юнкерів.
професія: 1779, Санкт-Петербург, Російська імперія, Отримав призначення до I Департаменту Сенату за обер-прокурорським столом
шлюб : Параска Миколаївна Рєпніна (Голіцина) , Санкт-Петербург, Російська імперія
шлюб: Варвара Іванівна Шипова (Волконська, Голіцина), 2-й чоловік
народження: 1786, Санкт-Петербург, Російська імперія, Камергер. Хотів служити лише з дипломатичної частини, або зовсім не служити, але лише двічі отримував незначні дипломатичні доручення
професія: 1795, Москва, Російська імперія, дійсний камергер
професія: грудень 1796, Москва, Російська імперія, На прохання старого Шувалова імператор Павло I призначив Голіцина куратором Московського університету, надавши при цьому чин таємного радника
місце проживання: прибл. листопад 1801?, Париж, Франція, Виїхав за кордон через хворобу дружини та незгоду між кураторами університету
професія: 21 листопад 1803, Париж, Франція, Звільнений від служби таємним радником з нагоди скасування посади куратора Московського університету
місце проживання: 19 жовтня 1804, Париж, Франція, Поховавши дружину в Парижі, князь Голіцин повернувся до Росії.
місце проживання: 1805, Москва, Російська імперія, Зиму проводив у Москві, а літо у своїй садибі в Петровському (Петрово-Далі)
місце проживання: 1809, Москва, Російська імперія, Працював над «Записками», в яких намагався висвітлити життя двору останньої третини XVIII ст.
місце проживання: серпень 1812, Володимир, Російська імперія, При наближенні французьких військ поїхав із майже спорожнілої столиці з двома молодшими синами до Володимира, де провів зиму в будинку Язикова
місце проживання: 1813, Москва, Російська імперія, Продовжував жити взимку в Москві, а влітку в Петровському, з яких більше не виїжджав, аж до смерті. У Москві Голіцин жив широким панським життям, але вів спосіб життя замкнутий, не марнотратний. Відвідував московське суспільство та московський клуб, де ніколи ні в що не грав. Будучи людиною освіченою, вільно володіючи мовами: російською, французькою, німецькою, англійською та італійською, князь Голіцин проводив дні у своєму кабінеті, де багато читав та займався літературною працею
смерть: 5 грудня 1827, Москва, Російська імперія, Похований у селі Покровському Звенигородського повіту Московської губернії

Прямий герой пристрастями не рухаємо,

Він строгий до себе і добрий до ближніх;

До багатств, титлів, влади, слави

Усередині він серця не прихильний;

Скарб його люб'язний

Спокійний дух і чисте сумління.

У терпіння твердий і мудрий у напасті,

Не грабує блискучої частини;

Вважає тим себе задоволеним,

Якщо загальних благде був поспішник,

Блаженний, блаженний ще сто разів,

Що пристрасті міг свої стримати!

Такий портрет Миколи Васильовича Рєпніна дає в оді, йому присвяченій, Р. Р. Державін ("Пам'ятник герою", 1791).

Князь Микола Васильович Рєпніннародився 11 березня 1734 року в сім'ї генерал-фельдцейхмейстрера Василя Анікітовича. Початкову освіту здобув у будинку батьків.

У 1745 році був записаний у службу солдатом до лейб-гвардійського Преображенського полку і в п'ятнадцять років у чині сержанта брав участь у поході на Рейн під командуванням свого батька в чині сержанта. У 1751 р. він був поручником гвардії, у 1753 р. – полковим ад'ютантом. Незабаром Росія оголосила війну Пруссії, і Рєпнін отримав від імператриці Єлизавети Петрівни наказ перебувати волонтером в армії генерал-фельдмаршала Апраксина. Він виявив хоробрість у битвах при Гросс-Егерсдорфі (1757 р.), при взятті Кенігсберга, Марієнвердера, під час облоги Кюстрина (1758 р.), за що був нагороджений чином капітана гвардії.

У 1759 р. перейшов із гвардії до армійського полку полковником, брав участь у взятті Берліна, його полк перебував у корпусі графа Чернишова, приєднаному до австрійської армії (1761 р.). У двадцять вісім років, 2 квітня 1762 став генерал-майором.

Імператриця Катерина II, вступивши на престол, відправила його повноважним міністром до Фрідріха Великого (1762). 1763 р. був призначений Директором Сухопутного кадетського корпусу, а 11 листопада затверджений повноважним міністром (послом) до Польщі. У 1768 р. був зроблений у чин генерал-поручика.

Під час першої російсько-турецької війни (1768-1774 рр.) брав участь у взятті Хотинської фортеці, у битвах при Ларзі та Кагулі. Князь Микола Васильович підписував Кучук-Кайнарджійський мирний договір із Туреччиною.

У 1775 р. був зроблений генерал-аншефами і підполковником лейб-гвардії Ізмайлівського полку і призначений до Туреччини Надзвичайним і Повноважним послом.

Після повернення в Росію в 1777 р. став генерал-губернатором у Смоленську та в наступного рокунамісником у Орлі. Брав участь у війні за Баварську спадщину (1778-1779 рр.), На чолі тридцятитисячного корпусу, з яким він вступив до Бреславля.

У 1781 р. наданий генерал-ад'ютантом, намісником Псковським, залишаючись і Смоленським. Командував резервним корпусом у Польщі (1782-1783 рр.).

У цьому року Рєпніна спіткало сумне звістка - померла його дочка (його син помер 1774 р.). В указі Сенату від 1 листопада 1784 р. повідомлялося, що генерал-губернатор Смоленський і Псковський Н. В. Рєпнін з нагоди смерті дочки своєї відклав поїздку в "чужі краї", і йому було дозволено залишитися в Москві "або де він заманеться стільки часу , скільки йому потрібно на поправлення його здоров'я і розпорядження справ його домашніх " , виконуючи у своїй покладені нею посади.

Війна з Туреччиною відвернула його від управління губерніями. Він брав участь в облозі та взятті Очакова (1788 р.). У 1790 р. продовжував командував військами в Молдавії. Під його командуванням служив М. І. Голенищев-Кутузов. Рєпнін підписав мир із Туреччиною в Галаці.

У "Пам'ятнику Герою" Г. Р. Державін писав:

"Буд, Муза, пам'ятник Герою,

Хто мужній і щедрий душею.

Хто більше розумом, ніж силою,

Розбив Юсуфа за Дунаєм,

Дав малою тратою багато користі.

У 1792 році Катерина II призначила його намісником Ризьким та Ревельським.

У 1795 році Рєпнін став генерал-губернатором Естляндії та Ліфляндії. У цьому вся званні він перебував до смерті Катерини II.

Імператор Павло I після вступу на престол зробив князя генерал-фельдмаршали (8 листопада 1796 р.), потім призначив командиром Литовської дивізії та військовим губернатором до Риги. Після невдалої місії в Берліні для відволікання Пруссії від союзу з Францією було звільнено зі служби.

Рєпнін був масоном, перебував у ложах "Блискуча зірка", "Новий Ізраїль". Він заснував військову масонську ложу в Кінбурні, яка працювала за шведською системою.

Князь Микола Васильович Рєпнін, як справедливо описує строгий мораліст вельможа Іван Володимирович Лопухін, "... був одним із тих великих чоловіків, справжніх героїв, любителів найвищих чеснот, яких діяння читають історія з захопленням здивування і яких величі не розуміють досконалості чесноти немає сили вірити.

З виглядом величним, гордою поставою, піднесеним чолом, очима і в маститій пристрасті вогняними, яким проведені дугою брови надавали ще більшої виразності, поєднував він веселу вдачу, був ввічливий, добрий до крайності, дивував усіх своєю начитаністю, рідкісною пам'яттю. Вільно розмовляв і писав російською, французькою, німецькою, італійською та польською мовами. У молодих літах мав серце полум'яне і був щасливий любов'ю прекрасної статі: умів підтримувати гідність своєї монархії. Здавався іноді гордим за потребою, був запальний, але не знав помсти. Тільки любов до служби, до порядку захоплювала його. Був безстрашним на ратному полі, заповзятливий, далекоглядний".

Імператриця Катерина II завітала Рєпніну шість тисяч селян у приєднаних до Росії польських областях. Князь Рєпнін надав право користуватися доходом від цього маєтку, що становить близько двадцяти двох тисяч рублів сріблом, колишньому власнику - графу Огінському до його смерті.

Під час голоду Рєпнін утримував на власний рахунок бідних двох білоруських губерній.

Під командуванням Рєпніна служили Суворов, Потьомкін-Таврійський, Кутузов.

Був нагороджений орденами: Білого Орла, Святого Станіслава (1765), Святого Олександра Невського (1768), Святого Георгія 2-го ступеня (27 липня 1770), Святого Апостола Андрія Первозванного (1779), Святого Володимира 1 -й ступеня (23 жовтня 1782 р.), Святого Георгія 1-го ступеня (15 липня 1791 р.).

Н. В. Рєпнін був одружений з князівною Наталією Олександрівною Куракіною.

У Москві Рєпнін доживав свій вік до кола сімейства та друзів. Він ніколи не нарікав, шанував волю царя. Ніхто в його присутності не наважувався засуджувати розпорядження тодішнього уряду. Помер він 12 травня 1801 на 68 році життя. Був похований у церкві Московського Донського монастиря.

Р., з дозволу Государині, вступив волонтером до армії Апраксина. У 1758 році, після заняття російськими військами Кенігсберга, він брав участь, у складі невеликого загону Віганта, у захопленні Фішгаузенського королівського замку і Пілау, потім брав участь у битві при Куннерсдорфі, у заняттях Марієнвердера і був з Фермором під Кюстріном. За бойові відзнаки зроблений капітанами гвардії, князь Р. в 1759 році відряджений був у французьку армію, і, під начальством маршала Контада, "перебував у Мінденській битві". Відкликаний на початку 1760 року до Петербурга, він повернувся до діючу арміювже полковником (2 Московського полку) і в тому ж році брав участь у набігу на Берлін графа Тотлебена і, на відгук останнього, "проти інших багато похвали гідним себе показав і проти ворога відмінні вчинки". У 1761 р. він перебував у корпусі графа Чернишова, приєднаному до австрійської армії, а 2 квітня 1762 р. був проведений у генерал-майори і в червні того ж року відряджений до головної квартири Фрідріха, для переговорів про "скликання конгресу в Берліні для угоди з датським Двором голштинських справ, за медіації короля Прусського".

Вступ на престол Катерини зняло голштинське питання з черги. Тим не менш, Р. був залишений на посаді "міністра" при Прусській головній квартирі і 23 липня (н. ст.) Вручив королю свої нові кредитивні грамоти та лист Імператриці з повідомленням про її царювання.

Наскільки корисна була, для вироблення військових поглядів майбутнього фельдмаршала, фридрихівська бойова школа, пройдена Рєпніним як в армії Апраксина, і Контада, так і тепер, у головній квартирі короля, де на його очах розігралися Рейхенбах і Швейдніц,-наскільки корисною була дипломатії, до якої вводило Рєпніна нове призначення. Звичайно, для дипломата-початківця школа ця була надто важка і перші кроки Рєпніна на цій ниві не можуть вважатися вдалими. Незважаючи на виключно вигідне становище - міністра держави, збереження дружби якої представляло особливу цінність для Фрідріха в ці останні місяці Семирічної боротьби,-Рєпніну не вдалося домогтися сприятливого дозволу тих, незначних у величезній більшості своїх доручень, які ставив йому Петербурзький Двір. Тільки в тих питаннях, які могли цікавити Імператрицю особисто, як, напр., питання про відшкодування збитків Ангальт-Цербстському Дому, Фрідріх виявляв найбільшу запобіжність, все ж таки уявлення Рєпніна політичного характеру зустрічали ухильні відповіді і запевнення, що не призводили ні до яких реальних. Так було з пропозицією посередництва Росії "для відновлення загального світу", зробленим Рєпніним з недосвідченості, в надмірно прямолінійній формі, що не відповідала видам Государині, яка хотіла надати в цьому питанні ініціативу Фрідріху. Так було з питанням про очищення Саксонії, на якому наполягав Р., з питанням про винагороду Мекленбург-Шверинського, і т. д. і т. д. до світу". Спроба Рєпніна зробити в цьому сенсі тиск на Фрідріха не дала результатів, і король скінчив війну, як хотів, з настільки розв'язаними руками, що при підписанні прелімінарного договору Р. був лише "допущений до присутності", а до самого підписання не був запрошений, під приводом відсутності в нього необхідних повноважень та поспішності справи, що виключала можливість зачекати на їх отримання. Насправді ж, і саме запрошення відбулося не стільки на знак уваги до Імператриці Всеросійської, скільки тому, що в той момент Фрідріху необхідно було виграти кілька днів, саме той термін, який потрібен був, щоб знестися з Віднем з питання допущення Рєпніна .

Якщо додати до цього, що Р. виявив, у своїх донесеннях до Двору, зайву довірливість до позбавлених, часом, будь-якої підстави чуток; що він не завжди бував обережним і одного разу відправив до Петербурга копію королівського листа шифрованої, що могло повести до розкриття нашого шифру, - стає зрозумілим, що Імператриця була не цілком задоволена своїм міністром у Пруссії. Незадоволений був собою і сам Р.; він наполегливо просив про відкликання; через те, що в цей час був відкликаний, за бажанням Катерини, прусський посол у Петербурзі, прохання Рєпніна вважалося зручним виконати, і 27 листопада на його місце призначено було князя В. Долгорукова.

Фрідріх розлучився з Рєпніним з видимим жалем. Р. подобався королю своєю прямотою-справжньою, а не напускною, своїм тактом, стриманістю, відсутністю старання, як зазначає король в одному зі своїх листів, - випитати щось у приватній розмові та своєю зговірливістю. І тому, король був цілком щирий, коли писав Фінкенштейну, що запитав про час прощальної аудієнції: "що довше Р. залишиться, тим буде краще. А найприємніше було б мені, якби він залишився зовсім".

Після повернення до Петербурга, Р. виправляв деякий час обов'язки Директора Сухопутного Шахетного Корпусу; але вже наприкінці того ж року отримав нове і вельми чільне призначення: "повноважним міністром у Польщу"-на допомогу літньому графу Кейзерлінгу. Призначенню цьому він зобов'язаний був головним чином всесильному Паніну, у родинних стосунках з яким був одружений з княжною Наталією Олександрівною Куракіною, мати якої була вроджена Паніна. Можливо, деяке значення мала й прихильність до Рєпніна Фрідріха, на підтримку якого розраховувала Катерина, приступаючи до вирішення польського питання.

Від'їзд Рєпніна, намічений спочатку на кінець жовтня, був відстрочений на місяць через необхідність доповнити деякі пункти спочатку даної йому інструкції. Указ про призначення Рєпніна було підписано лише 11 листопада і наприкінці місяця він виїхав до Польщі.

Після прибуття до Варшави, Р., мабуть, швидко орієнтувався у заплутаній обстановці Речі Посполитої, незважаючи на те, що привіз із собою не лише панінські інструкції, а й панінське розуміння, чи вірніше-нерозуміння Польщі. Російська політика, провідником якої мав з'явитися Р., ставлячи за мету непорушне охорону старого порядку, що забезпечував державну слабкість Польщі,- в силу якоїсь незбагненної помилки шукала опори у "прізвища" Чарторийських, які безперечно і твердо підготовляли аварію старого ладу, що прагнули , а отже,-об'єднання та посилення Польщі. Це внутрішнє протиріччя, що знесилювало в корінь російську політику, було, мабуть, дуже скоро помічено Рєпніним, а червні 1764 р. він вже безперечно доносив Панину про ненадійність Чарторийских. Уявлення Рєпніна не зустріли, однак, належної уваги у Петербурзі. Навіть після конвокаційного сейму, на якому Чарторийські - під охороною російських багнетів, в обстановці державного перевороту - провели конституцію, частково, але істотно змінював, всупереч бажанням Росії, державний устрій Польщі, - довіра до них російського міністерства, по суті, похитнено.

