Ставлення дослідників до церковної реформи, проведеної Петром I, однаково. Ця тема викликає розбіжності серед учених. У спробі дати свою оцінку цим неоднозначним перетворенням автор розкриває суть реформи, а також аналізує її вплив на Православну Церкву в Росії та релігійні настрої тогочасних людей.
Вступ
Єпископ Феофан Прокопович, у слові на поховання Петра Великого так оцінив роль імператора в житті російського православ'я: «Се ж твій, про церкву Російську, і Давид і Костянтин. Його справа, уряд Синодальний, його піклування - писана і дієслова настанови. О колика вимовляло це серце про невігластво шляху спасенного! Колікі ревнощі на забобони, і сходові притвори, і розкол гніздиться в нас, божевільний, ворожий і згубний! Колічне ж у ньому й бажання було й шукання величного в чині пастирському мистецтва, найпрямішого в народі богомудрості, найвидатнішого у всьому виправлення». І в той же час багато сучасників Петра вважали його «царем-антихристом»...
Думки про те, який вплив справила церковна реформа імператора Петра I на життя Російської Православної Церкви, також існують різні. Деякі церковні діячі та дослідники відзначали позитивну її сторону, вказували на те, що вона є рухом у бік церковної соборності. Першим про це говорив сам ідеолог реформи єпископ Феофан (Прокопович). Інша ж думка полягає в тому, що реформа мала винятково руйнівний для російського православ'я характер, була спрямована на підпорядкування Церкви державі в Росії, при цьому за основу бралися зразки протестантських держав, зокрема Англії, де король є й керівником Церкви.
Вивченню церковної реформи імператора Петра I присвячена велика історіографія; розглянути всю її в рамках статті неможливо. У зв'язку з її написання використовувалися лише деякі з робіт, автори яких дотримувалися різних поглядів на проблему. Різко негативну оцінку дає архієпископ Серафим (Соболєв), солідарний з нею і митрополит Іоанн (Сничів), більш виважені роботи протоієрея Владислава Ципіна, І.К.Смолича, Н. Тальберга і навіть написана в умовах атеїстичної радянської Росії книга Микільського не містять однозначних оцінок. Певний інтерес представляє присвячене самодержавству дослідження А. Боханова, коротка історія Росії, написана З. Р. Пушкарьовим.
1. Різні погляди на церковну реформу Петра I
Як писав І.К. Смолич, розглядаючи оцінки, які давалися петровській реформі в церковному житті, «Феофан неодноразово наголошує, що Синод є "соборним урядом" і, отже, більшим, ніж просто орган колегіального управління. Вже в маніфесті цей вираз навмисно вжито, щоб викликати у асоціації з церковними Соборами. У офіційному підручнику російської церковної історії 1837 р. Святіший Синод прямо називається «безперервним Помісним Собором». В «Історії Російської Церкви» Філарета Гумілевського говориться: «Святійший Синод за своїм складом те саме, що законний церковний Собор». Вже 1815 р. Філарет Дроздов, згодом митрополит, спробував представити Святіший Синод як уособлення соборного принципу стародавньої Церкви. У його творі «Розмови між випробовувачем і впевненим про православ'я Східної кафолічної Церкви», що сумнівається, дається роз'яснення, що кожного разу, коли в якій Церкві вмирав патріарх, збирався в ній Собор, а по-грецьки Синод, який і займав місце патріарха». Цей Собор мав таку ж владу, як патріарх. Коли Російська Церква отримала як найвищу інстанцію свого управління Святійший Синод, вона «ближче підійшла до стародавнього образу священноначалія».
А. Боханов у книзі також розглядає різні погляду як на реформи Петра, а й у його особисту релігійність: «З приводу релігійності Петра існують різні судження; це одна з найяскравіших сторін історичного портрета цієї дивовижної, суперечливої у всіх своїх напрямках особистості. Мало хто вважає його невіруючим; різночитання починаються в оцінці характеру його віри. Спеціально який розглядав цю тему Л.А. Тихомиров зауважив, що "незважаючи на блюзнірські пародії церковної ієрархії з "князем папою" на чолі - він без сумніву вірив у Бога і в Христа Спасителя. Але він дійсно мав сильні протестантські нахили. Лютера він взагалі ставив дуже високо. У 1712 р. , Перед статуєю Лютера у Вартбурзі, він вихваляв його за те, що "на тата і все його воїнство настільки мужньо наступив для найбільшої користі свого государя і багатьох князів". ".
Явна схильність російського царя до європейської раціоналістичної регламентації й у питаннях віри суперечила як з історично усталеними формами світорозуміння, звичними для певного, привілейованого кола, а й з народними уявленнями. Як зазначав Г.В. Флоровський, " новизна Петровської реформи над заходи, а секуляризації. Саме цьому реформа Петра була як поворотом, а й переворотом " . Монарх самочинно насадив "психологію перевороту", ініціювавши справжній російський розкол. З цього часу "змінюється самопочуття та самовизначення влади. Державна влада самостверджується у своєму самотиску, стверджує свою суверенну самодостатність". Флоровський був упевнений, що Петро створив «поліцейську державу», що державне піклування набуло характеру «опіки». Відтепер людська особистість почала оцінюватися не з позиції моральних якостей, а з погляду придатності для "політико-технічних цілей та завдань". Якщо Флоровський і дуже переконливий у приватних оцінках петровських перетворень, його загальний висновок у тому, що цар-імператор впроваджував у Росії управлінські прийоми і владну психологію непросто " з Європи " , саме з протестантських країн - цей висновок видається обгрунтованим.
<...>За словами Н.М. Карамзіна, задум перетворювача зводився до того, щоб "зробити Росію Голландією". Цю констатацію можна визнати гіперболізованою. Однак, зроблене задовго до слов'янофілів, висновок історіографа про те, що з Петра "ми стали громадянами світу, але перестали бути, у деяких випадках, громадянами Росії", - не можна не визнати історично адекватним».
У той самий час, як писав І. До. Смолич, «чи справедливо вважати, ніби релігійність Петра була перейнята духом західного раціоналізму. Він шанував ікони і Божу Матір, як він зізнався патріархові Адріану під час процесії з приводу страти стрільців; він благоговійно лобизував мощі, охоче відвідував богослужіння, читав Апостол і співав у церковному хорі. Сучасникам була відома його начитаність у Біблії, цитати з якої він влучно вживав як у розмовах, так і в листах. Феофан Прокопович зауважує, що «як всеоружие (Петру - ред.) було вивчені від Писань догмати, особливо Павлова послання, яка твердо собі у пам'яті закріпив». Той же Феофан каже, що Петро «і в розмовах богословських та інших чути і сам не мовчати не тільки, як інші звикли, не соромився, але й охоче старався і багатьох у сумніві совісті наставляв». .
Однозначно негативні оцінки діяльності першого Російського імператора у церковному питанні дають архієпископ Серафим (Соболєв) та митрополит Іоанн (Сничів). На думку архієпископа Серафима (Соболєва), «шкода від протицерковних реформ Петра I не вичерпувався тільки тим, що протестантизм ще при ньому став сильно поширюватися через збільшення сект в російському суспільстві. Головне зло тут полягало в тому, що Петро прищепив російському народу протестантизм, що мав у собі найбільшу спокусу і привабливість, через що він став жити в Росії і після Петра. Протестантизм привабливий тим, що, мабуть, підносить людську особистість, оскільки дає перевагу його розуму і свободі над авторитетом віри і спокушає незалежністю і прогресивністю своїх початків.<...>Але цим не вичерпується зло, яке завдав Петро Росії. Російська Церква могла б успішно боротися з відступом від православної віри російських людей грунті протестантизму у вигляді шкільного освіти. Але Петро відібрав у Церкви майно. Через це просвітництво російського народу був у віданні Церкви, поширювалося не так на споконвічних історичних засадах нашої православної віри, але з ХІХ століття навіть впроваджувало негативне ставлення до віри і тому у собі таїло загибель Росії» .
За оцінкою митрополита Іоанна (Сничова), «судомна епоха Петра, що розкидала російську старовину в гонитві за європейськими нововведеннями, змінилася пануванням черги тимчасових правителів, мало кохали Росію і ще менше розуміли неповторні особливості її характеру і світогляду.<...>Православна Церква була принижена та ослаблена: ліквідована канонічна форма її управління (патріархат), вилученням церковних земель підірвано добробут духовенства та можливості церковної благодійності, різко скорочено кількість монастирів – світової християнської духовності та православної освіти. Самодержавство як принцип правління (що передбачає релігійно усвідомлене ставлення до влади як до церковного служіння, послуху) дедалі більше спотворювалося під впливом ідей західноєвропейського абсолютизму».
2. Сутність церковної реформи імператора Петра I
Ідею реформи церковного управління у Росії перший Російський імператор, очевидно, привіз із Європи. «Про широкий інтерес Петра до церковного життя Англії у її офіційної, а й у її сектантської частинах, збереглося чимало свідчень. Він розмовляв з Кентерберійським і з іншими англіканськими єпископами все про церковні справи. Архієпископи Кентерберійський та Йоркський призначили для Петра спеціальних богословів-консультантів. До них приєднався Оксфордський університет, який призначив консультанта зі свого боку. Вільгельм Оранський, який отримав англійську корону, але вихований у лівопротестантській дусі, посилаючись на приклад рідної йому Голландії і самої Англії, радив Петру стати "головою релігії", щоб мати повноту монархічної влади. Розмовляючи за кордоном про церковні питання Петро все ж таки дотримувався великої обережності, вказуючи співрозмовникам, що ними розповідає в Росії вища церковна влада. Загальне питання про колегіальне управління цікавило його».
