Дворянство за царювання Петра I- дворянське-сословие (російське-дворянство) в Росії царського та імперського-періодів, під час правління Петра I (Петра Великого).

У спадок від своїх попередників Петро I отримав служивий стан дуже розхитаним і не схожим на той служивий клас, який знала під цією назвою епоха розквіту Російської держави. Але Петру I Олексійовичу дісталося від його предків на вирішення все те ж велике державне завдання, над яким ось уже два століття працювали люди Московської держави - «збирання російських земель», втрачених від агресії сусідів Русі. Територія держави повинна була увійти у свої природні кордони, величезний простір, зайнятий самостійною політичною народністю, повинна була мати вихід до морів - Російського та Балтійського. Цього вимагали і стан господарства країни, і інтереси тієї самої безпеки. В якості виконавців цього завдання попередні епохи дали йому в руки клас людей, що історично виховувалися у праці над завданням збирання всієї Русі. Цей клас потрапив до рук Петра Олексійовича не тільки готовим до тих удосконалень, які давно вимагали життя, але вже й пристосовуються до нових прийомів боротьби, з якими Петро I почав кампанії. Старе завдання і старе знайоме справа дозволу її - війна - не залишали ні часу, ні можливості, ні навіть потреби, оскільки останню історично можна приймати, багато піклуватися про нововведення, новий пристрій і нове призначення служивого класу. Фактично за Петра I продовжували розвиватися самі початку у стані .

Енциклопедичний YouTube

1 / 5

✪ Борис Мегорський про нову армію Петра Великого

✪ Російська імператрицяАнна Іоанівна (розповідає історик Сергій Віватенко)

✪ Російський цар Борис

✪ Російська імперія. Петро I. Частина 1

✪ Росія та Європа у вік Єлизавети Петрівни

Субтитри

Всім привіт! Ми багато за цим столом говорили про військову історію. І ми поступово підібралися до цікавого, до історії армії Петра I. Навіщо до нас прийшов знавець Північної війни, армії Петра I, реконструктор із великим стажем, член військово-історичного клубу “Лейб-гвардії Преображенський полк”, Борис Мегорський. Борисе, привіт. Дякую. Бо якось ми з тобою в реконструкції давно вже, а за цим столом жодного разу не перетиналися. Ми матимемо серію роликів. Тому що армія Петра Великого це великий феномен. Тому буде ціла серія, яка називатиметься "Війська Петра I". У нас сьогодні частина перша, яка буде присвячена новій армії Петра I. Цілком вірно. Армія, з якою Петро вів Північну війну, і в ній у результаті переміг, почасти дісталася йому у спадок. Були, так звані, старі служби, які заслуговують на окрему розмову. Сьогодні хотілося б розповісти про результати Петровських військових реформ. Тобто про його нову армію, яку він створив перед початком Північної війни, і яка цю війну в результаті виграла. Потрібно сказати, що те, про що ми сьогодні розповідатимемо, воно досить добре досліджено. Велика кількість архівних матеріалів опубліковано багато досить тямущих досліджень. Тому я тут не виступаю як експерт, який сам все це придумав. Я посилаюся на дослідників, які це пропрацювали. Тому не можна не згадати найпродуктивнішого дослідника за останні сто років, Мойсея Давидовича Рабіновича. Який із 1950-х по 1970-і роки дуже плідно працював, опублікував дуже багато робіт. Чого вартий один довідник "Полиці Петровської армії", який перераховує понад 600 полків. Природно, як і будь-яка робота такого масштабу, вона позбавлена якихось огріх, це неминуче. Проте його довідник досі є найціннішим матеріалом для всіх, хто займається Петровською історією. Я сказав би, що якщо займаєшся військовою історією трохи більше 10 років, то цей довідник тобі обов'язково траплявся на очі. Хоча б тому, що ти в бібліотеках шукаєш у каталогах будь-яке військове. І, звісно, ти цю книгу бачиш, це неминуче. І якщо говорити про тему нашої сьогоднішньої розмови, то тут важлива його стаття, яка називалася Формування регулярної російської армії напередодні Північної війни. У цій роботі мало сучасному рівні описано те, як створювалася нова армія Петра I. І треба розповісти, коли говоритимемо про комплектування армії, про сучасному нашому досліднику, це В'ячеслав Анатолійович Тихонов. Який у 2012 році опублікував роботу, присвячену рекрутській системі комплектування за Петра I, ми до неї теж звертатимемося. Тут одразу треба сказати. Ця тема настільки важливою виявилася свого часу, що за нею, як за величезною скелею, не видно того, що було раніше. Бо всім довго здавалося, що від Олексія Михайловича до Івана Грозного було незрозуміло що. І лише Петро своєю новою армією зробив крок уперед у європейську військову справу. Ми не впадатимемо в такі крайнощі. Тим більше, що зараз багато поважних дослідників займаються Московськими арміями XVII століття. Добре. Кінець XVII століття Петро повернувся з Великого посольства. У велике посольство він їздив для того, щоб домовлятися про укладання союзу у війні проти турків. Насправді війна з турками на той час вже велася досить давно і багатьма європейськими державами. Але саме до кінця 1690-х років ставала актуальною наступна європейська війна, яка називатиметься Війна за Іспанську спадщину. У війні з турками ніхто не був зацікавлений. Зі свідомістю цього Петро повернувся додому. На той момент і стрілецьке повстання було придушене. Поступово зрозуміли, що з турками війни не буде, а зі Швецією... Треба було готуватися до війни зі Швецією. Швеція – європейська країна з європейською армією. Із європейськими генералами, офіцерами. І проти них у Петра не було адекватної сили тому, що вся російська армія складалася зі стрільців, яких нещодавно розігнали. З житлових солдатських полків, які переважно сиділи на південно-східних рубежах, були, по суті, гарнізонними частинами. З нерегулярної помісної кінноти, з різноманітних козаків. З невеликої кількості виборних полків у Москві та майбутній гвардії. Там два були полки. Так. Бутирський та Лефортовський. Але справа в тому, що всі ці війська, які б вони не були і скільки б їх не було, вони не мали релевантного досвіду. Тому що одна справа воювати з татарами та османами. Інша річ воювати з сучасною європейською армією за принципами регулярної тактики. Тут потрібні були зовсім інші принципи управління, принципи навчання, інший досвід. Загалом цього в армії Петра не було. Тому треба було створювати армію з нуля. Швидше за все, після європейської подорожі було вирішено створювати армію на європейський зразок, на принципах, які були прийняті в Європі. Зокрема перший царський указ, який оголошував про набір нових військ, закликав вступати до лав царської армії, до “вольниці”. Тобто, це був, по суті, набір добровольців, які б служили за гроші, отримували б платню. Цей указ обіцяв, що нові солдати отримуватимуть платню поряд із преображенцями та сім'янцями. Це 11 рублів на рік. Хлібне платня, мундирне вбрання. Треба сказати, що це було революційним явищем у вітчизняній воєнній історії. Тому що до того часу не доводилося формувати армію з добровольців. Зазвичай, це були государеві служиві люди, чи даткові, чи служиві за вітчизною. Або за приладом. Так. Або за приладом. Так, щоб людина з власної волі прийшла на військову службу такого не було. Тому справа була незвичною. На перший указ від 8 листопада 1699 року, оголошений у Москві, почали стікатися добровольці. Якоїсь миті стало зрозуміло, що серед цих добровольців багато кріпаків-утікачів. З цього приводу у фільмі Петро I все максимально рельєфно показано. Момент такий був там, я точно пам'ятаю. Тому наступний указ, у листопаді чи вже у грудні, оголошував про збирання даткових. Тобто це були кріпаки, які належали поміщикам, але це були дворові люди. Цей принцип неухильно дотримувався до 1705 року. Брали даткових, але не брали селян, які безпосередньо займалися землеробством. Це багато говорить про російському уряді, який до певного часу намагався вберегти основу економіки від впливів військових наборів. Тож почали набирати і вольницю та даткових. Укази повторювалися, у Москві почали формувати дві дивізії. Одна з яких, дивізія Головіна, практично повністю була набрана із вольниці. Близько 10 тисяч людей. Іншу дивізію, дивізію Адама Вейде, було набрано з даткових. При цьому у Поволжі, в низових містах... Це Нижній Новгород, Казань та інші Поволзькі міста. Туди було відправлено генерала Микиту Рєпніна, який також набирав свою дивізію, яка на 95 відсотків складалася з вольниці. Треба сказати, що невеликий набір було оголошено також у Новгороді, у Смоленську, у Пскові. Але загалом там не більше 3 тисяч осіб набрали. Є версія, що у західних, північно-західних областях не проводили великого набору, щоб не дати зрозуміти шведам, що проти них щось готується. Проте армія збиралася з кінця 1699 року. Нагадаю, що війну було оголошено у серпні 1700 року. Менше року минуло з того моменту, як у принципі почали формувати армію, до того моменту, як ця армія, одягнена з голочки, озброєна новою зброєю, навчена за новими статутами, вступила в бойові дії. Що вражає, оскільки це велике організаційне зусилля. Якою була чисельність цієї нової армії на момент початку Північної війни? Це було три дивізії. Кожна в середньому по 10 тисяч людей. Нові полки, загалом 29 полків, це 30 тисяч людей. Тут слід розповісти, як розвивалася система набору. Ми знаємо, що брали вольницю, що було нечуваною справою для російських військ на той момент. Брали даткових, що відбувалося завжди й до того. Нарвська поразка, листопад 1700 року, призвела до деяких втрат... Хто не пам'ятає, ми намагалися боротися зі шведами під Нарвою. Прийшов деблокуючий гарнізон і розбив армію Петра I буквально вщент. Там лише деякі полки змогли відступити гаразд. Ну, вщент, не вщент. Якщо порахувати втрати, то вони були невеликі. Безладно відступили, так. Втратили всіх генералів та багатьох офіцерів, про що ми скажемо ще. Але суть у тому, що перша битва війни виявилася катастрофічною. Армія відступила, зазнала деяких втрат. І треба було ці втрати поповнювати. Тож у грудні 1700 року було оголошено черговий набір вольниці, який дав ще кілька тисяч жителів, яких розподілили по полицях. Але вже в наступні роки стало зрозуміло, що ресурс добровольців поступово вичерпується. Звернулися до наступного за масовістю ресурсу, це до даткових. Продовжили брати дворових людей. Як і раніше, не брали ріллих селян. Датні у нас, це практично рекрути виходять. Жодних чітких відмінностей між датковими та рекрутами немає. "Рекрут", це європейське слово, яке узвичаїлося в районі 1702-1703 років. Якоїсь миті стало зрозуміло, що й ресурс даткових вичерпується. Почали вдаватися до екстраординарних заходів. Оголосили набір посадських, тобто міського населення. Посадських обирали за принципом, що вони мають бути дохід менше 30 рублів на рік. Те, що цих городян забрали в армію, мало позначилося на міській економіці, але в цілому цей контингент виявився не найкращим солдатом. Це були люди не завжди найкращого здоров'я, не завжди найкращих моральних принципів. Їх не могло бути багато через те, що міське населення було дуже маленьке щодо селянського. Проте в умовах, коли добровольців практично не залишилося, треба було брати хоч когось. 1704 року забрали до армії кожного другого ямщика. Вважай, половину водіїв усієї країни, що не могло не позначитися на транспортній системі. І стало зрозуміло, що ресурси вже вичерпані. Бо дворових людей практично не залишилося. Був ще надзвичайний набір у Москві, коли почали вигрібати з усіх маєтків селян та дворових. Стало зрозуміло, що залишився лише ресурс ораного селянства, це 95 відсотків населення країни, ті люди, які формують кістяк економіки. До певного часу, до часу їх в армію не брали, але тут довелося. Треба сказати, що на той момент найнятий на службу європейський генерал Огільві, він і запропонував за австрійським зразком брати рекрут, одну людину з 20 дворів щороку. Саме селян рілли. Це давало невичерпний ресурс. Природно, що це лягло важким тягарем на селянську громаду. Люди, яких забирали від сім'ї, дезертирували у величезних кількостях. Проте цей ресурс дозволив підтримувати армію в потрібній чисельності і в результаті призвів до того, що війська виконували всі поставлені перед ними завдання. У нас так з кінця ХІ століття взагалі не практикувалося. Такі військові контингенти. Це скільки минуло часу, трохи менше ніж 700 років, з того моменту, коли селяни востаннє воювали. Це ж було не належить, селяни працювати повинні. Саме тому уряд намагався до останнього не залучати селян. Але в результаті довелося. Відповідно, з початку 1705 року почалися рекрутські набори. Перший набір було оголошено у лютому 1705 року. А другий був оголошений вже наприкінці того ж таки, 1705 року. Наступний був оголошений вже 1707 року. Так у середньому щорічно оголошувалися рекрутські набори. Вони були номерні. Згодом цей рекрутський тягар трохи ослаб. Зокрема, через те, що після 1711 року потреба у живій силі дещо зменшилася. Вже були такі великі втрати в армії. Тобто після Полтави. Після Полтави ще була Прутська кампанія із неабиякими втратами. Ну, ось після Прута вже були роки, коли не проводилися рекрутські набори. Проте все одно це було великим лихом для селян. Великий відсоток дезертирів. У 1712 році додумалися таврувати рекрутів, ставити їм хрест на лівій кисті, потім замість хреста стали крапки ставити. Проте якось намагалися боротися з дезертирством. Умови були досить жорсткими. Поміщики мали постачати селянина всім необхідним: сукнею, якимись грішми підйомними, провіантом. Очевидно, за кожним рекрутом слідував віз із мішками з борошном, крупою. Якоїсь миті від цього навіть відмовилися. І рекрутів, які приходили з якихось далеких провінцій, від них уже не вимагали провіанту тому, що він десь гнив на збірних пунктах. Неефективно витрачався. А який слід у економіці це залишило? Тому що зрозуміло, селяни орють. Це є основою того, що є на Русі, напевно, століття з VI. Так. Можна уявити, окрім того, що вони віддають людей до армії, вони сплачують податки. Їх збирають для якихось будівництв. Після закінчення війни це будівництво каналів, робота на верфях, на будівництві фортець. Це були досить важкі обов'язки, і всі вони лягали на селянство. Тут треба згадати, що всі ті рекрути, які ставали солдатами, становили кістяк армії 1700 року, вони потребували якогось управління, керівництва. Тут треба поговорити про офіцерів. Тому що у старій Петровській армії було чимало офіцерів старших: полковники, підполковники, майори. Вони майже всі були іноземцями, які прослужили у Росії понад 20 років. Тобто це були люди під 50-60 років. Це були європейці, які виїхали до Росії, їх називали “іноземці старих виїздів”, які приїхали до Росії ще за Олексія Михайловича. Але вони не мали необхідного досвіду європейських войн. Ну чи був, але він ставився до європейських війн чотирьох десятків років тому. Це було не релевантно для війн початку XVIII століття. І цих старших іноземних офіцерів було навіть з надлишком. Вони переважно служили на південних рубежах: Білгород, Севськ... При цьому був дефіцит молодших офіцерів, офіцерів ротного рівня: капітани, поручики, прапорщики. Прапорщик тоді також був офіцерським чином. Іноземний наказ відав іноземцями, які обіймали офіцерські посади. В 1700 почали дивитися, кого з цих іноземних офіцерів можна залучити до служби в нових полицях. І практично всі були відправлені назад, оскільки їх визнано непридатними до польової служби. Вони або були старі або нічого не знали. Тому постала серйозна проблема. Полковників, підполковників, майорів більш-менш укомплектували. Це майже всі були іноземці. Що робити із ротними офіцерами? Якась із них кількість була іноземцями. Треба було брати російських покупців, безліч було запропоновано брати Московських дворян. Це були найпривілейованіші, найзнатніші дворяни. Напевно, у зв'язку, найосвіченіші. Може бути. Навряд чи рівень освіти тут відігравав якусь роль. Насамперед дивилися на достаток. Встановили майновий ценз, щонайменше 40 дворів. І ті дворяни, які мали не менше 40 дворів, їх призначали офіцерами в ці нові полки. При цьому їм не платили платні тому, що вони й так мають маєток. Таким чином, в армії опинилися солдати, яких менше року тому взяли до армії. І такі самі офіцери. І такі самі офіцери, які не мали жодного досвіду. І тих та інших навчали за новими статутами, які були розроблені до 1699 року. Але ніякого практичного досвіду ні ті, ні інші не мали. Можна було б розраховувати, що недолік кваліфікації в офіцерів компенсується унтер-офицерами, сержантами. Але звідки взяти? Унтер-офіцерів, каптенармусів, капралів, сержантів призначали з тих самих новобранців. Вони були за якимись критеріями відібрані, напевно, були більш тямущими. Але це були люди без якоїсь спеціальної підготовки. І ось із таким чудовим складом російська армія вступила у війну. Це у нас йдеться про регулярну піхоту. А що з кіннотою? З кіннотою цікаво. Була помісна кіннота. Тоді її називали "старі служби". Кіннота нового типу – драгуни. Перший драгунський полк було сформовано у Москві Преображенському в 1698 року. Його навіть називали спочатку Преображенський драгунський полк. Не плутати з Преображенським полком, який став згодом гвардійським. І другий драгунський полк зібрали вже 1700 року. Це були два єдині драгунські полки, з якими армія вступила у війну. А драгунські полки, які дісталися від Олексія Михайловича? Вони не дожили досі. Вони припинили своє існування. А ті два драгунські полки, які були сформовані в Москві, комплектувалися дворянами. Тому що кінна служба традиційно вважалася більш престижною. Туди досить охоче йшли дворяни. Відмінність від помісної кінноти у цих драгун полягала в тому, що вони служили платню. Вони отримували від скарбниці спорядження та озброєння. І отримували гроші на обмундирування. І кінь. Відповідно, помісна кіннота, вона жила з маєтку і кожен дворянин мав забезпечувати все це сам. Я дивлюся, що драгуни за принципом комплектації від рейтару Олексія Михайловича нічим не відрізнялися. Власне, так. Була помітна кількість рейтарських полків. Теж старої служби. Які у першій кампанії, 1700 року, участі практично не взяли. Окрім Смоленських поміщиків. Але ж у 1701 року було прийнято рішення сформувати нові драгунські полки. Для початку дев'ять, потім їхня кількість поступово зростала. І їх набирали із рейтар. То були дворяни центральних, південних областей. Відповідно їх навчали драгунському строю, вони починали отримувати озброєння, спорядження від скарбниці. Вважається, що сукню стали централізовано видавати з 1706 року. Але очевидно, що якісь централізовані заготівлі існували й до того. І всі драгунські полки, то була дворянська кіннота, де дворяни обіймали всі посади від рядового до всіх офіцерів. Ситуація змінилася з початком рекрутських наборів 1705 року. Коли вчорашніх селян почали постачати як до солдатських полків, так і до драгунських. Вийшла курйозна ситуація, коли дворяни служили на рядових посадах разом із селянами. І ця ситуація... Позорище яке, сором. Государова воля. Власне остаточно війни виходило те, що дворяни продовжували служити рядовими разом із селянами. І відсоток дворян у драгунських полках був вищим, ніж у піхоті. Близько 70 відсотків офіцерів були дворянами в драгунах. А у піхоті близько 50 відсотків. Адже могло так вийти, що тямущий селянський хлопець вислужиться і стане, нехай молодшим, але командиром, а дворянин у нього в підпорядкуванні виявиться. Теоретично може. Можна навіть знайти такі випадки. Ми маємо чудовий масив “офіцерських казок”, це автобіографії, які збиралися у 1720 році Військовою колегією. Кирило Татарников їх опублікував, це надзвичайний обсяг дуже цінної інформації для нас. Там можна знайти абсолютно різні життєві історії. Напевно, така там може знайтися. Ну і щоб не бути голослівним. Згадуваний Мойсей Давидович Рабінович написав статтю "Соціальне походження та майновий стан офіцерів російської армії в кінці Північної війни". Він опрацював понад 2 тисячі офіцерських казок і склав якусь статистику. З якої видно, що на кінець війни з офіцерів усіх піхотних та драгунських полків 62 відсотки були дворянами. При цьому зі "старих служб", це колишні рейтари, що були з містових козаків, близько 10 відсотків. Інші стани, зокрема податні, і селяни, і посадські, і купці, близько 10 відсотків. Іноземці становили близько 12 відсотків. Ми бачимо, що протягом війни частка іноземців у якийсь момент була вищою, особливо серед старших офіцерів, але наприкінці війни частка іноземців була не такою великою. При тому, що Петро встановив кордон, іноземці могли обіймати трохи більше 30 відсотків всіх посад, але до квоти справа не доходила. Це чому така квота? Через Нарвську поразку, коли іноземні офіцери масово перейшли до шведів у полон? Зовсім ні. Бо якщо ми подивимося на те, що сталося під Нарвою, потім після Нарви, то стане зрозуміло, що якась кількість офіцерів потрапила до шведів у полон. Якась кількість в обстановці метушні і свавілля, який вчинили нижні чини, вважали за краще здатися в полон, ніж загинути від рук своїх солдатів. Але це, як не крути, були кваліфіковані офіцери, яких так не вистачало цареві. Про офіцерів ми поговорили. Із самого принципу комплектування зрозуміло, що всі солдати походили, як то кажуть, з Великоруських провінцій. Тобто це були російські етнічні, всі православні. З рекрутських наборів виключалися мусульмани, фінно-угри. Виключалися мешканці Черкаських міст, тобто українських. Бо вони мали своє військо, Запорізьке. Російська армія була досить однорідною за своїм складом, етнічним і релігійним. У всіх правилах, звичайно, бувають винятки. Бувало, що до армії потрапляли не російські нижні чини. Насамперед йдеться про шведів, які потрапляли в полон і вважали за краще перейти на російську службу. Таких було чимало. Їх намагалися перевести на службу в ті гарнізони, які подалі від російсько-шведського фронту, зокрема в Азові, в Таганрозі було чимало нижніх шведських чинів і офіцерів. Які під час Турецької війни 1711 робили спроби перейти на турецьку сторону, але нічого не вийшло. Були офіцери та генерали, які переходили на російську службу. Найвідоміший, напевно, це генерал Шліппенбах. Шведський генерал, який першу половину війни служив у шведів, а другу половину у росіян. І є цікавий, практично курйозний момент. Полк, який, починаючи з 1713 року, називався Виборзьким піхотним полком, а раніше називався Солдатським полком полковника Інгліса, брав участь у 1710 році у взятті Виборга. Після взяття Виборга якесь помітне число шведів вважало за краще перейти на царську службу, то були солдати Виборзького гарнізону. І вони потрапили до полку полковника Інгліса, який потім назвали Виборзьким полком. І вийшла досить цікава ситуація, що Виборзький полк складався з виборжан, але шведів. Що нас призводить до розмови про назви полків. Тому що всі ці полки, які були створені в 1700 році, вони називалися виключно полковниками. Солдатський полк Сави Айгустова. Це ще з Олексія Михайловича традиції. Звичайно. Як я казав, усі були іноземцями. Сава Айгустов – єдиний приклад російського полковника. Решта, так чи інакше, були німцями, часто вони були родичами. Тому сказати, що цей полк був полком Рідера недостатньо. Необхідно уточнити ім'я. Тоді, напевно, це якось відслідковували, але для сучасних дослідників це неабиякий головний біль. Якоюсь мірою Рабінович у своєму довіднику якісь переходи полковників у житті полку відбив, але далеко не всі. Тому скласти ланцюжок того, як називався полк протягом Північної війни, досить проблематично. Новий полковник, той самий полк раптом починає називатися... Був полком Петрова, став полком Іванова. Так. Це сильно збиває з пантелику, коли читаєш документи. 1706 року першим дали географічні назви драгунським полкам. Стали драгунськими полками з територіальними назвами: Терський, Нижегородський тощо. Що було зручно тому, що при зміні полковника назва полку зберігалася. У 1708 році ту саму систему застосували до піхотних полків. Зробимо виноску, що піхотні полки спочатку називалися " солдатські полки " . Солдат, це піхотинець мав на увазі. Далі постає питання: "А за яким принципом давалися назви цим полкам?" І ми на нього немає чіткої відповіді тому, що ніде не зафіксовано принципу, за яким Петро один полк назвав “Московський”, а інший “Казанський”. Все, що ми можемо сказати, що немає жодної прив'язки назви полку до того місця, де він був сформований, до того місця, де брали рекрутів, до того місця, де полк стояв постоєм. Немає жодного зв'язку. Були рідкісні винятки, той самий Виборзький полк. Тому що Казанський полк формувався у Москві. Ну, і більшість інших полків також формувалася в Москві. Дослідник Смирнов займався цим питанням, він припустив, що більшість назв було взято з Государева титулу. Відповідно: “Цар і великий князьМосковський, Володимирський...” Тому полки Московський, Володимирський, Новгородський... Але полків було більше, ніж найменувань у титулі. Тому стали використовувати найменування дрібніших населених пунктів, свіжозвоєних, як Шліссельбурзький, Ямбурзький. Один випадок, коли драгунський полк називали “Невський”. Тобто, не на ім'я міста, а на ім'я річки. "Сибірський", як назва цілого царства. Здебільшого це були назви міст. І рідкісний випадок, коли полк був названий іноземною географічною назвою, це Саксонський полк, який був зібраний з залишків російського корпусу, який був відправлений на допомогу Польському королю та Саксонському курфюрсту, Августу. У битві 1706 при Фрауштадті корпус був розбитий. Його рештки героїчно відступали, і в результаті повернулися до Росії під командою полковника Ренцеля. Ці залишки були зведені в полк і він так і називався або полк Ренцеля або Саксонський полк. Всі інші полки так чи інакше називалися за російськими топонімами. Якщо говорити про солдатські полки, треба показати, як виглядали солдати 1700 року. Виглядали вони приблизно отак. І структура полків дуже залежала від цього, де вони формувалися. Полиці Московського формування, дивізії Головіна та Вейда складалися з 12 фузилерних рот. Тоді, як дивізія Рєпніна, сформована Поволжя, мала 9 рот. З них одна гренадерська та вісім фузилерних. Фузилери, це хто? Стрілки. Фузея – рушниця. Ну, брутально, так. Тоді “рушниця”, це був загальний термін. Стрілецька зброятоді називалося або мушкетом, або фузею. "Фузея" - французьке слово. Відповідно, це дульнозарядна, гладкоствольна, з крем'яним ударним замком зброя. Тому людей, озброєних такою зброєю, називали фузилерами. Вже менше вживалися мушкетери, переважно фузилери. Тому роти були фузилерні. У низових полицях була окрема гренадерська рота. Цікаво, а потім ці піхотні полки до певного часу називалися мушкетерськими. Так, вони теж називалися, але це вже пізніше. Якщо на початку війни структура була різна, десь 12 рот, десь 9 рот, то поступово вся структура була уніфікована. В результаті 9 рот, тобто одна гренадерська та вісім фузилерних, це стало стандартною штатною структурою. Відповідно, полки поділялися на роти. Проміжне ланка, батальйон... Відповідно, якщо це 12-ротовий полк, то це три батальйони. 9-ротний полк, це два батальйони. Згодом стало стандартом, у складі піхотного полку – два батальйони. Гвардійські полки, про які ми поговоримо окремо, мали іншу структуру. Декілька полків піхотних, які називали генеральськими тому, що їх полковниками вважалися генерали, вони теж мали посилену структуру, три батальйони. Але, як правило, це були 2-батальйонні полиці. Якщо говорити про драгуни, у них у полицях було 10 рот, які були зведені до 5 ескадронів. Ця структура, яка зберігалася, за рідкісними винятками, протягом всієї війни. Зображень, за якими можна було б судити про зовнішній вигляд Петровських солдатів, їх дуже мало. А яка була чисельність полків? Піхотний полк... Після того, як фельдмаршал Огільві привів усіх до спільного знаменника в 1705 році, це 1300 чоловік. Драгунський полк, це близько 1000 чоловік. У нас виходить 200 людей в ескадроні. Про дії ескадронів, рот, батальйонів ми окремо говоритимемо. Так, про тактику, навчання можна розповідати довго. Там багато цікавого. Ми згадали гренадер. Гренадер, це людина, озброєна не лише рушницею, а й ручною гранатою. Це були добірні солдати тому, що кинути ручну гранату... Нагадаю, це чавунна куля, порожня всередині, заповнена порохом, до неї вставлена запальна трубка, яку треба підпалити, коли вона прогорить, граната вибухне. Кулька важка, її треба вчасно підпалити, кинути у правильному напрямку. Тому гренадери це були зовсім не обов'язково. високі люди , це були в першу чергу люди сильні та тямущі, які все це змогли б зробити без шкоди для оточуючих. Саме тому гренадери були добірними солдатами. Тому увійшло традицію відбирати в гренадери найдовгіших. Зовсім не обов'язково найтямущіших солдатів. На початку Північної війни гренадери виконували свою безпосередню функцію, вони мали вміти кидати гранати, це були добірні частини. Поступово у традицію увійшло гренадерські роти окремих полків збирати у зведені гренадерські батальйони. Скажімо, у межах однієї дивізії гренадерські роти зібрали, їх якийсь зведений батальйон, дали йому офіцера. Ну, а наприкінці кампанії цього року роти розійшлися своїми рідними полками. Така система мала свої плюси, свої мінуси. Плюс це ударне з'єднання, цілий полк солдатів більш-менш добре навчених, які можуть виконувати якісь ударні завдання. При цьому були проблеми з адмініструванням таких з'єднань. Офіцери окремих рот воліли отримувати накази від командирів своїх рідних полків, а чи не від командира цього гренадерського з'єднання, якому вони тимчасово підпорядковані. Були проблеми з уніфікацією, вони приходили з різних полків по-різному обмундировані з різними калібрами рушниць. Тому постало питання, що треба з цим щось робити. Був такий гренадерський офіцер Юхим Бук, який у 1707 році подав пропозицію на ім'я государя, де він описував, як поставлено гренадерську справу в європейських арміях. Запропонував, як можна покращити стан гренадерських частин у російській армії. Це призвело до того, що його зведений гренадерський батальйон все одно розформували. Але в 1708 почали створювати вже постійні гренадерські полки. Не всі вони проіснували довго. Наприклад, один полк проіснував на час кампанії 1709 року. Його потім розпустили. Але ті ж роти наступного року зібрали, і полк продовжував існувати саме з цим складом. Ці полки називалися або на ім'я своїх полковників. Або ці полки називалися на ім'я генералів, які командували дивізіями, в яких комплектувалися. Генерали, командири дивізій, змінювалися рідше, проте. У поодиноких випадках вони ще за номерами іменувалися. Армія, яка оперувала у Фінляндії у 1710-х роках, там було два гренадерські полки, вони так проходили: Перший гренадерський та Другий гренадерський. Проте, починаючи з 1708 року, гренадерські полки, як добірні частини, існували постійно в основі російської армії. У кавалерії, у драгунів теж були свої гренадери. Перші гренадерські драгунські роти з'явилися 1705 року. Масово вони почали з'являтися у полицях 1707 року. Але їх у 1709 році також взяли та відділили. Зробили три зведені гренадерські драгунські полки. Вони кидали гранату з сідла? Про це історія замовчує. Проте це були люди, озброєні палашами, пістолетами, фузеями та ручними гранатами. Було три полки, які також називалися на ім'я своїх полковників. Вони успішно проіснували остаточно війни, виконуючи свої функції. А фузея для драгун була, як годиться, вкорочена? Тобто карабін, говорячи по-нашому. Ні, не карабін, вона була коротшою не більше, ніж на 10 сантиметрів. Тобто нею треба було користуватися, вставши в піший лад. Не обов'язково. Драгуни, ми про це поговоримо докладно, стріляли з коня. То справді був основний принцип дії російської кавалерії тоді. Якщо шведська кавалерія, за завітами свого короля, сповідувала ударну тактику та атаку з палашами. То російські драгуни стріляли, стріляли та стріляли. І бралися за палаші тільки після того, як давали залп. Це, мабуть, було пов'язане з дуже паршивою якістю коней у нас та більш прийнятною якістю коней у шведів. Там досить багато нюансів, пов'язаних із кінським складом і тим, як атаки проводилися, не забігатимемо вперед. Все-таки кавалерійський полк, не можна не згадати про коня. Яка ж кавалерія без коня? Бувала й така кавалерія. Що з артилерією? З артилерією теж все було непогано. Якщо говорити про початок війни, то 1700 рік. Великий парк облоги привезли під Нарву, він там і залишився, захоплений шведами. Після цього артилерію почали комплектувати практично заново. У чому досягли успіхів. Якщо формальний генерал-фельдцейхмейстер, тобто генерал, який керує артилерійським відомством, Олександр Арчилович Багратіоні, він потрапив у шведський полон, там і помер через 10 років. Потім керівництво Пушкарським, потім Артилерійським наказом взяв він дяк Андрій Вініус, який переважно займався виробничими питаннями, ну, і загалом не досяг великих результатів. Починаючи з 1704 року, за артилерію став відповідати Новгородський воєвода, генерал-майор, Яків Вилимович Брюс. Шотландець, який вже народився у Росії. Він мав брат Роман Вилимович. Яків Брюс керував Російською артилерією протягом усієї Північної війни. Якщо говорити про матеріальну частину, то було закладено основи стандартизації. Було запроваджено стандарт артилерійського фунта. Було введено номенклатуру знарядь. Якщо за Олексія Михайловича наприкінці XVII століття полкова артилерія була досить універсально озброєна 2-фунтовими гарматами, які збереглися у великих кількостях. То за Петра полкова артилерія стала 3-фунтовою. Крім цього, були 6-фунтові гармати. Були гаубиці, котрі поставили на озброєння драгунських полків. Але це можна окремо розповідати, як було організовано, за якими принципами полкова артилерія. Тобто, ті знаряддя, які мали йти в лавах наступаючих, маневруючих військ. Була польова артилерія з крупнокалібернішими знаряддями, це 6-12 фунтів. Ну, і була облогова артилерія, це 24 фунти, 18 фунтів. Ну, і звичайно, мортири. 3-пудові мортири були найпоширенішими. Безпосередньо артилерійський персонал було зведено до артилерійського полку. Один єдиний. Його штатна структура змінювалась. Це була одна бомбардирська рота. Саме бомбардири артилерійського полку, найкваліфікованіші артилеристи, які працювали з мортирами. Бо мортири стріляють розривними снарядами. Повинна бути достатня кваліфікація, щоб начиняти ці бомби, готувати горючі склади, заряджати і стріляти з цих мортир. Так, щоб вона ще в стволі не бахнула. Так. Там було багато підводного каміння. У бомбардирів були помічники, з 1712 року, за артилерійським штатом, вони називалися гондлангери. Якщо спочатку гондлангери, це були люди до виконання підсобних завдань у пушкарських ротах, потім це були люди, приставлені до бомбардирів. У пушкарських ротах були пушкарі, найкваліфікованіші артилеристи, які займалися заряджанням та обслуговуванням гармат. Були фузилери, які були на других ролях. Вони мали фузії, щоб вони могли забезпечувати якесь прикриття. Якщо говорити про полкову артилерію, то в якийсь піхотний полк відправляли дві гармати 3-фунтові і з ними шість артилеристів: двох пушкарів, потім пушкарі стали називатися канонірами, і чотири фузилери. По три кваліфіковані артилеристи на гармату і ще до них надавалися солдати. Ну, і оскільки ми згадали бомбардирів із артилерійського полку, слід сказати, що була ще одна бомбардирська рота. Яка входила до лейб-гвардії Преображенський полк. Це були дві зовсім різні роти. Тому що артилерійські бомбардири це в чистому вигляді артилеристи, які займалися своїми завданнями. А бомбардири в Преображенському полку це були кваліфіковані солдати, які виконували функції артилеристів. Вони мали інженерну підготовку, але загалом це були солдати, які стосувалися Преображенського гвардійського полку... Тобто, там була своя артилерія, гвардійська. То була полкова артилерія. Гвардійські бомбардири також обслуговували облогові батареї. Загалом це були найкваліфікованіші та довірені солдати в армії, оскільки, як відомо, Петро проходив службові сходи в лавах бомбардирської роти, був її капітаном у якийсь момент. І навіть рядові бомбардири чи унтери вони часто виконували якісь адміністративні завдання досить високого рангу. Якось ми заговорили про Преображенський полк, що таке Петрівська гвардія. Усі знають, що Петрівські лейб-гвардійці походять від забавних. Забавні з'явилися навколо царя у 1683 році. Власне у селі Преображенському. Власне, забавні це ті, хто розважає молодого царевича. Могли розважати абсолютно різними способами. Комусь подобалося полювання, молодому Петру подобалося всяке військове. Потішні у селі Преображенському були просто забавними. Вони не мали жодної чіткої структури, полком вони тоді не називалися. Хто туди заходив? Це були палацові служителі, кімнатні спальники, які мали свою палацову уніформу зеленого кольору. В результаті вийшло, що форма майбутнього Преображенського полку стала традиційно зеленим. Тобто вони у своїх лівреях палацових виходили. Лівреями не назвати, це російська сукня. З 1688 року у сусідньому селі, Семенівському, почали залучати інших палацових чинів у синіх каптанах. Таким чином, стали потішний Преображенський та Семенівський. Вони, як і раніше, не називалися полками. Приблизно у 1690-1692 роках починають преображенців та семенівців називати полками Преображенським та Семенівським. Ну і відомий портрет, який треба показати, це портрет солдата Бухвостова. Традиційно вважається, що це найперша людина, яка прийшла і записалася до Преображенського полку, але це на рівні легенд. Досі ми нічого до ладу не знаємо про цей портрет. Коли він був написаний у зв'язку з чим. Але насправді Сергій Бухвостов з'явився у Преображенських потішних у 1687 році, був зарахований до артилеристів. На той момент він був досить дорослою людиною, йому було 27 років. Не всі забавні були хлопчиками. На ті часи людина у солідному віці. Так. У середині 1690-х років преображенців і семенівців вже називали першою та другою тисячею Третього виборного полку. Ми згадували, що в Москві було два виборні полки. По суті, це була сама європейська піхота Московського царства на той момент. Перший Лефортовський, другий – Бутирський полк, ним командував Патрік Гордон, шотландець. Якоїсь миті ці гвардійці вважалися Третім виборним полком. Немає жодної офіційної постанови про те, щоб називати ці полки гвардійськими. Просто у червні 1700 року вперше у кореспонденції Петра вони згадуються як лейб-гвардія. Поступово їх так і почали називати. То були єдині гвардійські полки. Інших гвардійських полків у Петрівське царювання був. Ні піхотних, ні кінних. Але це були “паркетні” частини, які блищали на парадах. Це були по-справжньому ударні полки, які, особливо у критичні моменти, Петро кидав у бій. Вони зазнавали досить серйозних втрат. Чи то штурм Нотебурга в 1702 році. Звичайно, вони свою репутацію почали завойовувати раніше. І в Азовських походах вони взяли участь, і в придушенні стрілецького повстання 1692 року. Ну, і, зіткнувшись зі шведами, вони чинили завзятий опір. Вважається, що на своєму фланзі вони утримали настання шведів і надалі гвардійці досить активно використовувалися на якихось критичних ділянках. Поступово, коли решта армії стала більш досвідченою, гвардійців стали берегти. Петро наказав гвардійців не вводити у бій без його безпосереднього розпорядження. Був скандал із фельдмаршалом Шереметєвим, коли він увів гвардійців у бій у лютому 1709 року. Це було в Україні, треба було зайняти якесь село. Під рукою опинилися тільки драгуни, які мали багато рекрутів, і були гвардійці, яких Шереметєв і кинув у бій. Вони виконали завдання, пункт захопили. Але при цьому загинув командир одного з батальйонів, Федір Бартенєв, один із улюбленців Петра. Петро сильно нарікав Шереметеву. Шереметєв був змушений виправдовуватися. Преображенці та Семенівці були піхотою, билися вони пішки. У якийсь момент виникла потреба постійно слідувати за государем, який досить активно пересувався між театрами воєнних дій. 1707 року спочатку один Преображенський батальйон перевели на драгунське становище. Тобто їх забезпечили їздовими кіньми, сідлами, всім необхідним спорядженням. Потім решта батальйонів преображенців і семеновців також переклали на драгунське становище. Це не означає, що вони воювали як кавалеристи. Вони просто переїжджали з місця на місце в кінному строю, а для битв вони поспішали і виступали, як піхота. Тобто вони драгуни у сенсі XVII століття виходили. Ну, брутально, так. При тому, що всі інші драгуни були піхота, що не їздила, а, швидше, кавалерія, що стріляла. І гвардійці у такому драгунському становищі проіснували з 1707 по 1712 рік. У Преображенському полку, окрім бомбардирської роти, була одна гренадерська рота, яка весь час знаходилася при полку, та 16 фузилерних рот, які ділилися на 4 батальйони. Це був найсильніший полк у всій армії. У семенівців було три батальйони. Одна, так само не відділяється, гренадерська рота та 12 фузилерних рот. Гвардійці зазвичай діяли разом. У якийсь момент утворилася Гвардійська дивізія, до якої входили не тільки преображенці та семенівці, але ще два полки, які можна, з деякою часткою умовності, назвати елітними піхотними полками. Перший це полк Інгерманландського губернатора, Олександра Даниловича Меньшикова, який назвали Інгерманландським. Він був створений в 1703 році з найкращих солдатів інших полків і перебував на становищі гвардійських. Тобто така ж платня, таке ж задоволення. Власне, це була особиста гвардія царського лідера. Інгерманландія, це Ленінградська область. Так. Звичайно, солдати цього полку були не з Інгерманладії, оскільки це були виборні солдати з полків Московських або Поволзьких. І в якийсь момент статус добірної частини отримав Астраханський піхотний полк, яким командував син боярина Шереметєва Михайло Борисович Шереметєв. Чим цей полк так відзначився, я, щиро кажучи, не знаю. Але факт залишається фактом, ці чотири полки діяли разом, їх усі перевели на драгунське становище. Відповідно, вони пересувалися театром військових дій на конях. Гвардійці не підкорялися Військовій колегії. Тому щодо них у нас немає такої кількості полкових казок. Тим не менш, якийсь матеріал щодо них теж є. Згаданий дослідник Смирнов написав статтю про особливості соціального складу та комплектування російської гвардії наприкінці Північної війни. І ми можемо дізнатися, хто були гвардійці Семенівського та Преображенського полків. Не лише офіцери. Тут ми можемо говорити про всі чини, і нижні, і офіцерські. Дворянами були 43 відсотки всіх гвардійців. Частина була офіцерами, частина була на рядових посадах. Доволі великий був відсоток дітей солдатських та рейтарських. То були представники старих служб, 16 відсотків таких було. І 34 відсотки, це були представники податного населення. Це селяни, посадські, купці. Досить невеликим був відсоток іноземців, церковників, монастирських слуг. Ну що ж. Ми поговорили про солдатських піхотних полків, про драгунів, про артилеристів, гвардійців. Але за рамками сьогоднішньої розмови залишилося ще багато категорій. Це і старі служби, це іррегулярні війська, морські піхотинці, які з'явилися за Петра разом із флотом. Далі можна досить багато розповісти про матеріальну частину, обмундирування, озброєння, спорядження. Матеріальна частина це дуже важливо. Тактика, бойове застосування, навчання. Як польова тактика, і участь солдатів у морських битвах, у боях на річках, озерах. Я постараюся у коментарях до ролика дати список літератури. Це буде не у коментарях, це ми підвісимо під ролик. Добре. Тому що ця розповідь у будь-якому випадку має оглядовий характер. Кому цікаво розібратися самостійно – літератури багато. Більшість її доступна в мережі, читайте і насолоджуйтесь. Ну, і хто хоче справді заглибитись, доведеться зайнятися джерелами. Опубліковано багато, а ще більше не опубліковано. Але навіть із опублікованим... Для глибокого розуміння потрібно джерела вивчити. Якщо ви маєте на меті самостійного вивчення, завжди звертайтеся до джерел. Історіографія вам допоможе тільки в тому сенсі, що ми знатимете, про що ваші колеги говорили до вас. Щоб завершити тему за джерелами. Насамперед “Листи та папери Петра Великого”. Це видання, що продовжується. Перший том вийшов 1883 року. Він покриває період від початку Петровського царювання до 1700 року. Зараз вийшли матеріали до 1713 року включно. Тобто, ще майже половина Північної війни не охоплена. Дуже великий масив. Він цікавий як тим, що це кореспонденція Петра вихідна, де він дає вказівки своїм генералам, але це велика кількість вхідних матеріалів. Тобто це реляції, листи генералів, офіцерів, чиновників. Дуже багато цінної інформації. Це робоча документація, де багато цікавих подробиць можна почерпнути. Багато документів епохи було опубліковано з кінця XIX століття. Збірники воєнно-історичних матеріалів, праці Російського воєнно-історичного товариства. Багато полкових історій, які створювалися в останнє царювання. Частина їх писалася досить поверхово, але деякі писалися істориками із залученням великої кількості архівного матеріалу. Ну, і з найсвіжішого, це самі полкові казки, опубліковані Татарниковим. Там матеріали ще не на одне покоління дослідників. Круто. Що в нас буде наступного разу? Можемо поговорити і про мундир. Ми ж реконструктори. Про мундир важливо. Ми тільки-но поговорили про те, як з'явилася нова армія. А наступного разу поговоримо про те, у що вона була одягнена. Дякую. Чекатимемо. На сьогодні все. Бувайте усі. Бувай.