Ні Кейзерлінг, ні Р. не надали на конвокаційному сеймі належної протидії Чарторійським, за винятком питання про liberum veto, скасування якого вони рішуче проти. Напередодні виборів короля не настав час загострювати відносини з єдиною партією, яка "вважалася", принаймні, відданою Росії. Треба було думати, перш за все, про виконання чергового завдання-зведення на престол Станіслава-Августа, завдання нелегке, якщо взяти до уваги непопулярність у Польщі російського кандидата.

Тим не менш, за допомогою Чарторийських і під загрозою 26000 російського корпусу, введеного в Польщу, вибори пройшли благополучно: 7 вересня Станіслав-Август був проголошений королем.

30 вересня 1764 р. помер Кейзерлінг, і керівництво польськими справами об'єдналося повністю в руках Рєпніна, як "наступника, який не менше встиг придбати собі найвищу апробацію і вподобання Імператриці".

Неправильно було б, однак, бачити в цьому призначенні знак особливої ​​довіри Катерини. Складність польського питання не зізнавалася тоді Петербурзьким Двором; надто переоцінювалося значення обрання Станіслава. Надалі вважалося достатнім "для приведення справ до благополучного закінчення" "переважніше повністю відкритися королю", тобто взяти його міцно і міцно у свої руки і "всі свої та прусських міністрів подвиги порівнювати з тими засобами, які від нього представлені будуть" .

Р. взяв до рук короля - вміло і твердо. Але це не сприяло жодною мірою вирішенню питань, поставлених на чергу рескриптом Імператриці. Король не мав у Польщі опори; так само і не було російської партії. Витрачені створення її російські-немалі - гроші йшли через Чарторийских і створили партію їм, а не Росії. Через це король, навіть за бажання, не міг би нічого зробити. Питання ж, неодмінного вирішення яких вимагала Катерина - насамперед обдарування рівноправності дисидентам і врегулювання кордонів, - мали викликати найсильніший протест у масі шляхти; підтримка їх могла лише дискредитувати і без того непопулярного короля.

Станіслав-Август аж ніяк не висловлював, тому схильності йти назустріч бажанням Петербурзького Двору. Навпаки, він виявив "надмірну раптовість до власного інтересу", до "самовизначеної політики". - Його перші кроки викликали сильне роздратування в Петербурзі. Рєпніну наказано було домогтися будь-що виконання заявних Імператрицею - ще на коронаційному сеймі - вимог, не зупиняючись перед застосуванням збройної сили: "страхом вирвати у поляків те, що від них ласкою добути не можна було".

Але Рєпнін як на коронаційному сеймі, коли він поступився загальному протесту депутатів, так і тепер не скористався наданим йому правом рішучих заходів і не використав свого безперечного впливу на короля. Він ясно усвідомлював, що раніше будь-яких різких кроків, тим паче "озброєної купці", - треба було створити партію, яка могла б бути дійсною, а не примарною, як Чарторійські, опорою російської політики. До створення цієї партії і приступив Рєпнін.

Завдання це було нелегким, тому що організовувати його доводилося на такому непопулярному в Польщі лозунгу, як рівноправність дисидентів, проти якого була не лише вся, поголовно, католицька шляхта, а й Пруссія, яка потай, звичайно, агітувала проти дисидентів.

Рєпнін, природно, звернувся насамперед до противників Чарторийських. Підскарбій коронний Вессель, воєвода краківський Ржевуський, київський - Погоцький, єпископ Солтик не ухилялися від угоди, але неодмінною умовою його ставили руйнування Генеральної конфедерації, головної опори Чарторийських, на яку так багато витрачено свого часу російських праць і грошей. Рєпнін не міг без вагань зламати стару зброю для нової, яка уявлялася йому навряд чи надійнішою. Водночас відкрита угода з опозицією, окрім розриву з Чарторийськими, мала "завдати несказанного невдоволення королю".

Коливання Рєпніна викликали у Петербурзі підозри у слабкості. Ходили чутки про сильний вплив на нього Понятовської (дружини австрійського генерала), уродженої Кінської, роман з якою приписувала йому поголос. У Варшаву був посланий Сальдерн, який на місці переконався, однак, що справи в Польщі справді заплутані, що на Чарторийських не можна розраховувати, що дисидентське питання вдасться провести тільки після запеклої боротьби, і що Рєпнін стоїть на правильному шляху.

З початку 1766 року почалася діяльна підготовка до восени того ж року звичайному сейму, на якому Рєпніну потрібно було поставити категорично питання про дисидентів. Завдяки відпущеним у розпорядження його великим сумам, він міг вести досить велику агітацію: його агенти роз'їжджали Литвою та Польщею для підготовки дисидентського питання на місцях, головним чином для переконання противних дисидентській справі магнатів. У своїх витратах Рєпнін був, втім, досить помірний, не бажаючи витрачати кошти на вибори: не безпідставно він знаходив, що "грошова корупція" вже обраних сеймових депутатів вірніше забезпечить йому успіх. Не менше енергії виявляла і католицька партія.

Рескриптом 24-26 серпня 1766 р. Рєпніну подано остаточні інструкції. В основу покладалася "справа наших одновірних, купно зі справою інших дисидентів", що полягала в "поверненні їм прав духовних та цивільних". Рєпніну наказувалося взяти аудієнцію на сеймі відразу після обрання маршалка, "не допускаючи ніякої деліберації в жодні інші справи", "щоб польський Двір та інші укласти могли, що ми дисидентське питання поставляємо ціною їхнього власного благополуччя і без поправлення оного всі їхні поради від нас перешкоджатимуть”. У разі відмови Рєпніну наказувалося залишити сейм: Імператриця вдасться до "інших їй від Бога дарованих способів": напоготові трималося до 40000 війська.

"Накази, дані з дисидентської справи, жахливі", писав Рєпнін Панін; "ієтинно волосся у мене дибки стає, коли думаю про він, не маючи майже ні малої надії, крім єдиної сили, виконати волю Всемилостивої Государині".

Результати виборів на сеймиках були, як і слід було очікувати, несприятливими для дисидентів. На сеймі, в одному з перших засідань, єпископ Солтик, у гарячій промові, запропонував оголосити зрадником кожного, хто порушить питання про поступки дисидентам. Сейм захоплено озвався на заклик Солтика і зажадав негайного голосування. Єдине, що міг зробити король – затримати голосування, "замаячити" справу. Рєпнін негайно зажадав аудієнції біля сейму.

4 листопада 1766 р., у присутності короля, сенату і послів, Рєпнін - сидячи, з покритою головою, прочитав російською вимогу Імператриці, у вигляді письмової декларації передана їм потім королю; за ним - аналогічне, за менш рішуче уявлення зробив, на вимогу його, прусський посол Бенц. Датська та англійська двори обмежилися приватним повідомленням своїх побажань з цього питання. Сейм, однак, не поступився. Його постанови підтвердили колишні закони про дисидентів, доручивши, втім, єпископам, під головуванням примасу, розглянути скарги дисидентів на релігійні сорому і занести рішення, яке вони знайдуть за необхідне, в метрику.

Вірний своїй системі, Рєпнін не вдався до сили, Але рішення сейму і роль Чарторийских у цьому рішенні поклало край його коливань. Він вжив усіх заходів, щоб зламати, на цьому ж сеймі, "прізвище". І це вдалося йому у всій повноті. Проведені на конвокаційному сеймі реформи були сеймом 1766 зведені нанівець, урочисто закріплено liberum veto і, головне, розпущено Генеральну конфедерацію. Натомість її, Рєпнін приступив до організації - насамперед дисидентської конфедерації. Ще раз зроблено було з ініціативи Петербурга - спроба "привласнити собі Чарторийських" у розрахунку, що поразка на сеймі зробить їх згідливішою. Панін не хотів втрачати їх частково тому, що на них було надто вже багато витрачено, головне ж тому, що, за справедливим зауваженням його, - "за всієї подвійності серця", "голови вони мали здоровіший, ніж усі інші в цій землі". 27 січня 1767 р. Панін особисто написав Чарторийским: але ті навідріз відмовилися від участі у дисидентської, а й у всякої взагалі конфедерації. Залишалося, як і пропонував Рєпнін із самого початку, діяти власними коштами.

Уповноважений рескриптом від 31 січня на рішучі заходи, Рєпнін опублікував лист Паніна, в якому заявилося, що "Імператриця не допустить змін, старих форм правління Польщі", а навпаки, запрошує всіх поляків, якщо вони у щось ставлять свою свободу і вітчизну, скласти законні збори", і вступив у переговори з вождями дисидентів і католицької опозиції. Російські війська в Польщі були посилені: до 8000 зосередилося на Віслі, поблизу Торуня; в Литві, поблизу Вільно- стільки ж; 4000-5000 осіб стали на лінії Сандомир-Львів .Під їх прикриттям, вже з початку 1767 р. - почалося формування дисидентських конфедерацій: Великої та Малої Польщі - у Торуні, Литви - у Слуцьку ці, проте, вкрай слабкі: вдалося зібрати всього кілька сотень підписів, та й то серед їх було багато підписів відсутніх та малолітніх.

Попри всяке очікування, набагато успішніше йшлося з організацією конфедерацій католицьких. Шляхта витлумачила звернення Рєпніна, як відмова Росії від колишньої підтримки короля та Чарторійських. Таке тлумачення підтримуюсь і агентами Рєпніна - коронним референдарієм Погоським, полковниками Карром та Ігельстромом, які об'їжджали маєтку опозиційної шляхти. Та й сам Р. опосередковано підтверджував це припущення: він змінив своє ставлення до короля. Не розриваючи з ним відкрито, тому що він був необхідний, як прапор (не від своєї ж особи було діяти в Польщі російському послу),-Рєпнін обходився з ним суворо і припинив видачу щедрих грошових позичок, за якими часто і охоче звертався до нього вічно нужденний в грошах Август.

У короткий строкчисло шляхти, що приєдналася до партикулярних конфедерацій, дійшло до 80000, - і Рєпнін мав повну підставу говорити, показуючи королю їхні акти: "тепер, Ваша Величність, ви в моїх руках."

Знаючи настрій шляхетських конфедерацій, що зібралися, що загрожував йому скиданням, королю не залишалося іншого результату, як віддатися безумовно і остаточно в розпорядження Рєпніна. За його "вказівкою" він скликав сенат, який ухвалив, під прямим тиском Рєпніна, зібрати надзвичайний сейм у жовтні 1767 року.

Щоб забезпечити у себе майбутній сейм, було необхідно, передусім, злити партикулярні конфедерації на одну - генеральну. Маршалком цієї коронної конфедерації Рєпнін намітив того, хто жив у вигнанні, в Дрездені, Радзівіла. Він викликав його до Радома, куди з'їхалися вже, за наказом Рєпніна, маршали та конспліарії коронних конфедерацій, під конвоєм "почесних" російських варти. Представникам конфедерацій, що зібралися, оголошено був для підписання складений Рєпніним конфедераційний акт, що викликав цілу бурю протестів; акт розкривав справжню мету конфедерації-рівноправність дисидентів - і безперечно вказував, що " народ з'єднується за короля " , т. е., інакше кажучи, - про скиненні короля, яким збиралася шляхта, було бути мови. Протести були, однак, придушені заявою полковника Карра, що читав акт, про застосування ним, у разі непокори присутніх, збройною силою. Захоплені прихильниками Рєпніна, конфедерати виконали всі пред'явлені ним вимоги: підписали акт, обрали Радзивіла маршалком, відправили депутацію до Варшави просити Станіслава-Августа приступити до конфедерації і передало Рєпніну листа, в якому клопотали про прийняття Імператрицею опіки.

Не довіряючи, проте, міцності здобутих таким шляхом заяв, Рєпнін поспішив (наприкінці липня) перевести Радомську конфедерацію до Варшави, де поєднав її з Литовською. Цим полегшувалося і керування нею, і нагляд за нею.

"Об'єднана конфедерація" виявилася, таким чином, повністю в руках Рєпніна. За його наказом вона спорядила до Москви депутацію для урочистого клопотання про "опіку" і розіслала по сеймикам універсали, писані під диктовку російського посла.

Виборча кампанія протікала жваво та бурхливо. Оскільки сейм, що відбувся, мав проходити в умовах конфедерації, тобто з вирішенням справ більшістю голосів, Рєпнін докладав усіх зусиль, щоб забезпечити "конфедерації" або, точніше, собі цю більшість. Складені його польськими агентами списки вірних людейпроводилися на сеймиках, найчастіше, під прямою загрозою багнетів, якими змикав він місця виборів. У маєтки ватажків опозиції введені були військові команди. Щедро лунали гроші.

Результати виборів були, проте, невдалі для Рєпніна; всюди, де не було достатнього "воєнного" тиску на вибори, пройшли супротивники дисидентів. Думку про "російську більшість" доводилося залишити. - За цих умов і конфедерація, до якої приступив і король при відкритті сейму, і самий сейм ставали лише непотрібним тягарем. Тим часом, кінчати справу було необхідно, оскільки наші відносини з Туреччиною загострювалися з дня на день, а у разі розриву будь-яке ускладнення в Польщі було неприпустимим.

Рєпнін вдався до останнього засобу. На першому ж засіданні сейму, що відкрився 15 жовтня, була внесена, на його наполягання, пропозиція: скласти делегацію від сенату і палати депутатів для переговорів з Рєпніним з питання про рівноправність дисидентів, про внутрішні реформи Польщі та про союз з Росією. Після призначення делегації, засідання сейму мали зупинитися; відновлення їх передбачалося лише затвердження, без дебатів, складеного делегацією проекту. Подібний вихід із становища був найвищою мірою доцільним, бо забезпечити собі більшість у делегації Рєпнін безсумнівно міг. "Твердження" ж сеймом рішення делегації зводилося, у разі, до порожньої формальності.

Як і очікував Рєпнін, пропозиція ця зустріла опозиційна більшість з явним обуренням. Сильні промови вимовили проти нього єпископ Солтик та Ржевуські. Рєпнін зважився на крайність. Ще напередодні відкриття сейму введено у Варшаву сильний російський загін; У ніч із 13 на 14 листопада російські військові команди заарештували Солтика, обох Ржевуських і, помилково, Залуського і перевезли їх за Віслу, у табір стягнутого під Варшаву корпусу, звідки, під сильним конвоєм, всі заарештовані відправили до Росії.

Враження цього арешту, який нечувано порушував права депутатів, було приголомшливим і не тільки в межах Польщі: ним була схвильована й громадська думка Європи, яка гаряче засудила Рєпніна. Фрідріх висловив упевненість, що це не пройде Рєпніну задарма.

Але Рєпнін краще знав поляків. Вранці після арешту сенат, міністри, сейм апелювали до короля. Але Станіслав відповів, що, поділяючи смуток нації, не бачить іншого засобу, як звернутися до великодушності Імператриці. Послана до Рєпніна депутація отримала відповідь, що звільнити заарештованих він не збирається, а також не має потреби давати звіт комусь у своїх діях.

Потреби справді не було: Варшава була відкрита удару російських військ, що стояли під нею і в ній. Сейм був буквально блокований багнетами. Без "перепустки" Рєпніна не можна було виїхати з міста. Оговтавшись від першого враження, сейм слухняно ухвалив обрати делегацію та призупинити свою діяльність до затвердження проектів, без права відкинути їх.

Сейм було відстрочено до 1 лютого 1768 р. дійсним керівником делегації з'явився, природно, сам Рєпнін. Головував у ній його агент Погоський. До її складу увійшли 20 сенаторів, призначених королем за репнінським списком, 45 депутатів, призначених іншою креатурою Рєпніна - Радзивіллом. Крім того, на вимогу Рєпніна запрошені були: Могилівський православний єпископ Георгій Кониський, маршалки Торунський та Слуцький конфедерацій та ще деякі дисиденти. Незважаючи на такий ретельний підбір, склад делегацій виявився недостатньо надійним. Рєпнін вийшов із цієї нової скрути, відмовившись від пленарних засідань і зосередивши роботу в тісному колі обраних ним із середовища делегації найвпливовіших осіб.