Як писав С.В. Пушкарьов, «зі своїм утилітарно-практичним підходом до всіх життєвих питань і зі своїм прагненням тягнути всіх своїх підданих на роботу і на службу державі Петро не співчутливо і навіть неприязно ставився до чернецтва, тим більше що в нелюбимих їм "бородачах" він бачив або відчував явну чи приховану опозицію своїм реформам. З 1700 року і до кінця свого правління Петро систематично вживав заходів для того, щоб обмежити і знешкодити чернецтво. У 1701 році управління монастирськими та єпископськими вотчинами було вилучено з рук духовної влади та передано до рук світських чиновників Монастирського наказу. На утримання ж ченців та черниць була покладена щорічна "дача" грошима та хлібом. Наказано було переписати монастирі і в них усіх ченців та черниць, і надалі нікого в ченці знову не постригати без царського указу; чоловіків молодше 30 років було зовсім заборонено постригати у ченці, а на "убуті місця" велено було постригати у ченці переважно відставних солдатів, старих та непрацездатних. Доходи з монастирських маєтків мали вживатися на потреби благодійності».
Відповідно до спогадів А.К. Нартова, «Його імператорська величність, присутні в зборах з архієреями, помітивши деяких зусильне бажання до обрання патріарха, про що неодноразово від духовенства пропонувалося було, вийнявши однією рукою з кишені до такої нагоди підготовлений Духовний Регламент і віддавши, сказав їм грозний патріарха, ось вам духовний патріарх, а тим, хто протимислить цьому (висмикнувши другою рукою з піхв кортик і ударяючи ним по столу) ось булатний патріарх! Потім встав, пішов геть. Після цього залишили прохання про обрання патріарха і заснований святіший Синод.
З наміром Петра Великого про встановлення Духовної колегії згодні були Стефан Яворський та Феофан Новгородський, які у творі Регламенту його величності допомагали, з яких першого визначив у синоді головою, а іншого – віце-президентом, сам же став главою церкви держави своєї та колись розповідаючи про чвар патріарха Никона з царем батьком його Олексієм Михайловичем, говорив: "Пора приборкати старцю, що не належить владі. Богу зволивши виправляти мені громадянство і духовенство. Я їм обидва - государ і патріарх. Вони забули, в найдавніші часи це було сукупно" ».
«Феофан був одним із небагатьох сучасників Петра, які знали що і яким чином хотів зробити цар. Треба віддати належне тонкому чуття Феофана: він розумів Петра з півслова, у певному сенсі він навіть забігав уперед, створюючи таким чином у Петра враження, що перед ним людина, на яку можна покластися. Усе це спричинило те, що Феофан отримав завдання розробити план реорганізації церковного управління» .
Як писав Н.М. Микільський, «Духовний Регламент, опублікований 25 січня 1721 року разом з маніфестом Петра, засновував, висловлюючись складом маніфесту, "соборний уряд" у Церкві насправді, як без жодних натяків говорилося в Духовному Регламенті. Духовне Колегіум, що мало відтепер керувати Російською Церквою, мислилося і було організовано як одну з інших колегій, тобто. установ, що відповідали сучасним міністерствам; тим самим новий "соборний уряд" ставав лише однією зі спиць у колесі абсолютистської держави. Новий законодавчий акт був підготовлений без жодної участі Церкви, бо, хоча складав проект Регламенту псковський єпископ Феофан Прокопович, але він виконував лише завдання Петра - заснувати для управління Російською Церквою колегію на зразок протестантських духовних консисторій».
Протоієрей Владислав Ципін так описував історію просування єпископа Феофана (Прокоповича): «Син київського купця, у хрещенні він був названий Єлеазаром. З успіхом закінчивши Києво-Могилянську академію, Єлеазар навчався у Львові, Кракові та римській колегії святого Афанасія. У Римі він став базиліанським ченцем Єлисеєм. Повернувшись на батьківщину, він зрікся уніатства і був пострижений у Києво-Братському монастирі з ім'ям Самуїла. Його призначили професором академії і невдовзі, нагородою за успіхи у викладанні, удостоїли імені його покійного дядька Феофана - ректора Могилянської академії. З Риму Прокопович виніс огиду до єзуїтів, до шкільної схоластики та до всієї атмосфери католицизму. У своїх богословських лекціях він користувався не католицьким, як це було прийнято у Києві до нього, а протестантським викладом догматики. У день Полтавської битви Феофан вітав царя з перемогою. Слово, вимовлене ним за богослужінням на полі битви, потрясло Петра. Оратор використав день перемоги 27 червня, на який припадає пам'ять преподобного Самсона, щоб порівняти Петра з біблійним Самсоном, який роздер лева (герб Швеції складається з трьох левових фігур). З того часу Петро було забути Феофана» .
Інший видний церковний діяч петровської епохи, митрополит Стефан (Яворський), також був однозначної особистістю.
За описом І.К. Смолича, «призначений місцеблюстителем Стефан Яворський був для церковних кіл Москви людиною новою і чужою. Він належав до вихідців з Малоросії, яких на Москві не надто шанували і православність яких була під великим сумнівом. Можна сказати, що світська біографія Стефана (йому було тоді лише 42 роки) давала привід до таких сумнівів.<...>Щоб вступити до єзуїтського училища, Яворський, як і інші його сучасники, мав прийняти унію чи католицтво та отримав при цьому ім'я Симеон – Станіслав. На південному заході Росії це було справою звичайною. Втім, вчителі-єзуїти мало вірили в те, що зміна віросповідання відбувалася на переконання; у багатьох випадках після закінчення колегії учні знову поверталися до православ'я. Що стосується Яворського, то католицький вишкіл не пройшов для нього безвісти. Повернувшись у 1689 р. до Києва, він знову прийняв православ'я, але римсько-католицький вплив був присутній у його богословських поглядах все життя, особливо особливо в його різкому неприйнятті протестантизму, що пізніше зробило Яворського противником Феофана Прокоповича. Ці факти з життя Яворського послужили надалі його ворогів приводом називати його " папистом " » .
Митрополит Стефан, який став першим президентом Синоду, практично не впливав на хід синодальних справ, де всім розпоряджався улюбленець імператора Феофан. У 1722 р. митрополит Стефан помер. Після його смерті посаду президента було скасовано. Формально церковну ієрархію очолив перший віце-президент архієпископ Новгородський Феодосій, але, доки був живий імператор Петро, найвпливовішим у Синоді залишався архієпископ Феофан».
«25 січня 1721 р. Імператор видав маніфест про встановлення „Духовної колегії, тобто Духовного соборного уряду”. А другого дня Сенат передав на найвище затвердження штати колегії, що створилася: президент з митрополитів, два віце-президенти з архієпископів, чотири радники з архімандритів. Чотири асесори з протопопів та один із "грецьких чорних священиків". Штатний розклад точно відповідав штатам інших колегій, аж до присутності в Духовній колегії "грецького священика". Справа в тому, що Петром був заведений такий порядок - призначати в колегію іноземців, які мали навчати росіян правильному веденню справ. У православну церковну колегію Петро не міг таки посадити німця з протестантів, тому і був включений до складу "Духовного колегіуму" грек. Пропонувався і особовий склад колегії на чолі з президентом митрополитом Стефаном та віце-президентами архієпископами Феодосієм Новгородським та Феофаном Псковським. Цар наклав резолюцію: "Цих покликавши до Сенату, оголосити"».
Як писав Н.М. Микільський, «Організація синоду, як незабаром була найменована духовна колегія, передає управління церквою повністю до рук держави.<...>Маючи широкий простір для вибору членів синоду, імператорська влада не представляє такого простору синоду в заміщенні вільних кафедр. Синод лише " свідчить " перед імператором кандидатів, тобто. вказує їх, але імператорська влада зовсім не приймає він зобов'язання призначати саме тих осіб, яких вказує синод. Щоправда, синод відразу після установи домігся скасування Монастирського наказу і отримав всі ті функції, які раніше належали останньому; зате уряд прийняв зараз заходи, щоб адміністративно-господарське управління синоду стояло під суворим оком держави. Контроль був довірений обер-прокурору синоду, світському чиновнику, названому в офіційній інструкції 1722 "оком государя і стряпчим у справах державним". Він, подібно до обер-прокурора сенату, повинен був "дивитися міцно, щоб синод свою посаду зберігав і в усіх справах... істинно, ревно і порядно без втрати часу за регламентами і указами відправляв", "також повинен міцно дивитися, щоб синод у своєму званні праведно і нелицемірно чинив". У разі упущень або порушень указів та регламентів обер-прокурор мав пропонувати синоду, "щоб виправили"; "а якщо не послухають, то повинен у той час протестувати і іншу справу зупинити, і негайно нам (імператору) донести, якщо дуже потрібне". Через обер-прокурора синод отримував також усі урядові укази та розпорядження».
Як писав протоієрей Владислав Ципін, «на відміну від Синоду при Східних патріархах, наш Синод не заповнював патріаршу владу, а замінював її. Так само він заміняв і Помісний Собор як вищий орган церковної влади. Скасування первосвятительського престолу, так само як і зникнення більш ніж на 200 років Помісних Соборів з життя Російської Церкви, стало грубим порушенням 34-го апостольського правила, згідно з яким "єпископам будь-якого народу належить знати першого в них, і визнавати його як главу, і нічого перевищуючого їхня влада не творити без його міркування... Але й перший нічого не творить без міркування всіх». Першіший член Синоду, перший час зі званням президента, нічим не відрізняючись за своїми правами від інших його членів, лише символічно представляв першого єпископа, першоєрарха, без дозволу якого в Церкві не повинно чинитися нічого такого, що перевищувало б владу окремих єпископів. Не був Синод, що складався лише з кількох архієреїв та пресвітерів, і повноцінною заміною Помісного Собору.
Ще одним сумним наслідком реформи стало підпорядкування церковного уряду світської верховної влади. Для членів Синоду була складена присяга: "Сповідую ж з клятвою крайнього суддю Духовної цієї колегії бути самого всеросійського монарха государя нашого наймилостивішого". Ця присяга, противна канонічним початкам Церкви, проіснувала до 1901 р. майже 200 років. У " Духовному регламенті " недвозначно проголошувалося, що " Колегіум урядове під державним монархом є від монарха встановлено " . Монарх ж за допомогою спокусливої гри слів замість традиційного найменування його "помазаником" іменувався в "Регламенті" "христом Господнім"».