Прикріплення служивого стану до відбування військової повинності

Зайнятий майже весь час свого царювання війною, Петро так само, як і його предки, якщо не більше, потребував прикріплення станів до певної справи, і при ньому прикріплення служивого стану до справ держави було таким самим непорушним принципом, як і в XVII столітті.

Заходи Петра I стосовно служивому стану під час війни мали випадковий характері і лише близько року, коли цар впритул зайнявся «громадянством», починають ставати загальними і систематичними.

Від «старого» у влаштуванні служивого стану при Петра залишилася незмінною колишня закріпаченість служивого стану шляхом особистої служби кожного служивого людини державі. Але в цій закріпаченості змінилася дещо її форма. У перші роки шведської війни дворянська кіннота відбувала ще військову службу на колишніх засадах, але мала значення не головної сили, а лише допоміжної. У році в армії Шереметєва служили, як і раніше, стольники, стряпчі, московські дворяни, мешканці і так далі. У 1712-году через побоювання війни з турками всім цим чинам було наказано спорядитися на службу під новим ім'ям - царедворці. З - років поступово виходять із звернення в документах і указах висловлювання: діти боярські, служиві люди і замінюються запозиченими з Королівства Польського виразом шляхетство, яке, у свою чергу, взято поляками у німців і перероблено зі слова «Geschlecht» - рід. В указі Петра 1712 року весь служивий стан називається шляхетством. Іноземне слово було обрано не тільки за однією пристрастю Петра до іноземних слів, а тому, що в московські часи вираз «дворянин» позначав порівняно дуже невисокий чин, і люди старших служивих, придворних і думних чинів не називали себе дворянами. Останніми роками царювання Петра і за його найближчих наступниках висловлювання «дворянство» і «шляхетство» однаково ходу, але з часів КатериниⅅII слово «шляхетство» зовсім зникає з побутової мови російської.

Отже, дворяни часів Петра Великого на все життя прикріплені до відбування державної служби, як і служиві люди московських часів. Але, залишаючись усе життя прикріпленими до служби, дворяни за Петра несуть цю службу у досить-таки зміненому вигляді. Тепер вони повинні служити в регулярних полках і у флоті і відправляти цивільну службу у всіх тих адміністративних і судових установах, які були перетворені зі старих і виникли знову, причому військова і цивільна служба розмежовуються. Так як служба в Російській армії, у флоті і в нових цивільних установах вимагала деякої освіти, хоча б деяких спеціальних знань, то для дворян була зроблена обов'язковою шкільна підготовка до служби з дитинства.

На дійсну службу дворянин петровських часів зараховувався з п'ятнадцятирічного віку і повинен був починати її неодмінно з «фундаменту», за словами Петра, тобто рядовим (солдатом, рейтаром, драгуном і так далі) в армії або матросом у флоті, унтер-шрейбером або юнкером у цивільних установах. Вчитися належало за законом лише до п'ятнадцяти років, а далі треба було служити, і Петро дуже суворо стежив, щоб шляхетство було при ділі. Іноді він влаштовував огляди всіх дорослих дворян, які перебували й які перебували на службі, і дворянських «недорослей», як іменувалися які досягли узаконеного служби віку дворянські діти. На цих оглядах, що виготовлялися в Москві та Петербурзі, цар іноді особисто розподіляв дворян і недорослей по полицях і школах, власноруч ставлячи у списках «крижі» проти прізвищ тих, які підходили на службу. У 1704-го року Петро сам переглянув у Москві понад 8 000 скликаних туди дворян. Розрядний дяк викликав дворян за іменами, а цар дивився по зошиту і ставив свої позначки.

Крім відбування закордонного вчення, дворянство несло обов'язкову шкільну службу. Закінчивши обов'язкове навчання, дворянин вирушав на службу. Дворянські недорослі «за придатністю» зарахувалися одні – в гвардію, інші – в армійські полки або в «гарнізони». Лейб-гвардійські Преображенський і Семенівський полки складалися виключно з дворян і були своєрідною практичною школою офіцерів для армійських полків. Указом 1714 року було заборонено виробляти в офіцери «з дворянських порід» не служили солдатами в лейб-гвардії.