Рєпнін вів роботи делегації суворо та твердо; з делегатами він не соромився і при найменшому протиріччі, нагадував про присутність 40000 корпусу російських військ та про участь Солтика та Ржевуських. За цих умов роботи делегації йшли швидко. Вироблений нею проект встановлював повну рівноправність дисидентів як релігійну, так і цивільну; католицизм зізнавався, однак, панівною релігією: королем міг бути обраний лише католик, і перехід із католицизму вважався кримінальним злочином. В галузі основних законів проект делегації затверджував колишні підвалини польської конституції (обрання короля, liberum veto, прерогативи шляхти), зберігши з реформ Чарторийських лише вартову та військову комісію. Основні закони та закон про рівноправність дисидентів гарантувалися Росією; без її згоди вони не могли змінюватись. На останньому засіданні делегації Рєпнін застеріг членів її ще раз не намагатися підняти на сеймі будь-які заперечення. "Інакше так само скінчу, як почав! Не тільки трьох - і тридцять візьму!"

Сейм прийняв репнінський проект із повною покірністю. Протест був заявлений одним тільки прусським депутатом, Йосипом Вибицьким, який, втім, негайно втік із Варшави. На останньому засіданні сейму проект став законом.

Але успіх Рєпніна був Пірровою перемогою. Роль, зіграна ним в останніх польських подіях, відкрите підпорядкування Речі Посполитої Росії, яка отримувала відтепер не тільки можливість, а й право будь-якої миті втрутитися у внутрішні справи Польщі, дисидентську рівноправність, що ображала релігійне почуття фанатичних католиків; нарешті, твердження на Станіслава-Августа, що коливався вже престолі став остаточно ненависним країні, - дали новий і різкий поштовх давно вже наростаючому збудженню. І не встигли ще роз'їхатися з Варшави сеймові депутати, як у Барі, фортеці в Брацлавському воєводстві, вже підписано акт конфедерації, "для захисту віри і стародавніх республіканських свобод". По всій Польщі піднялися загони конфедератів.

Король, спішно скликавши приватну сенатську раду, відправив до конфедератів для вмовляння генерала Мокроновського. Але Рєпнін не став вичікувати результатів посольства: оцінюючи належним чином рух, що він спалахнув, він напружив всі зусилля щоб загасити його на самому початку і, спішно викликавши російські підкріплення і зажадавши від Станіслава сприяння коронних полків, рушив всі свої сили проти панських конфедератів. Енергійно ведені дії йшли успішно. Частина конфедератів відступила до Молдови, війська Великопольської конфедерації Ридзінського скинуті були в Сілезію, Бар взятий Апраксиним, Бердичов здався Кречетникову. Водночас у південно-східних воєводствах спалахнув бунт гайдамачини та православних хлопів, керований Залізняком, Неживим, Швачкою, Гонтою. Тільки після Уманської різанини проти гайдамаків відряджений був Кречетніков; до цього часу, у воєводствах було вирізано вже до 200000 чоловік і про будь-які конфедерації тут говорити не доводилося.

Але придушені в південно-східних областях конфедерації перекинулися у внутрішні воєводства - Краківське, Сандомирське, Серадзке, Гостинське, на Литву. Ухиляючись від рішучих зіткнень, вони вели партизанську боротьбу, для успіху в якій у Рєпніна не вистачало військ. Крім цього, він був обмежений турецьким кордоном, за який вільно йшли від погоні леткі польські загони, оскільки становище, зайняте Туреччиною під тиском французької дипломатії і "генеральності" конфедерації, що знаходилася в турецьких межах, було настільки загрозливим, що найменше порушення кордону могло повести розриву. Він намагався пом'якшити враження акта про гарантію Росії, опублікувавши 29 травня декларацію та роз'яснивши, що під гарантією слід розуміти охорону від 3-ї особи, а аж ніяк не замах на внутрішню свободу Польщі.

Але всі старання його надати своїй діяльності хоч тінь "польської справи" були марні. Польща бачила в ньому не дипломата дружньої держави, а генерала ворожої армії у захопленій, але не підкореній ще країні. Боротьба проти нього стала, в очах шляхти, боротьбою за свободу Польщі, заради якої були забуті навіть недавні релігійні чвари. Справа дійшла навіть до змови на його життя; король, який знав про нього, назвав Рєпніну главу змови Дзержинського (камергера короля), але не вжив жодних заходів для його затримання. Дзиержановський встиг зникнути, хоча Рєпнін призначив за його голову 8000 дукатів. За такої обстановки заздалегідь приречені були на невдачу як спроба Р. зблизитися знову з Чарторийскими, і спроба організувати свою конфедерацію в Радомі, під особистим керівництвом короля. Залишалася одна надія - на якийсь час, і тому Рєпнін усі свої зусилля спрямував на те, щоб виграти його і не викликати якимось чином розриву з Туреччиною. У Петербург він не повідомляв про справжній стан справ, побоюючись, мабуть, відкликання.

Розгром Балти запорожцями дав, однак, Порте давно очікуваний нею привід: вона оголосила війну. З цього моменту всі завдання російської політики в Польщі мали звестися до одного: забезпечити її за собою на час кампанії, хоч би чого це коштувало. Цим вирішувалося видалення Рєпніна.

Необхідність вилучення його зізнавалася однаково ясно і їм самим, і Імператрицею, і Паніним. Але пряме відкликання було б надто явним - для поляків - виявом слабкості і надто явною несправедливістю стосовно Рєпніна, діяльність якого у Польщі з'явилася лише точним виконанням настанов Імператриці, паралізувати шкідливі наслідки яких він був повною мірою безсилий, при всьому своєму мистецтві та проникливості. Двір почекав тому, поки Рєпнін сам не зголосився отримати призначення до діючої армії. Його прохання було задоволено негайно, причому за працю його в Польщі йому були наймилостивіше надані: орден Св. Олександра Невського, чин генерал-поручика і 50000 рублів на сплату боргів.

Але - побічно - невдоволення Двора Рєпніним, стримуване, безсумнівно, Паніним, виявилося у цьому, що у Петербург він викликаний був, а отримав вказівку вирушити безпосередньо до армії, під начальство князя Голіцина.

Влаштувавши у Варшаві невідкладні свої справи, Рєпнін залишив Польщу, фактичним "королем" якої він був протягом шести років, і пробув до військ Голіцина, що стояли на той час під Хотином. Облога тяглася мляво. Беручи участь у відображенні спроб турків, що повторювалися весь серпень, переправитися через Дністер, чим і обмежувалася його бойова робота, Рєпнін нудився бездіяльністю, особливо відчутною після бурхливого польського життя останніх років. 9 вересня Хотіна було очищено туркалі. Рєпнін перейшов під керівництво Ельмпта, відрядженого для заняття Молдови. І тут великих справ не було і не було нагоди відзначитися, хоча, як доносив Ельмпт після заняття Ясс: "Рєпнін на всю кампанію настільки багато старанності до служби Її Імператорської Величності надавав, що не пропустив жодного випадку перебувати у битві з ворогами з відмінною хоробрістю. ". Зиму Р. провів на лівому фланзі російського розташування, командуючи, як і раніше, 3-ою дивізією (15 бат., 15 еск., 29 гармат).

При відкритті кампанії 1770 р. Рєпнін був призначений в Молдавський корпус Штоффельна, який займав, головною своєю масою (6000), Фокшани, де мав квартиру і сам Рєпнін, Ясси (Штоффельн з 3000) і шлях з Бухареста на Ясси (загін генерала Замятина, ). По лінії Прута, від Фальчі до Рябої Могили, тягнувся кордон легкої кінноти Зорича.

Завданням корпусу було заняття Рябою Могили та прикриття загального зосередження, призначеного у цього пункту. Керівництво діями корпусу Штоффельна вже з березня фактично перейшло до рук Рєпніна.

Рух до Рябої Могилі наказано було розпочати після приєднання до корпусу загону генерала Замятіна. Але перехід татар у наступ, що позначився 14 травня, що загрожував прорвати слабкий кордон Зорича, спонукав Рєпніна негайно виступити, з однією готівкою, до пункту свого призначення. Виславши генерала Потьомкіна з трьома батальйонами гренадер і козаками на підтримку Зорича (що відкинув, втім, татар ще до прибуття підкріплень), Р. форсованими маршами підійшов до Рябої Могили, поблизу якої і зайняв, 30 травня, сильну пасивну позицію на правому; було розпочато зміцнення позиції та спорудження батарей, що під вогнем займали лівий берег турків. Спроба турко-татар переправитися у Подолян була успішно відбита Рєпніним, і найближчими днями справа обмежувалася досить жвавою перестрілкою через річку.

30 травня помер від чуми Штоффельн, - і командування передовим корпусом офіційно перейшло до Рєпніна.

Небезпека становища Рєпніна, далеко відірваного від головних сил Румянцева, які лише 25 травня виступили з Хотіна до Цоцори, швидко зростала в міру того, як зростали сили турецької армії, яка зосереджувалась проти нього. Рєпнін просив дозволу головнокомандувача перейти Прут у Цоцори, щоб увійти в безпосередній зв'язок з головними силами або зайняти більш прикриту позицію між Жижею та Прутом, але отримав відмову. Тим часом настання сильного турко-татарського загону Абди-Паші, що почався на захід від Прута - на Волочені і Васлуй, загрожував Рєпніну катастрофою, у разі спроби противника на фронті форсувати переправу. Тим не менш, він залишився біля Рябої Могили, як і раніше стримуючи на тому березі 32-тисячного противника, на щастя, не обізнаного в справжньому стані справ і не наважувався на активні дії. Криза минула благополучно: 9 червня Абди-Паша відійшов назад, а на тому березі висунувся на одну висоту з Рєпніним загін Боура, що йшов в авангарді Румянцева.

Назустріч йому турки рушили від Подолян 20 000 корпус. Прихований від Боура лісом, рух турків було своєчасно виявлено Рєпніним, який вислав через річку, вплавь, двох кур'єрів - попередити про небезпеку. Але взяти участь у бою, що розігрався наступного дня, Рєпнін не міг, оскільки засобів переправи їм заготовлено не було. За різким зауваженням Румянцева, " настільки довго вправляючись у приготуванні на поразку ворога, не зробив його здатним " , бо роз'єднаність Рєпніна з Боуром у день бою дала можливість відбитим туркам " нешкідливо відбігти " . Тільки 11 наведений був міст із понтонів, і Рєпнін, перейшовши на лівий берег, з'єднався з Боуром; того ж дня підійшли головні сили: зосередження було таким чином благополучно закінчено.

Найближчими днями Рєпнін, який продовжував командувати передовими військами, взяв особисту участь у розвідці місцевості та позиції турко-татар біля Рябої Могили, атакувати яку вирішив Румянцев.

За диспозицією цієї атаки, на Рєпніна з 8000 загоном покладено найбільш відповідальну її частину: удар у правий фланг позиції турків, що давав, при успіху, можливість відрізати їм відступ.

У ніч на 17, залишивши на місці бівака, у Подолян намети та команди для підтримки вогнів, Рєпнін переправився через річку Калмацуй і, відірвавшись на 5 верст від решти армії, зайняв розташування, яке виводило його, прямим ударом на призначений йому пункт. На світанку, за сигналом, розгорнувши бойовий порядок (2 каре, кіннота між ними), Рєпнін перейшов в енергійний наступ, в обхід правого флангу турків. Абстрактні з фронту маневрами Боура і Румянцева, турки пізно виявили рух Рєпніна. Покинута йому назустріч вся готівкова турецька кіннота дала тил перед контратакою гусарських полків Рєпніна, не прийнявши бою. Боячись оточення від "з усіх боків ведених ними рухів", турки поспішно очистили позицію. Вкрай перетнута місцевість, що ускладнювала рух, не дала, однак, Рєпніну можливості ні відрізати туркам шлях відступу, ні розвинути досить наполегливого переслідування. Воно розпочато було одними гусарами, за якими пішла важка кіннота Салтикова, поспішно вислана до загону Рєпніна Румянцовим.

При подальшому русі армії до Ларги війська Рєпніна становили одне із авангардів, разом із військами Боура прикриваючи марш і зосередження військ.

У битві при Ларзі дивізія Рєпніна (у складі 11 грен., 2 егер, бат., 5 піхотних полків, 30 гармат) увійшла до складу лівого флангу армії.

І тут на Рєпніна покладена була (цього разу - спільно з Боуром) найважливіша частина майбутнього бойового завдання. Згідно з диспозицією, він повинен був переправитися на лівий берег Ларги, зайняти хребет, що йшов до правого флангу турецького табору, між долинами Ларги і Бабікула, забезпечити переправу головних сил, а потім, наступаючи по хребту в обхід правого флангу, вирішити справу ударом у цей, найбільш чутливий та важливий пункт ворожого розташування.

Турки були попереджені про майбутню атаку прапорщиком Квятковським, який дезертував напередодні бою. Тим не менш, переправа і розгортання на хребті були зроблені безперешкодно, і о 2-й годині ночі Рєпнін і Боур рушили в південно-західному напрямку. Рєпнін на марші прийняв праворуч, уздовж долини Ларги, Боур попрямував ліворуч, до долини Бабікула.

До четвертої ранку, збивши татарські пости, вся лівофлангова група підійшла до яру, що прикривав доступи до сильного правофлангового турецького ретраншементу. Підготувавши атаку вогнем своєї артилерії, посиленої прибула від Румянцева 17-гарматної бригадою Меліссіно, Рєпнін, за підтримки Боура, що рушив в обхід, в чудовому порядку, без особливих втрат увірвався в зміцнення, опанував правофлангову ділянку позиції і зв'язки із фронтальною атакою Племенникова. До 12 години дня почалася панічна втеча турків.

За "приклад мужності, який служив підлеглим до подолання труднощів, до безстрашності і здобуття перемоги", рескриптом 27 липня Рєпніну наданий був орден св. Георгія 2 класи.

Під час маршу-маневру до Кагула, що пішов за Ларгою, Рєпнін з 5000 загоном йшов в авангарді, за Боуром.

Менш помітно, ніж при Ларзі, далася взнаки участь Рєпніна у битві при Кагулі (21 червня), де він, спільно з Брюсом, призначений був для атаки центру та лівого крила турків. Його наступ був затриманий ще вдосвіта, при переході через Троянов вал масами турецької кінноти, що оточила його карі. Головна вага та честь бою випали на частку Племянникова, Олиця, Боура, Брюса. Тільки у рішенні бою Рєпнін взяв деяку участь, звернувши, з особистої ініціативи, ліворуч від вказаного йому диспозицією шляху і відкривши вогонь в тил турків, чим збільшив паніку, що вже виникала в їхніх рядах.

23 червня весь авангард Рєпніна, посилений військами Потьомкіна, рушили в переслідування ворога, до Ізмаїла. Переправившись через річку Ялпух, Рєпнін заночував у дер. Гулі-бокуй, 25 був у дер. Сканоса, де мав денку і 26 чотирма кари підійшов до Ізмаїла. За його наближення турки пішли з-під фортеці. Рєпнін рушив за противником Потьомкіна з охтирськими гусарами на Кілійську дорогу, карі Ржевського, карабінерів і козаків - на берегову нагірну, але наздогнати, за пізнім часом, не міг. Піхота повернулася до загону, кіннота продовжувала переслідування, захопивши до 1000 полонених і порубавши, за реляцією, теж до 1000. Ізмаїл зайняти без бою. У фортеці взято 37 гармат, 6 прапорів та чимало видобутку.

Зайнявши Ізмаїл, Рєпнін вислав партії Дунаєм для винищення дрібних турецьких загонів, що бродили всюди. Ворог, за чутками, збирався в Аккермана. Румянцев наказав Рєпніну зайняти Кілію, очищену, з чуток, супротивником. Виступивши 5 серпня, кружним шляхом, в обхід болотистій місцевості, що залягала між Ізмаїлом і Килією, повз озера Котлабуга і Ташлик, Рєпнін лише 10 числа підійшов до міста, спішно, при його наближенні, зайнятому турками. Російські війська були ще за 6 верст від Кілії, коли турки підпалили форштат. До підходу Рєпніна пожежа розрослася настільки, що вислані для заняття форштадта війська Потьомкіна змушені були повернутися назад. Рєпнін зупинився на польовій позиції перед містом.

Переконавшись із зробленого рекогносцирування, що взяти фортецю з готівкою, за відсутності важкої артилерії та інших "забезпечень", розраховувати не можна, Рєпнін проте послав парламентера з вимогою здачі; у відповідь турки відкрили вогонь.