У прийнятої за радянських часів термінології але, власне, переважно точно, хоча й спрощено, ніж це було загалом насправді, визначає Н.М. Нікольський, як відбилася синодальна реформа на єпархіальних архієреях і священиках: «єпархіальні архієреї, що перетворилися на духовних чиновників, і біле духовенство, в містах повністю залежало від архієреїв, а в селах - від місцевих поміщиків, що трактували людей ».
«Синод являв собою найвищу адміністративну та судову інстанцію Російської Церкви. Йому належало право відкриття нових кафедр, обрання ієрархів та поставлення їх на вдовствуючі кафедри. Він здійснював верховне спостереження за виконанням церковних законів усіма членами Церкви та за духовною просвітою народу. Синоду належало право встановлювати нові свята та обряди, канонізувати святих угодників. Синод видавав Святе Письмо і богослужбові книги, а також піддав верховній цензурі твори богословського, церковно-історичного та канонічного судження. Він мав право клопотати перед найвищою владою про потреби Російської Православної Церкви. Як найвища церковна судова влада Синод був судом першої інстанції за звинуваченням єпископів в антиканонічних діяннях; він також був і апеляційну інстанцію у справах, які вирішувалися в єпархіальних судах. Синоду належало право виносити остаточні рішення здебільшого шлюборозлучних справ, а також у справах про зняття сану з духовних осіб та про анафемування мирян. Нарешті, Синод служив органом канонічного спілкування Російської Церкви з автокефальним Православними Церквами, з Вселенським православ'ям. У домовій церкві головного члена Синоду за богослужінням підносилися імена Східних патріархів.
Щодо питання зносин із сенатом, Синод, у запиті імператору написав, що "духовна колегія має честь, силу і владу патріаршу або чи не більшу, ніж собор"; але Петро 1722 року, вирушаючи у перський похід офіційно підпорядкував Синод сенату».
За оцінкою протоієрея Владислава Ципіна, «установою Святішого Синоду відкривалася нова епоха історія Російської Церкви. Внаслідок реформи Церква втратила колишню незалежність від світської влади. Грубим порушенням 34-го правила святих апостолів стало скасування первосвятительського сану, заміна його "безголовим" Синодом. У петровській реформі кореняться причини багатьох недуг, що затьмарювали церковне життя двох минулих століть. Безперечна канонічна дефективність заснованої при Петра системи управління. Реформа збентежила церковне сумління ієрархії, кліру, народу. Проте її було прийнято і законослухняним духовенством, і віруючим народом. А отже, незважаючи на її канонічну ущербність, у ній не було вбачено нічого такого, що перекручувало б лад церковного життя настільки, щоб Російська Церква випала з кафолічної єдності Вселенського православ'я» .
3. Вплив реформи на церковне життя у Росії
Як писав А. Боханов, «Петро не був провісником секулярних настроїв у Росії; вони практично існували завжди. Але він став першим царем, що розглядав "цареву службу" поза рамками "Божої справи". У цьому новому вираженні державної ідеократичної установки і проступала головна лінія історичного поділу між Росією "до" та Росією "після" Петра. Нове " самопочуття влади " погано, можна сказати, взагалі корелювалося з традиційним державним " самопочуттям " народного середовища, що неминуче вело, за словами Флоровського, до " поляризації душевного буття Росії " .
Християнський «модернізм» Петра було не позначитися і зовнішніх проявах священицького царського служіння. У цій галузі він одночасно і засновував щось принципово нове, і модифікував усталені прийоми. Коли 1721 р. монарх прийняв титул імператора, ніякого церковного інтронізаційного ритуалу у разі не було. Монарх як би залишався раз і назавжди "поставленим царем", який прийняв лише нове позначення.<...>Церковний обряд вінчання на царство зазнав змін, що й позначилося при коронуванні дружини імператора Катерини (1684-1727) у травні 1724 р. Головне нововведення полягало в тому, що відтепер монарх починав відігравати ключову роль у церемонії. Якщо раніше корону на голову покладав митрополит або патріарх, то тепер ця функція перейшла до царя» .
За оцінкою І.К. Смолича, «як і в інших справах державного управління, Петро І і в церковних справах задовольнявся насамперед заснуванням нового вищого органу - Священного Синоду в надії, що обставини поступово розвиватимуться в дусі його інструкцій, у даному випадку - "Духовного регламенту". Під час царювання Петра Святіший Синод залишався на початковому щаблі свого розвитку. При наступниках Петра відбулися зміни, зумовлені інтересами структурі державної влади» .
За дещо спрощеною оцінкою архієпископа Серафима (Соболєва), «в результаті протицерковних реформ Петра в житті російських людей вийшло охолодження до православної віри та всіх зовнішніх форм її прояву. Помножилися вільнодумці, які засуджували на початку протестантських обрядовість. Ще сучасне Петру російське освічене суспільство, переймаючись європейськими протестантськими поглядами, почало соромитися своєї колишньої дитячої і простодушної релігійності і намагалося приховати її, тим паче, що вона відкрито з висоти престолу і начальницькими особами зазнавала різкого осуду» .
Докладніше цю думку розкриває протоієрей Владислав Ципін: «У петровську епоху починається фатальний для доль держави розкол між найвищим прошарком суспільства і простим народом, який традиційно зберігав вірність завітам своїх предків.<...>У ту пору одне за одним видавалися розпорядження з петровсько-феофанівською "просвітницькою" спрямованістю, на кшталт указів про "всує паломних" церковних свічок або про "невживання Святих Таїн за ліки аптекарські". Виходили й такі розпорядження, які грубо ображали народне благочестя, укази проти спорудження каплиць, проти звичаю носити ікони по домівках, проти багатих риз, дорогих дзвонів, дорогоцінних судин. Велику спокусу народі викликала справжня одержимість царя викриттям народних забобонів, під якими малися на увазі старовинні благочестиві обряди. За розголошення хибних чуток про чудеса, видіння та пророцтва він призначив тяжку кару - виривання ніздрів та посилання на галери. Гірше того, духовникам наказано було доносити владі, якщо хтось на сповіді зізнається у розголошенні хибних чуток про чудеса. І світські і духовні влади мали переслідувати народних " пророків " , юродивих, кликуш. Клікуш і біснуватих було наказано катувати, доки не зізнаються у вдаванні. Чаклунів зазнавали смертної кари. "Просвітницький напрям" в указах Петра поєднувалися з дрімучим варварством ».
У той самий час «щоб сприяти справі духовної освіти, Петро видав указ, яким діти духовенства, не які навчалися у школах, не допускалися до церковним посадам. Без атестатів "поповичів" заборонено було приймати і до чинів "громадянської служби", крім "солдатського чину". Поки кількість регулярних духовних училищ було невелика, як тимчасовий захід при архієрейських будинках і великих монастирях було наказано влаштовувати початкові "цифірні" школи, куди приймалися діти зі всіх станів, проте діти духовних осіб мали проходити ці школи під загрозою примусової солдатчини. "Духовний регламент" проголосив обов'язковість навчання для дітей священнослужителів та причетників. Ненавчені недорослі підлягали виключенню із духовного стану» .
«Знаменним явищем церковного життя петровської епохи було звернення до Христа багатьох тисяч язичників та магометан. Як і попередні століття, християнське просвітництво відбувалося у Росії без насильства і примусу. Висловлюючи дух споконвічно російської правосвідомості - властивої нашому народу віротерпимості, Петро Великий писав в указі 1702 р.: "Совісті людського приневолювати не бажаємо і охоче надаємо кожному на його відповідальність дбаючи про спасіння душі своєї". Уряд, однак, не уникав заохочувальних заходів щодо звернених інородців. Хрещених кріпаків відписували від своїх нехрещених поміщиків. З 1720 р. всім новонаверненим представлялася трирічна пільга від податей та рекрутства».
Найбільшим творінням російської духовної літератури петровської епохи з'явилися «четьї Мінеї» святителя Димитрія, митрополита Ростовського.
«Про церковну реформу Петра висловлювалися суперечливі судження. Найглибша оцінка її належить митрополиту Московському Філарету. За його словами, "Духовну колегію, яку у протестанта перейняв Петро... Провидіння Боже та церковний дух звернули до Святішого Синоду"».
Висновок
«Подаються не зовсім історично точними два популярні історіософські твердження, які розкривають тему Цар і церкву. Перше - за Петра держава просто "емансипувалася від церкви" (І.А. Ільїн). Друге - Петро "секуляризував російське царство і долучив його до типу західного освіченого абсолютизму" (Н.А. Бердяєв). Скоріше прав Ф.А. Степун, який писав про те, що за Петра, як і раніше, "обидва меча" - світський і духовний, залишалися в руках верховного правителя Росії, але за нього лише посилюється підпорядкування духовного меча світському. За образним висловом цього філософа, Петро не прагнув відокремлення церкви від держави, він мав намір як би "залучити її до державного обороту". У більш різкій формі схожу думку ще 1844 р. у своїй магістерській дисертації висловив відомий слов'янофіл Ю.Ф. Самарін, який вважав, що "Петро Великий зрозумів релігію тільки з її морального боку, скільки вона потрібна для держави, і в цьому висловилася його винятковість, його протестантська однобічність. З свого погляду, він не розумів, що таке Церква, він просто її не бачив, бо сфера її вища за сферу практичної, і тому він чинив, ніби її не було, заперечуючи її не зловмисно, а скоріше через незнання».
Різні погляди на проведену імператором Петром I церковну реформу показують її складність та неоднозначність. Власні погляди авторів, які її вивчали, мають вирішальний вплив на ті висновки, які вони роблять.
Сутність реформи полягала у докорінному перетворенні системи церковного управління у Росії. Заміна Патріарха Святішим Синодом, фактично державним органом, члени якого мали давати державну присягу, перетворення на чиновників єпархіальних архієреїв, обмеження для чернецтва, ускладнення життя парафіяльного духовенства – цілком очевидні її наслідки. Багато в чому тут видно бажання взяти за зразок Англію, де король є главою Англіканської Церкви. В умовах того, що багато хто з наступників Петра Великого були чужі православ'ю, реформа в результаті призвела до того, що Православна Церква в Росії ставала все більш залежною вже не тільки від імператора, а й від чиновників. Початок цього було покладено самим Петром I, який підпорядкував Синод Сенату під час однієї зі своїх відсутностей.