Прикріплення дворян до цивільної служби

Крім військової служби такою ж обов'язковою обов'язком для шляхетства стає за Петра громадянська служба. Це прикріплення і до цивільної служби було великою новиною шляхетства. У XVI і XVII століттях лише одна військова служба вважалася справжньою службою, і люди служили якщо й обіймали вищі цивільні посади , то виконували їх як тимчасові доручення - це були «справи», «посилки», а чи не служба. За Петра цивільна служба стає однаково почесною і обов'язковою для дворянина, як і військова. Знаючи старовинну нелюбовість служивих людей до «кропивного насіння», Петро наказував «не ставити на докор» проходження цієї служби людям знатних шляхетських прізвищ. У вигляді поступки чванному почуттю шляхетства, що гребував служити поряд з дітьми подьяческими, Петро Великий постановив у 1724 році «в секретарі не з шляхетства не визначати, щоб потім могли в асесори, радники і вище відбуватися», з подьяческого ж звання в чин секретаря у разі виняткових нагород. Як і військова служба, нова цивільна - за новим місцевим управлінням і в нових судах, в колегіях і при Сенаті - вимагала деякої попередньої підготовки. Для цього при столичних канцеляріях, колезьких і сенатських, стали заводити рід шкіл, куди здавали дворянських недорослей для проходження ними таємниць наказного діловодства, юриспруденції, економії та «громадянства», тобто взагалі вчили всім не військовим наукам, знати які необхідно для людини » служби. Генеральним регламентом в 1720-году такі школи, віддані під початок секретарів, було визнано необхідним засновувати при всіх канцеляріях, так щоб при кожній знаходилося в навчанні людей по 6 або 7 шляхетських дітей. Але це погано здійснилося: від цивільної служби шляхетство наполегливо цуралося.

Усвідомлюючи труднощі домогтися добровільного тяжіння шляхетства до цивільної службі, з другого боку - маючи на увазі, що згодом легша служба приваблюватиме більше мисливців, Петро не надав дворянству права вибирати службу на власний розсуд. На оглядах дворян призначали на службу з їхньої «придатності», зовнішньому вигляду, здібностям і за спроможності кожного, причому було встановлено відома пропорція служби у військовому і цивільному відомствах: з кожного прізвища на цивільних посадах могла складатися лише 1/3 готівкових її членів, записаних на службу. Зроблено це було для того, щоб «служивих на морі та на суші не збідніти».

генеральні іменні та порізно;
хто з них до справ годиться і вжито буде і до яких і скільки потім залишиться;
скільки у кого дітей та яких років і надалі хто народиться і помре чоловічої статі”.

Боротьба з ухиленням від служби дворян

У 1721-году всім дворянам, як які перебували на службі, і звільненим, було наказано з'явитися на огляд, які у містах Петербурзької губернії - у Санкт-Петербург, решті - до Москви. Тільки дворяни, що жили і служили у віддаленому Сибіру та Астрахані, були позбавлені явки на огляд. На огляд повинні були з'явитися всі, хто був на колишніх оглядах і навіть усі ті, хто в провінціях знаходився біля справ. Щоб справи без прийшли не зупинилися, дворяни були поділені на дві зміни: одна зміна повинна була прибути в Петербург або Москву в грудні року, інша - в березні року. Цей огляд дозволив герольдмейстеру поповнити і виправити всі попередні списки дворян і скласти нові. Головною турботою герольдмейстера стала боротьба із старим ухиленням дворян від служби. Заходи проти цього вживалися звичайнісінькі. У році було оголошено, що дворяни, які не з'явилися на огляд до Москви до зазначеного терміну, а також і воєводи, які «чинять їм понорівку», будуть страчені. Смертних страт однак не було, і уряд як цього разу, так і пізніше за неявку відбирав тільки маєтки. У році з тих, хто не з'явився на службу, брали штраф, призначивши останній термін явки, після якого було наказано тих, хто не з'явився «бити плети, заслати в Азов, і села їх відписати на государя». Але ці круті заходи не допомогли.

У роки імена тих, хто не з'явився на огляд до Петербурга, в попередньому році було наказано надрукувати, розіслати по губерніях, містах і знатних селах і прибити всюди на стовпах, щоб усі знали, хто ховається від служби, і знали, на кого доносити. Особливо старанно розшукували фіскали. Але незважаючи і на такі суворі заходи, кількість дворян, які вміли шляхом роздачі хабарів та іншими хитрощами ухилятися від служби, було значно.

Табель про ранги

Указом 16 (27) січня року Петро оголошує службову заслугу, виражену у чині, джерелом шляхетського благородства. Нова організація цивільної служби та прирівняння її до військової у сенсі обов'язковості для шляхетства створювала потреба нового чиновного устрою й у сфері державної служби. Це було досягнуто встановленням 24 січня (4 лютого) року «Табеля про ранги». У цьому табелі всі посади було розподілено по три паралельних ряди: сухопутні та морські військові, цивільні та придворні. Кожен із цих рядів ділився на 14 рангів, чи класів. Ряд військових посад починається, йдучи згори, генерал-фельдмаршалом і закінчується фендриком. Цим сухопутним посадам відповідають у флоті генерал-адмірал на чолі низки та корабельний комісар наприкінці. На чолі цивільних рангів стоїть канцлер, за ним - дійсний таємний радник, а внизу - провінційні секретарі (13 клас) і колезькі реєстратори (14 клас). «Табель про ранги» створював переворот у службової ієрархії, а й у основах самого шляхетства. Поставивши основою розподілу на чини посаду, замещавшуюся шляхом досягнення з особистим якостям і з особистої придатності особи, у неї вступника, Табель про ранги скасував зовсім старовинне розподіл з урахуванням родовитості і походження і викорінювала всяке значення аристократизму у російському державному ладі. Тепер кожен, досягнувши особистими заслугами відомого чину, ставав на відповідну посаду, і, не пройшовши службових сходів із нижніх чинів, ніхто не міг досягти вищих. Служба, особиста заслуга стають джерелом шляхетства. У пунктах, якими супроводжувався Табель про ранги, це було дуже точно. Там сказано, що всі службовці перших восьми рангів (не нижче майора і колезького асесора) з потомством своїм зараховуються до кращого старшого дворянства. У пункті 8 наголошується, що, хоча синам російського знатного дворянства і відкривається для знатної їх породи вільний доступ до двору, і бажано, щоб вони від інших у всякому разі гідно відрізнялися, проте за це нікому з них ніякого рангу не дається, поки вони государю та вітчизні послуг не покажуть і за характеру (тобто державного становища, вираженого у чині і посади) не отримають. Табель-о-рангах відкривав далі широкий шлях до дворянства для людей всіх класів, раз ці люди потрапляли на військову та цивільну службу і особистими заслугами висувалися вперед. З огляду на це кінцевим результатом дії Табеля про ранги і була остаточна заміна старовинної аристократичної ієрархії породи новою бюрократичною ієрархією заслуги і вислуги.

Щоб підняти в очах оточуючих значення своїх неродових сподвижників, Петро став шанувати їх іноземними титулами. Меншиков був зведений в 1707 році в сан найсвітлішого князя, а перед тим, за клопотанням царя, був зроблений князем Священної Римської імперії. Боярин Ф. А. Головін теж спочатку був зведений імператором Леопольдом I у графській Римській імперії гідність.

Разом із титулами Петро, за прикладом Заходу, став утверджувати герби дворян та видавати грамоти на дворянство. Герби, втім, ще XVII столітті стали великою модою серед боярства, отже Петро лише узаконив цю схильність, заведену під впливом польського шляхетства.

За прикладом Заходу було засновано року і перший орден у Росії - «кавалерія» Св. апостола Андрія Первозванного, як вищий знаквідмінності. Вкотре придбане службою дворянське гідність із часів Петра передається у спадок, як надане за вислугу, що теж новиною, невідомої XVII столітті, коли, за словами Котошихіна, дворянство, як станову гідність, «не давалося нікому». "Так, по табелі про ранги,- говорив професор О.Романович-Славатинський, - сходи в чотирнадцять сходинок відокремлювали кожного плебея від перших сановників держави, і ніщо не забороняло кожній обдарованій людині, переступивши ці щаблі, дістатись перших ступенів у державі; вона широко відчинила двері, через які за допомогою чину «підлі» члени товариства могли «облагородитися» і увійти до лав шляхетства».

Указ про єдиноспадок

Шляхетство часів Петра Великого продовжувало, як і раніше, користуватися правом землеволодіння, але, коли змінилися основи цього права, змінився і характер самого землеволодіння: роздача казенних земель у помісне володіння припинилася сама собою, щойно остаточно встановився новий характер дворянської служби, як тільки ця служба, зосередившись у регулярних полицях, втратила свій колишній ополченський характер. Помісна роздача замінилася тоді наданням населених і ненаселених земель у повну власність, але не як платня за службу, а в нагороду за подвиги на службі. Цим самим закріпилося злиття, що склалося вже в XVII столітті в одне вотчин і маєтків. У своєму законі «Про рухомий і нерухомий маєток і про єдиноспадок», виданий 23 березня (3 квітня) року, Петро не робив жодної різниці між цими двома старовинними формами служивого землеволодіння, говорячи тільки про нерухомий маєток і розуміючи під цим виразом і помісні та вотчинні землі.

Зміст указу про єдиноспадкування полягають у тому, що землевласник, який має синів, міг заповідати все своє нерухоме майно одному з них, якому хотів, але неодмінно лише одному. Якщо землевласник помирав без заповіту, все нерухоме майно переходило за законом одного старшому сину. Якщо землевласник не мав синів, то міг заповідати свій маєток комусь із своїх ближніх або далеких родичівкому хотів, але неодмінно комусь одному. У разі, якщо він помирав без заповіту, маєток переходив до найближчого родича. Коли померлий виявлявся останнім у роді, він міг заповідати нерухоме майно однієї з дочок-дівчат, заміжньої, вдовині, кому хотів, але неодмінно однієї. Нерухоме майно переходило до старшої із заміжніх доньок, причому чоловік чи наречений зобов'язувалися прийняти прізвище останнього власника.

Закон про єдиноспадкування стосувався, втім, не одного шляхетства, але всіх «підданих, якого чину та гідності вони не є». Заборонялося закладати і продавати не лише вотчини та маєтки, а й двори, лавки, взагалі всяке нерухоме майно. Роз'яснюючи, як завжди, в указі новий закон, Петро вказує, перш за все, на те, що «Якщо нерухоме буде завжди одному синові, а іншим тільки рухоме, то державні доходи будуть справнішими, бо з великого завжди пан задоволенішим буде, хоча помалу візьме, і один будинок буде, а не п'ять, і може краще пільгувати підданих, а не розоряти»..

Указ про єдиноспадкування проіснував недовго. Він викликав надто велике невдоволення в дворянському середовищі, і шляхетство всіляко намагалося обійти його: батьки продавали частину сіл, щоб залишити гроші молодшим синам, зобов'язували єдиноспадкоємця присягою сплатити молодшим братам їхню частину спадщини грошима. У доповіді, поданій Сенатом в році імператриці Ганні Іоаннівні, вказувалося, що закон про єдиноспадкування викликає серед членів дворянських сімей «ненависті і сварки і тривалі позови з великим для обох сторін збитком і руйнуванням, і відомо є, що не тільки деякі рідні родичі між собою, а й батьків діти побивають до смерті». Імператриця Ганна скасувала закон про єдиноспадкування, але зберегла одну істотну його межу. Указом, що скасовував єдиний спадок, наказувалося «надалі, як маєтки, так і вотчини, називати одно одне нерухоме маєток - вотчина; і батькам і матерям дітей своїх ділити по Уложенню всім однаково, так само і за дочками в посаг давати як і раніше».

У XVII столітті і раніше служиві люди, що осіли по повітах Московської держави, жили досить згуртованою громадським життям, що створилася біля тієї справи, яку вони мали відбувати «навіть до смерті». Військова служба збирала їх у деяких випадках групами, коли кожній доводилося влаштовуватися самій у собі, щоб усім разом відбути огляд, вибрати губного старосту, приготуватися до походу, вибрати депутатів на Земський собор і т. д. Нарешті, самі полки московської армії складалися кожен з дворян однієї місцевості, отже сусіди служили у одному загоні.

Корпоративність дворянства

За Петра Великого ці початки громадської організаціїу деяких відносинах перестали існувати, в інших набули подальшого розвитку. Зникла сусідська порука один по одному у справній явці на службу, припинилася сама служба сусідів в одному полку, припинилися вибори «окладчиків», які під наглядом надісланого з Москви. великої людинизбирали відомості про службу кожного дворянина і на підставі цих відомостей робили розверстку помісних дач і грошової платні, коли воно належало. Але старовинною здатністю служивих людей діяти спільно, або, як заведено говорити, корпоративно, Петро скористався, щоб покласти на місцеве дворянство певну участь у місцевому самоврядуванні та зборі державних повинностей. У 1702 році відбулося скасування губних старост. Після реформи губернської адміністрації в 1719 місцеве дворянство обирало з 1724 комісарів від землі і спостерігало за їх діяльністю. Комісари повинні були щороку давати звіт у своїй діяльності повітовому дворянському суспільству, яке їх обрало і за помічені несправності та зловживання могло покарати винних суду і навіть покарати: штрафом або навіть конфіскацією маєтку.

Все це були жалюгідні залишки колишньої корпоративної об'єднаності місцевого дворянства. Воно бере участь тепер у місцевій роботі далеко не в повному складі, тому що більшість членів його служить, розсіяна по всьому просторі імперії. Вдома, на місцях, живуть лише старі та малі та дуже рідкісні відпускні.

Результати станової політики Петра Великого

Таким чином, новий пристрій, нові способи та прийоми служби зруйнували колишні місцеві корпоративні організації дворянства. Ця зміна, на думку В. О. Ключевського, «була, можливо, найважливішою для долі Росії як держави».Регулярні полки петровської армії не одностанові, а розносовісні і не мають жодного корпоративного зв'язку з місцевими світами, тому що складаються з осіб, набраних взброд звідусіль і рідко повертаються на батьківщину.

Місце колишнього боярства зайняв «генералітет», що з осіб перших чотирьох класів. У цьому «генералітеті» особиста вислуга безнадійно перемішала представників колишньої родової знаті, людей піднятих службою та заслугою з самих низів провінційного дворянства, що висунулися з інших громадських угруповань, іноземців, які наїхали в Росію «на лов щастя та чинів». Під сильною рукою Петра генералітет був нерозділеним і покірним виконавцем волі і настанов монарха.

Законодавчі заходи Петра, не розширюючи скільки-небудь суттєво станових прав шляхетства, виразно і істотно змінили форми того обов'язку, що лежала на служивих людях. Військова справа, що була в московські часи обов'язком служивих людей, стає тепер обов'язком всіх верств населення. Нижчі верстви постачають солдатів і матросів, дворяни, як і раніше продовжуючи служити поголовно, але маючи можливість легше проходити в чини завдяки шкільній підготовці, що отримується вдома, стають на чолі збройної маси і керують її діями і військовим навчанням. Далі, у московський час одні й самі люди несли службу і військову і громадянську, за Петра обидві служби суворо розмежовуються, і частина шляхетства повинна присвячувати себе виключно цивільної службі. Потім, дворянин петровських часів, як і раніше, має виняткове право землеволодіння, але внаслідок указів про єдиноспадкування і про ревізію він робиться зобов'язаним управителем своїх нерухомих майн, відповідальним перед скарбницею за податну справність своїх селян і за тишу та спокій у своїх селах. Дворянство має тепер ще на підготовку до служби вчитися і набувати ряд спеціальних знань.

З іншого боку, давши служивому класу загальну назву шляхетства, Петро присвоїв дворянському звання значення почесної шляхетної гідності, дарував дворянству герби і титули, але разом з тим зруйнував колишню замкнутість служилого класу, дійсне «шляхетність» його членів, відкривши шляхом та вислуги рангах, широкий доступ у середовище шляхетства людям інших станів, законом про єдиноспадкування відкрив вихід з дворянства в купці і духовенство тим, які хотіли цього. Цей пункт табеля про ранги призвів до того, що у XVIII столітті найкращі прізвища старовинних служивих людей загубилися у масі дворян нового, службового походження. Дворянство Росії, так би мовити, демократизувалося: із стану, правничий та переваги якого визначалися походженням, воно стає станом військово-бюрократичною, правничий та переваги якого створює і спадково визначає державна служба.

Так нагорі суспільного поділу громадян Росії утворився привілейований землеробський шар, що постачає, так би мовити, командний склад для армії громадян, які творять своєю працею державне багатство. Поки що цей клас прикріплений до служби і науки і тим посиленим працею, що він несе, виправдовує, можна сказати, ті великі переваги, які має. Події після смерті Петра показують, що шляхетство, поповнюючи гвардію та урядові канцелярії, - сила, з думкою та настроєм якої має вважатися уряд. Після Петра генералітет і гвардія, тобто шляхетство, яке перебуває на службі, навіть «роблять уряд» шляхом палацових переворотів, користуючись недосконалістю закону про престолонаслідування.

Зосередивши у своїх руках землю, маючи у своєму розпорядженні працю селян, шляхетство відчуло себе великою суспільною і політичною силою, але вже не стільки служивою, скільки землевласником. Тому воно починає прагнути звільнення себе від тягарів підневільної кріпосної служби державі, зі збереженням, проте, всіх прав, якими уряд думав забезпечити працездатність шляхетства.

(продовження)

1. Заходи щодо станів. Проведені Петром Великим заходи щодо станів багатьом здаються повною реформою всього суспільного устрою; насправді ж Петро не змінив основного стану станів у державі і не зняв із них колишніх станових повинностей. Він дав лише нову організацію державним повинностям різних станів, чому трохи змінилася і організація самих станів, отримавши велику визначеність. Лише нечисленне на Русі міський стан істотно змінило своє становище завдяки винятковим турботам Петра про його розвиток. Розгляд законодавчих заходів щодо окремих станів покаже нам справедливість висловленого становища.

Дворянство XVII в., як ми мали нагоду показати, було вищим суспільним класом; воно було зобов'язане державі особистою, переважно військовою службою та у відплату за неї користувалося правом особистого землеволодіння (вотчинного та помісного); з вимиранням старого боярства дворянство набувало дедалі більшого адміністративного значення; із нього виходила майже вся московська адміністрація. Таким чином, дворяни були до Петра класом військовим, адміністративним та землевласником. Але як військовий клас дворянство XVII в. не задовольняло вже потреб часу, тому що безладні дворянські ополчення не могли боротися з регулярними військами європейськими; у той же час дворянські війська відрізнялися поганою рухливістю, повільно збиралися: з успіхом вони могли нести лише місцеву оборонну службу на кордонах. Московський уряд тому став заводити XVII в. регулярні полки, набираючи в них солдатів вербуванням з людей, що «гуляють» (але й ці полки мали свої недоліки). Вони дворянство було вже як офіцерів. Таким чином, військова повинность дворянства вже до Петра потребувала перебудови. Як адміністратори допетровські дворяни не мали ніякої спеціальної підготовки і не залишалися постійно на цивільних посадах, тому що не існувало тоді і поділу військових і цивільних посад. Якщо, в такий спосіб, дворянські повинності державі організовані були незадовільно, то дворянське землеволодіння, навпаки, що далі, тим паче розвивалося. Дворяни наприкінці XVII ст. (1676 р.) досягли права успадковувати маєтку згідно із законом, як раніше успадковували їх за звичаєм; з іншого боку, влада поміщиків над селянами зростала і більше, – дворяни цілком зрівняли своїх селян із холопами, посадженими на ріллю («задворні люди»).

Петро задався думкою дати кращу організацію службі дворян і досяг цього таким чином: він зі страшною строгістю залучав дворян до відбування державної служби і, як раніше, вимагав безстрокової служби, доки не вистачало сил. Дворяни повинні були служити в армії та флоті; не більше однієї третини від кожного «прізвища» допускалося до цивільної служби, яка за Петра відокремилася від військової. Підростаючих дворян вимагали на огляди, які часто виробляв сам государ у Москві чи Петербурзі. На оглядах або визначали той чи інший рід служби, або посилали вчитися в російські та закордонні школи. Початкова освіта зроблено було обов'язковим всім молодих дворян (за указами 1714 і 1723 рр.). Вони мали до 15 років навчитися грамоті, цифірі та геометрії в спеціально для того влаштованих школах при монастирях і архієрейських будинках. Той, хто ухилявся від обов'язкового навчання, втрачав право одружуватися. Поступаючи на службу, дворянин робився солдатом гвардії чи навіть армії. Він служив разом із людьми з нижчих класів суспільства, які надходили рекрутськими наборами. Від його особистих здібностей та старанності залежало вибитися в офіцери; особиста заслуга висувала в офіцери та простого селянина-солдата. Жоден дворянин було стати офіцером, а то й солдатом; але всякий офіцер, хто б він не був за походженням, ставав дворянином.

Так цілком свідомо Петро поставив основою служби особисту вислугу замість старої основи – родовитості. Але це було новиною, особиста вислуга визнавалася вже у XVII в.; Петро дав їй лише остаточну перевагу, і це поповнило лави дворянства новими дворянськими пологами. Уся маса дворян, що служили, була поставлена в пряме підпорядкування Сенату замість колишнього Розрядного наказу, і Сенат відав дворянство через особливого чиновника «герольдмейстера». Колишні дворянські «чини» було знищено (передусім були становими групами: дворяни московські, городові, діти боярські); замість них з'явилися сходи службових чинів (власне, посад), визначені відомою «Табеллю про ранги» 1722 р. Насамперед приналежність до відомого чину обумовлювалася походженням людини, за Петра стала обумовлюватися особистими заслугами. Поза службовими посадами всі дворяни злилися в одну суцільну масу і отримали загальну назву шляхетства (здається, з 1712 р.).

Табель про ранги (оригінал)

Отже, служба дворян стала правильніше і важче; вступаючи в полки, вони відривалися від місцевості, були регулярним військом, служили без перерв, з рідкісними відпустками додому, і не могли легко ховатися від служби. Змінилася, словом, організація державної повинності дворян, але істота повинності (військової та адміністративної) залишилася незмінною.

Натомість міцнішою стала винагорода за службу. При Петра не бачимо роздачі маєтків служивим людям; якщо комусь дається земля, то вотчину, т. е. в спадкову власність. Мало того, законодавство Петра перетворило і старі маєтки на вотчини, розширивши право розпорядження ними. При Петра закон не знає різницю між помісним і вотчинним володінням: воно відрізняється лише з походження. Хто може довести право власності на землю, той вотчинник; хто пам'ятає, що його спадкова земля належить державі та віддана її предкам у володіння, той поміщик. Але, перетворивши законом маєтку на вотчини, Петро на вотчини дивився як у маєтки, вважаючи їх володіннями, що у інтересах держави. Насамперед для державної користі заборонялося дробити маєтку під час передачі в потомство. Тепер Петро у тих самих видах поширив це правило і вотчини. Указом 1714 (березня 23-го) він заборонив дворянам дробити земельні володіння при заповіті синам. «Хто має кілька синів, може віддати нерухоме одному з них, комусь хоче», – казав указ. Лише тоді, коли не було заповіту, успадковував старший син; тому деякі дослідники дещо неправильно називають закон Петра про єдиноспадкування законом про майорату. Цей закон, що дотримувався дворянством щодо маєтків, викликав сильну протидію, коли було перенесено на вотчини. Почалися зловживання, обхід закону, «ненависті та сварки» у дворянських сім'ях, – і в 1731 р. імператриця Анна скасувала закон Петра і разом знищила всяку різницю вотчин і маєтків. Але цим останнім розпорядженням вона закінчила лише те, що визнав Петро, через труднощі служби який дав дворянству більше прав маєтку.

Але крім розширення землевласникських прав, які зробили міцнішим володіння маєтками, дворянство за Петра міцніше заволоділо і селянами. Це питання про ставлення дворян до селян приводить нас до спільному питаннюпро становище останніх за Петра I.

Шановні гості! Якщо вам сподобався наш проект, ви можете підтримати його невеликою сумою грошей через форму нижче. Ваша пожертва дозволить нам перевести сайт на якісніший сервер і залучити одного-двох співробітників для більш швидкого розміщення наявної у нас маси історичних, філософських та літературних матеріалів. Прохання робити перекази через карту, а не Яндекс-гроші.

ВИННА МОНОПОЛІЯ у Росії, виняткове право держави на виробництво та/або продаж спиртних напоїв. Охоплює все виробництво спирту та спиртних напоїв або його окремі стадії (виробництво сирого спирту, його очищення), особливо часто оптову та роздрібну торгівлю, іноді розпивальний продаж. Елементи винної монополії відомі з 1470-х років.

У 1650-х роках - 1794 вона поєднувалася з винними відкупами, у 1819-27 роках переважала, потім винну монополію змінили винні відкупи, які, у свою чергу, в 1847 замінили акцизно-відкупним комісіонерством.

Внутрішня діяльність Петра з 1700 року

У 1863 році запроваджено вільний продаж «питів» (стягнення податку стало здійснюватися у формі акцизу). Винна монополія знову введена на продаж спирту, вина та горілчаних виробів у 1895 році, спочатку в 4 губерніях, до початку 20 століття - повсюдно (закон про винну монополію видано в 1894 році на настійну вимогу С. С. А.).