Рєпнін обклав місто з північного боку і приступив до бомбардування, незважаючи на те, що його малокаліберні гармати були безсилі перед кам'яними стінами укріплень, а "осадовий корпус" його був слабший за гарнізон Кілії. 13 турки зробили дві вилазки, успішно відбиті. У ніч на 14, за 80 кроків від фортечної стіни, закладені були батареї, спорудження яких рухалося, проте, повільно внаслідок дощової погоди. 17 Рєпнін знову - і знову безуспішно-зажадав здачі. У ніч на 18 батареї були готові і містом було відкрито жорстокий вогонь; турки відповідали щонайменше енергійно. До полудня наступного дня снаряди наших батарей вже закінчувалися: щоб виграти час, Рєпнін відновив переговори про здачу. Цього разу турки виявилися зговірливішими: гарнізон погодився здати фортецю під умовою вільного виходу, зі зброєю та майном, але без артилерії. З дозволу Румянцева, Рєпнін прийняв ці умови, і йому піднесені були ключі від фортеці, яка здавна вважалася найсильнішою в Буджаку. Заняття її віддавало у нашу владу гирло Дунаю. Трофеями взяття Кілії були: 68 мортир, 23 гармати, 8000 ядер, 400 бочок пороху та близько 100 суден.

Рєпніну було наказано приступити до посилення укріплень Кілії, а після закінчення цих робіт, виславши кінноту у Фальчу, зайняти на річці Тамбунар позицію, поблизу Троянова валу, що давала можливість встигнути, у разі потреби, з однаковою легкістю до Кілії, Ізмаїла та головних сил чи діяти до сторони Акермана. Але склад загону Рєпніна, за виділенням з нього військ до Аккермана був настільки ослаблений, що зберігати командування ним генералу в чині Рєпніна було незручно. В силу цього, Рєпніна було відкликано до головної квартири. Закінчивши до 8 вересня роботи зі зміцнення Кілії та відправивши останній ешелон турків, Рєпнін 9 виїхав до армії, що стояла на позиції біля Ялпуха і 13 жовтня війська рушили на зимові квартири. Рєпнін виїхав у відпустку, до Петербурга.

За взяття Кілії Рєпнін нагороджений був милостивим рескриптом від 14 вересня, який обіцяв, що "особливі праці" князя "ніколи не будуть затьмарені у спогаді" Імператриці.

У Петербурзі Рєпнін взяв найширшу участь у пишних святах на честь перемог кампанії. Він часто бував при Дворі, гостем якого був на той час принц Генріх Прусський, який неодноразово відзначав Рєпніна особливою увагою.

Наприкінці лютого 1771 р. він виїхав до армії, із заїздом до Варшави, для влаштування все ще заплутаних домашніх своїх справ. Колишній послом у Варшаві Сальдерн скористався його прибуттям (може бути, на навіювання самого Рєпніна), щоб порушити клопотання про призначення Н. В. командувачем військ у Польщі. Але Імператриця відмовила, пославшись на те, що Рєпнін "командує половиною армії у Валахії, і вона не може позбавити фельдмаршала Румянцева генерал-лейтенанта, якого він дійсно потребує, особливо з часу смерті генерал-лейтенанта Олиця".

На початку травня Рєпнін прибув до Ясси, де змушений був затриматися, через нездоров'я, і ​​лише 25 травня вступив у командування Валахським корпусом, що підступив, під тимчасовим начальством Гудовича, під Турно.

Негайно після прибуття здійснивши рекогносцировку фортеці, під сильним вогнем противника, Рєпнін переконався у неможливості оволодіти Турно відкритою силою; вести ж облогу було небезпечно, оскільки, залишаючись під Турно, Рєпнін відкривав туркам Бухарест і всю Валахію. Через це, Рєпнін вирішив відійти до Бухаресту. Але того ж дня отримано було повідомлення з Журжі про появу під нею великих сил ворога. Не гаючи часу, Рєпнін повів свою дивізію до Журже форсованими маршами, залишивши під Турно загін Потьомкіна. Незважаючи на те, що 120-верстний шлях був зроблений у чотири дні, він запізнився на виручку: фортеця здалася лише за кілька годин до його підходу. Вступити в бій з турками, що зайняли Журжу, зважаючи на явну перевагу їхніх сил, Рєпнін не наважився і, відкинувши вислану проти нього кінноту, відійшов по дорозі на Бухарест, до річки Аргісу, куди наказав йти і Потьомкіну. 7 червня біля Капучанського мосту відбулося з'єднання загонів. Румянцев наполегливо "радив" Рєпніну перейти у наступ, щоб не поступатися туркам ініціативи. Але Рєпнін вирішив почекати противника у Капучан: між зайнятою ним позицією та Журжею залягали дефіле, ліси та річка Клінешта із важкою через неї переправою. Рєпнін розраховував, прийнявши бій на шляху до Бухаресту, перекинути супротивника на ці дефіле, де його втрати при переслідуванні мали бути величезними.

При переході турків у наступ від Журжі (як цього і очікував Рєпнін) він відійшов, до вечора 9 липня, до Бухаресту, затримавши противника на переправі через річку Аргіс, і 10 прийняв бій на позиції при монастирі Вакарешті. Сили супротивників були приблизно рівними.

Не давши туркам закінчити бойову побудову, Рєпнін швидким переходом в атаку збив їх і йшов за ними до річки Самбір, за 11 верст від поля бою. Кіннота і єгеря вислані були до гирла Аргіса, але переслідування велося настільки мляво, що втрати ворога визначилися всього-на-всього в бою і на погоні-до 500 чоловік, та 21 людина була взята в полон. Трофеї були нікчемні: 1 гармата, 5 прапорів. Війська Рєпніна втратили до 150 людей убитими та пораненими.

"У всякий інший час ця подія могла б знаменитим бути", писав Румянцев Рєпніну 14 червня, - "але тепер кожен, хто Вам нелицемірно старанний, скаже, що воно схильне до критики". Фельдмаршал дорікав Рєпніну, що він "не користувався в уготованій пащі заноженого ворога гнати прямо, якщо всі важкі проходи пробіг він без переслідування, не втративши ні людей, ні гармат, ні тягарів своїх- Ще я не змінюю кращих думок і надії, що Ваше сяйво на прогнання ворога зверніть свої дії". Румянцев натякав на зворотне захоплення Журжі. Але Рєпнін вважав це підприємство надто ризикованим для свого ізольованого корпусу, тим більше, що господарський стан його військ був досить незадовільним. Хоча в Бухаресті були великі склади амуніції та провіанту, але організувати правильний підвіз, за ​​нестачею волів, не вдавалося, і війська доводилося тримати на половині. Простоявши 11 червня на позиції у Самбора, Рєпнін до 19 повернувся до Бухаресту. Невдоволення Румянцева Рєпніним, якого він вважав до певної міри винним у втраті Журжі, позначилося на його листах і наказах князю. Деякі висловлювання цих листів настільки зачепили чуйне самолюбство Рєпніна, що він подав рапорт про звільнення від командування за розстроєним здоров'ям. Румянцев, холодно-любовим листом негайно дозволив йому здати команду генерал-поручику Ессену, наказавши при здачі посади "всі письмові документи до останнього листа здати по реєстру наступнику, бо... те, що сталося в тому корпусі, неодмінно поведе за собою слідство, для якого потрібні будуть всякі найменші письмові інструменти. Рєпнін 27 червня виїхав до Яси, звідки, мабуть, збирався у свій час повернутися до армії, але потім, за нездужання, що усилилося, у вересні переїхав у польське містечко Полонне, "щоб у міркуванні хвороби мати там кращі вигоди і їхати до вод, як скоро отримає те дозвіл від Двора " . 17 вересня був указ Військової Колегії про звільнення Рєпніна на рік до вод, про що Румянцев повідомив Рєпніну ордером від 1 жовтня 1771 р.

Рєпнін виїхав до Німеччини. Влітку 1772 року він скористався водами в Спа. Майже весь рік Рєпніну довелося вести нелегкі клопоти з устрою фінансових справ, що прийшли до цього часу в такий розлад, що єдиним способом врятуватися від остаточного руйнування була велика позика. Рєпнін припускав здійснити цю позику в Голландії, у відомого банкіра Гопа, в сумі 120 000 рублів, з погашенням в 20 років. До клопоту залучений був і Панін. У цій справі Рєпнін особисто їздив до Гааги.

В армію Рєпнін повернувся лише 1774 року. У командування його призначено війська правого флангу російського розташування (2-я дивізія), які мали збірний пункт у Слободзеї. До прибуття його команда була доручена генерал-майору Суворову.

На початку травня дивізія Рєпніна зосередилася у Слободзеи і 6 червня, одночасно з іншими корпусами армії, переправилася через Дунай, у Лікорешт. Після переправи, за нового розкладу армії, Рєпнін отримав командування 1-м корпусом, у складі 2 полків піхоти, 2 окремих батальйонів, 2 кірасирських і 2 карабінерних полків, при 16 гарматах. Корпус Рєпніна взяв участь у блокаді Силистрії.

Після прибуття, 4 липня, турецьких уповноважених для переговорів про мир у д. Кучук-Кайнарджі, Рєпнін був призначений Румянцевим для вироблення з ними умов мирного трактату, оскільки Обресков (російський посол) не міг своєчасно прибути до армії з нагоди розливу річок. На переговори Рум'янцевим було дано 5 днів. Вони почалися 6 липня, і на самому початку їх вдалося домогтися сприятливого вирішення найголовніших питань: про незалежність кримських татар, про поступку Росії Керчі та Єнікалу з повітами, про свободу плавання російських торгових суден по морях, що належать Порту, про сплату 4½ мільйона рублів контрибуції. 10 липня 28 параграфів мирного трактату були вже підписані уповноваженими обох сторін, "без будь-яких міністеріальних обрядів, єдино швидкою військовою хваткою". Румянцев був присутній особисто на всіх нарадах, але і Рєпнін, за свідченням фельдмаршала, "мав повну участь") у такому успішному укладанні миру.

За твердженням трактату візиром, Рєпнін був відряджений до Петербурга для подання договору Імператриці. 31 липня він прибув до Петергоф, де негайно був прийнятий Катериною. 3 серпня відбулося "попереднє урочистість миру", на якому Рєпнін був здійснений в генерал-аншефи, наданий підполковником Ізмайлівського полку та генерал-ад'ютантом. Останнє призначення був, проте, оформлено указом Сенату, і тому, по суті, був дійсним. На улаштування фінансових справ Рєпніну було наймилостивіше відпущено 50000 рублів. 4 серпня, на урочистому, під особистим головуванням Імператриці, засіданні Ради, Рєпнін читав реляції графа Румянцова, а потім читали і апробували заготовлені ратифікації на трактат. 7 Двір переїхав до Царського Села, де залишався до 24. Весь цей час Рєпнін знаходився в найтіснішому колі найближчих наближених до Імператриці.

Рескриптом 28 серпня на Рєпніна було покладено нове, найвищою мірою почесне доручення. Занепокоєна хворобою Румянцева, Імператриця послала Рєпніна в армію з повноваженням, у разі смерті фельдмаршала, "безпосередньо вступити як у командування армією, так і управління політичних справ, на тій самій підставі, на якій вони генерал-фельдмаршалу графу Румянцеву ввірені". Рєпніну доручалося: "розуміючи розпорядження та устрою з військової частини в такий спосіб, щоб вони зі свого боку наскільки можна сприяли кінцевому вчиненню укладеного вами самими світу з Портою, якнайшвидшим виконанням останніх церемоніальних обрядів у обміні взаємних ратифікацій". У разі ж, якщо здоров'я Румянцова одужує, перша половина доручення відпадала, і Рєпніну залишалося "виграти час у розміні ратифікацій, діючи як надзвичайний і повноважний посол". Зокрема виконання надані були ініціативи самого Рєпніна.

Рєпнін виїхав негайно і 14 вересня був уже у Фокшанах, де застав Румянцева, що одужує від хвороби. З турецької сторони вести йшли заспокійливі: жодного прагнення ухилитися від виконання трактату Порта не виявляла. 15 вересня Рєпнін доніс до Двору, що, на його думку, відправлення посольств, для розміни взаємних ратифікацій доведеться відкласти до весни, оскільки досі точних пропозицій від турків ще не надходило; очікується, отже, тривалі переговори, куди "восени вже час немає виправитися". Їхати ж узимку - не можна, тому що "від польського кордону до самих гір Балканських усі селища зовсім розорені і ніде ніякого по дорозі притулку немає". Рада, яка заслухала повідомлення Рєпніна в засіданні 2 жовтня, погодилася з його поданням і дозволила повернутися. Рєпнін їхав назад через Варшаву, де затримався на якийсь час. 20 грудня він прибув до Петербурга і того ж дня обідав і вечеряв у Зимовому Палаці. Наскільки милостива до нього була в цей час Государиня, видно з того, що за вечерею, крім Катерини та Рєпніна, була лише графиня П. А. Брюс.

Ще 7 жовтня, після отримання звістки про призначення надзвичайного турецького посольства в Петербург, Рєпнін був поставлений на чолі російського посольства у відповідь до Константинополя. Розпорядженнями по майбутній подорожі - вибором почту, складанням блискучого посольського поїзда (до 700 чоловік) і був зайнятий Рєпнін в перші місяці 1775, серед безперервних майже свят в Москві, куди він виїхав, супроводжуючи Імператрицю, 16 січня. Наприкінці квітня йому довелося, однак, залишити Двір, оскільки турецький посол, з яким він мав розмінювати ратифікацію, вже виїхав.

4 травня Рєпнін прибув до Києва і, по побаченню з Румянцевим, в останніх числах того ж місяця виїхав до Хотіна з можливою поспішністю, тому що турецький уряд дедалі виразніше висловлював невдоволення на зволікання його, яке змушувало "в образу" чекати в Хотині на їхнє надзвичайне посольство. 20 червня Рєпнін прибув до Черчі, о 8 годині від Хотіна, і після кількох днів неминучих суперечок про церемоніал, 2 липня розмін ратифікацій відбувся. 8 Рєпнін виїхав з Хотина до Яси, де змушений був зупинитися, частково через нездужання, частково, поступаючись посиленим проханням князя Гіки. Прямуючи далі через Бухарест, Рущук, Фокшани, Рєпнін, незважаючи на всі вжиті до прискорення переїзду заходи, тільки в останніх числах вересня прибув до Сан-Стефано. 3 жовтня маршал посольства оголосив Порте про прибуття посольства.

Прийом Рєпніна було відкладено до закінчення байрама, оскільки до його наступу було неможливо виробити церемоніал і зробити всі необхідні приготування. Такою була офіційна причина. Насправді ж, турки вдалися до тяганини, щоб, як був попереджений Рєпнін ще в дорозі донесеннями російського повіреного у справах до Константинополя полковника Петерсона, - пустити в хід "тонкощі до перетворення вирішених справ на купання" і спробувати пом'якшити суворі умови Кучук-Кай . Справді, після перших же взаємних вітань зроблені були в цьому сенсі натяки, що вилилися наприкінці жовтня вже у певну пропозицію: 1) відступитися від незалежності татар, оскільки за турецькими відомостями та заявами кримської депутації, що прибула до Константинополя, "татари перебувають у розпусті і не хочуть бути вільними"; 2) повернути Туреччині Кінбурн та 3) залишити їм Тамань. Виконання цих вимог представлялося, як запевняє Реіс-Еффендія, необхідним для "внутрішнього збереження" Порти, оскільки зазначені пункти договору викликали сильне порушення духовенства та Константинопольської черні, що загрожує переворотом.