Реформа дуже вплинула на церковне життя Росії. Раціоналізаторський погляд на процеси, що відбувалися в ній, нерозуміння її суті призводили до багатьох сумних наслідків, серед яких можна назвати спроби вирішувати духовні питання поліцейськими заходами, відхід від православ'я багатьох представників освіченої частини російського суспільства. Водночас було зроблено серйозні кроки щодо розвитку церковної освіти, місіонерства; водночас реформа стала початком Синодального періоду, наслідки та підсумки якого загалом складно оцінити позитивно.
Список використаних джерел та літератури
Джерела
1. Феофан Прокопович. Слово поховання Петра Великого // Петро Великий. Спогади. Щоденникові записи. Париж - Москва - Нью-Йорк, 1993. С. 225-232.
2. Нартов А. К. Пам'ятні розповіді та промови Петра Великого // Петро Великий. Спогади. Щоденникові записи. Париж - Москва - Нью-Йорк, 1993. С. 247-326.
Література
3. Боханов А. Самодержавство. М., 2002.
4. Іоанн (Сничів), митр. Російська симфонія. СПб., 2002.
5. Микільський Н. М. Історія Російської Церкви. М., 1988.
6. Пушкарьов С.Г. Огляд російської історії. Ставрополь, 1993.
7. Серафим (Соболєв), архієп. Російська ідеологія. СПб., 1992.
8. Смолич І.К. Історія Російської Церкви. 1700–1917. М., 1996.
9. Тальберг Н. Історія Російської Церкви. М., 1997.
10. Ципін Ст., прот. Історія Російської Православної Церкви. Синодальний та новітній періоди. 1700–2005. М., 2007.
Духовний регламент було видано Петром I спеціальним Маніфестом і визначав правове становище Російської Православної Церкви. Регламент став плодом спільної творчості самого царя та псковського єпископа Феофана Прокоповича. Протоієрей Георгій Флоровський охарактеризував Регламент як «міркування», скоріше пояснювальну записку до закону, ніж сам закон, оскільки в ньому було більше викривлень старих порядків, аніж «прямих позитивних постанов». Проте в результаті прийняття цього документа, який розпочав реформу Церкви, остання втратила незалежність від світської влади.
Коли 1700 року помер патріарх Адріан, то Петро I не призначив наступника, а доручив управління церковними справами Рязанському митрополиту Стефану Яворському. Факти свідчать, що думка про заснування Синоду народилася в царя не відразу. В умовах Північної війни, що почалася, Петро схилявся до думки «прибутковика» Андрія Курбатова про нераціональність з точки зору державних інтересів концентрації в руках Церкви настільки значних земельних і людських ресурсів.
Першим кроком царя стало твердження «тимчасовим» місцеблюстителем Патріаршого престолу молодого рязанського єпископа Стефана Яворського, у якому церковне управління фактично зосередилося у відновленому 1701 р. Монастирському наказі. До цієї зовсім світської установи, що складалася з чиновників на чолі з колишнім астраханським воєводою Мусіним-Пушкіним, перейшли не тільки адміністративні та господарські справи розформованого патріаршого двору, а й управління церковними вотчинами через світських осіб, що призначаються їм. Це дозволило звертати доходи Церкви на задоволення загальнодержавних потреб і насамперед на військові потреби. Було заборонено віддавати в монастирі вотчини на помин душі. Натомість мит, які збиралися архієреями та монастирями з підлеглих їм кліриків, передбачалося призначити для архієреїв, монастирів та парафіяльного духовенства суворі оклади та штати. Що ставило Церкву ще більшу залежність від держави. Монастирський наказ як посадив рядових ченців на голодний пайок, а й шляхом встановлення монастирських штатів призупинив зростання їх чисельності. Що знову ж таки було вигідно для Казни.
З огляду на це, встановлення 1721 р. нового порядку церковного управління пройшло досить безболісно. Тим більше, що Синод, хоч і виник за загальним планом колегіальної реформи, був заснований пізніше за інші вищі державні установи - Сенат і колегії. Обґрунтуванням такої реформи звучали різні аргументи - від переваг неупередженості колегії до небезпеки патріаршества для абсолютистської влади. До речі, вигоди для влади від скасування патріаршества навіть не ховалися в тексті «Регламенту»: «Простий народ... думає, що такий правитель є другий Государ, Самодержцю рівносильний, або й більші його і що духовний чин є інша і краща Держава» .
Новий закон був підготовлений без участі церкви. Псковський єпископ Феофан Прокопович, який складав проект Регламенту, лише виконував завдання царя. Завдання написання проекту Духовної колегії («Духовного регламенту») Петро дав Прокоповичу ще у жовтні 1718 р., а 1719 р. було створено комісію для вироблення нових засад церковного управління. До лютого 1720 р. текст був готовий, але Петро I вніс туди свої правки. Згідно з указом Сенату, який попередньо розглянув проект, текст Регламенту було запропонованоосвяченому Собору з шести архієреїв - Рязанського митрополита Стефана Яворського, Смоленського митрополита Сильвестра Холмського, Нижегородського архієпископа Питирима Потьомкіна, єпископів Тверського (Варлаама Косовського), Карельського (Аарона Єропкіна) і Пар'єра проф. Під тиском царя вони були змушені підписати документ, який потім був розісланий з посильними архієреям, архімандритам та ігуменам найважливіших монастирів. Усього було зібрано (нерідко не без тиску) підписи 19 єпископів, 48 архімандритів, 15 ігуменів та 5 ієромонахів. Причому, що характерно для нових відносин влади і церкви, заперечень і поправок до проекту не було.
25 січня 1721 р. Петро видав маніфест про заснування «Духовної колегії, тобто Духовного соборного уряду», а 14 лютого після молебню у Троїцькому соборі Олександро-Невської лаври відбулося відкриття Духовної колегії. За переказами, на першому засіданні колегії на боязку пропозицію відродити патріаршество, цар встромив у стіл кортик зі словами: «От вам залізний патріарх!». Компромісу було досягнуто через нову назву новоствореного органу - Святійший Урядовий Синод. Тобто з уть реформи полягала у скасуванні патріаршества та заснуванні замість нього Святішого Урядового Синоду. До складу Синоду входили: президент, два віце-президенти, чотири радники та чотири асесори. Представником царя у Синоді був обер-прокурор. Тобто зЗалишаючи Синод був типовим для світських колегій. За нього були навіть фіскали.
Положення Синоду у системі владних органів від початку виявилося дуже нестійким, що свідчать постійні конфлікти як із Сенатом, а й колегіями. Звичайно, Синод мав право складання законопроектів з питань церковного управління і навіть без царя міг видавати закони і публікувати їх, але тільки за згодою з Сенатом. Так було в 1722 р., вирушаючи у Каспійський (перський) похід, Петро офіційно підпорядкував Синод Сенату. З іншого боку, Синоду належала найвища судова влада не лише над духовенством, а й над світськими особами у шлюбних, богохульних та інших справах. Та й адміністративна діяльність Синоду була дуже великою: духовна освіта і видання богослужбових книг, будівництво храмів і заснування парафій, спостереження за правильним веденням метрик і т.п. Але все це під жорстким контролем світської влади та царя особисто.
Синод у відсутності постійних членів. Тимчасові члени запрошувалися на певні терміни імператором із числа архієреїв, архімандритів та протопопів. Голова та віце-голова також призначалися государем. З іншого боку, імператорська влада не брала він зобов'язань призначати на вищі церковні пости осіб, яких пропонував Синод. Завідування церковними майнами було покладено на заснований при Синоді монастирський наказ, а 1724 р. була заснована Камер-контора для керування зборами з монастирських вотчин та виробництва витрат, до складу якої були включені світські особи. Надалі політика усунення Синоду від управління церковною власністю лише розширювалася, дійшовши свого логічного завершення як секуляризації церковних земель за Катерини II.
Церковна реформа Петра I мала і явно утилітарний характер. Духовний регламент зобов'язував єпархіальних архієреїв створювати училища для дітей духовенства, інституціоналізував духовну цензуру, скасовував не визнані Синодом місця «чудесних явищ» і забороняв чоловікам ставати монахами до 30 років. Ченці мали сповідатися і причащатися щонайменше чотири рази на рік. Їм заборонялося відвідувати жіночі монастирі та приватні будинки. У свою чергу черницям заборонялося приймати остаточну обітницю до 50 років. Крім того, у монастирях вводилася обов'язкова праця.
Президентом Синоду став колишній місцеблюститель Стефан Яворський. У травні 1722 р. указом імператора було засновано посаду обер-прокурора Синоду, якому відводилася роль «ока государева», тобто покладався контроль і нагляд над діяльністю вищого церковного органу. Але вже цього року, після смерті Яворського, посаду президента Синоду було скасовано. Що фактично поставило обер-прокурора на чолі Синоду. Домогшись визнання Синоду від усіх Вселенських Патріархів, Петро I встановив таке становище, що Синод міг здійснювати найвищу законодавчу, судову та адміністративну владу в Церкві лише за згодою імператора. Відомо, що ухвали Синоду весь синодальний період виходили під штемпелем: «За указом Його Імператорської Величності». До 1901 р. члени Синоду та присутні у Синоді при вступі на посаду мали приносити присягу, яка визначала імператора як «духовного суддю». Але процес одержавлення церкви розпочався задовго до правління Петра Олексійовича (ще з середини XVI століття). Петро лише завершив цей процес, давши йому юридичне оформлення.
До анонічна ущербність заснованої системи управління Церквою виявилася в тому, що з правління Петра I до початку Першої світової війни питома вага православного населення не зростала, а навіть дещо знизилася - з 66% до 63%. Піднесення духовної освіти в Росії, розквіт вітчизняної церковної науки був пов'язаний з відмовою від утилітарності щодо Церкви в XIX столітті. Але при цьому, зовсім у петровській традиції, Російська Православна Церква остаточно перетворилася на частину державного апарату імперії. В офіційних документах навіть термін «церква» замінили поняттям «відомство православного сповідання».