Ю. Вітте, підготовку розпочато І. А. Вишнеградським). Продаж алкогольної продукції здійснювали казенні винні крамниці, а також приватні заклади, які купували «пиття» з місць казенної торгівлі. Винокуріння, як і раніше, здійснювалося на приватних підприємствах, одночасно розширювалася мережа казенних ректифікаційних заводів.

Винна монополія повинна була збільшити державні доходи, підвищити якість спиртних напоїв (вводилася обов'язкова ректифікація спирту) і призвести до покращення «народної моральності» (продаж алкогольної продукції за речі та під заставу заборонено, кількість місць її збуту та час їхньої роботи обмежені). були сприяти і опікунки, що створювалися Міністерством фінансів про народну тверезість.

Винну монополію здійснювало Головне управління неокладних зборів та казенного продажу питв Міністерства фінансів, на місцях його окружні управління на чолі з окружними інспекторами.

Обсяги виробництва спирту Росії зросли з 3665,4 мільйонів літрів у 1894 року до 9077,4 мільйонів літрів у 1913, питний дохід став важливим джерелом поповнення бюджету: 85 мільйонів рублів (11% бюджетних доходів) 1900; 750 мільйонів рублів (22,1%) у 1913. З початком 1-ї світової війни винна монополія фактично припинила діяти, оскільки продаж горілки був заборонений на період мобілізації військ, а потім і на весь час війни; спирт відпускався на вимогу установ, а також для збереження гуральні вивозився на експорт через Архангельський порт.

У СРСР діяла абсолютна винна монополія: виробництво та продаж усіх алкогольних напоївпровадилися державними підприємствами. У Російської Федераціївиробництво та продаж алкогольних напоїв здійснюються на комерційних засадах.

Російське дворянство у першій половині XVIII століття

Цей розділ охоплює час правління імператора Петра I і Епоху палацових переворотів, що тривала від смерті імператора Петра Великого до 1762 року.

Дворянство за Петра IПравління Петра - 1682-1725 гг.

— можна позначити як період перетворення дворянства на повноцінний стан, що відбувається одночасно з його закріпачення та збільшенням залежності від держави. Процес складання дворянства як єдиного стану полягає в поступовому здобутті станових прав та привілеїв.

Цей указ став важливою віхою історія російського дворянства. Їм було законодавчо оформлено рівність вотчини та маєтку як форм нерухомості, тобто. відбулося злиття цих двох форм феодальної земельної власності. З цього моменту земельні володіння не підлягали поділу між усіма спадкоємцями померлого, а діставалися одному із синів на вибір заповідача.

Становище дворянства за Петра I Великого

Цілком очевидно, що інші, на думку законодавця, втративши джерело доходів, мали спрямувати на государеву службу.

У зв'язку з цим більшість дослідників вважають, що залучення дворян до служби чи якоїсь іншої корисної держави діяльності було основною метою цього указу. Інші вважають, що Петро хотів звернути частину дворянства в третій стан.

Треті - що імператор дбав про збереження самого дворянства і навіть прагнув перетворення його на подобу західноєвропейської аристократії.

Четверті, навпаки, переконані в антидворянській спрямованості цього указу. Цей указ, що мав багато прогресивних рис, викликав невдоволення серед вищого стану.

До того ж, як і багато нормативних актів петровської епохи, він був недостатньо добре розроблений. Невизначеність формулювань породжувала складність у виконанні указу. Ось що зазначає Ключевський з цього приводу: "Він погано оброблений, не передбачає багатьох випадків, дає неясні визначення, що допускають суперечливі тлумачення: в 1-му пункті рішуче забороняє відчуження нерухомих майнов, а в 12-му передбачає та нормує їх продаж по потребі; різку різницю у порядку наслідування рухомих і нерухомих майна, не вказує, що розуміти під тими та іншими, а це породжувало непорозуміння та зловживання”.

Ці недоліки викликали неодноразові роз'яснення у наступних указах Петра. До 1725 указ був підданий значному доопрацюванню, що допускала значні відступи від первісної редакції. Але все одно, на думку В. О. Ключевського: "Закон 1714, не досягнувши припущених цілей, тільки вніс у землевласникське середовище плутанину відносин і господарський розлад".

Як вважають деякі історики, Указ про єдиноспадкування створювався з метою залучення дворян на службу.

Але, попри це, Петро постійно стикався з небажанням служити. Це пояснюється тим, що служба при цьому імператору була не тільки обов'язковою, а й безстроковою, довічною. Раз у раз Петро отримував звістки про десятки і сотні дворян, які ховаються від служби чи навчання у своїх маєтках. У боротьбі з цим явищем Петро був нещадний. Так, в указі Сенату говорилося: "Хто приховує від служби, оголосить у народі, хто такого знайде або сповістить, тому віддати всі села того, хто ховався".

Боровся Петро як покараннями, а й законодавчо створюючи нову систему служби. Найважливішим ознакою придатності до служби Петро вважав професійну підготовку дворянина, його освіту. У січні 1714 року була заборона одружуватися дворянським синам, які мають хоча б початкової освіти.

Дворянин без освіти позбавлявся можливості обіймати командні посади в армії та керівні у цивільному управлінні. Петро був переконаний, що почесне походження не може бути підставою для успішної кар'єри, тому в лютому 1712 було вказано не виробляти в офіцери дворян, які не служили солдатами, тобто не отримали необхідної виучки.

Ставлення Петра до проблеми взаємовідносин різних соціальних груп між собою і державою повною мірою виявилося в ході Податної реформи, що почалася в 1718 році. Практично від початку від оподаткування було звільнено дворянство, чим юридично закріпилася одна з його найважливіших привілеїв.

Але й тут виникали проблеми, оскільки відрізнити дворянина від недворянина було не так просто. У допетровську епоху не було практики надання дворянства з супутнім юридичним та документальним оформленням. Отже, практично основною ознакою приналежності до дворянству під час податної реформи виступало реальне службове становище, тобто.

служба в армії в офіцерському чині або на цивільній службі на досить високій посаді, а також наявність маєтку з селянами-кріпаками.

Петро особисто брав участь у редагуванні цього указу, основою якого лягли запозичення з " розкладів чинів " французького, прусського, шведського і датського королівств. Всі чини "Табелі про ранги" поділялися на три типи: військові, статські (цивільні) та придворні та ділилися на чотирнадцять класів. До кожного класу приписувався свій чин. Чин - службове та громадське становище, встановлене при цивільній та військовій службі. Хоча деякі історики розглядали чин як посаду.

Петровська "Табель", визначаючи місце в ієрархії державної служби, до певної міри давала можливість висунутись талановитим людям з нижчих станів. Усі, отримали 8 перших рангів по статському чи придворному відомству, зараховуються до спадковому дворянству, " хоча і низької породи були " , тобто. незалежно від свого походження. На військовій службі цей титул надавав при чині нижчого XIV класу. Таким чином Петро I висловлював свою перевагу військовій службі, ніж статській.

Причому дворянське звання поширюється лише на дітей, народжених вже після одержання батьком цього чину; якщо після отримання чину дітей у нього не народиться, він може просити про надання дворянства одному з раніше народжених його дітей. При введенні в дію табелів про ранги стародавні російські чини — бояри, окольничі та інші — були формально скасовані, але пожалування цими чинами припинилося. Видання табелі мало істотний вплив і на службовий розпорядок і на історичні долі дворянського стану.

Єдиним регулятором служби стала особиста вислуга; "батьківська честь", порода, втратила в цьому відношенні будь-яке значення. Військова служба була відокремлена від цивільної та придворної. Було узаконено придбання дворянства вислугою відомого чину і пожалуванням монарха, що вплинуло на демократизацію дворянського класу, закріплення служивого характеру дворянства і розшарування дворянської маси нові групи — дворянства спадкового і особистого.

Дворянство в епоху палацових переворотів

Епохою палацових переворотів прийнято називати період з 1725 по 1762 рік, коли в Російській імперії верховна влада переходила до іншого правителя переважно шляхом переворотів, які відбувалися дворянськими угрупованнями за підтримки та безпосередньої участі гвардії.

За ці чотири десятиліття на престолі змінилося вісім правителів.

Незважаючи на часту зміну монархів, виразно проступає головна лінія урядової політики - подальше посилення позиції дворянського стану.

У одному урядовому указі дворянство називалося “головним у державі членом". Російське дворянство отримувало пільгу за льготой.

Тепер офіцерський чин дворянських дітей зростав разом із самими дітьми: досягнувши повноліття, вони автоматично ставали офіцерами. Термін служби дворян обмежувався 25 роками. Багато дворян отримали право зовсім не служити, почастішали відпустки дворян для управління своїми маєтками. Скасовано всі обмеження за будь-яких угод з дворянськими маєтками. Тим дворянам, які активно сприяли утвердженню на троні будь-якої царюючої особи, безоплатно скаржилися землі, селяни та казенні заводи.

Дворяни отримали виняткове право винокуріння. На користь дворян було скасовано стягування внутрішніх мит.

У правління Катерини I було засновано Верховну таємну раду (1726). Він отримав великі повноваження: право призначати найвищих чиновників, знати фінансами, керувати діяльністю Сенату, Синоду та колегій. До його складу увійшли найбільш помітні представники старих почесних пологів, такі як Меншиков, Толстой, Головкін, Апраксин, Остерман і Голіцин.

Після смерті Катерини I саме ця Рада ухвалила рішення про запрошення на трон російської герцогині курляндської Анни Іванівни. Його члени направили їй "кондиції" (умови), покликані обмежити самодержавну царську владу. Згідно з "кондиціями", майбутня імператриця зобов'язувалася без погодження з Верховною таємною радою не призначати вищих посадових осіб, не вирішувати питань про війну та мир, не розпоряджатися державними фінансами та ін.

Тільки після того, як Ганна підписала їх, їй дозволили зайняти престол. Однак, як не намагалися верховники приховати свій план обмеження царської влади, про це стало відомо широким верствам дворянства, яке вже так багато отримало від цієї влади і сподівалося отримати ще більше. Серед дворянства розгорнулося широке опозиційне рух.

Кондиції обмежували самодержавство, але не на користь дворянства, а на користь його аристократичної верхівки, що засідала у Верховній таємній раді.

Настрої рядового шляхетства добре передавалися в одній із записок, що ходила по руках: "Боже, збережи, щоб не стало замість одного самодержавного государя десяти самовладних і сильних прізвищ!". На прийомі в імператриці 25 лютого 1730 року опозиціонери прямо звернулися до Ганни з проханням прийняти престол таким, яким він є, а надіслані Верховною таємною радою умови знищити.

Після цього імператриця публічно надірвала документ і кинула на підлогу. Гвардія і тут була напоготові, висловивши своє повне схвалення збереження самодержавної царської влади. Правління імператриці Анни тривало 10 років (1730-1740).

У цей час до Росії приїхало безліч німецьких дворян, і в країні встановилося цілковите засилля іноземців. Імператриця ж у всьому покладалася на свого улюбленця Бірона.

Цей час охрестили "біронівщиною", бо Бірон, людина корислива і бездарна, уособлювала собою всі темні сторони правителів тогочасного часу: нестримне свавілля, казнокрадство, безглузда жорстокість. Проблема “біронівщини” неодноразово привертала увагу істориків. Досі зберігаються суперечливі оцінки державної діяльності Ганни Іванівни.

Одні історики говорять про те, що саме за її правління "німці посипалися в Росію точно сміття з дірявого мішка", інші сходяться на думці, що іноземці з'явилися в Росії ще задовго до царювання Ганни, і їх кількість ніколи не була жахливою для російського народу .

Іноземні спеціалісти приїжджали працювати до Росії ще до Петра Великого. Багато наказів Ганни Іванівни були направлені на захист інтересів іноземців, а навпаки, захищали честь росіян. Приміром, саме за Ганні було усунуто різницю у жалуванні: іноземці перестали отримувати вдвічі більше, ніж росіяни.

Таким чином, "біронівщина" не ставила іноземців у якісь особливі умови. Російських дворян турбувало не "засилля іноземців", а посилення при Ганні Іоанівні безконтрольної влади і іноземних, і російських "сильних персон", олігархічні домагання частини знаті.

У центрі боротьби, що йшла всередині дворянського стану, стояло, отже, не національне, а політичне питання. Сама Ганна Іванівна брала активну участь у управлінні державою.

Під час її правління дворянству було повернуто право розпорядження вотчинами, яке дозволяло при спадкуванні ділити свої маєтки між дітьми. Відтепер усі маєтки визнавали повною власністю своїх власників.

Збір подушної податі з кріпаків було передано їх власникам. У 1731 уряд Анни Іванівни відреагувало на численні дворянські вимоги, заснувавши Військову комісію, яка Маніфестом 1736 обмежила термін служби 25 роками.

Крім того, дворянин, який мав кількох синів, мав право залишити одного з них для управління маєтком, тим самим звільнивши його від служби.

Таким чином, можна зробити висновок, що в цілому абсолютистська держава проводила продворянську політику, роблячи дворянство її соціальною опорою.

p align="justify"> Важливі перетворення у сфері дворянського стану відбулися в правління Єлизавети Петрівни - 1741 - 1761 гг. Після Петра, на час Єлизавети, дворянству поліпшили умови побуту: було полегшено повинності державі, відбулася ліквідація тих обмежень, які лежали з його майнових правах, і дворянство отримало більшу, ніж колись, владу селянами.

За Єлизавети успіхи дворянства тривали і у сфері його майнових прав, і у відношенні до селян. Лише довгострокова обов'язкова служба залишилася незмінною. У 1746 році з'явився указ Єлизавети, який забороняв будь-кому, крім дворян, купувати селян. Таким чином, одне дворянство могло мати селян та нерухомі маєтки. Це право, будучи присвоєне лише одному стану, перетворювалося тепер на становий привілей, різкою рисою відокремлювало привілейованого дворянина від людей нижчих класів.

Дарувавши цей привілей дворянству, уряд Єлизавети, природно, став дбати, щоб привілейованим становищем користувалися особи лише з права і заслужено.

Звідси низка урядових турбот про те, щоб визначити ясніше і замкнути дворянський клас. З часів Петра пішло розподіл дворянства на спадкове та особисте. Указами Єлизавети особисте дворянство, тобто.

своїми заслугами досягло дворянського титулу позбавлено права купувати людей і землі.

Так припинялася можливість особистого дворянства користуватися пільгами спадкового дворянського стану. Дворяни за родом ставали окремо від дворян по службі. Але серед дворянства, котрий користувався усіма правами і пільгами, держава прагнуло вивести всіх тих людей, дворянське походження яких було сумнівно.

Дворянином стали вважати лише того, хто міг довести своє дворянство. Всіми зазначеними заходами Єлизавета перетворила дворянство зі стану, відмітною ознакою якого служили державні повинності, стало перетворюватися на стан, відзнакою якого робилися особливі виняткові права: володіння землею та людьми. Інакше висловлюючись, дворянство ставало привілейованим станом у державі, спадковим і замкнутим.

То справді був дуже важливий крок у історичному розвитку російського дворянства. Однак для звільнення дворян від обов'язкової служби час ще не настав. Досі прагнення будь-яким способом уникнути служби не зменшувалося.

Це і спричинило відмову Єлизавети у зменшенні терміну служби та її скасування. Оскільки існувала загроза залишитись без службовців.

Слід зазначити і заснування Дворянського банку 1754 року.

Цей банк забезпечував дворянству недорогий кредит (6% на рік) у досить великих сумах (до 10 000 рублів) під заставу дорогоцінних металів, каміння, маєтків.

Для спрощення процедури оцінки майна дворянина було прийнято враховувати не розміри маєтку чи площу орних земель, а кількість кріпаків. Одна душа чоловічої статі оцінили в 10 рублів. Безумовно, створення дворянського банку розглядалося як спосіб стимуляції торгівлі та підтримки дворянства.

Однак фактично установа цього банку стала новою віхою у розвитку інституту кріпацтва. Дворянство набуло ще однієї форми розпорядження кріпаками, причому держава законодавчо встановила грошовий еквівалент селянській душі. Наступного, 1755 року, сталося ще одне важлива подія- Введення дворянської монополії на винокуріння. Проведення цієї реформи обумовлено загостренням конкуренції між дворянством і купецтвом. Зосередження найважливішої у фінансовому відношенні галузі економіки руках дворянства було серйозною поступкою йому із боку государства.

Після смерті Єлизавети Петрівни престол на законних підставах зайняв Петро III.

Одним із найзначніших законодавчих актів його короткого правління став "Маніфест про дарування вільності і свободи російському дворянству", опублікований 18 лютого 1762 року. Поява цього Маніфесту означало рішучу перемогу дворянства боротьби з державою за здобуття своїх станових прав. Вперше у Росії з'явилася справді вільна соціальна категорія. Правова основа дворянського стану поповнилася найважливішим актом, що формулював його станові привілеї.

Це мало першорядне значення для процесу консолідації дворянства як стану, формування його станового самосвідомості. Виданням цього документа держава визнавала, що не має повної влади над усіма підданими, і для частини з них виступає як партнер, з яким можливі відносини договірного типу. Безпосереднім наслідком появи цього Маніфесту є масовий відтік дворян із військової служби. За підрахунками І. В. Фаїзовій, за перші 10 років дії цього акта з армії вийшло у відставку близько 6 тисяч дворян.

Видання даного законодавчого акта, що містить права та привілеї дворянського стану, різко відокремлювало його від решти суспільства. Крім того, його введення означало руйнування століттями існуючої ієрархії всіх соціальних груп та розширення соціальної прірви між вищими та нижчими. Таким чином, Маніфестом про вільність дворянства була по суті здійснена своєрідна революція, переворот у всій системі соціальних відносин Російської держави.

2 варіант.

1. Відзначте рису економіки другої половини 18 століття, що свідчить про розкладання кріпосницьких порядків:

а) збільшення панщини

б) розшарування селянства, поява капіталістих селян

в) право поміщиків судити селян, посилати до Сибіру і на каторгу.

Кабінет міністрів було створено за правління

А) Анни Іоанівни

Б) Єлизавети Петрівни

У) Петра II.

Відзначте основні події Семирічної війни

А) битви при нар.

Ларге та Калузі, перемога російського флоту в Чесменській бухті та при Кунерсдорфі

Б) битва у Гросс-Егерсдорфа, взяття Кенігсберга та Берліна

В) взяття російськими військами фортеці Очаків, перемога під Цорндорфом і р. Римник

За указом Петра ІІІ

А) успадкування престолу мало здійснюватися лише з чоловічої лінії

Б) поміщики отримали право посилати своїх селян до Сибіру

В) дворяни були звільнені з військової служби.

Науковий заклад, обладнаний для проведення астрономічних спостережень

А) обсерваторія

Б) акваторія

В) риторика

Селяни були позбавлені права брати відкупи та підряди

Позначте найближчих сподвижників Анни Іоанівни

Бірон, Б.Х. Мініх, А.І.

В. О. Ключевський про становище дворянства за Петра I

Остерман

б) Ф.Я. Лефорт, А.Д. Меншиков, Б.П. Шереметєв

в) М.І. Воронцов, П. Шувалов, І. Лесток

8. Зауважте, про кого йдеться.Народився у сім'ї офіцера. Здобув гарну освіту: знав давні мови, історію, філософію, захоплювався богослов'ям.

1756 р. був приставлений до двору. Учасник російсько-турецької війни 1768-1774 рр., Перший губернатор Новоросії, засновник міста Катеринослава, Севастополя.

Один із фаворитів імператриці

А) Р. Орлов.

Б) Г. Потьомкін

В) А. Розумоський

В результаті третього поділу Польщі до Росії відійшли

А) Курляндія, Західна Білорусь, Західна Волинь

Б) Новоросія, Східна Білорусь, Правобережна Україна

В) Галичина, Приазов'я

У наказі Катерини II містилася

А) думка про відміну кріпосного права

Б) пропозиція щодо обмеження самодержавства конституцією

В) думка про рівність

Позначте неправильну причину повстання під керівництвом Е.

Пугачова

а) посилення кріпосного гніту

б) ліквідація козацького самоврядування

в) прагнення гвардії зробити новий палацовий переворот

Верховна таємна рада була створена за правління

а) Катерини I

б) Анни Іоанівни

в) Катерини II

Зауважте основні події російсько-турецької війни 1787-1791 рр.

а) битви при нар.

Ларге та Калузі, перемога російського флоту у Чесменській бухті

б) бій у Гросс-Егерсдорфа, взяття турецької фортеці Ізмаїл; висадка російських десантв у Греції.

в) взяття російськими військами фортеці Очаків, перемога під Фокшанами та нар.

За указом якої імператриці було відкрито Московський університет і засновано Академію мистецтв

а) Анни Іоанівни

б) Єлизавети Петрівни

в) Катерини ІІ.

Виняткове право дворян на винокуріння називалося

а) монополією

б) самоврядування

в) фаворитизмом

Вкажіть наслідок для російської економікивипуску асигнацій

а) збільшився золотий запас держави

б) знижено податки з селян

в) почалася інфляція

Дворяни отримали право створювати дворянські товариства та збиратися на дворянські збори відповідно до:

а) Жалуваної грамоти дворянству

б) Маніфестом про вільність дворянства

в) указом 1741 року

18. Палацовий переворот, під час якого було вбито імператора, відбувся:

Російський винахідник, творець семафорного телеграфу, приладів для шліфування скла в оптичних приладах, автор проекту одноаркового мосту через Неву

Повзунів

Б) І. Кулібін

А) В.М. Татищев

Б) М.В. Ломоносів

В) М.І. Шеїн

⇐ Попередня12

Чи не знайшли те, що шукали?

Скористайтеся пошуком:

Прикріплення дворян до державної служби

Петру 1 дісталося не найкраще дворянство, тому, щоб виправити ситуацію, він вводив довічне прикріплення до державної служби.

Служба поділялася на військову державну та цивільну державну службу. Оскільки проводилася низка реформ в усіх галузях, то Петро 1 ввів обов'язкову освіту для дворянства. На військову службу дворяни надходили у віці 15 років і обов'язково у званні рядового для армії та матроса для флоту.

На цивільну службу дворянство також надходило з 15 років і займало рядову посаду. До 15 років вони мали пройти навчання. Траплялися випадки коли Петро 1 особисто проводив огляди дворянства і розподіляв їх у колегії та полки. Найбільший такий огляд пройшов у Москві, де Петро 1 особисто розподілив усіх по полках та школах. Після навчання та вступу на службу дворяни потрапляли хтось у гвардійські полки, а хтось у звичайні чи міські гарнізони.

Відомо, що Преображенський і Семенівський полки складалися лише з дворян. У 1714 році Петро 1 видав указ, в якому говорилося, що дворянин не може стати офіцером, якщо не служив солдатом у гвардійському полку.

Дворянство при Петро 1 зобов'язувалося нести як військову повинность, а й цивільну службу, що було дикою новиною для дворян.

Якщо раніше це не вважалося за справжню службу, то за Петра 1 цивільна служба для дворян стала такою самою почесною як і військова служба. При канцеляріях почали заводити школи певних наказів, щоб не проходити військове навчання, але проходити цивільне – юриспруденція, економіка, цивільне правота ін.

Розуміючи, що дворянство захоче вибирати собі військову чи цивільну службу, Петро 1 прийняв указ, з якого випливало, що дворян розподілятимуть на оглядах з їх фізичних і розумових даних.

Також в указі йшлося про те, щоб частка дворян на цивільній службі не перевищувала 30 відсотків від загальної кількості дворян.

Указ про єдиноспадкування 1714 року

23 березня 1714 року Петро Олексійович приймає закон «Про рухомий і нерухомий маєток і єдиноспадкування». Суть закону в тому, що все своє нерухоме майно землевласник за законом міг заповідати своєму синові, але тільки одному.

Якщо він вмирав, не залишивши заповіту, то вся нерухомість передавалася старшому синові. Якщо він не мав синів, то міг заповідати все нерухоме майно будь-якому родичу. Якщо ж він був останнім чоловіком у роді, то міг заповідати все майно своєї доньки, але й тільки однієї.

Втім закон проіснував всього 16 років і в 1730 імператриця Ганна Іоанівна скасувала його, зважаючи на постійну ворожнечу в дворянських сім'ях.

Табель про ранги Петра Першого

У цьому табелі усі посади ділилися на 14 класів. Приміром у сухопутних військах вищий ранг – генерал-фельдмаршал і нижчий – фендрік (прапорщик); у флоті вищий ранг – генерал-адмірал та нижчий – корабельний комісар; на цивільній службі вищий ранг – канцлер, а нижчий ранг – колезький реєстратор.

Табель про ранги створив переворот основу дворянства – виключалося значення і походження роду дворян.

Тепер будь-який досягнувши певних заслуг отримував відповідний чин і не пройшовши з самого низу, не міг відразу зайняти вищий ранг. Тепер служба ставала джерелом дворянства, а чи не походження твого роду.