З властивою йому ясністю оцінки подій, Рєпнін повною мірою усвідомлював небезпеку обстановки. Він знав, що Туреччина "утримуватиме добру згоду тільки, оскільки боїться". Страх цей відходив, у міру того, як згладжувалося враження російських перемог. Розрив знову ставав можливим. У ряді листів Панін Рєпнін наполегливо вказує на необхідність "виграти Девлет-Гірея" і кримців, для чого пропонує використовувати частину вже виплаченої йому Туреччиною військової контрибуції. Він розсилає шпигунів розвідати про військові приготування Порти- в Очаків, Требізонд і Синоп; пише в Кінбурн, Керч, Єнікале, попереджаючи комендантів про які можуть спалахнути щогодини ускладнення. Ретельно уникаючи всього, що могло б сприяти загостренню і без того натягнутих відносин, - у переселенському питанні, у питанні про грецькі капери, у яких їм завбачливо відібраний був російський прапор; навмисно підкреслено не втручаючись у розмежування, що йшло між Австрією і Туреччиною, - Рєпнін, незважаючи на явну небезпеку, в яку ставило його самого і сім'ю, що супроводжувала його в посольстві, настрій турецьких улемів і черні, з твердістю відкинув всякі спроби переговорів про перегляд трактату. На уявлення Реіс-Ефендія він відповідав категоричною вимогою негайно очистити Тамань і надати кримцям їхню власну долю.

Твердість Рєпніна здобула своє дійство. Переконавшись, що з ним не вдасться поговорити, Порта перестала відтягувати аудієнцію. 28 листопада Рєпнін був з офіційним візитом у візира і 1 грудня вручив Султану листа Імператриці. Прийом був пишний, з більшими почестями, ніж прийоми колишніх послів, але холодний. Вазір "неприємним чином" виконував все, що повинен був за церемоніалом, "афектуючи холодність" і недбалість. Тільки завдяки самовладанню та винахідливості Рєпніна, аудієнція обійшлася без відкритого зіткнення.

Аудієнцією вичерпувалося пряме завдання посольства Рєпніна: "словам мирного трактату дати останню санкцію, через виконання... дружнього обряду..., подати безпосередньо від Государя до Государя урочисті і священні запевнення у взаємній їхній дружбі і... непохитному... утримувати відновлений світ". Дипломатичну частину його посольства, за обставин, що склалися, краще було передати звичайному посланцю. Панін, який щиро бажав "виплутати його з тутешньої прірви", поспішив із призначенням йому наступника. 5 грудня призначений був до Константинополя д. с. с. Стахіїв. За виконанням необхідних формальностей, Рєпнін, не затримуючись, виїхав назад.

Силою обставин, посольство Рєпніна не виправдало, таким чином, сподівання на нього в Петербурзі. Йому не вдалося, як розраховував Російський Двір "притупити" татарські незгоди. Про справи Молдавських, Валаських, про спорядження турками посольства в Польщу, про "поширення торгівлі на ґрунтовних установах" - як передбачала дана йому інструкція - Рєпнін вирішив і не замовляти, "щоб не отримати неприємної відмови" і не створити туркам привід для "компенсації щодо татарським справам". Але ця часткова невдача не послаблювала головної досягнення Рєпніна: його такту і твердості Росія повинна була збереженням такого неміцного світу.

Панін припускав доручити Рєпніну, після його повернення, управління закордонними справами. Призначення це, проте, не відбулося. Навпаки, у відносинах Імператриці помічається деяке охолодження, хоча весь 1776 р. Рєпнін часто бував при Дворі і був постійним партнером Государині в грі шахів. Причину цього охолодження, як здається, треба шукати в тісному зближенні Рєпніна з Павлом-з одного боку і в захопленні Рєпніна масонством, про що, мабуть, обізнана була Катерина (Рєпнін належав до Єлагінської ложі і грав велику роль у середовищі керівників тодішнього). Замість міністерського посту, Рєпнін призначений був у 1777 р. генерал-губернатором до Смоленська, до 1778 р., при заснуванні намісництв, - намісником в Орел. Незважаючи на часте нездужання, він віддавався з великою запопадливістю нової для нього адміністративної служби, багато часу приділяючи роз'їздам намісництвом. У Петербурзі бував часто і в 1778 тимчасово командував Ізмайлівським полком.

Війна за Баварську спадщину, що спалахнула в тому ж році, знову викликала Рєпніна на дипломатичну ниву. Рескриптом 22 жовтня 1778 року Рєпнін отримав призначення в Пруссію, "в суто як купця і воєначальника", уповноваженого з питання про посередництво Росії і командира допоміжного корпусу, якого вимагав, спираючись на трактат 1769, Фрідріх Великий.

Покладена на Рєпніна завдання була найвищою мірою відповідальна та почесна. Участю - на запрошення Фрідріха- у вирішенні спору про Баварську спадщину, в якій тісно сплелися інтереси цілого ряду німецьких держав, Росія висувала свій вплив далеко за кордон, "стверджувала інфлюенцію Нашого Двору в Німеччині", тобто робила найбільший і рішучий крок у галузі великодержавної політики. Зодягнений найширшими повноваженнями, Рєпнін 13 листопада прибув до Риги, 27 листопада був у Варшаві, де представився королю і віддав перші розпорядження по своєму корпусу, призначивши йому розташування кордоном від Холма до околиць Кракова, - і 7 грудня, вночі, прибув до Бреславля. Прийнятий наступного ж ранку Фрідріхом, Рєпнін негайно приступив, на вимогу Прусського Двору, до спільної з пруссаками вироблення конвенції про військову допомогу Росії та плану операцій призначеного у розпорядження Фрідріха корпусу. У успішність майбутніх мирних переговорів король вірив мало.

Справа примирення Австрії та Пруссії уявляюся справді нелегкою. У момент відкриття переговорів представники запрошених до посередництва держав-Росії та Франції перебували швидше в ролі секундантів, ніж посередників. Войовничість молодого Імператора Австрійського, яку не завжди могла втішити миролюбність Імператриці-Матері, гарячість старого Фрідріха, який ревниво стежив за тим, щоб дипломатія не пов'язала його стратегії, і при найменшому зволіканні висловлював бажання повернутися до цього, ніколи не зраджував; жадібність і дріб'язок замішаних у суперечку Німецьких князів; невідповідні претензії курфюрста Пфальцського, майстерно роздмуховані підступами Австрійського Двору, - все це створювало атмосферу, мало придатну для мирної роботи, вносячи в неї на кожному кроці "дуже великий... пункт запальності та персональності".

В силу цього, хоча вироблений Францією проект угоди в принципі відразу ж отримав схвалення зацікавлених держав, і представникам їх, що з'їхалися 27 лютого 1779 р. в Тешен, залишалося, на перший погляд, тільки підписати трактат, - переговори по другорядних пунктах не тільки затяглися, але неодноразово погрожували призвести до повного розриву. Не раз у Рєпніна, як писав він Панину, в буквальному сенсі опускалися руки перед новими і новими труднощами, що виникали щодня.

Тим не менш, за діяльної підтримки французького уповноваженого і Паніна, який зі свого боку чинив можливий тиск на Віденський Двір, Рєпніну вдалося довести справу до благополучного закінчення. Йому вдалося, іноді навіть за допомогою напівзагроз, поступово поступово знизити вимоги прусського ультиматуму до повного майже збігу з ультиматумом австрійським: Віденський Двір, за висловом Рєпніна, "виявився, таким чином, припертим до стіни" і не міг не прийняти його. З іншого боку, головним чином його ж енергією, вирішено було найважче питання розміру винагороди Саксонії курфюрстом Пфальцским: під його тиском, курфюрст ушестерив спочатку запропоновану їм суму. З тим же успіхом, повільно, але твердо дозволені були дрібні, що виникали на кожному кроці, але загрожували великими наслідками труднощі, аж до редакції вже прийнятих у всіх деталях трактатів. 12 квітня Рєпнін міг донести про успішне завершення своєї місії. 2 травня був підписаний мир між Австрією та Пруссією, а 4 Рєпнін виїхав до Бреславля, де наступного ж дня відкланявся королю і через Кенігсберг відбув до Росії.

Складність дипломатичної роботи Тешенського конгресу, швидкість комбінацій, що складалися несподівано і гостро, надали працям Рєпніна характеру виняткової самостійності. Майже весь час конгресу він не міг отримати своєчасно директив свого Двору з приватних питань: вони незмінно запізнювалися, і Рєпніну залишалося, у відповідь на них, доносити, що "його попередні вчинки знайшлися, на щастя, подібні до цих приписів". Навіть найважливіший, вирішальний для успіху всієї справи факт - відправлення Рєпніним у Відень прусського ультиматуму-досконалий був ним без попередньої на те згоди Російського Двору, за неможливістю гаяти час на очікування його.

Праці Рєпніна в Тешен отримали гідне нагородження: Катерина подарувала йому орден св. Андрія Первозванного та 3000 селян у Білорусії; Фрідріх - орден Чорного Орла, шпагу та портрет, обсипаний алмазами, цінний саксонський сервіз та 10000 талерів "на дорожні витрати"; Йосип II - тростина з діамантами та срібний сервіз.

Повернувшись до виконання обов'язків Намісника Смоленського, Орловського та Білгородського, Рєпнін у тому ж році удостоєний був милостивого рескрипту Катерини, що відвідала його намісництво, "за бачений всюди добрий устрій і сліди точного виконання її установлень". 17 травня 1781 р. він вдруге - і цього разу указом Військової Колегії-наданий був у генерал-ад'ютанти. У тому ж році він отримав Псковське намісництво, зберігши і колишню свою посаду. У 1782 р., під час заснування ордену св. Володимира, наданий хрестом його 1-го класу, в березні 1783 р., зберігаючи намісництва, призначений командувачем резервних корпусів у Польщі, в 1784 р. отримав діамантові знаки Андрія Первозванного і восени цього року виїхав за кордон, в Італію, для поправлення сильно пошат здоров'я. Після повернення, в 1785 р., крім праць з управлінню довіреними йому намісництвами, Рєпнін було залучено до занять " Комісії з розбору міст із стану і призначення сум кожному з Асигнаційного Банку " . 16 січня 1786 року адміністративна діяльність Рєпніна була відзначена новим милостивим рескриптом.

Відкриття кампанії 1787 застало Рєпніна в Сарепті, де він користувався Царицинськими водами. Він одразу написав Імператриці, просячися в діючу армію і висловлюючи готовність "служити під ким і будь-де". Запитавши Потьомкіна про згоду, Катерина призначила Рєпніна до Катеринославської армії, наказавши негайно виїхати до Кременчука. Прибувши до армії в листопаді, Рєпнін прийняв командування над головним корпусом, що стояв на зимових квартирах, біля Миргорода та Єлисаветграда, де була і штаб-квартира Рєпніна. Тут Рєпнін провів зиму.

5 травня, при оголошенні нового розкладу Катеринославської армії, Рєпнін отримав командування 1-ою дивізією, що входила до складу 1-го корпусу. Таким чином, він залишився під безпосереднім начальством Потьомкіна. Швидко (в 2 тижні) зосередивши свої війська до переправ через Буг біля Ольвіополя та Олександрова, Рєпнін навів у цих пунктах мости, якими, до 29 травня, перейшла на той берег вся Потьомкінська армія. Рєпнін керував, за дорученням Потьомкіна, подальшим маршем-маневром до Очакова.

Безпосереднім участю Рєпніна відзначені й дії Потьомкіна під Очаковом, до штурму, у якому, під загальним начальством князя М. У., об'єднані були колони принца Ангальта і князя Долгорукова, призначені для атаки форту Гассан-Паші і ретраншемента.

1789 року, до прибуття Потьомкіна, Рєпнін командував Українською армією в Молдавії. Але, залишаючи Рєпніна на чолі російських військ, Потьомкін постарався "пов'язати йому руки", наказавши категорично суворо вичікувальний образ дій і не тільки не давши жодних повноважень щодо спільних дій з австрійцями, але навіть не ознайомивши його з результатами наших дипломатичних зносин з Австрією. Про противника жодних точних відомостей не було, зіткнення з ним було втрачено, ініціатива перейшла до турків. В силу цього, становище армії вселяло постійну тривогу, змушувало "жити по чутках", переходячи від припущення до припущення.

Усвідомлюючи абсолютну необхідність висвітлити, насамперед, обстановку, Рєпнін просив дозволу зробити сильний пошук до м. Тютюн, зайнятого, з чуток, турками, але отримав різку відмову. У відповідь Рєпнін послав вторинне прохання про те саме і, не чекаючи дозволу, просунувся трохи вперед, викликавши тим сувору догану головнокомандувача.

Рєпнін не відмовився, однак, від своєї думки: за його "потурання" зробив Суворов, який командував його передовим загоном, свій знаменитий Фокшанський пошук. Рєпнін вжив, втім, усіх заходів до того, щоб у разі невдачі скласти з себе відповідальність за цей "умовно дозволений ним" пошук.

Фокшани ще більше затвердили Рєпніна у правильності наміченого ним способу дій. 28 липня він утретє просить про дозвіл пошуку на Тютюн і знову отримує відмову. Тільки 28 серпня, з підходом підкріплень, Рєпніну дозволено було, нарешті, рушити вперед, для активного прикриття облоги Бендер, якій могли серйозно загрожувати сили Гассан-Паші, що зібралися у Тютюн.

Залишивши у Фальчі, для зв'язку з загоном Суворова, корпус П. Потьомкіна, Рєпнін 2 вересня з рештою військ своєї дивізії рушив у долину річки Сальчі, де - 8 вересня-розбив вщент сераскира Гассан-Пашу, взявши 3 гармати, 9 прапорів і частину обозу . Тютюн був кинутий без бою. По п'ятах турків, що бігли, Рєпнін 12 вересня підійшов до Ізмаїла, але Потьомкін, побоюючись, що падіння Ізмаїла доставить Рєпніну фельдмаршальський жезл, відкликав його, - з-під самих стін фортеці.

Жертвуючи ображеним самолюбством, Рєпнін залишився до кінця кампанії під командою Потьомкіна, не беручи помітної участі у військових діях.

У лютому 1791 р., за від'їздом Потьомкіна, абстрактного до Петербурга боротьбою із Зубовим, Рєпнін знову опинився на чолі російської армії. Як і попереднього року, дані йому інструкції наказували суворо оборонний спосіб дій. Але Рєпнін наважився використати цього разу свою короткочасну владу і діяти активно. При першому повідомленні про скупчення турків до Мачину, він перекинув за Дунай, у пошук, загони князя Голіцина і Кутузова, які захопили Мачин і вдалий наліт на Браїлів. Турки втратили, за цей пошук, до 4000 осіб, 29 гармат та 27 прапорів.

Успіх цей справив сильне враження у Петербурзі. Незважаючи на приховану протидію Потьомкіна, Рєпніну наказано було перейти Дунай і шукати генеральної битви. Поруч із, на Кавказькому театрі, Гудовичу було надіслано наказ взяти Анапу.

Рєпнін вислав вдруге у сильний пошук до Бабадагу загін Кутузова, який після вдалої справи 5 червня повернувся назад до Ізмаїла. Після того, 17 червня, отримавши звістку про збирання турків до Мачину, Рєпнін стягнув свої війська до Галаца і, переправившись через Дунай спішно наведеними мостами, 27 червня, форсованим маршем, рушив до Мачину, з метою дати бій до повного зосередження турецької армії. . Для забезпечення тилу з боку Браїлова, під цю фортецю пішла-для демонстрації-дунайська флотилія. Рєпнін припускав пройти в ніч 30-верстний простір, що відокремлював його від позиції противника, і на світанку 28 атакувати його зненацька. Грунтуючись на даних заздалегідь і ретельно виробленої рекогносцировки, він мав на увазі відвернути увагу турків показною атакою з фронту проти ретраншементу та табору при Мачин і вирішити справу обходом правого, найбільш відкритого флангу противника. Для виконання цього відповідального завдання, Рєпнін обрав генерала Кутузова, з 12 бат., 24 гарматами, 4 полками кавалерії, 6 козацькими полками та арнаутами. Для фронтальної атаки призначався князь Голіцин (12 бат., 24 гармати, 3 карабінер. і 3 козач. полку); 3-й корпус армії Рєпніна (князя Волконського), у складі 10 батальйонів, 16 гармат, 2 кавалерійських полків та 800 козаків, мав служити зв'язком між корпусами Кутузова та Голіцина.

Опівночі 27 військ Рєпніна чотирма колонами підійшли до річки Чичулі, на якій ще напередодні наведений був міст. Перед світанком, першим перейшов річку Кутузов, незабаром виявлений турецькими передовими військами. Рєпнін прискорив через це переправу корпусу Голіцина для якнайшвидшого відволікання уваги і сил турків до фронту їхньої позиції.