Царської величності указ
оголошується задля народної звістки.
Ми Петро Перший цар, і Самодержець Всеросійський,
і інша, і інша, і інша
Між багатьма за обов'язком Богоданної нам влада дбає про виправлення народу нашого, та інших підданих нам Держав, подивившись і на духовний чин, і бачачи в ньому багато негараздів, і велику у справах Його убогість, несуєтний на совісті нашій здобули ми страх, хай не з'явимося невдячні Вишньому, аще долаючи від нього отримавши, поспішності у виправленні, як військового, так і цивільного чину, знехтуємо виправлення і чину духовного, і коли не лицемірний він суддя, запитає від нас відповіді, про лиш нам від нього врученому приставленні, хай не будемо безвідповідальні . Тому ради колишніх, як у старому, так і в новому завіті, благочестивих Царів сприйнявши піклування, про виправлення чину духовного, а не бачачи кращого до того способу, більше соборного уряду, ніж у єдиній персони не без пристрасті буває, до того ж не спадкова влада, заради більш нехтують; Вставляємо духовну Колегію, тобто духовний соборний уряд, який за наступним Регламентом має всякі духовні справи, у Всеросійській Церкві керувати, і наказуємо всім вірним підданим нашим, кожного чину, духовним і мирським, мати це за важливий і сильний уряд, і в нього крайні справ духовних управи, рішення, і скоєння просити, і судом його певним, довольствуватися, і указів його слухати, у всьому під великим за опір, і неслухняність покаранням проти протчих Колег, повинна ж є Колегія ця, і новими надалі правилами доповнювати Регламент свій, яких правил вимагають, різні справ випадки, але робити це повинна Колегія духовна не без нашого волі; Визначаємо ж у цій духовній Колегії бути іменованим тут членам. Єдиному Президенту, двом Віце-Президентом, чотирьом Радникам, чотирьом Асесорам.
Справжньою за власною Його Царської Величності рукою, Січня 25 дня.
Регламент чи статут Духовної колегії
Маніфест
Між багатьма, за обов'язком Богодані Нам влади, піклуванням про виправлення народу Нашого, та інших підданих Нам Держав, подивившись і на Духовний чин, і бачачи в ньому багато небудування і велику у справах його убогість, не суєтний на совісті Нашій здобули Ми страх, так не з'явимося невдячні Вишньому, а коли частуючи від Нього отримавши успіхи у виправленні як Військового, так і Громадського чину, знехтуємо виправлення і чину Духовного. І коли не лицемірний Він Суддя, запитає від нас відповіді про частку Нам від Нього врученому приставленні, нехай не будемо без відповіді. Тому ради колишніх, як у Старому, так і в Новому Заповіті, Благочестивих Царів, сприйнявши піклування про виправлення чину Духовного, а не бачачи кращого до того способу, більше Соборного Уряду. Ніж у єдиній персони не без пристрасті буває; до того ж не спадкова влада, заради того більше не брегуть. Встановлюємо Духовну Колегію, тобто Духовний Соборний Уряд, який за наступним тут Регламентом має всякі Духовні справи у Всеросійській Церкві керувати. І наказуємо всім вірним підданим Нашим, всякого чину, Духовним і мирським мати це за важливий і сильний Уряд, і в нього крайні справи Духовним управи, рішення і чинення просити, і судом його певним довольствуватися, і указів його слухати у всьому, під великим за опір і послух покаранням, проти інших Колегій.
Повинна ж ця Колегія, і новими надалі правилами доповнювати Регламент свій, яких правил зажадають різні справи різні випадки. Але робити це повинна Колегія Духовна на основі Нашої волі.
Визначаємо ж у цій Духовній Колегії бути іменованим тут Членам: єдиному Президентові, двом Віце-Президентам, чотирьом Радникам, чотирьом Асесорам.
А потім згадалося в цьому Регламенті в першій частині, в сьомому і восьмому пунктах, що Президент підлягатиме суду своєї братії, це є тоді Колегії, щоб у чомусь знатно погрішив; Тому ради визначаємо і голос йому мати один з іншими рівний.
Мають же всі члени Колегії при вступі в свою справу, скласти присягу або обіцяння перед Святим Євангелієм, за доданою формою присяги.
Присяга Членам Духовні Колегії
Я, нижче іменований, обіцяюсь і клянуся Всемогутнім Богом, перед Святим Його Євангелієм, що маю єсь, і за належністю хочу, і всіляко тщатися буду в порадах і судах і всіх справах цих Духовних Урядових Зборів шукати завжди найістотніші істини і самі діяти вся за написаними в Духовному Регламенті статутами, і якщо й надалі згодою цього Духовного Уряду, і волею Царської Величності визначена буде. Си ж вся діятиму по совісті моєму не роблячи лицеприятию, не хворобу ворожнечею, заздрістю, впертістю, і просто ніяковими ж пленаючись пристрастями, але зі страхом Божим, завжди маючи в пам'яті невмитий суд Його, зі щирою Бога ближнього любов'ю, вважаючи всім думкам і слів і дій моїх, як провину кінцеву, славу Божу, і спасіння душ людських і всієї Церкви творення, не шуканий, ніж моя, але яже Господа Ісуса. Клянуся ж Богом живим, що завжди, пам'ятаючи страшне слово Його: проклятий усякий твориш діло Боже з недбалістю, у кожній справі цього Урядового Зборів, як у справі Божій, ходити буду безлісно, з усякою старанністю, принаймні моєю силою, нехтуючи всяких угідь і заспокоєння моя. І не буду вдавати мені невігластва; але коли в чому здивування моє буде, всіляко поспішаю шукати розуміння і відання від священних писань, і правил соборних, і згоди стародавніх великих учителів. Присягаюсь поки Всемогутнім Богом, що хочу, і мушу бути моєму природному і істинному Царю і Государю Петру Першому, Всеросійському Самодержцю та інша, і за ним Його Царської Величності Високим законним Спадкоємцям, які, з волі і Самодержавної Його Царського надалі визначаються, і до сприйняття Престолу удостоєні будуть. І її Величності, Государині Цариці Катерині Олексіївні вірним, добрим і слухняним рабом і підданим бути. І все до високої Його Царської Величності самодержавства, силі і влади належать права, і прерогативи (або переваги), узаконені і надалі узаконювані, принаймні розумінні, силі та можливості застерігати, і обороняти, і в тому живота свого у разі не щадити. І притому принаймні намагатися поспішати все, що до Його Царської Величності вірній службі та користі у будь-яких випадках може стосуватися. Про шкоду ж Його Величності інтересу, шкоду і збитки, як тільки про це дізнаюся, нема благочасно оголошувати, але й усілякими заходами відвертати і не допускати тщатися буду. Коли ж до служби і користі Його Величності, або церковної, яка таємна справа, або яка б вона не була, яка наказана мені таємно міститиме, і то міститиме в досконалій таємниці, і нікому не оголошувати, кому про те знати не належить, і не буде наказано оголошувати. Сповідую ж з клятвою крайнього Суддю Духовні сея Колегії, бути Самого Всеросійського Монарха, Государя Нашого Всемилостивого. Присягаюсь і ще Всевидячим Богом, що вся ця, мною нині обіцяна, не інакше тлумачу в умі моєму, як проповідую устами моїми, але в тій силі і розумі, яку силу і розум написані тут слова шанують і слухають. Стверджую клятвою моєю, буди мені Серцевидець Бог, обіцяння мого Свідок, бо неправдиве є. Якщо ж є хибним і не за сумлінням моїм, буди мені той самий Правосудний помститься. На завершення ж сіючи моя клятви цілу слова і хрест Спасителя мого. Амінь.
Регламент чи Статут Духовні Колегії,
за яким вона знати свої обов'язки, і всіх духовних чинів, також і мирських осіб, оскільки вони управлінню духовному підлягають, і при тому у відправленні справ своїх чинити має
Розділяється ж Регламент цей на три частини, за кількістю трьох духовних потреб, ведення гідних та управління тих, що вимагають, які суть:
1) Опис та важливі провини такого правління.
2) Справи, управлінню цьому підлягає.
3) Самих управителів посада, дійство та сила.
А управління підстава, тобто закон Божий, у священному писанні запропонований, так само канони, або правила соборні Святих Отець і устави цивільні, слову Божому згодні, власної книжки вимагають, а тут не вміщаються.
Частина І.- Що є духовне Колегіум, і які суть важливі вини такого правління
Колегіум імператорське не що інше є, але імператорські збори, коли відносини деякі власні не єдиній особі, але багатьом до того завгодним, і від високої влади заснованим підлягають до управління.
Іно ж є Колегіум одноразове, а інше ж завжди. Одночасне є, коли на єдину якусь цю справу, або на багато, але в єдиному часі рішення свого вимагають, збираються угодні до того особи. Такі є церковні Синоди і громадянські, через звичайні пошуки, суди, і поради.
Завжди ж Колегіум існує, коли іменним деяким справам, часто чи завжди на батьківщині буває, визначаються до них управлінню число якесь задоволене чоловіків.
Таке було церковне Синедріон у Старозавітній церкві в Єрусалимі, і цивільний суд Ареопагітів в Афінех, та інші в тому самому місті урядовці зборів, що називаються Дикастеріа.
Подібно і в багатьох інших державах, як давніх, так і нинішніх.
Такі різні Колегії, за різницею справ і потреб Державних, Державний Цар Всеросійський, Петро Перший премудро на користь батьківщини Своєї держави вставив у літо 1718 року.
А як Християнський Государ, правовір'я ж і всякого в церкві Святої благочиння охоронець, подивившись і на духовні потреби, і будь-якого кращого управління оніх захотів, благоволив вставити і духовне Колегіум, яке б старанно і невпинно спостерігало, що на користь церкви, та вся по чину бувають, і нехай не будуть негаразди, що є бажання Апостола, або більше Самого Бога благовоління.