У табелі про ранг сказано, що всі службовці, які мають чини перших восьми рівнів разом із дітьми стають дворянами.

Табель про ранги Петра 1 відкривав шлях у дворянство для будь-якої людини, яка змогла потрапити на державну службу і своїми справами просувається вгору.

Найпершим стає Олександр Меньшиков, який мав незнане походження. Також можна перерахувати незнатних іноземних людей, які обійняли високі посади: генерал-прокурор П.

Дворянство за царювання Петра 1

І. Ягужинський, віце-канцлер барон Шафіров, генерал-поліцмейстер Девієр. Холопи, які змогли досягти висот на службі, — керуючий Московською губернією Єршов, віце-губернатор архангелогородський Курбатов. З родової знаті зберегли високі посади князі Довгорукі, Ромодановський, Куракін, Голіцини, Бутурліни, Рєпнін, Головін, а також фельдмаршал граф Шереметєв.

На питання Як змінилося становище дворян за Петра 1? заданий автором Максим Оксіннайкраща відповідь це Прикріплення дворян до державної служби
Петру 1 дісталося не найкраще дворянство, тому, щоб виправити ситуацію, він вводив довічне прикріплення до державної служби. Служба поділялася на військову державну та цивільну державну службу. Оскільки проводилася низка реформ в усіх галузях, то Петро 1 ввів обов'язкову освіту для дворянства. На військову службу дворяни надходили у віці 15 років і обов'язково у званні рядового для армії та матроса для флоту. На цивільну службу дворянство також надходило з 15 років і займало рядову посаду. До 15 років вони мали пройти навчання. Траплялися випадки коли Петро 1 особисто проводив огляди дворянства і розподіляв їх у колегії та полки. Найбільший такий огляд пройшов у Москві, де Петро 1 особисто розподілив усіх по полках та школах. Після навчання та вступу на службу дворяни потрапляли хтось у гвардійські полки, а хтось у звичайні чи міські гарнізони. Відомо, що Преображенський і Семенівський полки складалися лише з дворян. У 1714 році Петро 1 видав указ, в якому говорилося, що дворянин не може стати офіцером, якщо не служив солдатом у гвардійському полку.

Табель про ранги Петра Першого

Табель про ранги створив переворот основу дворянства – виключалося значення і походження роду дворян. Тепер будь-який досягнувши певних заслуг отримував відповідний чин і не пройшовши з самого низу, не міг відразу зайняти вищий ранг. Тепер служба ставала джерелом дворянства, а чи не походження твого роду. У табелі про ранг оповіді

У спадок від своїх попередників Петро Великий отримав служивий стан сильно розхитаним і не схожим на той клас, який знала під цією назвою епоха розквіту Московської держави. Але Петру дісталося від його предків на дозвіл все те ж велике державне завдання, над яким ось уже два століття працювали люди Московської держави. Територія країни повинна була увійти до своїх природних кордонів, величезний простір, зайнятий самостійною політичною народністю, мала мати вихід до моря. Цього вимагали і стан господарства країни, і інтереси тієї самої безпеки. Як виконавців цього завдання попередні епохи дали йому до рук клас людей, історично вихованих у праці над завданням збирання всієї Русі. Цей клас потрапив у руки Петра не тільки готовим до тих удосконалень, які давно вимагали життя, але вже й пристосовуються до нових прийомів боротьби, з якими Петро почав війну. Старе завдання і старе знайоме справа дозволу її - війна - не залишали ні часу, ні можливості, ні навіть потреби, оскільки останню історично можна приймати, багато піклуватися про нововведення, новий пристрій і нове призначення служивого класу. Фактично за Петра продовжували розвиватися самі початку у стані, які висунув XVII століття. Щоправда, ближче, ніж XVII столітті, знайомство із Заходом і найвідоміша наслідуваність внесли багато нового у умови побуту і служби дворянства, але це були нововведення порядку зовнішнього, цікава лише тими запозиченими із Заходами формами, у яких втілювалися.

Прикріплення служивого стану до відбування військової повинності

Зайнятий майже весь час свого царювання війною, Петро так само, як і його предки, якщо не більше, потребував прикріплення станів до певної справи, і при ньому прикріплення служивого стану до війни було таким самим непорушним принципом, як і в XVII столітті.

Заходи Петра Великого стосовно служивому стану під час війни мали випадковий характері і лише близько 1717 року, коли цар впритул зайнявся «громадянством», починають ставати загальними і систематичними.

Від «старого» у влаштуванні служивого стану при Петра залишилася незмінною колишня закріпаченість служивого стану шляхом особистої служби кожного служивого людини державі. Але в цій закріпаченості змінилася дещо її форма. У перші роки шведської війни дворянська кіннота відбувала ще військову службу на колишніх засадах, але мала значення не головної сили, а лише допоміжного корпусу. У 1706 року у армії Шереметева служили як і раніше стольники, стряпчі, московські дворяни, мешканці тощо. буд. У 1712 року через побоювання війни з турками всім цим чинам було наказано спорядитися на службу під новим ім'ям - царедворці. З 1711-1712 років поступово виходять із звернення в документах та указах висловлювання: діти боярські, служиві люди і замінюються запозиченими з Польщі виразом шляхетство, яке, своєю чергою, взяте поляками у німців і перероблено зі слова «Geschlecht» - рід. В указі Петра 1712 року весь стан називається шляхетством. Іноземне слово було обрано не тільки за однією пристрастю Петра до іноземних слів, а тому, що в московські часи вираз «дворянин» позначав порівняно дуже невисокий чин, і люди старших служивих, придворних і думних чинів не називали себе дворянами. Останніми роками царювання Петра і за його найближчих наступників висловлювання «дворянство» і «шляхетство» однаково ходу, але з часів Катерини II слово «шляхетство» зовсім зникає з повсякденної мови російської.

Отже, дворяни часів Петра Великого на все життя прикріплені до відбування державної служби, як і люди московських часів. Але, залишаючись усе життя прикріпленими до служби, дворяни за Петра несуть цю службу у досить-таки зміненому вигляді. Тепер вони зобов'язані служити в регулярних полках і у флоті і відправляти цивільну службу у всіх тих адміністративних і судових установах, які були перетворені зі старих і виникли знову, причому військова та цивільна служба розмежовуються. Так як служба в новому війську, у флоті і в нових цивільних установах вимагала деякої освіти, хоча б деяких спеціальних знань, то для дворян була зроблена обов'язковою шкільна підготовка до служби з дитинства.

На дійсну службу дворянин петровських часів зараховувався з п'ятнадцятирічного віку і мав починати її неодмінно з «фундаменту», за словами Петра, тобто рядовим солдатом у армії чи матросом у флоті, унтер-шрейбером чи колегії юнкером у цивільних установах. Вчитися належало за законом лише до п'ятнадцяти років, а далі треба було служити, і Петро дуже суворо стежив, щоб шляхетство було при ділі. Іноді він влаштовував огляди всіх дорослих дворян, які перебували й які перебували на службі, і дворянських «недорослей», як іменувалися які досягли узаконеного служби віку дворянські діти. На цих оглядах, що виготовлялися в Москві та Петербурзі, цар іноді особисто розподіляв дворян і недорослей по полицях і школах, власноруч ставлячи у списках «крижі» проти прізвищ тих, які підходили на службу. У 1704 році Петро сам переглянув у Москві понад 8000 скликаних туди дворян. Розрядний дяк викликав дворян за іменами, а цар дивився зошити і ставив свої позначки.

Крім відбування закордонного вчення, дворянство несло обов'язкову шкільну службу. Закінчивши обов'язкове навчання, дворянин вирушав на службу. Дворянські недорослі «за придатністю» зарахувалися одні – в гвардію, інші – в армійські полки чи «гарнізони». Преображенський і Семенівський полки складалися виключно з дворян і були своєрідною практичною школою офіцерів для армії. Указом 1714 року було заборонено виробляти в офіцери «з дворянських порід» солдатів, що не служили в гвардії.

Прикріплення дворян до цивільної служби

Крім військової служби такою ж обов'язковою обов'язком для шляхетства стає за Петра цивільна служба. Це прикріплення і до цивільної служби було великою новиною шляхетства. У XVI і XVII століттях лише одна військова служба вважалася справжньою службою, і люди служили якщо й займали вищі цивільні посади, то виконували їх як тимчасові доручення - це були «справи», «посилки», а не служба. За Петра цивільна служба стає однаково почесною і обов'язковою для дворянина, як і військова. Знаючи старовинну нелюбовість служивих людей до «кропивного насіння», Петро наказував «не ставити на докор» проходження цієї служби людям знатних шляхетських прізвищ. У вигляді поступки чванному почуттю шляхетства, що гребував служити поряд з подьяческими дітьми, Петро постановив в 1724 року «в секретарі не з шляхетства не визначати, щоб потім могли в асесори, радники і вище відбуватися», з подьяческого звання в чин секретаря проводили лише чин секретаря у разі виняткових заслуг. Як і військова служба, нова цивільна - за новим місцевим управлінням і в нових судах, колегіях і при Сенаті - вимагала деякої попередньої підготовки. Для цього при столичних канцеляріях, колезьких та сенатських, стали заводити рід шкіл, куди здавали дворянських недорослей для проходження ними таємниць наказного діловодства, юриспруденції, економії та «громадянства», тобто взагалі вчили всім не військовим наукам, знати які необхідно для людини «штатської» » служби. Генеральним регламентом у 1720 році такі школи, віддані під початок секретарів, було визнано необхідним засновувати при всіх канцеляріях, так щоб при кожній знаходилося в навчанні людей по 6 чи 7 шляхетських дітей. Але це погано здійснилося: від цивільної служби шляхетство наполегливо цуралося.

Усвідомлюючи труднощі домогтися добровільного тяжіння шляхетства до цивільної службі, з другого боку - маючи на увазі, що згодом легша служба приваблюватиме більше мисливців, Петро не надав дворянству права вибирати службу на власний розсуд. На оглядах дворян призначали на службу з їхньої «придатності», на вигляд, за здібностями і за спроможністю кожного, причому було встановлено відома пропорція служби у військовому та цивільному відомствах: з кожного прізвища на цивільних посадах могла складатися лише 1/3 готівкових її членів , записані на службу. Зроблено це було для того, щоб «служивих на морі та на суші не збідніти».

генеральні іменні та порізно;
хто з них до справ годиться і вжито буде і до яких і скільки потім залишиться;
скільки у кого дітей та яких років і надалі хто народиться і помре чоловічої статі”.

На герольдмейстера покладалися турботи про утворення дворян та про правильний їх розподіл за службами. Першим герольдмейстером був призначений Степан Количев.

Боротьба з ухиленням від служби дворян

У 1721 року всім дворянам, як які перебували на службі, і звільненим, було наказано з'явитися на огляд, які у містах Петербурзької губернії - у Санкт-Петербург, решті - до Москви. Тільки дворяни, що жили і служили у віддаленому Сибіру та Астрахані, були позбавлені явки на огляд. На огляд повинні були з'явитися всі, хто був на колишніх оглядах і навіть усі ті, хто в провінціях знаходився біля справ. Щоб справи без прийшли не зупинилися, дворяни були поділені на дві зміни: одна зміна повинна була прибути до Петербурга або Москви в грудні 1721 року, інша - у березні 1722 року. Цей огляд дозволив герольдмейстеру поповнити і виправити всі попередні списки дворян і скласти нові. Головною турботою герольдмейстера стала боротьба із старим ухиленням дворян від служби. Заходи проти цього вживалися звичайнісінькі. У 1703 році було оголошено, що дворяни, які не з'явилися на огляд до Москви до зазначеного терміну, а також і воєводи, які «чинять їм поноровку», будуть страчені. Смертних страт однак не було, і уряд як цього разу, так і пізніше за неявку відбирав тільки маєтки. У 1707 році з тих, хто не з'явився на службу, брали штраф, призначивши останній термін явки, після якого було наказано тих, хто не з'явився «бити плети, заслати в Азов, і села їх відписати на государя». Але ці круті заходи не допомогли.

У 1716 року імена не з'явилися нагляд у Петербург у попередньому році було наказано надрукувати, розіслати по губерніях, містах і знатних селах і прибити всюди на стовпах, щоб усі знали, хто ховається від служби, і знали, кого доносити. Особливо старанно розшукували фіскали. Але незважаючи і на такі суворі заходи, кількість дворян, які вміли шляхом роздачі хабарів та іншими хитрощами ухилятися від служби, було значно.

Табель про ранги

Указом 16 січня 1721 року Петро оголошує службову заслугу, що у чині, джерелом шляхетського благородства. Нова організація цивільної служби та прирівняння її до військової у сенсі обов'язковості для шляхетства створювала потреба нового чиновного устрою й у сфері державної служби. Це було досягнуто встановленням 24 січня 1722 «Табеля про ранги». У цьому табелі всі посади було розподілено по три паралельних ряди: сухопутні та морські військові, цивільні та придворні. Кожен із цих рядів ділився на 14 рангів, чи класів. Ряд військових посад починається, йдучи згори, генерал-фельдмаршалом і закінчується фендриком. Цим сухопутним посадам відповідають у флоті генерал-адмірал на чолі низки та корабельний комісар наприкінці. На чолі цивільних рангів стоїть канцлер, за ним – дійсний таємний радник, а внизу – провінційні секретарі (13 клас) та колезькі реєстратори (14 клас). «Табель про ранги» створював переворот у службової ієрархії, а й у основах самого шляхетства. Поставивши основою розподілу на чини посаду, замещавшуюся шляхом досягнення з особистим якостям і з особистої придатності особи, у неї вступника, Табель про ранги скасував зовсім старовинне розподіл з урахуванням родовитості і походження і викорінювала всяке значення аристократизму у російському державному ладі. Тепер кожен, досягнувши особистими заслугами відомого чину, ставав на відповідну посаду, і, не пройшовши службових сходів із нижніх чинів, ніхто не міг досягти вищих. Служба, особиста заслуга стають джерелом шляхетства. У пунктах, якими супроводжувався Табель про ранги, це було дуже точно. Там сказано, що всі службовці перших восьми рангів (не нижче майора і колезького асесора) з потомством своїм зараховуються на краще старшому дворянству. У пункті 8 відзначається, що, хоча синам російського знатного дворянства і відкривається для знатної їх породи вільний доступ до двору, і бажано, щоб вони від інших у всяких випадках гідно відрізнялися, проте за це нікому з них ніякого рангу не дається, поки вони государю та вітчизні послуг не покажуть і за характеру (тобто державного становища, вираженого у чині і посади) не отримають. Табель про ранги відкривав далі широкий шлях до дворянства для всіх класів, раз ці люди потрапляли на військову і цивільну службу і особистими заслугами висувалися вперед. У силу цього кінцевим результатом дії Табеля про ранги і була остаточна заміна старовинної аристократичної ієрархії породи нової бюрократичної ієрархією заслуги і вислуги.

Від цього нововведення постраждали, перш за все, люди родовиті, ті, хто здавна складав обране коло родоводу при дворі та в уряді. Тепер вони стали на одну дошку із рядовим шляхетством. Нові люди, які виходили із середовища як нижчих і схуднелих служивих чинів, а й із людей нижче, крім холопів, проникають за Петра на вищі державні посади. При ньому від початку царювання перше місце стає А. Д. Меншиков, людина незнатного походження. Найвидатніші діячі другої половини царювання - всі люди незнатного походження: генерал-прокурор П. І. Ягужинський, права рука Петра в цей час, віце-канцлер барон Шафіров, генерал-поліцмейстер Девієр - всі вони були іноземці та іногородці дуже низького походження; Інспектор Ратуші, віце-губернатор архангелогородський Курбатов був із холопів, керуючий Московською губернією Єршов - теж. Зі старовинної знаті високе становище зберегли за Петра князі Довгорукі, князь Куракін, князь Ромодановський, князі Голіцини, князь Рєпнін, Бутурліни, Головін і фельдмаршал граф Шереметєв.

За прикладом Заходу був заснований в 1700 році і перший орден в Росії - «кавалерія» Св. апостола Андрія Первозванного, як найвища відзнака. Вкотре придбане службою дворянське гідність із часів Петра передається у спадок, як надане за вислугу, що теж новиною, невідомої XVII столітті, коли, за словами Котошихіна, дворянство, як станову гідність, «не давалося нікому». "Так, по табелі про ранги,- говорив професор О.Романович-Славатинський, - сходи в чотирнадцять сходинок відокремлювали кожного плебея від перших сановників держави, і ніщо не забороняло кожній обдарованій людині, переступивши ці щаблі, дістатись перших ступенів у державі; вона широко відчинила двері, через які за допомогою чину «підлі» члени товариства могли «облагородитися» і увійти до лав шляхетства».

Указ про єдиноспадок

Шляхетство часів Петра Великого продовжувало, як і раніше, користуватися правом землеволодіння, але, коли змінилися основи цього права, змінився і характер самого землеволодіння: роздача казенних земель у помісне володіння припинилася сама собою, щойно остаточно встановився новий характер дворянської служби, як тільки ця служба, зосередившись у регулярних полицях, втратила свій колишній ополченський характер. Помісна роздача замінилася тоді наданням населених і ненаселених земель у повну власність, але не як платня за службу, а в нагороду за подвиги на службі. Цим самим закріпилося злиття, що склалося вже в XVII столітті в одне вотчин і маєтків. У своєму законі «Про рухомий і нерухомий маєток і про єдиноспадок», виданий 23 березня 1714 року, Петро не робив жодної різниці між цими двома старовинними формами служивого землеволодіння, говорячи тільки про нерухомий маєток і розуміючи під цим виразом і помісні і вотчинні землі.

Зміст указу про єдиноспадкування полягають у тому, що землевласник, який має синів, міг заповідати все своє нерухоме майно одному з них, якому хотів, але неодмінно лише одному. Якщо землевласник помирав без заповіту, все нерухоме майно переходило за законом одного старшому сину. Якщо землевласник не мав синів, то міг заповідати свій маєток комусь із своїх ближніх чи далеких родичів, кому хотів, але неодмінно комусь одному. У разі, якщо він помирав без заповіту, маєток переходив до найближчого родича. Коли померлий виявлявся останнім у роді, він міг заповідати нерухоме майно однієї з дочок-дівчат, заміжньої, вдовині, кому хотів, але неодмінно однієї. Нерухоме майно переходило до старшої із заміжніх доньок, причому чоловік чи наречений зобов'язувалися прийняти прізвище останнього власника.

Указ про єдиноспадкування проіснував недовго. Він викликав надто велике невдоволення в дворянському середовищі, і шляхетство всіляко намагалося обійти його: батьки продавали частину сіл, щоб залишити гроші молодшим синам, зобов'язували єдиноспадкоємця присягою сплатити молодшим братам їхню частину спадщини грошима. У доповіді, поданій Сенатом в 1730 році імператриці Ганні Іоанівні, вказувалося, що закон про єдиноспадкування викликає серед членів дворянських сімей «ненависті і сварки і тривалі позови з великим для обох сторін збитком і руйнуванням, і відомо є, що не тільки деякі рідні ближні родичі між собою, а й батьків діти побивають до смерті». Імператриця Ганна скасувала закон про єдиноспадкування, але зберегла одну істотну його межу. Указом, що скасовував єдиний спадок, наказувалося «надалі, як маєтки, так і вотчини, називати одно одне нерухоме маєток - вотчина; і батькам і матерям дітей своїх ділити по Уложенню всім однаково, так само і за дочками в посаг давати як і раніше».

У XVII столітті і раніше служиві люди, що осіли по повітах Московської держави, жили досить згуртованим громадським життям, яке склалося біля тієї справи, яку вони мали відбувати «навіть до смерті». Військова служба збирала їх у деяких випадках групами, коли кожній доводилося влаштовуватися самій у собі, щоб усім разом відбути огляд, вибрати губного старосту, приготуватися до походу, вибрати депутатів на Земський собор тощо. Нарешті, самі полки московської армії складалися кожен із дворян однієї місцевості, отже сусіди служили у одному загоні.

Корпоративність дворянства

За Петра Великого ці початки громадської організації в деяких відносинах перестали існувати, в інших набули подальшого розвитку. Зникла сусідська порука один по одному у справній явці на службу, припинилася сама служба сусідів в одному полку, припинилися вибори «окладчиків», які під наглядом надісланого з Москви «велику людину» збирали відомості про службу кожного дворянина і на підставі цих відомостей робили розмістку помісних. дач та грошової платні, коли вона належала. Але старовинною здатністю служивих людей діяти спільно, або, як заведено говорити, корпоративно, Петро скористався, щоб покласти на місцеве дворянство певну участь у місцевому самоврядуванні та зборі державних повинностей. У 1702 році відбулося скасування губних старост. Після реформи губернської адміністрації в 1719 місцеве дворянство обирало з 1724 комісарів від землі і спостерігало за їх діяльністю. Комісари повинні були щороку давати звіт у своїй діяльності повітовому дворянському суспільству, яке їх обрало і за помічені несправності та зловживання могло покарати винних суду і навіть покарати: штрафом або навіть конфіскацією маєтку.

Результати станової політики Петра Великого

Зосередивши у своїх руках землю, маючи у своєму розпорядженні працю селян, шляхетство відчуло себе великою суспільною та політичною силою, не вже не стільки служивою, скільки землевласником. Тому воно починає прагнути звільнення себе від тягарів підневільної кріпосної служби державі, зі збереженням, проте, всіх прав, якими уряд думав забезпечити працездатність шляхетства.

В. О. Ключевський про становище дворянства за Петра I

Переходимо до огляду заходів, спрямованих на підтримку регулярного ладу сухопутної армії та флоту. Ми вже бачили способи комплектування збройних сил, що поширили військову службу на неслуживі класи, на холопів, на тяглих людей – міських та сільських, на людей вільних – гуляючих та церковних, що додало новій армії всестанового складу. Тепер зупинимося на заходах для влаштування команди; вони найближче стосувалися дворянства, як командувача класу, і були спрямовані на підтримку його службової придатності.

ЗНАЧЕННЯ ВІЙСЬКОВОЇ РЕФОРМИ. Військова реформа Петра залишилася б спеціальним фактом воєнної історіїРосії, якби не відобразилася занадто чітко і глибоко на соціальному та моральному складі всього російського суспільства, навіть під час політичних подій. Вона висувала вперед подвійну справу, вимагала пошуки засобів для утримання перетворених і дорогих збройних сил та особливих заходів для підтримки їхнього регулярного ладу. Рекрутські набори, поширюючи військову службу на неслуживі класи, повідомляючи нової армії всесословний склад, змінювали суспільні співвідношення, що встановилися. Дворянству, що становив головну масу колишнього війська, доводилося зайняти нове службове становище, як у лави перетвореної армії стали його холопи і кріпаки, і супутниками і слугами своїх панів, а такими ж рядовими, якими починали службу самі дворяни.

ПОЛОЖЕННЯ ДВОРЯНОСТІ. Це становище був цілком нововведенням реформи: воно підготовлялося давно ходом справ із 16 в. Опричнина була першим відкритим виступом дворянства у політичній ролі; воно виступило поліцейським установою, спрямованим проти земщини, передусім проти боярства. У Смутні часи воно підтримувало свого Бориса Годунова, скинуло боярського царя Василя Шуйського, в земському вироку 30 червня 1611 р. в таборі під Москвою заявило себе не представником всієї землі, а справжньою «всією землею», ігноруючи інші класи суспільства, але дбайливо огорожуючи інтереси, та під приводом стояння за будинок Пресвятої Богородиці та за православну християнську вірупроголосило себе володарем рідної країни. Кріпацтво, що здійснило цю табірну витівку, відчужуючи дворянство від решти суспільства і знижуючи рівень його земського почуття, проте, внесло в нього об'єднуючий інтерес і допомогло різнорідним верствам його зімкнутися в одну станову масу. Зі скасуванням місництва залишки боярства потонули в цій масі, а грубі знущання Петра і його худорлявих сподвижників над шляхетною знатью упускали її морально в очах народу. Сучасники чуйно відзначили годину історичної смерті боярства як правлячого класу: в 1687 р. запасний фаворит царівни Софії з мужиків думний дяк Шакловітий оголосив стрільцям, що бояри - це зябло, впале дерево, а князь Б. Куракін9 правління цариці8 .) як час «найбільшого початку падіння перших прізвищ, а особливо ім'я князів було смертельно зненавидено і знищено», коли всім розпоряджалися пани «з найнижчого і убогого шляхетства», на кшталт Наришкіних, Стрешневих і т. п. Аристократична спроба верховників була вже глухим криком через могилу.