О 6-й ранку князь Голіцин розвернувся в бойовий порядок перед крутими схилами, зайнятими турками, які негайно кинулися в атаку. Саме тоді корпус Волконського ще закінчив переправу, й у бойової лінії утворився дуже небезпечний розрив. Дивна стійкість військ дала, однак, можливість Голіцину втриматися до підходу кінноти Волконського, що поспішала на рисях. Кутузов, не чекаючи на встановлення зв'язку з корпусом Голіцина, рушив в атаку на висоти правого флангу.

Бій вівся з відчайдушною завзятістю з обох боків. Але, регулюючи коливання бою підходили частинами військами Волконського, Рєпніну вдалося остаточно витримати намічений їм план. Цьому не завадили і передбачені Рєпніним спроби Браїлівського гарнізону підтримати турків, що билися на Мачинській позиції. Висланий із фортеці десант, так само як і вилазка 1500 добірних яничарів, були відбиті з великою шкодою частинами, виділеними ще до зав'язки бою Рєпніним на правий фланг і в тил Голіцина.

Після 6-годинного бою турки були вибиті з окопів та табору, що знаходився в центрі позиції; їх безладні натовпи збилися було на висотах, за цим першим табором, але в цей час, у фланг їм, винеслася вся кіннота корпусу Кутузова. Почалася панічна втеча до Гірсова, звідки підходив верховний візир із 20000, останнім ешелоном армії. Бачачи розгром своїх головних сил (під Мачином у день бою було зібрано до 80 000), візир повернув назад.

Турки втратили вбитими - у бою і на переслідуванні, енергійно веденому кіннотою,-до 4000. Полонених, за впертістю бою, виявилося всього 34 особи, у тому числі двобунчужний паша. Військами Рєпніна було взято величезний видобуток. Його власні втрати визначилися о 141 год. убитими та до 300 пораненими.

Поразка при Мачині та падіння Анапи зламали енергію турків. Другого дня після бою у ставці Рєпніна з'явилися турецькі парламентарі. Рєпнін отримав повноваження розпочати переговорів, виставивши такі умови світу: 1) підтвердження Кайнарджійського договору та всіх актів та конвенцій, укладених з того часу; 2) новий кордон по Дністру; 3) повернення Молдавії та Валахії під владу турків, на вигідних на перших умовах. Переговори йшли у Галаці, куди відійшов після Мачинської перемоги Рєпнін. Він поспішав закінчити справу до прибуття Потьомкіна, який поспішав уже до армії. Ймовірно через це він, за словами сучасника, " настільки дивно вів цю негоціацію, що жодними темними місцями прелімінаріїв, але багатьма словесними поясненнями, куди посилалися потім турки " , дав їм привід " у кожному пункті щось собі вимагати " . Він погодився на 8-місячний термін перемир'я, - "термін, нічим не вимушений, тому що найбільше доброхотство Порті двори пропонували тільки 4-місячний"; мабуть, він пішов на поступки і в питанні про лівий берег Дністра. Але, так чи інакше, головні пункти були прийняті турками, - і 31 липня прелімінарні артикули були підписані, на превеликий гнів всього на один день Потьомкіна, що запізнився. Прибувши 1 серпня до армії, головнокомандувач розірвав Галацький договір, вимагаючи понад заявлені Рєпніним умовами сплату контрибуції в 20 мільйонів піастрів.

Імператриця не поділяла невдоволення Потьомкіна, який міг пробачити Рєпніну спроби вирвати собі честь закінчення війни. Надавши князю Рєпніну за Мачин орден св. Георгія І класу, вона писала Потьомкіну, 12 серпня, з приводу укладеного Рєпніним світу: "З особливим задоволенням вбачаємо, що згаданий генерал задовольнив доручення, від Вас на нього покладеного, запобіганням у повній силі всіх тих умов, які ми неодмінними в основу світу вважали ; не менше і в пунктах перемир'я прийняв він обережності, потрібні на випадок, буде б, всупереч усякому сподіванню, виявилося недобрі турецькі наміри, і тому доручаємо Вам виявити йому наше монарше благовизнання ".

Але заміна репнінського трактату, знищеного Потьомкіним, використана турками для нових зволікань і вимог поступок, здобула свою дію. По закінченні війни Рєпнін виявився без роботи і оселився у своєму підмосковному маєтку Воронцове, де й провів зиму. На початку ж 1792 р. сталася подія, що мало безперечний вплив на долю Рєпніна. Подією цим був арешт Новікова.

Особисто з Новиковим Рєпнін у відсутності справ, та його відданість масонству була загальновідома. Ще в 1785 р. він був прийнятий, у Москві, бароном Шредером в "теоретичний градус", а в кінці 1786 р., за дозволом з Берліна, повинен був бути присвячений "Розенкрейцери"; посвята не відбулася, проте, внаслідок сварки Рєпніна з бароном Шредером. Дещо пізніше він зодягнений був почесним званням "головного наглядача".

При процесі Новікова на причетність Рєпніна до мартинізму звернуто було особливу увагу: слідство дошукувалося, мабуть, зв'язку з рухом на користь Павла; на припущення це наводило те що, що більшість явних і таємних (але уряду відомих) прихильників Павла, справді, були масонами. Листування Рєпніна зі Шредером особисто було переглянуто Імператрицею. Нічого злочинного виявлено не було і Рєпніна не було навіть залучено до дізнання. Але, з процесом Новікова, благовоління Катерини втрачено було Рєпніним остаточно і безповоротно. Відправлення його до Польщі "повним на той край полководцем", про яке говорили у свій час, не відбулося. 30 вересня 1792 р. він був призначений генерал-губернатором Ризьким і Ревельським-призначення, що зовсім не відповідало його положенню і заслугам і скидалося швидше на почесне посилання. При святкуванні миру з турками, замість пожалування фельдмаршалом,-на що він з повним правом розраховував,-він отримав тільки похвальну грамоту, алмазні знаки Андрія Первозванного (вдруге) і 60000 рублів на виправлення, як і раніше, засмучених домашніх справ.

Рєпнін залишався в Ризі до 1794 року, звідки, указом від 20 квітня, був покликаний на посаду головнокомандувача діючої армії, призначеної для упокорення польського повстання, що спалахнуло знову і швидко розрослося. Призначення це було, втім, абсолютно номінальним: керівництво операціями зберіг у своїх руках президент Військової Колегії граф Салтиков. Рєпнін не отримав жодних повноважень; йому не було дозволено навіть відбути до армії, - не лише до Варшавського корпусу, куди просився він, а й навіть у центр розташування "підлеглих" йому військ,-в Брест. До 28 червня його затримували у Ризі; тоді тільки дозволено було йому виїхати, та й то тільки до Несвіжа. За таких умов, не маючи можливості навіть своєчасно зноситися з підлеглими йому начальниками частин, Рєпнін залишався майже пасивним глядачем розвитку Салтиківського плану дій, що йшов директивами безпосередньо з Петербурга, що призвів до очищення зайнятих у Польщі та Литві російськими військами опорних пунктів, очищення, повстанню. Помилка не Рєпнінська, бо в 1769 р. він наполегливо проводив якраз зворотну систему, правильно оцінюючи значення опорної мережі у боротьбі з народним рухом.

Заняття австрійцями Люблінського та частини Краківського і Сандомирського воєводств, - перший крок до останнього поділу Польщі, - спонукало Салтикова приписати рішучий наступ на Буг і Нарев, для фактичного заняття намічених нами - при майбутньому розділі - кордонів. 1 серпня Рєпнін зайняв Вільно; Але цим його успіхи і обмежилися: польські партизани, що кинулися на початку серпня вперед, на російський кордон, захопили з нальоту Поланген, Мітаву, Двінськ - у тилу та на флангах Рєпніна. Він зупинив наступ на Нєман і вислав рухливі колони для відображення партизанів, проти яких, розпорядженням Салтикова, який не оповістив про те головнокомандувача, вже діяли князь Голіцин, Пален, Румянцев Другий і Тутолмін. Захоплені пункти були таким чином відібрані ще до підходу репнінських колон, і єдиним результатом їхніх марних маршів була втрата часу: на них пішов увесь серпень і початок вересня. Це викликало невдоволення Петербурга. Рєпнін зробив - мало-енергійну, втім, - спробу скласти з себе головування, при якому він міг тільки нести відповідальність, не керуючи, насправді, нічим. Але Салтыкову саме такий головнокомандувач і був потрібен: відповідь Імператриці, від 1 вересня, радив Рєпніну "про зміну іншим не дозволяти собі і думати". Рєпнін став готуватися до зимових квартир. Але в цей час Суворов, з незначним загоном рушив на Брест, вирвав з рук Салтикова ту "повну силу", якої не смів по праву вимагати Рєпнін, і, - крім будь-якої участі верхів армії,-кінчив кампанію в залитій кров'ю Празі. Участь Польщі було вирішено остаточно.

Після поділу, управління землями, що відійшли до Росії, доручено було Рєпніну, який зберіг, разом з тим, пост Ліфляндського і Естляндського генерал-губернатора. 16 листопада 1794 р. Рєпнін прибув до Гродно; але вже в листі Безбородка від 25 листопада, у вказівках про заходи поводження з провінціями і т. д., він міг побачити відсутність тієї довіри, якою він був наділений у тій же Польщі, на початку своєї кар'єри. 14 грудня того ж року він подав прохання про звільнення на спокій, за розстроєним здоров'ям, але Катерина відхилила його прохання власноручним листом від 21 грудня, вказавши, "що в жодному разі не помітно було дотепер ослаблення сил... душевних і тілесних". Підкоряючись слову Імператриці "не зрікатися справ, яких Вишнім званий", Рєпнін залишився. Рескриптом від 1 січня 1795 р. йому надана була нова похвальна грамота, села та будинок у Петербурзі.

Литва зустріла нове підданство спокійно. Польська агітація, центри якої перекинулися до Галичини і Молдови, не могла мати успіху в "тутешньому краю... через досконале у будь-якому відношенні виснаження землі і точного запевнення всіх обивателів, що ще більша загибель для них була б від всякого бунтівного замаху".

Тим не менш, нагляд був заснований Рєпніним над краєм суворий; він запровадив перлюстрацію листів, містив численний штат шпигунів, війська тримав напоготові; причетні до пригніченого повстання особи переслідувалися неухильно, і оголошена Суворовим у Варшаві амністія була визнана Рєпніним.

У своїх заходах щодо влаштування краю Рєпнін став послідовним виразником обрусливої ​​політики. Маніфестом Рєпніна, оприлюдненим у 1795 році, край був розділений на 3 частини, з головними містами Вільною, Гродною та Ковною; кожна частина довірена була корпусному командиру військ, які займали цю область, а управління повітами покладено було на командирів полків. Поряд із введенням в адміністрацію російських чиновників, Рєпніним вжито заходів до осеління в Литві російських землевласників, і місцевим російським елементам забезпечена була найширша підтримка.

У Гродно засновано було Верховне Правління, що складалося з 4 відділів: казенного (що знав колишнім коронним майном тощо), кримінального, цивільного та економічного. Спочатку відновлено були земські та міські суди, ратуші та магістрати, "на древніх правах і порядках", з виборними суддями з місцевих станів. У 1796 р. запроваджено загальноросійські губернські встановлення. Литовський Статут було скасовано. Але і в загальноросійські установи Рєпнін прагнув внести "відповідні вимогам часу та місця" зміни. Так, при введенні губернського становища, він запропонував призначити в кожен нижній земський суд з військового депутата, "під приводом, у повагу новини тутешніх обивателів, на допомогу їм ..., для всіх з військової частини потреб ...., для нібито захисту обивателів від усіляких їх утисків, .. .додавши тим депутатам і невеликі військові команди, через що земська поліція нечутливо знайдеться в руках тих депутатів".

Багато уваги приділяв Рєпнін питанням освіти як середньої, і вищої: їм перетворена була університет колишня єзуїтська колегія у Вільні, причому утримання його звернені були як поєзуїтські доходи, і капітал, з якого до того платили пенсії емеритів, тобто. старим, що втратили працездатність. З інших заходів, проведених у життя Рєпніним, варто бути зазначеними: знищення тютюнової монополії; встановлення - за поданням його - поштового шляху на Відень через Литву; розробка проекту нової митної лінії від меж Волинської губернії до Балтійського моря, т. е. вздовж усього Литовського кордону, запровадження російських асигнацій тощо.

Але чи не найбільш обтяжливим - і неприємним - завданням, покладеним на Рєпніна, був нагляд за королем польським, який проживав у Гродно після того, як, стараннями Рєпніна, він відмовився, 25 жовтня 1795 р., від престолу, і влаштування в вищій мірі заплутаних фінансових справ Станіслава.

Сходження на престол Імператора Павла знову відкривало, мабуть, широку дорогу досвідченості та талантам Рєпніна. Зв'язок його з Павлом був давнім і міцним. Він був чи не першим радником Цесаревича у військових справах; він брав діяльну участь у гатчинських екзерциціях, під час своїх наїздів до Петербурга, не гребуючи ставати в дію поруч із садівниками та камер-лакеями Павла. Їхнє листування підтримувалося постійно і мало завжди серцевий характер. Ще незадовго до вступу на престол, майбутній Імператор писав Рєпніну (13 лютого 1796): "Про себе я говоритиму тільки з єдиною метою просити Вас переконатися в почуттях, з якими я є і буду все життя, навіть якби Ви і не бажали цього від мене, Вашим щирим другом”.

Початок царювання був ознаменований рядом милостей Рєпніну. На третій день після сходження Павла на престол князь Рєпнін був, нарешті, наданий в генерал-фельдмаршали, а в день коронування отримав 6000 душ. Залишаючись на колишніх посадах, його було призначено Орденським Канцлером та інспектором інфантерії Литовської та Ліфляндської дивізій.

Знаючи непостійний і підозрілий характер Павла, Рєпнін, однак, пильно стежив за тим, щоб закріпити його милість. Перебуваючи в Петербурзі, він старанно відвідував лекції тактики горезвісного Каннабіха, якими справедливо гребували інші "Катерининські" генерали, до віртуозності засвоїв гатчинські прийоми, довівши своє вміння салютувати еспантоном настільки, що гідним суперником йому в цьому мистецтві; старанно цурався всіх, хто був неприємний Павлові або хоча б швидко привертав його гнів. Цими шляхами йому вдалося не тільки зберегти прихильність Государя, але навіть придбати деякий на нього вплив.

Довіра Павла яскраво виявилася у цьому, що у виникненні селянських заворушень, наприкінці 1796 року у короткий часщо охопили одинадцять губерній і сильно стурбували Государя, для упокорення їх він обрав Рєпніна.

20 січня 1797 р. відбулося його призначення, а 21 Рєпнін був уже в дорозі до Вологодської губернії, з якої приходили найбільш тривожні повідомлення. Всупереч очікуванням, Рєпніну вдалося привести селян до покірності одними умовляннями, і у військових командах, спішно сюди спрямованих, потреби не представилося. З Вологди Рєпнін 3 лютого виїхав у Ростов, але 5 отримав указ Павла від 30 січня - поспішати до Орловської губернії, де - у Голицинській та Апраксинській волостях - справа дійшла вже до збройного зіткнення з присланими військами. Тут, у селі Апраксина Брасове, Рєпніну довелося звернутися до сили зброї, оскільки селяни, що зібралися в кількості 2000 чоловік, "не здавалися і не підкорялися". Протягом 2-ї години Рєпнін обстрілював бунтівне село, випустивши 33 гарматних та 100 рушничних зарядів. Канонадою спалено було 16 будинків, убито 20, поранено 70 селян. Приклад Брасова мав жахливу дію: він залишився єдиним, і більше опору Рєпнін не зустрічав. 19 лютого він прибув до Орелу, 26 був у Калузі, вмілим умовлянням припиняючи шляхом хвилювання. 1 березня, збираючись виїхати до Смоленська, він отримав наказ повернутися до Петербурга: за принесеними з усіх "бунтували" губерній повідомленням, Імператор вважав небезпеку минулої.