Нехай же не думає хто, що це управління не завгодно є, і краще б єдиній особі справи духовні всього суспільства правити, як приватних країн, або Єпархій справи управляють кожним особам Єпископи. Пропонуються тут важливі провини, які показують, що це правління соборне постійне, і як постійний Синод або Синедріон, досконале є і краще, ніж одноосібний уряд, особливо в Державі Монарській, якою є Російське.
1. По-перше відоміше стягується істина собораним станом, ніж єдиним обличчям. Давнє послів є Грецьке: інші помисли наймудріші суть, більше перших; то коли більше помисли багато, про єдину справу міркують, наймудріші будуть, більше єдиного. Трапляється, що в певній складності побачить то людина проста, чого не побачити книжковий і дотепний; то як не потрібно їсти Соборний Уряд, в якому запропоновану потребу розбирають уми багато, і що єдиний не спіткає, то спіткає інший, а чого не побачить цей, то він побачить? І тако річ сумнівна і відоміша і швидше порозуміється, і якого вимагає визначення, не важко здасться.
2. А як звістка в пізнанні, так і сила у визначенні справи велика тут є ще більш до запевнення і покори схиляє вирок соборний, ніж одноосібний указ. Монархова влада є Самодержавною, якою коритися Сам Бог за совість наказує; більше радників своїх мають не тільки заради кращого істини стягнення, але щоб і не наклепували непокірні люди, що се, або воно силою більше і за примхами своїми, ніж судом і істиною заповідає Монарх: то більше в Церковному правлінні, де уряд не монарший , І правителем заповідається, нехай не панують кліру. Де ще єдиний що вставляє, можуть противниці єдиним особи його наклепом силу вставляння його відібрати, чого не так можуть, де від соборного стану визначення походить.
3. Це найбільше є, коли Колегіум правительське під Державним Монархом є і від Монарха уставлено. Яві бо тут, що Колегіум не є якась факція, таємним на інтерес свій союзом лягала, але на добро загальне наказом Самодержця, і Його ж з іншими розглядом зібрані особи.
4. Ще й важливе є, що в одноосібному правлінні часто буває справ продовження і зупинка за правителю, що трапляються, необхідними потребами і за недугою і хворобою. А коли в живих не стане його, то й більше припиняються справи. Інакше в правлінні Соборному: не присуджую єдиній, а то й найпершій особі, діють інші, і справа йде непресеком течією.
5. Але це корисно, що у Колегіум такому не знаходить місце пристрасті, підступності, лихоімному суду. Як же можуть скластися на заступ винної, або на засудження невинної сторони, де якщо й буде єдиний від них до обличчя судимого упереджений чи лютий, інакше другий і третій та інші від гніву й пристрасті того вільні? Як же й винагорода здолати може, де не по владі, але з правильних і важливих причин справа вершиться, і єдиний іншого (але благословної думки своєї провини не покаже) зазориться, та не пізнаний буде в хабарстві своєму? Це ж найбільше, коли Колегіум відбудеться в таких особах, яким неможливо таємно всім слагатися, сісти, якщо будуть особи різного чину і звання: Єпископи, Архімандрити, Ігумени і від влади білого Священства. В істину не видно тут, як такі один одному і відкривати наважать підступне якесь намір, не тільки що погодитися на неправість.
6. І так само подібно, що Колегіум найвільніший дух у собі має до правосуддя: не так бо, як одноосібний правитель гніву сильних боїться; Тому і причини шукати на багатьох, а також різностатейних осіб, не так зручно їсти, як на єдину людину.
7. Велике і те, що від соборного правління не боятися вітчизні заколотів і збентеження, які походять від єдиного свого правителя духовного. Бо простий народ не знає, як відрізняється влада духовна від Самодержавної; але великою Височайшого Пастиря честю і славою дивується, думає, що такий правитель є то другий Государ Самодержцю рівносильний, або й більший за нього, і що духовний чин є інша і краща Держава, і ось сам собою народ так умствовати звичай. Що ж коли ще й кукіль владолюбних духовних розмов додадуть, і сухому хвростю вогонь підкладуть? Такі прості серця думкою цим розбещуються, що не так на Самодержця свого, як на Верховного Пастиря, в якійсь справі дивляться. І коли почується якась між оними чвара, усі духовному більше, ніж мирському правителю, аще й сліпо і безумно узгодять, і за нього поборствувати і бунтовуватися дерзають, і лестять собі окаянні, що вони по Самому Бозі борються, але руки своя не осквернять, освячують, коли б і на кровопролиття устремилися. Такій же в народі думці дуже заради і не прості, але підступні люди; бо на Господа свого ворогуючи, коли побачать сварку Государя з Пастирем, викрадають то за добрий випадок злості своїй, і під виглядом Церковної ревнощів, не сумніватимуться підносити руки на Христа Господнього; і до того ж беззаконня, як до діла Божого, подвизають простий народ. Що ж, коли ще й Сам Пастир таким про себе гордістю думкою, спати не схоче? Вислови важко, лиха звідси буває.
І не вигадки то дав би Бог, щоб про це домишлятися тільки потужно було, але самою річчю не раз у багатьох Державах це здалося. Вникнути тільки в Історію Константинопольську, нижчу від Юстиніанових часів, і багато того здасться. Та й Папа не в інший спосіб тільки переміг, не точить Держава Римське полма припинить, і собі велику частину викрадання, але й інші Держави мало не до крайнього руйнування не раз потрясе. Та не згадаються подібні й у нас колишні замахи!
Такому злу в Соборному духовному уряді немає місця. Бо немає тут і на самому Президенті великі, і народ дивують слави, немає зайвої світлості і ганьби, немає високої думки про нього, не можуть пестити безмірними похвалами підносити його. Бо будь-що таким Урядом добре робиться, неможливо єдиному Президенту восписоватися. Саме ім'я Президента не горде є, бо інше що означає, тільки Голову; не може нижче сам про себе, нижче хто інший про нього високо думати. А коли ще бачить народ, що Соборний цей Уряд Монаршим указом і Сенатським вироком уставлено їсти; то й більше перебуватиме в лагідності своїй, і вельми відкладе надію мати допомогу до бунтів своїх від чину духовного.
8. Ще й ця угода Церкви та Державі від такого Соборного Уряду буде, що в ній не єдиний один від сусідів, але й сам Президент чи Голова підлягатимуть суду своєї братії, тобто тому Колегіум, щоб у чому знатно погрішив, не так як діється, де єдиний самовладний пастир володіє: бо він не схоче від підручних собі Єпископів судитися. Якщо б до того й змушений був, то обоче в народі простому, правосуддя неведучому, і сліпо розважаючому, такий суд був би підозрілий і схильний до схильності. Від чого діється, що на злаго такого єдиновласника потреба є скликати Собор Вселенський, що і з великою всією вітчизною труднощами, і з немалим утриманням буває, і в нинішні часи (коли східні Патріархи під ярмом Турським живуть, і Турки Нашої Держави раніше побоюються) аж ніяк не може бути.
9. Нарешті в такому Уряді Соборному буде якась школа правління духовного. Бо від повідомлення багатьох і різних міркувань, і порадою і доводів правильних, яких часті справи вимагають, кожен від сусідів зручно може навчитися духовної політики, і повсякденним мистецтвом навикнути, як би краще дім Божий керувати міг; і тому найугодніші від числа колег, чи сусідів, особи з'являться на ступінь Архієрейства сходити гідні. І тако в Росії, допомогою Божою, скоро від духовного чину грубість відпаде і сподіватиметься всього найкращого.
Частина ІІ.- Справи, управлінню цьому підлягає
Розмірковуючи ж справи, які в духовному колегіумі мають управлятися, вони всіх два роду є: перший рід справ загально всієї церкви, як духовному, так і мирському чину, і всім великим і малим чиновним ступеням, так само і рядовим особам потрібних, де спостерігати належить , а все правильно за законом Християнський діється. І якщо що йому гидко знаходиться, і чи нема якоїсь убогості в настанові, Християнину кожному, хто відповідає, про що мало нижче слово буде.
Другий рід справ власним чином потрібних.
Чини ж ті п'яточисленні суть:
1. Єпископи, 2. Пресвітери, диякони та інший церковний клир, 3. Монахи, 4. Будинки училищні, і в них вчителі та учні, так само церковні проповідники, 5. Особи мирські, бо часті суть настанови духовної, яка трапляється про правильних і неправильних шлюбах та інших справах, що до світських людей стосуються.
Про всіх порядком, що є важливе, тут пропонується.
Справи загальна. Тут двоє дивитися належить, за вищеописаною пропозицією. Перше, якщо все правильно і за законом Християнський діється, і чи не діється що і де закону оному противне.
Друге ж, якщо достатнє Християном настанова вживається.
До першого нагляду наступні пункти потребують:
1. Розшукати новостворені і складові Акафісти та інші служби і Молебни, які особливо в наші часи в Малій Росії складені суть не мале число, чи суть ця написання писанню мовному згодна? і чи не мають щось у собі слову Божому гидке, чи хоч щось непристойне і преднослівне?
2. Так само визначити, що ці численні моління, хоча б і прямі були, проте не суть всякому належні, і по волі всякого на єдиному, а не в церковному соборі вживати їх потужно, щоб за часом не увійшли до закону, і совісті б людської не обтяжували.
3. Дивитися Історій Святих, чи не суть деякі від них хибно вигадані, що кажуть що не було, чи Християнському православному вченню противні чи неробні і сміху гідні повісті. І такі повісті викрити і заборону зрадити з оголошенням брехні в них. Бо суть такі виразно хибні і здоровому вченню неприємні. Наприклад, у житії Євфросина Псковського суперечка про двоїстого алілуїю співу явно хибна є, і від якогось нероби вигадана, в якій, крім наймарнішого догмату про двоїння алілуїя, знаходять Савеллієва, Несторієва та інші брехні. І хоча автор той невіглаством погрішив, але духовному уряду не належить вигадок таких терпіти, і замість здорової духовної їжі, отруту людям представляти. Найбільше, коли простий народ неспроможна між десним і шуїм міркувати, але щось бачить у книзі написане, того міцно й уперто тримається.