Поглинаючи в собі боярство і об'єднуючись, служивий люд «за батьківщиною» отримав у законодавстві Петра одну загальну назву, до того ж подвійну, польську та російську: його почали звати шляхетствомабо дворянством. Цей стан дуже мало було підготовлено проводити будь-який культурний вплив. Це був власне військовий стан, який вважав своїм обов'язком обороняти батьківщину від зовнішніх ворогів, але не звикли виховувати народ, практично розробляти і проводити у суспільство будь-які ідеї та інтереси вищого ладу. Але йому судилося ходом історії стати найближчим провідником реформи, хоча Петро вихоплював відповідних ділків та інших класів без розбору, навіть із холопів. У розумовому та моральному розвитку дворянство не стояло вище за решту народної маси і здебільшого не відставало від неї в непочутті до єретичного Заходу. Військове ремесло не розвинув у дворянстві ні войовничого духу, ні ратного мистецтва.

Свої та чужі спостерігачі описують стан як бойову силу найжалюгіднішими рисами. Селянин Посошков у донесенні боярину Головіну 1701 р. Про ратну поведінку,пригадуючи недавні часи, гірко плачеться про боягузтво, малодушність, невмілість, повну непридатність цього станового воїнства. «Людей на службу наженуть безліч, а якщо подивитися на них уважним оком, то крім зазору нічого не побачиш. У піхоти рушниця була погана і володіти нею не вміли, тільки боронилися ручним боєм, списами і бердишами, і то тупими, і міняли своїх голів на ворожу голову по три і по чотири і набагато більше. А якщо на кінноту подивитися, то не те що іноземним, а й самим нам на них дивитись соромно: шкапи худі, шаблі тупі, самі мізерні й безодяжні, рушницею володіти ніякою невмілі; інший дворянин і зарядити пищали не вміє, а не те що йому стріляти по меті добре. Дбання про те не мають, щоб ворога вбити; про те тільки дбає, як би додому бути, а про те ще моляться Богу, щоб і рану нажити легку, щоб не набагато від неї повболівати, а від государя наданий за неї бути, і на службі того і дивляться, щоб де під час бою за кущем притулитись, а інші такі прокурати живуть, що й цілими ротами притуляються в лісі чи долі. А то я у багатьох дворян чув: «Дай Бог великому государю служити, а шаблі з піхов не виймати».

СТОЛИЧНЕ ДВОРЯНСТВО. Втім, верхній шар дворянства за своїм становищем у державі та суспільстві засвоїв собі звички та поняття, які могли стати в нагоді для нової справи. Цей клас склався з служивих прізвищ, які поступово осідали при московському дворі, як тільки завівся в Москві княжий двір, ще з питомих віків, коли з різних боків почали стікатися сюди служили люди з інших російських князівств і з-за кордону, з татарських орд з німців і особливо з Литви. З об'єднанням Московської Русі ці перші ряди поступово поповнювалися новобранцями з провінційного дворянства, що видавалися з-поміж своєї рядової братії заслугами, службовою справністю, господарською спроможністю. Згодом за родом придворних обов'язків у цьому класі утворилося досить складне та заплутане чиноначаліє: то були стольники,при парадних царських обідах подавали їсти та пиття, стряпчі, що при виходах царя носили, а в церкві тримали його куховарство,скіпетр, шапку і хустку, що в походах возили його панцир і шаблю, мешканці,«спали» на царському дворі черговими партіями. На цій чиновній лествиці нижче стольників і стряпчих і вище мешканців містилися дворяни московські; для мешканців це був вищий чин, до якого треба було дослужуватися, для стольників і стряпчих – станове звання, яке набувалося стільництвом та куховарством: стольник чи стряпчий не з боярської знаті, прослуживши 20–30 років у своєму чині і став непридатним для виконання з'єднань ним придворного обов'язку, доживав свій вік дворянином московським.

Це звання не поєднувалося ні з якоюсь спеціальною придворною посадою: дворянин московський – це чиновник особливих доручень, якого посилали, за словами Котошихіна, «для всяких справ»: на воєводство, в посольство, початковою людиною провінційної дворянської сотні, роти.

Війни царя Олексія особливо посилили приплив провінційного дворянства до Московського. У московські чини шанували за рани і кров, за повне терпіння, за похідну чи бойову смерть батька чи родичів, а ці джерела столичного дворянства ніколи не били з такою кривавою силою, як при цьому цареві: достатньо було поразки 1659 р. під Конотопом, де загинула найкраща кіннота царя та капітуляції Шереметєва з усією армією під Чудновом в 1660 р., щоб поповнити московський список сотнями нових стольників, стряпчих і дворян. Завдяки цьому припливу Московське дворянство всіх чинів розрослося в численний корпус: за розписом 1681 р. у ньому вважалося 6385 людина, а 1700 р. було призначено у похід під Нарву московських чинів 11 533 людини. До того ж, володіючи значними маєтками та вотчинами, столичні чини до введення спільних рекрутських наборів виводили з собою в похід своїх озброєних холопів або виставляли замість себе з них даткових людей, рекрутів, десятки тисяч. Прив'язані службою до двору, московські чини тулилися у Москві своїх підмосковних; у 1679–1701 рр. у Москві з 16 тисяч дворів за цими чинами разом із думними вважалося понад 3 тисячі. На цих московських чинах лежали дуже різноманітні службові обов'язки. Це був власне двірцаря. За Петра в офіційних актах вони так і називаються царедворцямина відміну від «шляхетства будь-якого звання», тобто від містових дворян та дітей боярських. У мирний час Московське дворянство становило почет царя, виконувало різні придворні служби, ставило зі свого середовища персонал центрального та обласного управління. У час зі московських дворян складався свій полк царя, перший корпус армії; вони ж утворили штаби інших армійських корпусів та служили командирами провінційних дворянських батальйонів. Одне слово, це був і адміністративний клас, і генеральний штаб, і гвардійський корпус. За свою важку і дорогу службу Московське дворянство користувалося порівняно з провінційним і піднесеними окладами грошової платні, і більшими помісними дачами.

Керівна роль в управлінні разом із більш забезпеченим матеріальним становищемрозвивала у Московському дворянстві звичку до влади, знайомство з громадськими справами, спритність у поводженні з людьми. Державну службу воно вважало своїм становим покликанням, єдиним своїм громадським призначенням. Живучи постійно у столиці, рідко по короткострокових відпустках заглядаючи в глухість своїх розкиданих по Русі маєтків і вотчин, воно звикало почуватися на чолі суспільства, в потоці найважливіших справ, бачило близько іноземні зносини уряду і краще за інших класів знайоме було з іноземним світом, з яким стикалася держава. Ці якості і робили його більше за інших класів підручним провідником західного впливу. Цей вплив повинен був служити потребам держави, і його потрібно було проводити в суспільство, що не співчувало йому, звиклими розпоряджатися руками. Коли у 17 ст. почалися у нас нововведення за західними зразками і їм знадобилися придатні люди, уряд схопилося за столичне дворянство як за найближче своє знаряддя, з його середовища брало офіцерів, яких ставило поруч із іноземцями на чолі полків іноземного ладу, з нього ж набирало учнів у нові школи . Порівняно гнучкіше і слухняне, московське дворянство вже у той час виставило і перших поборників західного впливу, подібних князю Хворостиніну, Ордину-Нащокіну, Ртищеву та інших. Зрозуміло, що за Петра цей клас мав стати головним тубільним знаряддям реформ. Почавши влаштовувати регулярну армію, Петро поступово перетворив столичне дворянство в гвардійські полки, і офіцер гвардії, преображенець чи насінник, став у нього виконавцем найрізноманітніших перетворювальних доручень: стольника, потім гвардії офіцера призначали і море, Голландію, вивчення морського справи, і в Астрахань для нагляду за солеваренням, і в Священний Синод «обер-прокурором».

ТРІЯКЕ ЗНАЧЕННЯ ДВОРЯНОСТІ. Міські служиві люди «за батьківщиною», або, як називає їх Уложення, «старі природні діти боярські», разом із столичним дворянством мали у Московській державі трояке значення: військове, адміністративне та господарське. Вони становили головну збройну силу держави; вони ж служили головним знаряддям уряду, яке їх набирало особовий склад суду та управління; нарешті, у руках зосереджувалася величезна маса основного капіталу країни, землі, в 17 в. навіть із кріпаками. Ця потрійність повідомляла дворянській службі безладна течія: кожне значення послаблювалося і псувалося двома іншими. У проміжку між «службами», походами, городові служиві люди розпускалися по садибах, а столичні або також виїжджали у короткочасну відпустку у свої села, або, як і деякі міські, обіймали посади з цивільного управління, отримували адміністративні та дипломатичні доручення, бували у справ» та «в посилках», як тоді казали.

Таким чином, цивільна служба була злита з військовою, вирушала військовими ж людьми. Деякі справи і посилки звільняли від служби й у час з зобов'язанням висилати себе у похід даткових за кількістю селянських дворів; дяки і подьячие, постійно зайняті у наказах, значилися як у постійному діловому відпустці чи безстроковій відрядженні й, подібно вдовам і недорослям, виставляли себе даткових, якщо мали населеними маєтками. Такий порядок породжував багато зловживань, полегшуючи ухилення від служби. Тяжкості та небезпеки похідного життя, як і господарська шкода постійної чи частої відсутності з сіл, спонукали людей зі зв'язками домагатися справ, що звільняли від служби, або просто «відлежуватися», ховаючись від похідного призову, а віддалені садиби в ведмежих кутах давали можливість. Стрілець чи подьячий поїде садибами з повісткою про мобілізацію, а садиби порожні, ніхто не знає, куди поділися власники, і знайти їх було ніде й нікому.

ДИВИТИСЯ І РОЗБОРИ. Петро не зняв із стану обов'язкової служби, поголовної і безстрокової, навіть полегшив її, навпаки, обтяжив її новими повинностями і встановив суворіший порядок її відбування з метою витягти з садиб все готівкове дворянство і припинити приховування. Він хотів завести точну статистику дворянського запасу і суворо наказував дворянам представляти в Розряд, а пізніше в Сенат списки недорослей, своїх дітей і родичів, що жили при них, не молодше 10 років, а підліткам-сиротам самим з'являтися в Москву для запису. За цими списками прискорено проводилися огляди та розбори. Так було в 1704 р. сам Петро переглянув у Москві понад 8 тисяч недорослей, викликаних із усіх провінцій. Ці огляди супроводжувалися розподілом підлітків по полках та школах. У 1712 р. велено було недорослям, що жили по будинках або вчилися в школах, з'явитися в канцелярію Сенату в Москві, звідки їх гужком відправили до Петербурга на огляд і там розподілили на три віки: молодші призначені в Ревель вчитися мореплавання, середні - до Голландії. тієї ж мети, а старші зараховані в солдати, «у яких числах за море і я, грішник, на перше нещастя визначений», жалібно зауважує у своїх записках В. Головін, одна із середньовікових жертв цієї переборки. Височина не рятувала від огляду: в 1704 р. сам цар розбирав недорослей «знатніших самих персон», і 500-600 молодих князів Голіциних, Черкаських, Хованських, ЛобановихРостовських і т. п. написали солдатами в гвардійські полки - «і служать», додає князь Б. Куракін. Дісталися і до наказного люду, що розмножувався вище міри за прибутковістю заняття: в 1712 р. було наказано не тільки за провінційними канцеляріями, а й при самому Сенаті переглянути подьячих і їх зайвих молодих і придатних у службу забрати солдати. Разом з недорослями або особливо викликалися на огляди і дорослі дворяни, щоб не ховалися по будинках і завжди були у справній справності.

Петро жорстоко переслідував «нетство», неявку на огляд чи запису. Восени 1714 р. велено було всім дворянам у віці від 10 до 30 років з'явитися в зиму для запису при Сенаті, з загрозою, що доніс на того, хто не з'явився, хто б він не був, хоча б власний слуга ослушника, отримає всі його пожитки і села . Ще нещадний указ 11 січня 1722: не з'явився на огляд піддавався «шельмування», або «політичної смерті»; він виключався з товариства добрих людей і оголошувався поза законом; кожен безкарно міг його пограбувати, поранити і навіть убити; ім'я його, надруковане, кат з барабанним боєм прибивав до шибениці на майдані «для публіки», щоб про нього кожен знав як про слухача указів і рівного зрадника; хто такого нетчика зловить і приведе, тому обіцяна була половина його рухомого та нерухомого маєтку, хоча б то був його кріпаком.

МАЛОУСПІШНІСТЬ ЦИХ ЗАХОДІВ. Ці круті заходи малоуспішні. Про убогість і багатство, писане останніми роками царювання Петра, яскравими рисами зображує шахраї і вивороти, куди пускалися дворяни, щоб «відлиняти» від служби. Не тільки городові дворяни, а й царедворці при вбранні в похід прилаштовувалися до якоїсь «неробної справи», порожнього поліцейського доручення та під його прикриттям проживали у своїх вотчинах військову пору; безмірне розмноження будь-яких комісарів, командирів полегшувало хитрощі. Багато, за словами Посошкова, полягає у справі таких нероб, молодців, що один міг би п'ятьох ворогів гнати, а він, домігшись наживочної справи, живе собі та наживається. Інший вислизав від призову подарунками, удаваною хворобою чи юродство на себе напустить, залізе в озеро по саму бороду – бери його на службу. "Інші дворяни вже постаріли, в селах живучи, а на службі однією ногою не бували". Багаті від служби линяють, а бідні та старі служать.

Інші лежні просто знущалися з жорстоких указів царя про службу. Дворянин Золотарьов «вдома сусідам страшний, як лев, а на службі гірше за козу». Коли йому не вдалося відлиняти від одного походу, він послав за себе убогого дворянина під своїм ім'ям, дав йому свою людину і кінь, а сам по селах шістьом роз'їжджав та сусідів розоряв. У всьому винні наближені правителі: неправими доповідями витягнуть у царя слово з уст та й роблять, що хочуть, мирволя своїм. Куди не подивишся, похмуро зауважує Килимків, немає у государя прямих дбайливців; всі судді криво їдуть; кому було служити, тих відставляють, а хто не може служити, тих змушують. Трудиться великий монарх, та нічого не встигає; помічників у нього мало; він на гору сам-десять тягне, а під гору мільйони тягнуть: як же його суперечка буде? Не змінюючи старих порядків, скільки бійся, доведеться справу покинути. Публіцист-самоучка при всьому своєму побожному благоговінні до перетворювача непомітно для себе самого малює з нього до смішного жалюгідний образ.

ОБОВ'ЯЗКОВЕ НАВЧАННЯ. Такий спостерігач, як Посошков, має ціну показника, скільки слід враховувати дійсне значення ідеального ладу, який творився законодавством перетворювача. Цей облік докладемо і до подробиці, як встановлений Петром порядок відбування дворянської служби. Петро утримав колишній службовий вік дворянина – з 15 років; але тепер обов'язкова служба ускладнена була новою підготовчою обов'язкою – навчальної,яка перебувала в обов'язковому початковому навчанні. За указами 20 січня і 28 лютого 1714 р. діти дворян і наказного чину, дяків і подьячих, повинні навчитися цифірі, тобто. »; вінцевих пам'ятей не давали без письмового посвідчення про вишкіл від вчителя. І тому наказано було в усіх губерніях при архієрейських будинках і знатних монастирях завести школи, а вчителями посилати туди учнів заведених у Москві близько 1703 р. математичних шкіл, тодішніх реальних гімназій; вчителю призначалося платні 300 рублів на рік на наші гроші. Укази 1714 р. вводили зовсім новий факт в історію російської освіти, обов'язкове навчання мирян. Справа задумана була у вкрай скромних розмірах. На кожну губернію було призначено всього по два вчителі з учнів математичних шкіл, які вивчили географію та геометрію. Цифір, початкова геометрія і деякі відомості згідно із Законом Божим, що містилися в тодішніх букварях, – ось і весь склад початкового навчання, визнаний достатнім для цілей служби; розширення його пішло б на шкоду службі. Запропоновану програму діти мали пройти у віці від 10 до 15 років, коли обов'язково закінчувалося вчення, бо розпочиналася служба.

За указом 17 жовтня 1723 р. світських чинів людей тримати в школах далі 15 років не велено, «хоч би вони й самі хотіли, щоб під ім'ям тієї науки від оглядів та ухвали в службу не ховалися».

Але небезпека загрожувала зовсім не з цього боку, і тут знову пригадується Посошков: той самий указ каже, що архієрейські школи в інших єпархіях, крім однієї новородської, до 1723 р. «ще не визначені», а цифірні школи, що виникали незалежно від архієрейських і що призначалися, мабуть, стати всестановими, насилу де-не-де існували: інспектор таких шкіл у Пскові, Новгороді, Ярославлі, Москві та Вологді в 1719 р. доносив, що тільки в ярославську школу вислано було 26 учнів з церковників, «а в інші школи нічого учнів у висилці не було», так що вчителі без діла сиділи і даремно платню отримували. Дворяни страшенно обтяжувалися цифірним обов'язком, як марним тягарем, і всіляко намагалися від неї сховатися. Раз натовп дворян, які не бажали вступити до математичної школи, записався до духовного Заїконоспасського училища в Москві. Петро наказав взяти любителів богослов'я до Петербурга в морську школу і в покарання змусив їх бити палі на Мийці. Генераладмірал Апраксин, вірний давньоруським поняттям родової честі, образився за свою молодшу братію і простодушно висловив свій протест. З'явившись на Мийку і побачивши царя, що наближається, він зняв з себе адміральський мундир з андріївською стрічкою, повісив його на жердину і почав старанно вбивати палі разом з дворянами. Петро, підійшовши, з подивом запитав: «Як, Федір Матвійович, будучи генерал-адміралом і кавалером, та сам вбиваєш палі?» Апраксин жартівливо відповів: «Тут, пане, б'ють палі всі мої племінники та внучата (молодша братія, за місцевою термінологією), а я що за людина, яка маю на кшталт перевагу?»

ПОРЯДОК ВІДБУВАННЯ СЛУЖБИ. З 15 років дворянин мав служити рядовим у полку. Молодь знатних і багатих прізвищ зазвичай записувалася в гвардійські полки, переможніше і худорлявіше - навіть армійські. На думку Петра, дворянин – офіцер регулярного полку; Але цього він обов'язково повинен прослужити кілька років рядовим. Закон 26 лютого 1714 рішуче забороняє виробляти в офіцери людей «з дворянських порід», які не служили солдатами в гвардії і «з фундаменту солдатської справи не знають». І Військовий статут 1716 р. говорить: «Шляхетству російському інший спосіб не залишається в офіцери відбуватися, крім того, щоб служити в гвардії». Цим пояснюється дворянський склад гвардійських полків за Петра; їх було три до кінця царювання: до двох старих піхотних доданий був у 1719 р. драгунський «лейб-регімент», потім переформований у конногвардійський полк. Ці полки служили військово-практичною школою для вищого та середнього дворянства та розсадниками офіцерства: прослуживши рядовим у гвардії, дворянин переходив офіцером до армійського піхотного чи драгунського полку. У лейб-регименті, що складався виключно з «шляхетських дітей», значилося до 30 рядових із князів; у Петербурзі нерідко можна було бачити на чаті з рушницею на плечі якогось князя Голіцина чи Гагаріна. Дворянин-гвардієць жив, як солдат, у полковій казармі, отримував солдатський пайок і виконував усі роботи рядового.

Державін у своїх записках розповідає, як він, син дворянина і полковника, вступивши рядовим до Преображенського полку, вже за Петра III жив у казармі з рядовими з простолюду і разом з ними ходив на роботи, чистив канали, ставився на варти, возив провіант і бігав на посилках у офіцерів. Так дворянство у військовому ладі Петра мало утворити підготовлені кадри чи офіцерський командний запас через гвардію для всесословных армійських полків, а ще через Морську академію – для флотського екіпажу. Військова служба упродовж нескінченної Північної війни сама собою стала постійною, в точному значенні слова безперервною. З настанням миру дворян стали відпускати на відвідання села по черзі, зазвичай раз на два роки місяців на шість; відставку давали лише за старістю чи каліцтвом. Але й відставні не зовсім пропадали для служби: їх визначали у гарнізони або до цивільних справ у місцевому управлінні; тільки нікуди не придатних та недостатніх відставляли з деякою пенсією з «госпітальних грошей», особливого податку на утримання військових шпиталів, або відсилали в монастирі на їжу з монастирських доходів.

РОЗДІЛ СЛУЖБИ. Такою була нормальна військово-службова кар'єра дворянина, як її намітив Петро. Але дворянин був потрібен всюди: і військової, і цивільної службі; Тим часом за суворіших умов перша і друга в нових судових та адміністративних установах стала важче, також вимагала підготовки, спеціальних знань. Поєднувати ту й іншу стало неможливо; сумісництво залишилося привілеєм гвардійських офіцерів та вищих генералів, які довго і після Петра вважалися придатними на всі руки. Служба «цивільна» чи «штатська» особовим складом поступово відокремлювалася від військової. Але вибір того чи іншого терену не було надано самому стану: дворянство, зрозуміло, накинулося на цивільну службу, як легшу і дохідну. Встановлена була обов'язкова пропорція особового складу з дворянства на тій та іншій службі: інструкція 1722 герольдмейстеру, знала дворянство, наказувала дивитися, «щоб у громадянстві більше третини від кожного прізвища не було, щоб служивих на землю і море не збідніти», не збіднити», комплектування армії та флоту.

В інструкції висловлено і головне спонукання до поділу дворянської служби: це – думка, що окрім невігластва та свавілля, передусім достатніх умов для справного відправлення громадянської посади, тепер потрібні ще деякі спеціальні знання. Зважаючи на убогість або майже відсутність наукової освіти з предметів цивільних, а особливо економічних, інструкція наказує герольдмейстеру «вчинити коротку школу» і в ній навчати «громадянству та економії» зазначену третину зарахованого на службу готівкового складу знатних та середніх дворянських прізвищ.

ЗМІНА В ГЕНЕАЛОГІЧНОМУ СКЛАДІ ДВОРЯНСТВА. Відомчий поділ був технічним покращенням служби. Петро змінив і умови службового руху, чим вніс новий елемент у генеалогічний склад дворянства. У Московській державі служиві люди займали становище на службі насамперед «за батьківщиною», за рівнем знатності. Для кожного прізвища відкрито був відомий ряд службових щаблів, чи чинів, і служила людина, підіймаючись по цій лествиці, досягала доступної йому за його породою висоти з більшою чи меншою швидкістю, дивлячись по особистій службовій придатності чи спритності. Отже, службовий рух служилої людини визначався вітчизною і службою, заслугою, і вітчизною набагато більше, ніж заслугою, що служила лише підмогою до вітчизни: заслуга сама по собі рідко піднімала людину вище, ніж могла підняти порода. Скасування місництва похитнула старовинний звичай, у якому трималася ця генеалогічна організація служивого класу; але вона залишилася в звичаях. Петро хотів витіснити її і звідси і дав рішучу перевагу службі над породою. Він твердив дворянству, що служба – його головний обов'язок, заради якої «воно благородне і від підлості (простонароддя) добре»; він вказав оголосити всьому шляхетству, щоб кожен дворянин у будь-яких випадках, хоч би якого прізвища був, вшанування і перше місце давав кожному обер-офіцеру. Цим широко розчинялися двері дворянство людям недворянського походження.

Дворянин, починаючи службу рядовим, призначався офіцери; але за указом 16 січня 1721 р. і рядовий з недворян, що дослужився до обер-офіцерського чину, отримував спадкове дворянство. Якщо дворянин за становим покликанням – офіцер, те й офіцер «по прямій службі» – дворянин: таке правило, покладене Петром основою службового порядку. Стара чиновна ієрархія бояр, окольничих, стольників, стряпчих, заснована на породі, на становищі при дворі та у Боярській думі, втратила значення разом із самою породою, та вже не стало ні старого двору в Кремлі з перенесенням резиденції на береги Неви, ні Думи з установою Сенату.

Розпис чинів 24 січня 1722 р ., Табель про ранги, вводила нову класифікацію службовця. Всі новоустановлені посади – всі з іноземними назвами, латинськими та німецькими, крім вельми небагатьох, – вишикувані по табелі у три паралельні ряди, військовий, статський та придворний, з поділом кожного на 14 рангів, або класів. Цей установчий акт реформованого російського чиновництва ставив бюрократичну ієрархію, заслуги і вислуги, місце аристократичної ієрархії породи, родоводу книги. В одній із статей, приєднаних до табеля, з наголосом пояснено, що знатність роду сама по собі, без служби нічого не означає, не створює людині жодного становища: людям знатної породи жодного рангу не дається, поки вони пану та вітчизні заслуг не покажуть «і за ці характеру («честі і чину», за тодішнім словотлумаченням) не отримають». Нащадки російських та іноземців, зараховані по цій табелі в перші 8 рангів (до майора і колезького асесора включно), зараховувалися до «кращому старшому дворянству у будь-яких достоїнствах і авантажах, хоча вони й низької породи були». Завдяки тому, що служба всім відкривала доступ до дворянства, змінився генеалогічний склад стану. На жаль, не можна точно розрахувати, наскільки великий був прийшлий, недворянський елемент, що у складі стану з Петра. Наприкінці XVII ст. у нас вважалося до 2985 дворянських прізвищ, що містили до 15 тисяч землевласників, крім їхніх дітей. Секретар прусського посольства при російському дворі наприкінці царювання Петра – Фоккеродт, який зібрав ґрунтовні відомості про Росію, в 1737 р. писав, що під час першої ревізії дворян зі своїми сімействами вважалося до 500 тисяч жителів, отже, можна припустити до 100 тисяч дворянських сімей. За цими даними важко відповісти питанням про кількість недворянської домішки, ранговим шляхом що у склад дворянства при Петра.