У швидкому заспокоєнні хвилювань і – головне – у мирному характері цього заспокоєння чимала заслуга Рєпніна. Діючи виключно "самими лагідними заходами", він твердо і неухильно наказував підлеглим йому військовим частинам, під суворою відповідальністю, "вдаватися до крайньої дії суворості" тільки в останній необхідності і тільки тоді, "коли раніше цього вимушеного вчинку виснажені були всі заходи і сповіщення лагідності".

Відкликання Рєпніна було у зв'язку з рішенням Павла прийняти, на прохання Австрії, підтриманої Англією, посередництво у укладанні миру між Віденським Двором і Францією. Рєпнін мав їхати у Відень - Берлін. Вже викладено були-15 і 19 квітня-потрібні інструкції, але, поки йшли збори, укладено був Кампо-Формійський світ, і потреба в посольстві минула. Але думка "стати арбітром Європи і придбати діяльну інфлюенц в німецьких справах", вже міцно оволоділа Імператором. Павло не скасував поїздки Рєпніна, але тільки відстрочив її - до 1798 р., коли фельдмаршал був відряджений за кордон, з незрівнянно ширшим завданням - переговорами з Берліном і Віднем закласти основи нової коаліції проти Франції. Посол Імператора мав запропонувати оборонний союз Росії, Австрії, Пруссії та Англії, із залученням до нього – згодом – Данії, Швеції та німецьких князів. Таємними статтями передбачуваного договору Павло хотів встановити "заходи обережності проти подвигів правління французької на поширення шкідливих їхніх правил".

Берлінський Двір зустрів Рєпніна з великою пошаною та привітністю. Але, незважаючи на тривалі переговори, Рєпніну не вдалося відвернути Пруссію від твердо прийнятої нею системи нейтралітету. Невдача ця сильно дратувала Павла, тим більше, що причину її він схильний був бачити в "ненависному пристрасті Рєпніна до німців". Він наказав Рєпніну залишити Берлін і їхати до Відня - "з Міністерством і самим Імператором дізнатися про заходи, які заздалегідь вжити потрібно на випадок тісного союзу Пруссії з Францією". Ці переговори мали з'явитися подальшим розвитком союзного договору, укладеного Рєпніним з австрійським уповноваженим ще в Берліні. Але головною метоюПоїздки було, по суті, дане Рєпніну негласне доручення - влаштувати шлюб Великої Княжни Олександри Павлівни з одним з австрійських ерцгерцогів.

Як "сват" Імператора, Рєпнін був оточений у Відні особливою пошаною та блиском. Для його прийому імператор Австрійський спеціально прибув із Бадена. Він-перший з іноземців-запрошений був у Лаксенбург. Сам ерцгерцог Йосип був провідником його у Шенбрунні. "Весільне доручення" виконано було Рєпніним з успіхом: палатин Угорський, ерцгерцог Йосип, виїхав до Петербурга для офіційного сватання, але політична мета посольства залишилася не досягнутою: пропозиції Рєпніна, який наполягав на необхідності рішучих дій проти Франції, активного нападу на неї, поки вона ще не готова до війни,- йшли у розріз із традиційною австрійською політикою, яскравим представником якої був тодішній вершник доль Австрії - Тугут. Справа не пішла далі за півслова та уникливі обіцянки.

Рєпнін був відкликаний у Вільну, де на той час створився тривожний настрій – побоювалися заворушень. Але, як тільки тривога вщухла, невдоволення Павла виявилася у всій силі. Рєпнін 30 листопада 1798 р. був звільнений від служби, з правом носити загальноармійський мундир. Ціла низка близьких йому людей розділили його долю: Павло виявив "ріпнінський дух", якого не помічав протягом довгої своєї дружби з князем.

Рєпнін виїхав до Москви, де і жив з тих пір "Цинциннатом", за словами сучасника. 12 травня 1801 р. він помер від апоплексичного удару, переживши на три роки дружину, яка померла 22 листопада 1798 р. у Вільні. Рєпнін не залишив чоловічого потомства: його єдиний (законний) син помер у 1774 р.; з дочок його - Олександра була одружена з князем Григорієм Семеновичем Волконським, Параска - за князем Федором Миколайовичем Голіциним і Дар'я (згодом) за бароном Каленбергом. Князь Н. В. Рєпнін похований у Московському Донському монастирі.

Різко виділяється Рєпнін навіть на тлі такого багатого людьми Катерининського віку. За словами Лопухіна, "він був одним із тих великих чоловіків, справжніх героїв, любителів найвищої чесноти, яких діяння читаються в історії із захопленням подиву і яких величі не розуміють досконалості чесноти не мають сили вірити". У цьому відгуку, звичайно, перебільшеному і в дусі епохи, і за близькою та тісною дружбою Лопухіна з Рєпніним, - багато правди і до того ж найбільше щодо внутрішнього світуРєпніна, так добре відомого Лопухіну з їхнього масонського зв'язку. Великий розум Рєпніна, твердий і ясний; самостійність, характерна всім діячів Катерининського царювання; безкорисливість, що була, назад, швидше за винятком у ті часи; прямота, якою відзначені всі вчинки його від часів гордого "правління Польщі" до придворної покірності часу Павла; витонченість царедворця поряд із загартованістю бойового генерала; широке відображення духовного життя епохи, у кращих її пошуках, поряд з безрозсудною тратою обмежених для того розкішного часу коштів на зовнішній блиск, на обстановку та виїзди,-все це і, найголовніше, тісна і живий зв'язокз життям Росії на відстані півстоліття - робить життя Рєпніна не простим документом давно віджила, що пішла в глибину віків епохи, але зберігає за собою глибокий інтерес і для теперішнього часу. Це значення Рєпніна гідно оцінив Імператор Олександр I, указом Урядовому Сенату від 12 червня 1801 року приписав, "щоб рідний онук князя Рєпніна, князь Микола Волконський, прийняв його прізвище", "та рід князів Рєпніних, настільки славно він не згасне, але, оновившись, перебуватиме назавжди з ім'ям і прикладом його».

Бантиш-Каменський. Словник пам'ятних людей. Частина IV, Москва. 1836; Бантиш-Каменський. Біографії Російських Генераліссимусів та генерал-фельдмаршалів. Ч. II, стор 204-233; Д. Масловський, Російська армія у Семирічну війну; Politische Correspondenz Friedrichs des Grossen. Band 24-28; A. К. Баїов. Історія військового мистецтва у Росії. Епоха Катерини; Д. Масловський, Записки з історії військового мистецтва у Росії. Вип. II; С. Соловйов. Історія падіння Польщі; П. Гейсман, Російські війська та польські конфедерації у 1767-1768 гг. - "Варшавський військовий журнал" 1904 № 1-11; Петров. Війна Росії з Туреччиною та польськими конфедератами з 1769 по 1774 р., т. І-V, СПб; Шуйський. Dzieje Polskie; Корзон, Wewnętrzne dzieje za Stanisława Augusta, 6 T.; Krszewski. Polska w cza sie trzech rozbiorów. 1772-1796; Краусгар, Ksiąźe Repnin і Polska w pierwszem czteroleciu panowania Stanisława Augusta. 2 томи; Korrspondencya Krajowa Stanisława Augusta; F. Smitt. Frederic II, Cathrine et le partage de Pologne; Грабенькій. Історія Польщі; F. Smitt. Die Theilung Polens in den Jahren 1773, 1793, 1796 і 1815; Janssen. Zur Genesis der ersten Teilung Polens; Raumer. Polens Untergang; H. І. Костомаров. Останні роки Речі Посполитої; Карєєв. Падіння Польщі у історичній літературі; Rulhière. Histoire de Pologne. I-II; Maleszewski. Essai historique et politique sur] а Pologne, Paris. 1832; Початок кінця Польщі. За ред. полк. Гейсмана, СПб. 1898; Журнал військових дій армій Її Імп. Величності 1769, 1770 та 1771 р.; Новицький. Кучук-Кайнарджійська операція; Петров. Війна Росії з Туреччиною та польськими конфедератами з 1769 по 1774 рік; Петров. Вплив турецьких війн із половини минулого століття на розвиток російського військового мистецтва, І-ІІ; Опис Російського посольства в Константинополі князя Н. Рєпніна, СПб. 1777; Папери князя Г. А. Потьомкіна Таврійського (Збірник військово-історичних матеріалів. Вип. VI-VIII); Петров. Друга турецька війна за царювання Імператриці Катерини II, т. II; Зібрання всіх поміщених у відомостях обох столиць з 1787 по 1791 р. включно з реляціями; Збори отриманих від головнокомандувачів арміями та флотами до Двору донесень, 1787-1791; Griste. Kriege unter Kaiser Josef II; Алексєєв. Суворов та дві Ради. (Суворов у повід. профес. Нік. Акад. Ген. Шт., кн. 1-я); Збірник Імператорського Російського Історичного Товариства, т. 13, 16, 29, 37, 46, 48, 51, 67, 70, 109; H. K. Шільдер. Імператор Павло І; Д. Ф. Кобеко. Цесаревич Павло Петрович; Hermann. Geschichte des Russischen Staates. B. V; Брікнерт. Історія Катерини Великої; M. H. Лонгінов. Новіков та Московські мартиністи; Записки Ф. П. Луб'янівського; Листування Імп. Катерини II з різними особами, СПб. 1807; Зі спогадів А. І. Михайлівського-Данілевського - "Руська Старина" 1899, грудень; Про перебування у Росії короля Польського Станіслава-Августа - "Русск. Стар." 1808 серпень; Спогади князя Станіслава Понятовського - "Рус. стар." 1898, вересень; Спогади сенатора барона Карла Гейкінга- "Русск. Стар." 1897, серпень, вересень, листопад, грудень; З дипломатичного листування про Росію XVIII століття-"Русск. Стар." 1896, квітень; В. Більбасов, Пам'яті Імператриці Катерини II - "Русск. Стар." 1896, листопад; Увічнення пам'яті князя Рєпніна. Указ Імп. Олександра І Прав. Сенату - "Русск. Стар." 1903, квітень; Тимірязєв. Відносини між Росією та Францією сто років тому - "Іст. Вестн." 1897, LXX; Збори трактатів та конвенцій, т. VI; Записки графа Є. Ф. Комаровського - "Іст. Вестн." 1897, LXIX; Арсеньєв. Непристойні мови (Справа Гузєєва) - "Іст. Вестн." 1897, т. LXIX; Гр. Ланжерон. Російська армія на рік смерті Катерини II. "Російськ-Стар." 1895, березень, квітень; Цебриків. Навколо Очакова 1788 - "Русск. Стар." 1895, вересень; Більбас. Князь де Лінь у Росії - "Русск. Стар." 1892, т. 73; "Друг Юнацтва" 1813 № 3; Записки Лопухіна - "Російський Вісник" 1859 № 15; "Читання І. Моск. О. Іст. і Давн. Рос." 1865, т. II, ч. І; Опис документів Архіву Мін. Юстиції, т. VII; Souvenirs de la comtesse Golovine; Про пам'ятник Кагульської битви - "Русск. арх." 1873; Д. Масловський, Ларго-Кагульська операція-"В. Збір." 1893 № 8 і 9; "В. Збір." 1893 № 12; "В. Збір." 1894 № 2; Журнал перебування короля Станіслава-Августа в Гродно в 1795-1796 р.-"Читання в M. О. І. та Др." 1870, кн. IV та III; "Зоря" 1871 № б, 6, 7, 9-11; "Читання М. О. Іст. та ін." 1871, ІІІ; Mémoirs secrets inédits de Stan. Auguste, comte Poniatovski; "Російськ. Арх." 1876, ІІІ; 1878 III; 1865; 1874, І, ІІ; 1873; 1886, ІІІ; Записки Імператриці Катерини II; Квадрі. Історія Государевої Свити. XVIII століття; З листів преосвященного Самуїла князю А. Б. Куракину - "Русск. архів" 1906, т. І; Листи Булгакова до брата-"Русск. арх." 1900 II; 1901, ІІ; Записки А. М. Грибовського-"Рус. Арх." 1899, I; Я. І. Булгаков - "Русск. арх." 1898, І-ІІІ; Двір і уряд Росії сто років тому-"Русск. арх." 1886, І; З записок Ю. Н. Бартенєва-"Рус. Арх." 1886 II; Два рескрипти Катерини Другої до фельдмаршала графу Салтикову-"Русск. Арх." 1886, III; Копія з рескрипту Рєпніну 11 липня 1702 р. - "Рус. Арх." 1886, III; Растопчинські листи - "Рус. Арх." 1887, І; Російський Двір наприкінці XVIII і початку XIXстоліття (Записки князя A. Чарторийського)-"Русск. Стар" 1906, червень; Записки кн. Дашковій-"Русск. Стар." 1906, липень; Записки генерала В. Левенштерна- "Русск. Стар." 1900 серпень; Петербурзька старовина- "Русск. Стар." 1882, т. 85; Записки Якова Івановича де Санглена - "Русск. Стар." 1882, т. 36; La cour et le règne de Paul; Архів Державної Ради, т. I; Бобржинський. Нарис історії Польщі; М. Богданович, Російська армія у вік Катерини II; А. Брікнер. Матеріали для життєпису графа Микити Петровича Паніна; Архів князя Куракіна; Н. Ф. Дубровін. Суворов серед перетворювачів Катерининського часу; Катерина ІІ та Потьомкін-"Русск. Стар." 1876, 9-12; Каталог Московського відділення Загального Архіву Головного Штабу, ст. 2 та 3-й; Н. Д. Чечулін. Зовнішня політикаРосії на початку царювання Катерини II; Енгель. Опис справ, що зберігаються в Архіві Віленського генерал-губернаторства; М. Де-Пулі. Селянський рухза Імп. Павла Петровича - "Русск. арх." 1869 III; Велика реформа. Вид. ком. навчального відділуО. Р. Т. З., т. II, гол. IV; Е. І. Трифільєн. Нариси з історії кріпосного права у Росії; Васильків. Сімейство Розумовських, ч. ІІІ; Місяцеслів із розписом на 1778 р.; Орловська Старина. Вид. Пупарєва; Уманець. Понятовський і Рєпнін - "Древ. і Нов. Росія" 1875, II; Бартенів. XVIII століття, т. IV; Ein Russischer Staatsmann. Des Grafen Sievers Denkwürdigkeiten. Leipzig; M. Н. Лонгінов. Справжні анекдоти про князя H. B. Рєпніна-"Рус. Арх." 1865; Масонська клятва фельдмаршала князя Рєпніна - "Русск. арх." 1878 III; Boudon, Lettres Lithuaniennes, Vilna. 1806; Виноградів. Короткий історичний нарис про діяльність у Північно-Західному краї. Вілен. Календар, 1900; Головні над краєм, займаємо. нинішньої Віленської губернії – Пам. кн. Віленський губ. на 1852; M. Де Пуле. Станіслав-Август Понятовський у Гродно та Литві у 1794-1797, 2-ге вид., СПб. 1871; Журнал перебування Його Вел. короля польського Станіслава-Августа у Гродно 1795-1796 років. Витягти. з архіву Віленськ. генерал-губернатора, Москва. 1870; Ліпранді. Відторгнена повернення, СПб. 1893; Meinert. Wyniesienie на tron ​​Stanisława-Augusta; Universał litewskiego generał rządu, 1795; B. Roepel, Repnin und Czartoryski 1794-1797 - "Preuss. Jahrbüch." XLI; Antoni, I. Czartoryski i Repnin - "Pregl. Nauk liter." 1877.

Князь Микола Васильович Рєпнін (1734–1801)

Микола Васильович став другим генерал-фельдмаршалом у роді Рєпніних, приходячи онуком петровському полководцю, герою Лісової та Полтави Анікіті Івановичу Рєпніну ( див. нарис про А.І. Рєпніне). Так сталося, що нащадків по чоловічій лінії у Н.В. Рєпніна на момент його смерті не виявилося. Тоді Олександр I ухвалив дуже неординарне рішення. «На ознаменування відмінної нашої поваги до військових і цивільних подвигів покійного генерал-фельдмаршала князя Рєпніна ... і в свідчення, що справжні заслуги ніколи не вмирають, але, живучи в спільній вдячності, переходять з роду в рід», імператор дозволив рідному онукові Миколи Васильовича полковнику Миколі Волконському, прийняти прізвище та титул діда і передати їх потомству. Таким чином, «рід князів Рєпніних, настільки славно Батьківщині послужили, зі смертю останнього в ньому не згасне, але, оновившись, буде назавжди ... в незабутній пам'яті російського дворянства».