4. Власне ж і старанно розшукувати належить ці вигадки, які людину в недобру практику чи справу ведуть, і образ до порятунку приємний пропонують. Наприклад, не робити в п'ят і святкуванням проводити, і кажуть, що п'ятниця гнівається на тих, хто не святкує, і з великим на них ж загрозою настає. Також поститися якихось іменних дванадцять п'ятниць, а то для багатьох тілесних та духовних надбань; також власне, як найважливіші більше інших часів, служби почитати, обідню Благовіщенську, утреню Воскресенську і вечірню П'ятдесятниці. Ця, наприклад, згадуються, бо вони небагатьох і простих ушкоджують. Хоча і про небагатьох і про єдиного брата має їсти мати поневолення, нехай не спокуситься тій, заради якої Христос помре; інакше суть цим же подібна вчення, яка і чесним особам за їх простоту можлива бути мною, і тому шкідлива суть. І таке Київопечерського монастиря переказ, що похована там людина, хоча б і без покаяння померла, буде врятована. І як далека ця й цьому подібні повісті відводять від шляху рятувального, кожен, хоч трохи вченню православному навичка, але доброї совісті людина, сповість не без зітхання.
5. Можуть обрестися деякі і церемонії непотрібні, або й шкідливі. Чується, що в Малій Росії, в Стародубському полку в день вречений святковий водять дружину простовласу під ім'ям П'ятниці, а водять у ході церковному (чи то по істині кажуть) і при церкві честь оній віддає народ з дари і з надією деякі користі. Також на іншому місці попи з народом молебнують перед дубом; і гілки її дуба піп народу роздає на благословення. Розшукати, чи так діється, і чи знають про це місце цих єпископів. Бо бо ця і цим подібні знаходяться, ведуть людей у явне і соромне ідолослужіння.
6. Про мощі святих, де які з'являться бути сумнівними, розшукувати: багато бо й про це напутано. Наприклад, пропонуються чужі деякі: Святого першомученика Стефана тіло лежить і у Венеції на передградії, в Бенедиктинському монастирі, в церкві святого Георгія, і в Римі в заміській церкві святого Лаврентія; так само багато цвяхів хреста Господнього, і багато ссавця Пресвяті Богородиці по Італії, та інших цим подібних без числа. Дивитися ж, чи немає й у нас такого неробства?
7. Про ікони Святих дивитись того, що в обіцянні поставлених Єпископів написано.
8. Ще це спостерігати, щоб як діялося, надалі б того не було: як кажуть, що неці Архієреї, для допомоги церков убогих, або нових побудов, наказували шукати явища ікони в пустелі, або при джерелі та ікону ону за саме здобуття свідчили чудотворну.
9. Худий і шкідливий і дуже богопротивний звичай увійшов служби церковні і молебні співзвучно і багатоголосно співати, так що ранок або вечірня на частини розібрана, раптом від багатьох співається, і два або три молебні раптом від багатьох співчих і четців здійснюються. Це сталося від лінощів кліру, і ввійшло у звичай, і звичайно має їсти переказати таке богомолення.
10. Дуже сором'язливе і це знаходилося, (як кажуть) молитви людям, далеко. віддаленим, через посланців їх у капелюх давати. Для пам'яті це пишеться, щоб іноді покуштувати, чи це ще діється.
Але тут не потреба обчислювати всі неправості: словом промови, що або ім'ям забобонів наречеться може, це зайве, до порятунку непотрібне, на інтерес тільки свій від лицемірів вигадане, а простий народ спокушає, і як снігові помітки, правим істини шляхом йти забороняє. Все те до цього огляду додається, бо зло спільне: ніж у будь-яких чинах обретатися може. А тут деякі тільки пропонуються для прикладу, щоб від них сильно було спостерігати та інша.
І цей перший вид є справ спільних.
Другий же спільних справ є, як передбачалося, оглянути, чи є в нас достатнє до виправлення Християнському вчення?
Бо хоча відомо, що саме Священне писання містить у собі досконалі закони і завіти до спасіння нашого потрібні, за голосом Апостола, 2 Тимофія 3: всяке писання богонатхненно і корисно є до вчення, до викриття, до виправлення, до покарання, що в правді , Нехай буде досконалий Божий чоловік, на всяке діло добре уготований; інакше, ніж деякі вміють честь книги, і від книжкових мало хто може вся зібрати від писання, що суть потрібна для спасіння; заради цього вимагають керівництва найдосконаліших чоловіків. Тому заради пастирського чину від Бога вставлено, щоб від Святого Письма навчав довірену собі стадо.
А ніж мало є, неприємно для Російської церкви народу, таких пресвітерів, які напам'ять могли проповідувати догмати і закони Святого Письма; то всеконечна потреба є мати якісь короткі і простим людям зрозумілі і ясні книжки, в яких з'явиться все, що до народної настанови досить є; і ті книжки прочитати частинами в тижневі та святкові дні в церкві перед народом.
А хоч і є таких книг достатня кількість, сієсть, омологія або сповідання православне, так само і якихось великих учителів Святих тлумачні бесіди та слова повчальні; але це незручне всьому, особливо простому народові вчення. Бо книга сповідання православного є чимала, і для того в пам'яті простих людина незручно вміщається і писано непросторечно, і для того простим не дуже виразна. Так само і книги великих вчителів, Златоустаго, Феофілакта та інших писані суть еллінською мовою, і в тій мові виразні суть, а переклад їх Словенська став темний і з труднощами зрозуміло від чоловік і навчених, а простим невіглам аж ніяк незбагненний є. І крім того тлумачні розмови учительські багато мають високих богословських таїн; так само і чимало кажуть, що тоді казати личило за схильністю різних народів, і за обставинами тих часів, чого нині неввічлива людина до користі своєї вжити не вміє. А простому народу вселяти часто годиться те, що саме є всім спільно, і кожному власне, за своїм званням належне. Ще й неможливо книг оних мати у всіх і сільських церквах, хіба в містових, та й багатих. Тому заради годиться іншим способом лікувати неміч людську. І таке приходить міркування, коли б знали всі найголовніші віри наші догмати, і дещо влаштоване від Бога спасіння нашого погляд; і коли б знали заповіді Божі, щоб ухилитися від зла, і творити добре: то достатня б їм була настанова. А якби хтось і при такому віданні розбещений перебував; то сам би такий був перед Богом без відповіді, а не пастирський чин, спасінню його добрий службовець.
І задля цього потрібно їсти три книжечки невеликі. Першу про найголовніших рятівних догматів нашої віри; так само і про заповіді Божі, у Десятослов'ї ув'язнених.
Другу про свої посади.
Третю таку, в якій зібрані будуть з різних Святих вчителів ясні проповіді, як про найголовніших догматів, так і про гріхи і чесноти і власне про посади будь-якого чину. Перша і друга книжка матиме докази свої від самого Святого Письма, але виразні всім і короткі. Третя ж від Святих Отець також, що в першій і в другій навчає.
Читання ж книжок цих таким порядком піде неабияк. У день недільний або у святковий на утрені прочитати частину малу від першої, а в другий ряд частину від другої книжки, а того ж дня по обіді прочитати слово від третьої книжки про те саме, про що читання було і на утрені. І таке єдине й те саме вчення, почуте на утрені та підтверджене на обідні, може краще в пам'яті тих, хто чує, затвердитися.
А так усі ці частини розділити, щоб усі три книжки могли бути прочитані в чверть року. Бо так почує народ вся потрібна своя настанова чотири рази на рік, і зможе чути добре пам'ятати.
Але й це ще буде відомо, що першу і другу книжку можуть і діти вивчати з початку букварного свого вчення.
А хоча вони книжки будуть число три; Але можуть в одній маленькій книзі всі три вміститися, щоб малим утриманням могли бути куповані, і не тільки в церквах, але і в будинках будь-якого мисливця легко вживаються.
Справи Єпископів. Було слово про спільні справи, вже щось пропонується і про власні, що повинні єпископи, пресвітери, ченці та інші
Про Єпископів ця тут наступна суть ведення гідна.
1) Маємо єпископи мати всяк у себе собори Вселенські і помісні, і що в них заповідано, як їх самих чину, так і всьому кліру належне, знати набагато, що не може бути без старанного і частого читання.
2) Повинні найбільше знати ступеня однорідності і спорідненості, і які можуть умістити в собі подружжя, а які не можуть, або за заповіддю Божою в книгах Левитських глава 18, або за церковною, в канонах батьківських і царських. Самі б це знали, а не на когось спускалися, хоча б і був у них майстерний у цьому чоловік.
3) А як перша, так і друга вищезгадана їхня посада не може добре знатися без старанного читання; а чи буде кожен мисливець до читання, невідомо: заради того подано буде всім Єпископам від Колегіум Духовного указ, щоб у всякого при його трапезі читання було канонів собі належних, і хіба те могло б іноді відставатися в дні великих свят, або при гостях гідних, або за іншу вину правильну.
4) Якщо якийсь випадок з'явиться важкий, і дивувався б Єпископ, що робити; то перш і пише про те, просячи поради, до іншого найближчого Єпископа, або до іншого кому майстерному; а потім, якби й так незадоволений був, писав би до Духовного Колегіуму в Царствующий Санкт-Петербург ясно, і докладно, і докладно.
5) Суть канони, які забороняють Єпископам тривалий час мішати поза своєю Єпархією (що від соборної книги мати будь-який знати). Якщо ж необхідна зайде потреба, поза Єпархією його тримає, черга, на приклад, служіння в Царстві, або інша правильна вина, також якщо й неміч прийде тяжка, і керувати справ дуже недопущена (бо таке немічний, так само як і не присутній є) : у такому разі повинен Єпископ, крім звичайних домових своїх управителів, визначити до справ якогось розумного і життям чесного чоловіка, Архімандрита або Ігумена, надавши до нього на допомогу й інших кілька розумних людей від чернечого чи священицького чину; і вони б йому Єпископу, у відсутності сущому, важливі справи на листі повідомляли, а немощному на словах доносили б, якщо за неміч може слухати. А коли трапляться справи, управителям цим недоумні до вирішення, то б вони писали про те до Духовного Колегіуму, як вище сказано і про самих Єпископів.