ЗНАЧЕННЯ ВИКЛАДЕНИХ ЗМІН. Перетворення дворянського помісного ополчення на регулярну всестанову армію зробило трояку зміну дворянській службі. По-перше, розділилися два види, що раніше зливалися, служба військова і цивільна. По-друге, та й інша ускладнилася новим обов'язком, обов'язковою навчальною підготовкою. Третя зміна була, можливо, найважливіша для долі Росії як держави. Регулярна армія Петра втратила територіальний склад своїх частин. Насамперед не лише гарнізони, а й частини далеких походів, що відбували «полкову службу», складалися із земляків, дворян одного повіту. Полиці іноземного ладу, що набиралися з різноповітового служивого люду, почали руйнувати цей територіальний склад. Вербування мисливців і потім рекрутські набори довершили цю руйнацію, дали полкам розносослівний склад, відібравши склад місцевий. Рязанський рекрут, надовго, звичайно назавжди, відірваний від своєї Пехлецької чи Зимарівської батьківщини, забував у собі рязанця і пам'ятав лише, що він драгун фузелерного полку полковника Фамендіна; казарма гасила почуття земляцтва. Те саме сталося і з гвардією. Колишнє московське дворянство, відірване від провінційних дворянських світів, саме зімкнулося у місцевий московський, московський дворянський світ. Постійне життя в Москві, щоденні зустрічі в Кремлі, сусідство по підмосковних вотчинах і маєтках зробили Москву для цих «царедворців» таким же повітовим гніздом, яким було місто Козельськ для дворян та дітей боярських козляків. Перетворені на полки Преображенський і Семенівський і перенесені на невське фінське болото, вони почали забувати у собі москвичів і почувалися лише гвардійцями. Із заміною місцевих зв'язків полковими казарменами, гвардія могла бути під сильною рукою лише сліпим знаряддям влади, під слабкою – преторіанцями чи яничарами.

У 1611 р., в Смутні часи, в дворянському ополченні, що зібрався під Москвою під проводом князя Трубецького, Заруцького і Ляпунова, щоб виручити столицю від ляхів, що засів у ній, якоюсь інстинктивною пожадливістю позначилася думка завоювати Росію під предлогом . Нова династія встановленням кріпосної неволі розпочала цю справу; Петро створенням регулярної армії і особливо гвардії дав йому збройну опору, не підозрюючи, яке вживання зроблять із неї його наступники і наступниці і яке вживання вона зробить із його наступників та наступників.

ЗБЛИЖЕННЯ ПОМІНЬ І ВОТЧИН. Ускладнені службові обов'язки дворянства вимагали кращого матеріального забезпечення службової придатності. Ця потреба внесла важливу зміну господарське становище дворянства як землевласникського класу. Вам відомо юридичну різницю між основними видами давньоруського служивого землеволодіння, між вотчиною, спадковою власністю, і маєтком, володінням умовним, тимчасовим, звичайно довічним. Але задовго до Петра обидва види землеволодіння стали зближуватися друг з одним: у володіння вотчинне проникали риси помісного, а помісне засвоювало юридичні особливості вотчинного. У самій природі маєтку як земельного володіння полягали умови його зближення з вотчиною. Спочатку, при вільному селянстві, предметом помісного володіння за його ідеєю був власне поземельний дохід з маєтку, оброк або робота тяглих його обивателів, як платня за службу, схожа на годування. У такому вигляді перехід маєтку з рук в руки не створював особливих труднощів. Але поміщик, природно, обзаводився господарством, будував собі садибу з інвентарем та робітниками холопами, заводив панську дворову ріллю, розчищав нові угіддя, селив селян із позикою. Так на державній землі, відданій служивій людині у тимчасове володіння, виникали господарські статті, які прагнули стати повною спадковою власністю свого господаря. Отже, право і практика тягли маєток у протилежні сторони. Селянська фортеця дала практиці перевагу над правом: як міг маєток залишатися тимчасовим володінням, коли селянин зміцнювався за поміщиком назавжди за позикою та підмогою? Труднощі послаблювалися тим, що, не торкаючись права володіння, закон, поступаючись практиці, розширював права розпорядження маєтком, допускав купівлю маєтку у вотчину, звернення до позову, міну і здачу маєтку синові, родичу, нареченому за дочкою або племінницею у вигляді посагу, із зобов'язанням годувати здавача чи здавачку або одружуватися з здавачкою, а іноді й прямо за гроші, хоча право продажу рішуче заперечувалося.

Верстанням у відвід та у припусквиробилося правило, що встановлювало практично як спадковість, а й єдино спадщину, неподільність маєтків. У верстальних книгах це правило виражалося так: «А як сини в службу встигнуть, старшого верстати у відвід, а меншому служити з батьком з одного маєтку», яке по смерті і справлялося цілком за сином-співробітником. В указах вже за царя Михайла з'являється термін із дивним поєднанням непримиренних понять: родові маєтки. Цей термін склався з розпоряджень тодішнього уряду «крім кревності маєтків не віддавати». Але з фактичної спадковості маєтків випливало нове утруднення. Помісні оклади височіли за рівнем чинів і заслуг поміщика. Звідси виникало питання: як передавати батьківський маєток, особливо великий, синові, який ще не вислужив батькового окладу? Московський наказний розум дозволив цю кляузу указом 20 березня 1684 р., що наказував великі маєтки після померлих справляти в низхідній прямій лінії за їхніми синами та онуками, верстанними та надолуженими в службу, понадїх окладів, т. е. незалежно від цих окладів, сповна без відрізки, а родичам та чужорідцям відрізок не давати, за відсутності прямих спадкоємців віддавати бічним на певних умовах. Цей указ перевернув порядок помісного володіння. Він не встановлював спадковості маєтків ні за законом, ні за заповітом, а лише зміцнював їх за прізвищами: це можна назвати прізвищеммаєтків. Помісне верстання перетворювалося на розверстку вакантного маєтку між багатими готівковими спадкоємцями, низхідними чи бічними, отже, скасовувалося єдиноуспадкування, що вело до дроблення маєтків. Освіта регулярної армії довершило руйнування основ помісного володіння: коли дворянська служба стала як спадкової, а й постійної, і маєток мало стати як постійним, а й спадковим володінням, злитися з вотчиною. Усе це призвело до того, що помісні дачі поступово замінювалися пожалуваннями населених земель у вотчину. У переліку палацових сіл і сіл, розданих монастирям і різним особам у 1682–1710 рр., рідко, та й то лише до 1697 р., відзначені дачі «в маєток»; зазвичай маєтку лунали «у вотчину». Усього роздано у ці 28 років близько 44 тисяч селянських дворів з півмільйоном десятин ріллі, крім лугів та лісу. Так було до початку 18 в. маєток наблизився до вотчини на непомітну нам відстань і було зникнути як особливий вид служивого землеволодіння. Трьома ознаками позначилося це зближення: маєтку ставали родовими, як і вотчини; вони дробилися в порядку розкладки між низхідними або бічними, як дробилися вотчини в порядку наслідування; помісне верстання витіснялося вотчинним пожалуванням.

УКАЗ ПРО ЄДИНОСПАДЧИНУ. Таким станом справи був викликаний указ Петра, оприлюднений 23 березня 1714 р. Основні риси цього указу, або «пунктів», як його називали, такі: 1) «Нерухомі речі», вотчини, маєтки, двори, лавки не відчужуються, але «звертаються у рід». 2) Нерухоме за духовною переходить до одного із синів заповідача на його вибір, а інші діти наділяються рухомістю з волі батьків; за відсутності синів так само чинити і з дочками; у разі відсутності духовної нерухомість переходить до старшого сина або за відсутністю синів до старшої дочки, а рухоме ділиться між рештою дітей порівну. 3) Бездітний заповідає нерухоме одному зі свого прізвища, «кому схоче», а рухоме передає своїм родичам або стороннім за власним бажанням; без заповіту нерухоме переходить до одного по лінії ближнього, а інше іншим, кому належить, «так само». 4) Останній у роді заповідає нерухоме одному з жіночих осіб свого прізвища під умовою письмового зобов'язання з боку її чоловіка або нареченого прийняти на себе та на своїх спадкоємців прізвище згаслого роду, приєднавши його до свого. 5) Вступ обділеного дворянина, «кадета», в купецтво чи якесь знатне мистецтво, а після досягнення 40-річного віку й у біле духовенство не ставиться в безчестя ні йому, ні його прізвища. Закон грунтовно мотивований: єдино спадкоємець нероздільного маєтку не буде розоряти «бідних підданих», своїх селян, новими тягарями, як це роблять брати, що розділилися, щоб жити по-батьківському, але буде пільгувати селян, полегшуючи їм справний платіж податей; дворянські прізвища не будуть впадати, «але у своїй ясності непохитні будуть через славні і великі будинки», а від дроблення маєтків між спадкоємцями знатні прізвища будуть бідніти і перетворюватися на простих поселян, «як уже багато тих екземпелів є в російському народі»; маючи даровий хліб, хоч і малий, дворянин без примусу служити з користю для держави не стане, ухилятиметься і житиме в ледарстві, а новий закон змусить кадетів «хліба свого шукати» службою, вченням, торгами та іншим.

Указ дуже відвертий: всемогутній законодавець зізнається у своєму безсиллі захистити підданих від хижацтва поміщиків, що бідніють, а на дворянство дивиться, як на стан дармоїдів, не розташованих ні до якої корисної діяльності. Указ вносив важливі зміни у землеволодіння. Це – не закон про майораті чи «про першість», навіяний ніби порядками західноєвропейського феодального успадкування, як його іноді характеризують, хоча Петро і наводив довідки про правила успадкування в Англії, Франції, Венеції, навіть у Москві іноземців. Березневий указ не затверджував виняткового праваза старшим сином; майорат був випадковістю, що наставала лише за відсутності духовної: батько міг заповідати нерухоме і молодшому синові повз старшого. Указ встановлював не майорат, а єдина спадщина,неподільність нерухомих маєтків, і йшов назустріч утрудненню суто тубільного походження, усував дроблення маєтків, що посилилося внаслідок указу 1684 і послаблювало службову придатність поміщиків. Юридична споруда закону 23 березня була досить своєрідною. Завершуючи зближення вотчин та маєтків, він встановлював для тих та інших однаковий порядок успадкування; але при цьому перетворював він вотчини на маєтки або навпаки, як думали в 18 ст., називаючи березневі пункти найвитонченішим благодіянням, яким Петро Великий помісні дачі у власність завітав? Ні те, ні інше, а поєднанням юридичних особливостей маєтку та вотчини створювався новий, небувалий вид землеволодіння, який можна характеризувати назвою спадкового, неподільного і вічнообов'язкового,з яким пов'язана вічна спадкова та спадкова служба власника.

Всі ці риси існували й у давньоруському землеволодінні; лише дві їх не поєднувалися: спадковість була правом вотчинного землеволодіння, неподільність – звичайним фактом землеволодіння помісного. Вотчина була неподільна, маєток був спадково; обов'язкова служба однаково падала те й інше володіння. Петро з'єднав ці риси і поширив їх на всі дворянські маєтки, та ще поклав на них заборону відчуження. Службове землеволодіння тепер стало одноманітніше, але менш вільно. Такими є зміни, внесені до нього указом 23 березня. У цьому указі особливо виразно розкрився звичайний перетворюючий прийом, засвоєний у розбудові суспільства та управління. Приймаючи сформовані до нього відносини і порядки, як він їх заставав, він не вносив у них нових почав, а лише приводив їх у нові поєднання, пристосовуючи їх до умов, що змінилися, не скасовував, а видозмінював діюче право стосовно нових державних потреб. Нове поєднання повідомляло перетвореному порядку начебто новий, небувалий вигляд. Насправді новий порядок будувався із старих відносин.

ДІЯ ВКАЗІВКИ. Закон 23 березня, виділяючи спадкоємця, звільняв кадетів, безземельних його братів і часто племінників від обов'язкової служби, надаючи їм обирати собі рід життя та занять. Для військової служби Петру потрібна була не вся готівка дворянських сімейств, що становила насамперед масу дворянської міліції. У єдино спадкоємця він шукав офіцера, який має засоби справно служити і приготуватися до служби, не обтяжуючи своїх селян поборами. Це було згідно з роллю, яку Петро призначав дворянству у своїй всестановій регулярній армії, - служити офіцерською командою. Але й у цьому законі, як і в інших своїх соціальних реформах, перетворювач мало розумів звичаї, побутові поняття та звички. При строгому проведенні у життя закон розколював дворянство на два шари, на щасливих володарів батьківських гнізд і на знедолених, безземельних і безпритульних пролетарів, братів і сестер, які проживають нахлібниками і нахлібницями в будинку єдино спадкоємця або «волочилися між двір». Зрозумілі сімейні скарги та чвари, які мав викликати закон, до того ж і сам мало полегшував своє застосування. Він погано оброблений, не передбачає багатьох випадків, дає неясні визначення, що допускають суперечливі тлумачення: в 1-му пункті рішуче забороняє відчуження нерухомих майнов, а в 12-му передбачає та нормує їх продаж по потребі; встановлюючи різку різницю у порядку спадкування рухомих і нерухомих майна, не вказує, що розуміти під тими та іншими, а це породжувало непорозуміння та зловживання. Ці недоліки викликали неодноразове роз'яснення в наступних указах Петра, а після нього указ 1714 р. у нових пунктах 28 травня 1725 р. був підданий докладній казуїстичній розробці, що допустила значні від нього відступи, що ще більше утруднило його виконання. Здається, і сам Петро бачив у своєму указі не остаточне становище, а скоріше тимчасову міру: допустивши важливі відступи від нього, наказавши в додатковому указі 15 квітня 1716 р. виділ з нероздільної нерухомості померлого чоловіка четвертої частини, що залишився живим у вічне володіння, цар помітив на указі: «До часу бути за цим».

Обов'язкова служба для кадетів була скасована: недорослей як і всіх брали у військову службу і на огляди викликали однаково суворо і первістків, і кадетів. До кінця царювання Петра тривали між родичами сутяжні розділи маєтків, що дісталися їм ще до «пунктів» за законом 1684 р., і, мабуть, про ці розділи говорить Посошков у творі Про бідність і багатство, яскравими рисами описуючи, як дворяни після померлих своїх родичів землі житлові та порожні ділять на дрібні частини, зі сварками, навіть із «кримінальщиною» і з великою шкодою для скарбниці, одну якусь пустку чи село дроблячи на нікчемні частки, немов закону про єдиної спадщини і не існувало. Ці розділи були визнані і пунктами 1725 р. Словом, закон 1714 р., не досягнувши припущених цілей, лише вніс у землевласникське середовище плутанину відносин та господарський розлад. Отже, підготовлений та забезпечений неподільною нерухомістю офіцер армійського полку чи секретар колегіального установи – таке службове призначення рядового дворянина на думку Петра.

З книги Східні слов'яни та нашестя Батия автора Балязін Вольдемар Миколайович

В. О. Ключевський про милостиню та милостивців В нарисі «Добрі люди Стародавню Русь» Видатний історик, академік Василь Осипович Ключевський писав: «Як у клініці необхідний хворий, щоб навчитися лікувати хвороби, так у давньоруському суспільстві необхідний був сирий і убогий,

З книги Короткий курс з російської історії автора Ключевський Василь Осипович

В. О. Ключевський як художник слова … «Майже три десятки років цей велетень, майже три аршин ростом, метався по країні, ламав і будував, все запасав, всіх підбадьорював, понукав, лаявся, бився, вішав, скакав з одного кінця держави в інший. Такою невпинною

автора Стрижова Ірина Михайлівна

Ключевський В.О.

З книги Росія та її «колонії». Як Грузія, Україна, Молдова, Прибалтика та Середня Азія увійшли до складу Росії автора Стрижова Ірина Михайлівна

Ключевський В. Про Розширення території… Ставши на Кубані та на Тереку, Росія опинилася перед Кавказьким хребтом. Наприкінці XVIII століття радянський уряд зовсім не думав переходити цей хребет, не маючи ні коштів на те, ні полювання; але за Кавказом, серед магометанського

З книги Олександр I – переможець Наполеона. 1801-1825 р.р. автора Колектив авторів

В. О. Ключевський про епоху Олександра У лекціях з російської історії В. О. Ключевський - відомий і авторитетний учений 19 ст. - Приділив епосі Олександра I чималу увагу і висловив свою оцінку особистості імператора і часу його правління.

автора Колектив авторів

В. О. Ключевський про Олексія Михайловича Я зупиню вашу увагу лише на небагатьох людях, які йшли на чолі перетворювального руху, яким підготовлялася справа Петра. У їхніх ідеях і в завданнях, ними поставлених, найвиразніше виявляються суттєві

З книги Петро I. Початок перетворень. 1682-1699 р.р. автора Колектив авторів

В. О. Ключевський про Петра I Петро Великий за своїм духовним складом був один з тих простих людей, на яких досить поглянути, щоб зрозуміти їх. будь-коли стояти.

З книги Олександра II – цар-визволитель. 1855-1881 рр. автора Колектив авторів

З книги Святі заступники Русі. Олександр Невський, Довмонт Псковський, Дмитро Донський, Володимир Серпуховський автора Копилов Н. А.

В. О. Ключевський про князя Дмитра Донського та його часу «Димитрій Донський далеко видався вперед зі строго вирівняного ряду своїх попередників і наступників. Молодість (помер 39 років), виняткові обставини, що з 11 років посадили його на бойового коня, чотиристороння

З книги Росія у середині ХІХ століття (1825-1855 рр.) автора Колектив авторів

В.О. Ключевський про Миколу I ЦАРКУВАННЯ МИКОЛИ I. ЗАВДАННЯ. Я зроблю короткий оглядголовних явищ за царювання Миколи, обмежуючись, втім, лише подіями життя урядової та соціальної. З цими двома процесами, зміною урядового порядку та

Із книги Велика Російська Смута. Причини виникнення та вихід із державної кризи у XVI–XVII ст. автора Стрижова Ірина Михайлівна

Ключевський Василь Йосипович Про автора Ключевський Василь Йосипович (1841–1911) – великий російський історик. Народився 16 (28) січня 1841 р. у селі Воскресенському (під Пензою) у родині бідного парафіяльного священика. Першим його вчителем був батько, який трагічно загинув у серпні 1850 р.

1.1 Дворянство за Петра I

Правління Петра – 1682-1725 гг. - можна позначити як період перетворення дворянства на повноцінний стан, що відбувається одночасно з його закріпаченням і збільшенням залежності від держави. Процес складання дворянства як єдиного стану полягає в поступовому здобутті станових прав та привілеїв.

Одним із перших заходів у цій галузі було прийняття Указу про єдиноспадкування. У березні 1714 р. з'явився указ "Про порядок успадкування в рухомих та нерухомих майнах", більш відомий як "Указ про єдиноспадкування". Цей указ став важливою віхою історія російського дворянства. Їм було законодавчо оформлено рівність вотчини та маєтку як форм нерухомості, тобто. відбулося злиття цих двох форм феодальної земельної власності. З цього моменту земельні володіння не підлягали поділу між усіма спадкоємцями померлого, а діставалися одному із синів на вибір заповідача. Цілком очевидно, що інші, на думку законодавця, втративши джерело доходів, мали спрямувати на государеву службу. У зв'язку з цим більшість дослідників вважають, що залучення дворян до служби чи якоїсь іншої корисної держави діяльності було основною метою цього указу. Інші вважають, що Петро хотів звернути частину дворянства в третій стан. Треті - що імператор дбав про збереження самого дворянства і навіть прагнув перетворення його на подобу західноєвропейської аристократії. Четверті, навпаки, переконані в антидворянській спрямованості цього указу. Цей указ, що мав багато прогресивних рис, викликав невдоволення серед вищого стану. До того ж, як і багато нормативних актів петровської епохи, він був недостатньо добре розроблений. Невизначеність формулювань породжувала складність у виконанні указу. Ось що зазначає Ключевський з цього приводу: "Він погано оброблений, не передбачає багатьох випадків, дає неясні визначення, що допускають суперечливі тлумачення: в 1-му пункті рішуче забороняє відчуження нерухомих майнов, а в 12-му передбачає та нормує їх продаж по потребі; різку різницю у порядку наслідування рухомих і нерухомих майна, не вказує, що розуміти під тими та іншими, а це породжувало непорозуміння та зловживання”. Ці недоліки викликали неодноразові роз'яснення у наступних указах Петра. До 1725 указ був підданий значному доопрацюванню, що допускала значні відступи від первісної редакції. Але все одно, на думку В.О. Ключевського: "Закон 1714 року, не досягнувши припущених цілей, лише вніс у землевласникське середовище плутанину відносин та господарський розлад".

Як вважають деякі історики, Указ про єдиноспадкування створювався з метою залучення дворян на службу. Але, попри це, Петро постійно стикався з небажанням служити. Це пояснюється тим, що служба при цьому імператору була не тільки обов'язковою, а й безстроковою, довічною. Раз у раз Петро отримував звістки про десятки і сотні дворян, які ховаються від служби чи навчання у своїх маєтках. У боротьбі з цим явищем Петро був нещадний. Так, в указі Сенату говорилося: "Хто приховує від служби, оголосить у народі, хто такого знайде або сповістить, тому віддати всі села того, хто ховався". Боровся Петро як покараннями, а й законодавчо створюючи нову систему служби. Найважливішим ознакою придатності до служби Петро вважав професійну підготовку дворянина, його освіту. У січні 1714 року була заборона одружуватися дворянським синам, які мають хоча б початкової освіти. Дворянин без освіти позбавлявся можливості обіймати командні посади в армії та керівні у цивільному управлінні. Петро був переконаний, що почесне походження не може бути підставою для успішної кар'єри, тому в лютому 1712 було вказано не виробляти в офіцери дворян, які не служили солдатами, тобто не отримали необхідної виучки. Ставлення Петра до проблеми взаємовідносин різних соціальних груп між собою і державою повною мірою виявилося в ході Податної реформи, що почалася в 1718 році. Практично від початку від оподаткування було звільнено дворянство, чим юридично закріпилася одна з його найважливіших привілеїв. Але й тут виникали проблеми, оскільки відрізнити дворянина від недворянина було не так просто. У допетровську епоху був практики пожалування дворянства з супутнім юридичним і документальним оформленням. Отже, практично основною ознакою приналежності до дворянству під час податної реформи виступало реальне службове становище, тобто. служба в армії в офіцерському чині або на цивільній службі на досить високій посаді, а також наявність маєтку з селянами-кріпаками.

Ще одним важливим заходом Петра I було прийняття в 24 січня 1722 "Табелі про ранги". Петро особисто брав участь у редагуванні цього указу, основою якого лягли запозичення з " розкладів чинів " французького, прусського, шведського і датського королівств. Всі чини "Табелі про ранги" поділялися на три типи: військові, статські (цивільні) та придворні та ділилися на чотирнадцять класів. До кожного класу приписувався свій чин. Чин - службове та громадське становище, встановлене при цивільній та військовій службі. Хоча деякі історики розглядали чин як посаду. Петровська "Табель", визначаючи місце в ієрархії державної служби, до певної міри давала можливість висунутись талановитим людям з нижчих станів. Усі, отримали 8 перших рангів по статському чи придворному відомству, зараховуються до спадковому дворянству, " хоча і низької породи були " , тобто. незалежно від свого походження. На військовій службі цей титул надавав при чині нижчого XIV класу. Таким чином Петро I висловлював свою перевагу військовій службі, ніж статській. Причому дворянське звання поширюється лише на дітей, народжених вже після одержання батьком цього чину; якщо після отримання чину дітей у нього не народиться, він може просити про надання дворянства одному з раніше народжених його дітей. При введенні в дію табелі про ранги древні російські чини - бояри, окольничі та інші - були формально скасовані, але пожалування цими чинами припинилося. Видання табелі мало істотний вплив і на службовий розпорядок і на історичні долі дворянського стану. Єдиним регулятором служби стала особиста вислуга; "батьківська честь", порода, втратила в цьому відношенні будь-яке значення. Військова служба була відокремлена від цивільної та придворної. Було узаконено придбання дворянства вислугою відомого чину і пожалуванням монарха, що вплинуло на демократизацію дворянського класу, закріплення служивого характеру дворянства і розшарування дворянської маси нових груп - дворянства спадкового і особистого.

Абсолютизм у Росії: умови виникнення та характерні риси

Зовнішня політика Росії за Петра Першого

Росії необхідно було знайти в Європі союзників у її боротьбі з Османською імперією. У 1697 р. російській дипломатії вдалося укласти наступальний союз проти Туреччини з Австрією та Венецією.