Князь Н.В. Рєпнін розпочав військову службу в лейб-гвардії Преображенського полку. Беручи участь у Семирічній війні проти Пруссії, відзначився у битві при Грос-Егерсдорфі, під час заняття Кенігсберга. У 1760 р. у складі корпусу З.Г. Чернишова брав участь у занятті Берліна ( див. нариси про С.Ф. Апраксине та З.Г. Чернишеве). Після війни з Пруссією Рєпнін отримав чин генерал-майора. Було йому в цей час лише 28 років.

Так склався його життєвий шлях, що у війнах постійно перемежовувалося з виконанням дипломатичної місії. Щойно закінчилася Семирічна війна, як імператор Петро III направив князя послом до Берліна, до двору свого кумира Фрідріха II. Катерині II Рєпнін, яка вступила на престол, знадобився вже як її повноважний представник у Польщі. Щоб не допустити зведення на польський престол курфюрста Саксонії – ставленика Австрії та Франції, Росія підтримала кандидатуру колишнього фаворита Катерини ІІ Станіслава Понятовського. У 1767 р. він і став королем завдяки російським багнетам. Після цього Катерина та прусський король Фрідріх II вимагали від польського уряду укладання договору, який би забезпечував свободу віросповідання та рівні громадянські праваі католицькому, і православному населенню Речі Посполитої. Шовіністично налаштований сейм виступив проти. Тоді російський посол заарештував ватажків опозиції та вислав їх до Калуги. Сейм змушений був погодитися на договір, відповідно до якого Польща брала участь Росії; Петербург же гарантував збереження політичного устрою, що існує в Речі Посполитій

За успіхи в польських справах імператриця нагородила Рєпніна орденом Св. Олександра Невського і здійснила генерал-поручики.

Проте майже одразу проблема загострилася знову. Шовіністично налаштовані аристократи пішли в опозицію і в лютому 1768 р. у місті Бар (Подолія) утворили свій орган влади – конфедерацію. Остання оголосила сейм скиненим і підняла повстання «за віру і свободу», домагаючись скинення Понятовського та позбавлення дисидентів щойно отриманих ними прав. Король запросив військову допомогу Катерину.

Розуміючи неможливість продовжувати боротьбу власними силами, конфедерати звернулися за підтримкою до Франції. Їй було невигідно зростання ролі Росії в Польщі, тому Версаль вже восени того ж 1768 схилив до війни свого союзника - Османську Порту.

Рєпнін був відкликаний до діючої армії. У складі 1-ї армії він взяв участь у блокаді та взятті Хотіна ( див. нарис про А.М. Голіцине). У 1769 р. генерал очолив окремий корпус у Молдавії та Валахії. Тут він успішно перешкодив переправі через Прут турецької армії. Але особливо вдалою стала йому кампанія 1770 р., у якій діяв під керівництвом П.А. Румянцева. Весною йому довелося взяти на себе командування Молдавським корпусом, значна частина якого загинула від чуми. Микола Васильович зібрав залишки корпусу і біля Рябої Могили на річці Прут стійко відбивав атаки татарської орди Каплан-Гірея. Головні сили російської армії підійшли сюди до 17 червня, Румянцев відкинув татар Схід, в Бессарабію.

Хан зайняв сильну позицію на річці Ларга, невдовзі до нього приєдналися головні сили турецького візира. Рєпнін брав участь у битві (7 липня), що завершився розгромом турецько-татарського війська. Нова битва біля річки Кагул 21 липня завершилася ще більш грандіозною перемогою росіян. див. нарис про П.А. Рум'янцеве). «За приклад мужності, який служив підлеглим до подолання труднощів, до безстрашності та здобуття перемоги» князь Рєпнін був нагороджений орденом Св. Георгія 2-го ступеня.

У кампанію 1771 р. головнокомандувач російської армією граф Румянцев поставив у провину Рєпніну, як командувача військ, дислокованих у Валахії, заняття турками фортеці Журжа. Незважаючи на можливість успішної оборони, її без наказу здав ворогові комендант фортеці. Ображений воєначальник з волі імператриці вибув з армії. На театрі військових дій він з'явився знову лише 1774 р. і брав участь у взятті Силистрії.

Микола Васильович мав пряме відношення до укладання Кючук-Кайнарджійського мирного договору, який вінчав цю війну. Саме йому було довірено вести переговори із уповноваженими султана. Справа завершилася за шість днів. Але заради об'єктивності слід сказати, що це пояснювалося не так особистими здібностями Рєпніна (хоча їх ніхто і не применшує), скільки успіхами російської зброї і тим, що статті договору були заздалегідь опрацьовані та узгоджені з іншою стороною видатним катерининським дипломатом А.М. Обресковим. Його П.А. Румянцев, який добре знав обстановку, називав справжнім «будівником російсько-турецького світу». За іронією долі Обресков через розлив Дунаю запізнився з прибуттям у Кючук-Кайнарджі на один день, і свій підпис під текстом договору 10 липня 1774 р. поставив Рєпнін.

Росія отримала вихід у Чорне море та середземноморські протоки, до неї на території Криму перейшли фортеці Керч та Єнікале, що замикали вхід до Азовського моря, та фортеця Кінбурн у гирлі Дніпра. Межі Російської імперіїрозсунулися на південний схід до Кубані та на південний захід до Південного Дністра. Крим став політично незалежним від Османської імперії, що наближало встановлення тут російського панування. Зобов'язання Порти забезпечити свободу віросповідання християнської релігії підданим Османської імперії російський уряд тлумачило розширювально і домагалося православних як релігійного, а й політичного заступництва. Враховуючи, що православ'я сповідували багато народів Балкан, цим створювалися сприятливі умови для проникнення Росії на півострів.

Щоправда, щоб домогтися виконання цих умов, пізніше знадобилася ще одне російсько-турецька війна 1787–1791 рр., зусилля російської дипломатії, зокрема М.В. Рєпніна, і Яський світ.

З Кючук-Кайнарджі до Петербурга з звісткою про успішне закінчення війни Румянцев послав Рєпніна та свого сина Михайла. Обидва були нагороджені за добрі звістки. Микола Васильович став генерал-аншефом та підполковником лейб-гвардії Ізмайлівського полку. Він був призначений послом до Константинополя, а 1776 р. - смоленським та орловським генерал-губернатором.

Але його цивільна служба тривала недовго. Вже через два роки знову був затребуваний його військовий та дипломатичний дар. На чолі 30-тисячного корпусу Рєпнін був направлений до Німеччини: Росія планувала втрутитися у війну за баварську спадщину між Австрією, з одного боку, та Пруссією з Саксонією – з іншого. Рєпніну вдалося схилити Австрію до Тешенського світу, внаслідок чого Катерина II нагородила його орденом Св. Андрія Первозванного.

Турки, що відмовилися виконувати положення Кючук-Кайнарджійського договору, в 1787 р. пішли на нову війну з Росією. У результаті генерал-аншеф Рєпнін отримав можливість очолити все російські війська на театрі військових дій замість Г.А. Потьомкіна, який у лютому 1791 р. відбув до Санкт-Петербурга.

Отримавши у травні ордер Потьомкіна про перехід до рішучих дій, Рєпнін діяв негайно. Дізнавшись, що в районі Мачина зосереджено до 30 тисяч турків, а ще 80 тисяч на чолі з верховним візиром Юсуф-пашею рухаються до них на з'єднання від Гірсова, він зміг попередити ворога. Його армія переправилася через Дунай під Галацем (навпроти Мачина) і 28 червня на світанку атакувала турків. Руських було близько 30 тисяч чоловік, турків – 80 тисяч (візир до бою не встиг).

Незважаючи на значну перевагу, турецька армія була розгромлена і звернулися в панічну втечу до Гірсова. Втрата ворога склала понад 4 тисячі осіб, багато хто потрапив у полон, включаючи двобунчужного пашу. Російські втрати не перевищували 600 чоловік.

Перемога була така вражаюча, що вже наступного дня до Рєпніна прибули турецькі представники з пропозиціями про мир. 31 липня у Галаці було підписано попередні (прелімінарні) умови миру. Підтверджувалися умови Кючук-Кайнарджійського мирного договору, кордон між державами було визначено річкою Дністер, землі, що лежать між Бугом і Дністром, закріплені за Росією.

Перемогу при Мачині Катерина гідно оцінила, удостоївши Рєпніна ордена Св. Георгія 1-го ступеня. Це був лише дев'ятий випадок нагородження вищим військовим орденом Російської імперії, причому Микола Васильович став останнім із полководців, наданих у XVIII ст. найвищим ступенем ордену.

Але квапливістю воєначальника під час укладання прелімінарних умов договору імператриця була незадоволена, оскільки Росія не отримала всього, на що могла розраховувати. Варто було трохи затягнути підписання, і османи одразу стали б більш зговірливими. Це зримо показала їхня реакція на результати морської битви у мису Каліакрія, в якому 31 липня Ф.Ф. Ушаков розбив Капудан-пашу. Після цього виникла безпосередня загроза Константинополю, в Порті Османа поширилися панічні чутки про те, що грізний Ушак-паша має намір штурмувати зміцнення Босфору.

«Князь Рєпнін або за слабкістю своєю, а ще за незнанням прямих найвищих намірів настільки дивно вів цю купацію, що дав їм (туркам. Ю.Р.) привід у кожному пункті чогось собі вимагати», - писав майбутній канцлер А.А. Безбородко, якому довелося завершувати переговори, розпочаті новоспеченим Георгіївським кавалером.

Квапливість Рєпніна засудив і Потьомкін, що прибув до Галацу, запізнився з поверненням з Петербурга всього на кілька днів. див. нарис про Г.А. Потьомкіне). Різкі закиди на свою адресу Микола Васильович вважав несправедливими і заявив головнокомандувачу: «Я виконав свій обов'язок і готовий дати відповідь державі та Батьківщині».

Дехто з істориків і досі готовий бачити в діях Потьомкіна корисливе і тому негідне прагнення привласнити собі славу, завойовану його підлеглим за Мачини. Але, мабуть, таке пояснення було б надто простим. Не все тут так однозначно.

В.С. Лопатиним висловлена ​​думка, що заслуговує серйозної уваги, про те, що за конфліктом двох воєначальників стояла велика політика. Микола Васильович був найвизначнішим представником партії спадкоємця престолу Павла Петровича. Активну зв'язок підтримував він із берлінськими масонами (недарма у колі Потьомкін називав його «маленьким доктором Мартіном»).

У зв'язку з цим поспіх князя Рєпніна диктувалася прагненням не тільки швидше завершити війну, а й до повернення на південь Потьомкіна придбати лаври миротворця. Це був би великий виграш і для особистої кар'єри, і для успіху партії спадкоємця престолу. І - одночасно - програш для Катерини, що Потьомкін розумів краще за багатьох інших.

Щодо заздрощів до успіхів інших, то - з пісні слова не викинеш - вона була швидше знайома самому Рєпніну. Так, ставши командувачем військ у Польщі, в 1794 р. він всіляко перешкоджав призначенню А.В. Суворова є керівником боротьби з польськими повстанцями. Причина: він боявся - і небезпідставно, - що підкорювач Ізмаїла збільшить тут свою ратну славу.

До Суворова дійшли слова, сказані Рєпніним Потьомкіним у лютому 1771 р., коли Григорій Олександрович від'їжджав до Петербурга і вирішував, на кого залишити армію: «Залишаєте Суворова: поведе армію до Царгорода чи згубить! Ви побачите". Тоді Потьомкін вважав за краще не тільки послухати Рєпніна, а й залишити за себе його, а не майбутнього генералісімуса, про що пізніше, як дати пити, пошкодував.

На обґрунтовану думку Олександра Васильовича, Рєпнін і після смерті Потьомкіна своїми інтригами відтер його від командування армією на півдні, яка була передана на початок генерал-аншефа М.В. Каховського.

«Вкрай бережись Рєпніна, - наставляв Суворов одного зі своїх кореспондентів Д.І. Хвостова ще у лютому 1792 р. - Для Рєпніна має бути в беззмінному караулі ... Тільки я йому справжнє протистояння ». А в листі від 1 червня того ж року розвивав характеристику «гугнивого фаготу» (так Олександр Васильович зневажливо називав Рєпніна за його гугнявий голос): «Ніхто як цей останній, як я за пристрастю першим солдатом, не хоче бути першим міністром. І ні в кого так на те талант усіх: 1. стравити, 2. ганити, 3. принизити і стоптати. Твердий і довготерпливий, не залишить плану до смерті, низький і високий свого часу, але огидно наказовий і без найменшої приємності».

Може, в Суворові говорили ті самі ревнощі? Може, він перебільшував рівень впливу свого недруга при дворі? Факти свідчать, що ні, не перебільшував. Як В.С. Лопатін, «сама імператриця побоювалася Рєпніна - провідної постаті партії спадкоємця престолу. Вона пам'ятала змову 1776 р. і забувала про участь у ньому Рєпніна - племінника братів Паніних». Тоді група аристократів на чолі із братами Н.П. та П.І. Паніними склала змову з метою звести на престол Павла, скинувши Катерину II. План змовників розсипався через те, що імператриці стало своєчасно відомо про нього. Опорою у збереженні нею влади, насамперед, став Г.А. Потьомкін, якого на посаді фактичного голови Військової колегії Микита Панін планував замінити на свого племінника Рєпніна. Поспіхом викликаний до Петербурга, Микола Васильович змушений був повернутися до Смоленська, де він був генерал-губернатором.

Але не лише справи давно минулих днів, А й свіжі події змушували імператрицю тримати вухо гостро. Восени 1790 р. в обстановці найгострішого політичного кризи, спровокованого берлінським двором, у політиці якого провідну роль грали масони, Катерина звернула пильну увагу московський гурток масонів. Московські розенкрейцери, керовані Н.І. Новіковим (якого, до речі, радянська історіографія малювала лише як просвітителя, гнаного правлячим режимом), були тісно пов'язані з берлінськими братами, зі спадкоємцем престолу і тим самим своїми діями загрожували стабільності катерининського режиму.

З доповіді генерал-прокурора О.М. Самойлова імператриця дізналася про прийняття до масонського ордену «князя Миколи Рєпніна, повного генерала Російської служби», як він сам запропонував у проханні «предстоятелям цього Ордену» (документ зберігся). Це свідчило про вплив масонської мережі у Росії, що змусило Катерину розпочати слідство. Без достатніх доказів вона не могла торкнутися впливових закулісних стовпів московських розенкрейцерів, на кшталт Рєпніна, це означало б публічне визнання існування сильної опозиції. Політично це було невигідно, тому заарештували лише Новиков. З найбільш сановними масонами надійшли ліберальніше: хтось залишив Москву і перебрався до кращих часів у власні села, а Н.В. Рєпнін отримав пост естляндського та ліфляндського генерал-губернатора. На цій посаді князь зустрів кончину Катерини.

За Павла I спочатку він був у фаворі, отримавши в листопаді 1796 р. чин генерал-фельдмаршала, але потім несподівано впав у немилість. Опалу зносив, відійшовши до Москви. А дізнавшись про насильницьке усунення імператора з трону, обурено відгукнувся про переворот.

У силу наведених вище фактів ми критично сприймаємо захоплення, яке витікав з приводу свого героя Д.М. Бантиш-Каменський: «Князь Микола Васильович Рєпнін був однією з тих великих мужів, справжніх героїв, любителів найвищої чесноти, яких діяння читають історія з захопленням здивування і яких величі не розуміють досконалості чесноти, немає сили вірити».

А що ж онук Миколи Васильовича, який успадкував титул та прізвище Рєпніних? Князь Микола Григорович Рєпнін-Волконський став великим сановником – членом Державної ради, генерал-ад'ютантом, генерал-губернатором Малоросії. Мав сина та трьох дочок. Тобто рід Рєпніних продовжився.