Державні установиРосійській імперії з 1725 по 1755 роки

12 грудня 1741 року, незабаром після вступу на престол, Імператриця Єлизавета видала указ про скасування кабінету та про відновлення Урядового Сенату (перед тим, що знову іменувався Високим) на його колишній посаді...

Дворянство Києва ХІХ століття

На початку ХІХ століття Київ став одним із найбільших міст Російської імперії. У 1797 році виникла Київська губернія Київ, була призначена губернським містом. Розпочинається його новий розвиток...

Європа у XVIII столітті

У Росії у XVIII ст. поряд зі зміцненням та оформленням станового ладу відбуваються глибокі зміни в економічному та соціальному розвитку, що торкнулися всіх сторін народного господарства та соціального вигляду країни...

Історія вітчизняного флоту та андріївського прапора

Безуспішною виявилася і спроба побудувати флот у період Російсько-шведська війнау 1656-1661 рр. На Західній Двіні під проводом воєводи А.Л. Ордін-Нащокіна було розпочато будівництво гребних та вітрильних суден, призначених для воєнних дій...

Історія Росії від Середньовіччя до наших днів

Між Сталіним Йосипом Віссаріоновичем та Петром I більше подібностей, ніж відмінностей. Петро I - видатний політичний та військовий діяч Росії. Розвинув промисловість, створив армію нового типу, зокрема. новий рід військ, будував міста, рив канали...

Петро І та його життя

Після перемоги в Північній війні та укладання Ніштадтського миру у вересні 1721 року Сенат і Синод вирішили піднести Петру титул імператора всеросійського з наступним формулюванням: "як зазвичай від римського сенату за знатні справи імператорів..."

Постфеодальне суспільство перехідної Англії XVI-XVII ст.

Джентльмени становили вищий стан, що стояло відразу за королем. До них належала титулована знать (принци, герцоги, маркізи, віконти та барони; їх називали лордами), лицарі та есквайри. Лицарем не можна було народитися...

Російське дворянство

Наприкінці XVIII в (1795) налічувалося 362 тис. дворян (2,2% населення Росії). У ХІХ ст. (1858 р.) чисельність дворян становила 464 тис. (1,5 % від населення). З них спадкові дворяни становили більшість (1816 - 56%, 1858 - 55%)...

Сенат Російської імперії

12 грудня 1741 року, незабаром після вступу на престол, Імператриця Єлизавета видала указ про скасування кабінету та про відновлення Урядового Сенату на його колишній посаді. Сенат не лише став верховним органом імперії.

Стану

Дворянство склалося з різних розрядів служивих людей (бояр, окольничих, дяків, подьячих, дітей боярських та інших.), отримало за Петра I найменування шляхетства, перейменовано за Катерини II на дворянство (в актах Укладеної Комісії 1767 р.)...

Станове законодавство другої половини XVIII ст.

Стаючи привілейованим та відокремленим станом, дворянство не мало ще станової організації, а зі знищенням обов'язкової служби могло втратити і службову організацію. Установи 1775 р., даючи дворянству самоврядування.

Соціально-економічні перетворення Петра I

Створення такого феномена - Петербурга, як та інші дії Петра, всією своєю вагою лягала на плечі народних мас. Народ платив все зростаючі податки, простий народ тисячами гинув на будівництві Петербурга, при копанні каналів...

Франція в другій половині XVIIст.

Французьке дворянство вишукувало, крім прямих сеньйоріальних поборів, та інші джерела експлуатації селян. Молодші сини знатних родів нерідко одержували духовний сан...

Петру 1 дісталося не найкраще дворянство, тому, щоб виправити ситуацію, він вводив довічне прикріплення до державної служби. Служба поділялася на військову державну та цивільну державну службу. Оскільки проводилася низка реформ в усіх галузях, то Петро 1 ввів обов'язкову освіту для дворянства. На військову службу дворяни надходили у віці 15 років і обов'язково у званні рядового для армії та матроса для флоту. На цивільну службу дворянство також надходило з 15 років і займало рядову посаду. До 15 років вони мали пройти навчання. Траплялися випадки коли Петро 1 особисто проводив огляди дворянства і розподіляв їх у колегії та полки. Найбільший такий огляд пройшов у Москві, де Петро 1 особисто розподілив усіх по полках та школах. Після навчання та вступу на службу дворяни потрапляли хтось у гвардійські полки, а хтось у звичайні чи міські гарнізони. Відомо, що Преображенський і Семенівський полки складалися лише з дворян. У 1714 році Петро 1 видав указ, в якому говорилося, що дворянин не може стати офіцером, якщо не служив солдатом у гвардійському полку.

Дворянство при Петро 1 зобов'язувалося нести як військову повинность, а й цивільну службу, що було дикою новиною для дворян. Якщо раніше це не вважалося за справжню службу, то за Петра 1 цивільна служба для дворян стала такою самою почесною як і військова служба. При канцеляріях почали заводити школи певних наказів, ніж проходити військове навчання, але проходити громадянське – юриспруденція, економіка, цивільне право та інших. розподілятимуть на оглядах виходячи з їх фізичних та розумових даних. Також в указі йшлося про те, щоб частка дворян на цивільній службі не перевищувала 30 відсотків від загальної кількості дворян.

Указ про єдиноспадкування 1714 року

Дворянство часів Петро 1 досі користувалося правом землеволодіння. Але роздача державних земель у володіння за несення служби припинилася, тепер землі видавалися за досягнення та подвиги на службі. 23 березня 1714 року Петро Олексійович приймає закон «Про рухомий і нерухомий маєток і єдиноспадкування». Суть закону в тому, що все своє нерухоме майно землевласник за законом міг заповідати своєму синові, але тільки одному. Якщо він вмирав, не залишивши заповіту, то вся нерухомість передавалася старшому синові. Якщо він не мав синів, то міг заповідати все нерухоме майно будь-якому родичу. Якщо ж він був останнім чоловіком у роді, то міг заповідати все майно своєї доньки, але й тільки однієї. Втім закон проіснував всього 16 років і в 1730 імператриця Ганна Іоанівна скасувала його, зважаючи на постійну ворожнечу в дворянських сім'ях.

Табель про ранги Петра Першого

Джерелом дворянського благородства Петро 1 оголошує службові заслуги, що у чині. Прирівнювання цивільної служби до військової змусило Петра створення нового чиновного устрою цього роду державної служби. 24 січня 1722 року Петро 1 створює «табель про ранги». У цьому табелі усі посади ділилися на 14 класів. Приміром у сухопутних військах вищий ранг – генерал-фельдмаршал і нижчий – фендрік (прапорщик); у флоті вищий ранг – генерал-адмірал та нижчий – корабельний комісар; на цивільній службі вищий ранг – канцлер, а нижчий ранг – колезький реєстратор.

Табель про ранги створив переворот основу дворянства – виключалося значення і походження роду дворян. Тепер будь-який досягнувши певних заслуг отримував відповідний чин і не пройшовши з самого низу, не міг відразу зайняти вищий ранг. Тепер служба ставала джерелом дворянства, а чи не походження твого роду. У табелі про ранг сказано, що всі службовці, які мають чини перших восьми рівнів разом із дітьми стають дворянами. Табель про ранги Петра 1 відкривав шлях у дворянство для будь-якої людини, яка змогла потрапити на державну службу і своїми справами просувається вгору.

Від введення «Табеля про ранги» 1722 постраждали насамперед дворяни з багатим минулим, що мав довгий рід і до цього займали всі високі пости за царя. Тепер вони були нарівні з людьми нижчих класів, які стали займати високі чини за Петра 1. Найпершим стає Олександр Меньшиков, який мав незнатне походження. Також можна перерахувати незнатних іноземних людей, але які зайняли високі посади: генерал-прокурор П. І. Ягужинський, віце-канцлер барон Шафіров, генерал-поліцмейстер Девієр. Холопи, які змогли досягти висот на службі - керуючий Московською губернією Єршов, віце-губернатор архангелогородський Курбатов. З родової знаті зберегли високі посади князі Довгорукі, Ромодановський, Куракін, Голіцини, Бутурліни, Рєпнін, Головін, а також фельдмаршал граф Шереметєв.

Дворянство за Петра I, як зазначає С.Пушкарьов у своєму «Огляді російської історії», далеко не завжди було тим привілейованим станом, на який воно перетворилося за його наступників.

Вищий чин московської дворової знаті – боярство – зовсім зник. Боярська дума припинила своє існування, а вищих посадових осіб центрального та обласного управління Петро призначав, зовсім не зважаючи на їх походження.

Службова повинность всього дворянського стану за Петра як не полегшилася, а навпаки, стала значно важчою, ніж у Московському державі.

Там дворяни, відбувши військовий похід чи сторожову службу, роз'їжджалися по будинках, а за Петра вони мали з 15 років вступати у регулярні солдатські полки і, лише пройшовши тривалий спокус солдатської муштри і стради чи показавши особливі бойові відмінності, було зроблено офіцери. І потім вони мали служити в армії до старості або до втрати працездатності.

З іншого боку, кожен солдат, який дослужився до офіцерського чину, отримував спадкове дворянство.

У 1721 року Петро підписав указ, який говорив: «Всі обер-офіцери, які сталися не з дворянства, вони та його діти, та його нащадки, суть - дворяни, і слід їм дати патенти на дворянство».

Таким чином доступ у дворянський станчерез військову службу було відкрито всім класам населення.

Заснований при Сенаті герольдмейстер, який курирує дворянство та його службу, мав вести дворянам суворий облік і стежити, щоб ніхто з них після досягнення п'ятнадцяти років не ухилявся від служби. Йому було наказано також стежити, щоб у цивільній службі було не більше третини чоловіків кожного дворянського прізвища.

Колишні московські службові чини, що залежали значною мірою від походження служивих людей, були скасовані Петром. Видана ним у 1722 році «Табель про ранги» поділяла всю масу державних службовців військових та цивільних на чотирнадцять чинів та рангів, якими мав просуватися офіцер і цивільний чиновник.

На місце колишньої аристократичної ієрархії «породи» та «батьківщини» Петро поставив військово-бюрократичну ієрархію заслуги та вислуги.

Крім службової повинності, Петро поклав на дворян зовсім нову навчальну службу. Він посилав сотню молодих дворян за кордон вчитися головним чином військовій та морській справі.

Усіх дворянських дітей чоловічої статі велено було (1714 року) вчити грамоті, арифметиці та геометрії.

У той самий час Петро обмежив права дворян у розпорядженні їх маєтками. Указом про єдиноспадкування, видане в 1714 році, Петро заборонив землевласникам ділити маєтки між синами і наказав заповідати нерухомий маєток лише одному синові «на вибір власника», бо «поділом маєтків нерухомих велика шкода в державі нашій як інтересам державним, так і самим прізвищам падіння ».

Відношення між селянами та поміщиками прямо і безпосередньо не регулювалося законодавствами Петра. Проте зроблена ним велика фінансова реформа запровадження «подушної» податі сприяла погіршенню юридичного становища селян-кріпаків внаслідок змішання його з холопами в один клас поміщицьких підданих.

Коли Петро наказав зробити перепис населення оподаткування його подушною податтю, то переписувачі вносили у списки лише селян, бо холопи за колишнім становищем не підлягали оподаткуванню.

Однак Петро хотів усіх залучити до державного «тяглу» і в 1720 році він вказав Сенату: «Як я чую, що в нинішніх переписах пишуть тільки одних селян, а людей дворових та інших не пишуть... того заради нині підтвердіть указом, щоб усіх писали поміщики своїх поданих, якого вони звання не є».

Подушна подати була покладена однаково на селян і холопів. Ключевський писав: «Холопство, як особливий юридичний стан, вільний від державних повинностей, зникло, злившись з кріпаком в один клас кріпаків, яких панам було надано влаштовувати та експлуатувати економічно на свій розсуд».

У той же час С.Пушкарьов стверджує, що Петро сам не співчував крайньому розвитку кріпосного права, що дійшов до продажу окремих людей як худоби, але не вжив дієвих заходів для його обмеження.

У 1721 році він видав указ, який констатував, що «селян і ділових і дворових людей дрібне шляхетство продає нарізно - хто схоче купити - як худоби, чого у всьому світі не водиться і чому чималий крик буває», - «І його царська величність наказав цей продаж людям припинити»; але потім вже було застереження: «А якщо неможливо того буде припинити, то хоча б по нужді і продавали цілими прізвищами або сім'ями - а не порізно».

Усвідомлюючи важливе значення комерції та промисловості у житті держави, Петро всіляко намагався підняти активність та соціальний рівень російського торгово-промислового класу. Заснувавши виборні міські магістрати керувати містами, Петро хотів також, щоб російські ремісники на зразок західноєвропейських організувалися в цехи (необхідно відзначити, що у Європі в цей час точилася боротьба з цехової системою).

Відповідно до регламенту головного магістрату «кожне мистецтво та ремесло свої особливі цунфти (тобто цехи) і над ними альдерманів (старших) має».

Втім, цехова організація не повинна була мати примусовий характер. Згідно з указом про цехи 1722 року, в цехи слід «писати ремісників, які захочуть, а неволею не примушувати».

Проте спроба Петра насадити у Росії самоврядування і цеховий лад не увінчалася успіхом.

І однією з причин, що сповільнювали піднесення та розвиток міського класу, було саме державне «тягло» - тягар податків, а також обов'язкове несення служб і повинностей, що лежали на міському населенні.

Петро, як зазначає С.Пушкарьов, розумів це, і указом 1722 спробував звільнити посадських людей від казенної служби: «…надалі до митних, кабацьких, соляних та інших зборів, і до рахунку і віддачі грошової скарбниці з посадських людей не вибирати, і які нині у таких справ – після закінчення року звільнити. А бути у таких зборів у великих головними командирами з відставних офіцерів, а у менших унтер-офіцерів та рядових солдатів... а до них команду обирати з магістрату з розкольників та бородачів у цілувальники».

Однак дуже скоро виявилося, що набрати для таких служб потрібну кількість відставних офіцерів і солдатів, розкольників та «бородачів» виявилося неможливим, і посадські люди знову були залучені до служб, від яких їх звільнило лише Городівське становище 1785 року.

російський дворянство побут традиції

Російське дворянство у XVIII - XIX століттяхбуло породженням петровської реформи. Серед різних наслідків цієї реформи, створення дворянства функції державно і культурно домінуючого стану займає явно не останнє місце. Петровська реформа за всіх витратах, які на неї накладала епоха і особистість царя, вирішила національні завдання, створивши державність, що забезпечила Росії двохсотлітнє існування поряд з головними європейськими державами, і створивши одну з найяскравіших культур в історії людської цивілізації. Петровська епоха назавжди покінчила зі станом людей, що служили. Форми петербурзької міського життя створив Петро I, та її ідеалом було т.зв. «регулярна держава», де все життя регламентоване, підпорядковане правилам, побудовано з дотриманням геометричних пропорцій, зведено до точних, майже лінійних відносин.

Поведінка дворян разюче відрізнялася у Москві Петербурзі. Ось як описує життєвий уклад у будинку своєї бабусі Катерина Володимирівна Новосильцева: «О восьмій годині пили чай. Віра Василівна (тітка) клопотала про господарство, бабуся розпочинала свою довгу молитву, Катя з сестрою Олею займалися у своєму флігелі. А Надія Василівна (старша тітка) вирушала гуляти, тобто обходити знайомих сусідів, але ще сходивши до ранньої обідні. Близько години всі збиралися у чайній. Обідній стіл був накритий о другій годині. Потім усе сімейство відпочивало, а дівчатка йшли у свій флігель. О шостій годині всі збиралися у вітальні, де Віра Василівна розливала чай. У тридцятих роках бабуся вже нікуди не виїжджала, окрім церкви, але раніше завжди вечорами вирушала до гостей. Вечір проводили у сімейному колі. Надія Василівна або сама виїжджала в гості, або запрошувала якусь сусідку. О десятій була вечеря, а потім усі вирушали по місцях (тільки Катя тікала до Віри Василівни і годині до двох із нею говорила) Новосильцева Є.В. Сімейні записки Т. Толичової. М., 1865. З 144-150.

У Петербурзі ж порядок дня був зовсім іншим. Письменниця М. А. Корсіні зобразила життєвий уклад Північної столиці в образі однієї зі своїх героїнь, яка вставала о другій годині пополудні, розмовляла з дочкою, давала господарські розпорядження, обідала, потім їй слід було збиратися в гості самій або чекати на їхню появу, щоб провести залишок. дня за картами Корсіні М.А. Нариси сучасного життя: у 7 т. СПб., 1853. Т. 5. С. 75.

Безперечно, стиль спілкування дворянина залежав від місця його проживання. Якби було скласти якусь шкалу гостинності, то вища точка перебувала в маєтках, а найбільшої стриманістю і закритістю характеризувався б Петербург. У Петербурзі жили завжди у незримому, чи реальному присутності імператора, тому дозволити собі вільнішого поведінки було. Життя в Петербурзі було дорожчим, показним і метушливим. У Москві темп життя був повільнішим, і кількість щоденних контактів зі знайомими значно менша, ніж у Північній столиці, що дозволяло більше часу приділяти сім'ї, спілкуванню з близькими та улюбленими заняттями.

Протягом півстоліття ідеал поведінки дворянина у ній змінювався, прагнучи звільнення з раніше прийнятих норм спілкування. Якщо в початку XIXстоліття чоловік із дружиною спілкувалися виключно на «ви», то до 1830-х років стало цілком прийнятним. Також і дівчатам непристойно було курити та пити, а вже у 1840-і роки у столичних панянок увійшли в моду «пахітоски» і за святковим столомїм наливали шампанське Богданов І. Дим батьківщини, або коротка історіятютюнопаління. М.: Нове літературне огляд, 2007, З. 14.. При безперечної цінності шлюбу світських колах першому плані виходять внутрішні відносини між подружжям, а затребувана у суспільстві зовнішня картина дотримання пристойностей. Зміна норм поведінки у сім'ї, передусім, обумовлювалося впливом західноєвропейської культури через спілкування з іноземними гувернерами, читання іноземних книжок та часті поїздки закордон.

Долею чоловіків була військова служба. Родовиті знатні дворяни записували своїх синів у полиці чи не ще до народження: можна згадати, наприклад, Гриньова з "Капітанської доньки", який розповідав про себе: "Матуся була ще мною брюхата, як я вже був записаний у Семенівський полк сержантом" Пушкін А. С. Твори. У 3-х т. т. 3.Проза. - М: Худож. Літ., 1985.Т.1 С. 230.. Дитина в буквальному значенні з пелюшок "служив" і просувався по службі. До 14-15 років, вирушаючи на реальну службу, хлопчики мали досить високі чини і могли командувати підрозділом. А деякі офіцери з багатих родин військових взагалі бачили тільки на картинці - мами, що люблять, не відпускали своїх синів у діючі війська. І шансів дослужитися до високого чину вони практично не мали. Вийшовши у відставку, яка траплялася частенько відразу після весілля, дворяни осідали у своїх маєтках, де якраз могли бути і зграї хортів, і приємне товариство провінційних дам, і невимушені бесіди за чаркою анісової горілки.

Що стосується жінок, то їхнє становище в суспільстві та рід їх діяльності безпосередньо залежав від становища спочатку батька, потім чоловіка та їх роду діяльності. Про це йшлося в табелі про ранги. У жінок теж були свої ранги: полковниця, бригадирка, радниця, генеральша, секретарка – так іменували відповідно дружину полковника, бригадира, радника тощо. ширину мережива, наявність золотого або срібного шиття на сукні, пишність сукні і так далі, щоб даму можна було класифікувати при одному погляді на її вбрання. Майнштейн у своїх Записках про Росію пише про те, що «Розкіш була вже перебільшена і коштувала двору величезних грошей. Неймовірно скільки через це пішло грошей за кордон. Придворний, який визначав на рік лише з 2 чи 3 тисячі карбованців на власний гардероб, тобто. 10 і 15 тисяч франків, було похвалитися чепурністю» Манштейн Х. Р. Записки Манштейна про Росію. 1727-1744. - СПб: Тип. В.С. Балашева,1875. З 182.

Жінки-дворянки до другої половини ХІХ століття були повністю позбавлені можливості зробити хоч якусь кар'єру. Прецеденти траплялися, як, наприклад, кавалерист-дівиця Надія Дурова, але таких випадків на пальцях однієї руки перерахувати. Прагти служити, тобто робити чоловічу роботу, дівчині-дворянці було справою осудною та ганебною. Доля дворянської дівчини - заміжжя, материнство, домоводство.

Моральний ідеал, який прагнуло втілити дворянство в першій половині XIX століття, включав такі елементи як: лицарство, привнесене культурними зв'язками з Західною Європою, героїка, почерпнута з античних класиків, а також елементи православного благочестя, яке стало моральним стрижнем ще за часів прийняття християнства. Життєвий уклад дворян першої половини XIX століття залежав від них соціального становища, достатку та місця проживання. Проте, дотримання інокультурних зразків призвело до дисгармонії у суспільстві. Цінності, які були прийняті у дворянському середовищі, суперечили патріархальному устрою та світогляду селянства, купецтва та духовенства. Пропагований західною культуроюобраз благородного, який увібрав ідеї рівності та братерства людини, був такий нехарактерний для російської культури в цілому. У дворянському колі стали все частіше порушуватися питання: за яким сценарієм розвиватися Росії, яка форма правління є для неї оптимальною, що може забезпечити щастя народу. У цьому селянства були сильні інші уявлення - у тому, що єдиною формою правління Росії може лише самодержавство, а єдиною релігією - православ'я.

Великі російські письменники, описуючи Росію на той час, її різні верстви населення чимало уваги приділяли ролі дворянства у суспільстві. Ця проблема знайшла своє відображення у сатиричному зображенні поміщиків-кріпосників у письменників того часу. Наприклад, в «Горі з розуму» московське панство - це суспільство черствих кріпосників, куди не проникає світло науки, де всі панічно бояться новизни, а «до вільного життя їх ворожнеча непримиренна Грибоєдов А. С. Горе з розуму: Комедія в 4- х діях у віршах // Грибоєдов А. С. Горе з розуму. - 2-ге вид., Дод. - М.: Наука, 1987. - С. 47. ». Недаремно Пушкін взяв для епіграфа до сьомого розділу «Євгенія Онєгіна» саме грибоїдівські рядки. Цим він хотів наголосити, що з того часу московське дворянство анітрохи не змінилося:

«Все те ж бреше Любов Петрівна, Іван Петрович як і дурний… Пушкін А. З. Твори. У 3-х т. т. 2.Поеми; Євгеній Онєгін; Драматичні твори. - М: Худож. Літ., 1986. С. 310.

Пушкін і Грибоєдов у своїх творах показали, що на той час у Росії було неважливо, яка якість освіти, в моді було все іноземне, а люди з «вищого суспільства» цуралися національної культури. І в «Горі з розуму», і в «Євгенії Онєгіні» підкреслена безлика « сильних світуцього». У них немає жодної індивідуальності, все фальшиве, а громадська думка – це для них найголовніше. Усі прагнуть якоїсь загальноприйнятої мірки, бояться заявити про свої почуття, думки. А приховувати справжнє обличчя під маскою вже міцно увійшло до звички.

За правління Петра першого дворянська служба була. В. О. Ключевський про становище дворянства за Петра I. Кодекс побутової поведінки

1.1 Дворянство за Петра I

Указ про єдиноспадкування 1714 року

Табель про ранги Петра Першого

Роман Бабаян: біографія, особисте життя

Для чого Росії військово-морська база в сирійському тартусі Мета створення матеріально-технічного пункту

Чому євреїв називають богообраним народом

Неприємне сусідство: як прогнати будинкового Як позбутися будинкового у квартирі

Рецепт компот зі свіжих ягід з фото за кроками

Суп гуляш із м'яса — у пошуках ідеалу

Повітряний білий хліб у духовці Хліб пшеничний рецепт для духовки сухі дріжджі

Енциклопедичний YouTube

Субтитри

Прикріплення служивого стану до відбування військової повинності

Прикріплення дворян до цивільної служби

Боротьба з ухиленням від служби дворян

Табель про ранги

Указ про єдиноспадок

Корпоративність дворянства

Результати станової політики Петра Великого

Внутрішня діяльність Петра з 1700 року

Реклама

Російське дворянство у першій половині XVIII століття

Становище дворянства за Петра I Великого

В. О. Ключевський про становище дворянства за Петра I

Прикріплення дворян до державної служби

Указ про єдиноспадкування 1714 року

Табель про ранги Петра Першого

Дворянство за царювання Петра 1

Прикріплення служивого стану до відбування військової повинності

Прикріплення дворян до цивільної служби

Боротьба з ухиленням від служби дворян

Табель про ранги

Указ про єдиноспадок

Корпоративність дворянства

Результати станової політики Петра Великого

1.1 Дворянство за Петра I

Указ про єдиноспадкування 1714 року

Табель про ранги Петра Першого