6) Подібну заповідь і указ подали б Єпископи і підручним своїм Архімандритом, Ігуменом, Будівельником, парафіяльним священиком, коли й цим прийде неміч велика, чи важлива вина, що утримує їх поза монастирем чи приходом своїм.
7) А буди Єпископ, за глибоку старость, або за іншу невиліковну хворобу, прийде в крайню знемогу, без надії луччого здоров'я, так, що посад своїх аж ніяк управити йому неможливо стане; і в той час Єпископ, крім вищезгаданих надзвичайних, на місце його певних управителів, повинен описатися до Духовного Колегіуму. Якщо б Єпископ писати про себе і не схотів, то обоє управителі його повинні б про нього писати. А в Духовному Колегіум буде міркування, що робити, чи дати якогось Адміністратора в цю Єпархію, чи нового Єпископа поставити.
8) Дивитися ж повинен Єпископ, чого дивитися обіцявся з клятвою на своєму поставленні, сісти про ченців, щоб не волочились безпутно, щоб зайвих безлюдних церков не збудовано, щоб іконам Святим хибних чудес не вигадано; також про клікуші, про тілеси мертвих недосвідчених, та інших усього того добре спостерігати.
Все ж те, щоб зручніше пішло в справу, вказати повинен Єпископ по всіх містах, щоб закащики, або навмисне певні до того благочинні, якби духовні фіскали, то все доглядали і йому доносили Єпископу. Якби таке десь де виявилося, під виною виверження, хто б приховати похотів.
9) Дуже до виправлення церкви корисно це, щоб кожен Єпископ мав у домі, або при домі своєму школу для дітей священичих, або й інших, на надію священства певних. А в школі тій був би вчитель розумний і чесний, який би дітей вчив не тільки чисто, ясно і точно в книгах честь (що хоча потрібне, ще незадоволене справа), але вчив би честь і розуміти. І якщо потужно й напам'ять читати дві перші вищезгадані книжки: одну про догматів віри; а іншу про посади всяких чинів, коли такі книжки видані будуть. А який би учень був вкрай тупий, або хоч і дотепний, та розбещений, і впертий і непереможний лінощі, таких би, за достатньою спокусою, відпускати від школи, відібравши їм усю надію чину священицького.
10) Таких самих єдиних у школі Архієрейської розставлених учнів (коли вже, з Божою допомогою, досить їх кількість здасться) робити на священство; або якщо хтось від них чернечий чин обере, то в Архімандрити, або Ігумени, хіба б на якому з'явилася важлива якась провина, яка йому не допускає.
А якщо Єпископ невченої в цій школі людину поставить у Священики, або в чернечий ступінь, минувши вченого, і без вини правильної: то підлягає покаранню, яке буде визначено в Духовному Колегіумі.
11) Але щоб не було нарікання від батьків учнів за великий оній кошт на вчителя онаго, і на купівлю книг, так само і на їжу синів своїх, далекі від дому свого учнів: личить, щоб учні і годовані і вчені були туні і на готових книгах Єпископських.
А щоб це могло статися, про це міркування є таке: від найзнатніших у Єпархії монастирів брати всякого хліба 20 долю, та від земель церковних, де суть, всякого ж хліба брати 30 долю. І на стільки б людина стала хліба онаго до прожитку та інших потреб (одяг не в числі), така кількість учнів із потрібними служителями була.
А самого вчителя чи вчителів задовольняв би Єпископ кормом та грошовою ругою з Архієрейської скарбниці, як за міркуванням визначити Духовне Колегіум.
12) Такі ж з монастирів і з земель церковних побори ні мало бідності не зроблять церквам і монастирем, аби було добре і вірне в них домобудівництво. І по всі роки Єпископу давали б знання, скільки всякого хліба зібралося; а Єпископ наглядав би, де той хліб подіється, котрому всякі належні потреби задоволенням своїм перевершує.
І того ж заради, нехай будуть у Колегіум Духовному книги приходів і витрат усіх найзнатніших монастирів у Росії. Про витрати ж слово тут є типових і звичайних, а не надзвичайних випадкових, наприклад, на необхідну будову та інша
Натомість і на такі надзвичайні витрати належить вчинити в Колегіум розглянуті здогади, проти потреб будь-якого монастиря і проти парафій.
13) А щоб Єпископи не обурилися, ніби їм збитково рушити вчителі чи вчителів, вказується їм, щоб зайвих служителів не тримали, і необхідних будівель не робили, (хіба будівлі вигідні, наприклад, млини та інші); так само священного собі шати і всієї сукні, над належну честі своїй потребу, не множили.
Але для найкращого всім управління, бути книгам з Єписківських парафій у Духовному Колегіумі. Інше про вчителів та вчення буде нижчим на своєму місці.
14) Знав би всякий єпископ міру честі своєї, і невисоко б про неї думав і справа велике, але честь ніяка, почитай в писанні знатна визначена. Апостол, руйнуючи думку Коринтян, про своїх пастирів, що хизуються, каже, що справа пастирська має весь успіх і плід від самого Бога, у серцях людських чинного. Я, мов, насади, Апполлос напої, Бог же зрости. І тому наводить, що за повернення це людині ніяка залишається похвала. Тим же ні насаджуй їсти, ні напаяюй, але вертай Бог. А пастирів нарікає там же, слугами Божими, і будівничими таїн Його, аби в ділі тій вірності перебули. Бо точку зовнішню пастирську справу є проповідати, наполягати, забороняти вчасно і тимчасово, і обряди Таїн Святих будувати. Справа ж внутрішня, що звертати серця до покаяння і оновлення житія, є єдиного Бога, благодаттю Своєю через слово і таємність пастирів, як через знаряддя невидимо чинного.
Тож заради того пропонується, щоб приборкати цю дуже жорстоку Єпископову славу, щоб тих під руки, аж доки здорові суть, не вожено, і в землю б цим підручна браття не кланялися. І ці шанувальниці, самовільно і нахабно стелиться на землю, та лукаво, щоб ступінь вистачати собі недостойний, щоб так шаленство і злодійство своє покрити. Істина є, що справа пастирська тільки б вона робилася, хоч і зовнішня, проте немала є, як посольство Боже. І заповідає Бог, та пресвітери, що прилягають добре, суто честі сподобляються, а тим більше трудящийся в слові та вченні. 1. Тимофія 5. Очевидь ця помірна їсть, а зайва і шануй рівно Царська нехай не буде; і помірною не самим пастирям шукати і від підручних катувати, але вільно поданою задовольнятися.
16) Випливає з того і це, щоб Єпископ не був зухвалий і швидкий, але довготерпеливий і розсудливий у використанні влади своєї зв'язувальної, тобто у відлученні та анафемі. Бо Господь дасть владу цю на творення, а не на руйнування, каже Апостол 1 Коринтян 10. І намір того ж вчителя народів був зрадити Коринтянина, явно грішника, сатані на виснаження тіла, щоб дух спасеться. 1 Коринф. 5. Влада убо ся, щоб правильно була вживана, двоє дивитися треба:
Перше, яка провина покарання гідна.
Інше, як чинити Єпископу в покаранні тому.
Вина цим міркуванням може визначитися: якщо хто виразно хулить ім'я Боже, або Святе Письмо, або Церква, або явно грішник є, не соромлячись справи своєї, але й більше тим чванячись, або без правильної провини покаяння і святі Євхаристії більше року не приймає, або що або інше творить, з явним Законом Божим лайкою і посміянням, такий за повтореним покаранням, впертий і гордий перебуваючи, гідний судитися дещицею страти. Бо не просто за гріх підлягає анафемі, але за явну і горду зневагу суду Божого та влади Церковні з великою спокусою немічних братів, і що тако смердю безбожжя видає від себе.
Наслідування ж чи вчинок цього буде правильне. Перше пошле Єпископ до того його духовника висловити йому провину його наодинці з лагідністю і з умовлянням, щоб перестав справи свого. А як явним гріхом і гордим спокусив Церкву; то благати його стане духовний, щоб у найближчий день святковий приніс отцю духовному покаяння, і прийняв би епітимію, і причастився б Євхаристії Святий при народі, щоб його зміна явно стала, і спокуса б розорився, і на блювотину свою не повертався б. І коли, це чувши, винний підкориться і наказує сотворить, придбав Єпископ брата свого, і більше нічого робити.
А якщо посольство воно отче буде, то Єпископ, спустивши якийсь час, покличе його до себе чесно з проханням, і повторить йому настанову потай, присутню тільки єдиному духовному, який до нього ходив. І коли послухає, придбаний є брат.
А буде не піде до Єпископа званий: то Єпископ того ж духовного з іншими якимись чесними особами, духовними і мирськими, особливо з приятелями вона пошле до нього умовляти так, як і перші. І тут, коли схилиться, і після настанови створить, вершилося діло.
А якщо і так непохитний буде і гордий, і ще потужно поновити таке ж посольство.
Якщо ж все марно піде, тоді Єпископ накаже протодіакону у святковий день у церкві сповістити народу цими чи подібними словеси: людина, ведена вам (ім'ярек), такою явногрішою саме спокушає церква і ганьба гніву Божого є, і настанова пастирська, не єдина , з лайкою відзначив; заради того пастир ваш (ім'ярек) молить вашу любов отческо, нехай усі помолитеся за нього благоутробному Богові, нехай пом'якшить його жорстокість, і нехай серце чисто створить у ньому і схилить його до покаяння. А які найближче з ним маєте повідомлення, умовляйте його, і благайте і одноосібно кожен і з іншими разом з усякою старанністю, нехай принесе покаяння, і доповіть йому, що якщо невиправлений і презорів буде до такого часу (час вречений буде за міркуванням); то підпаде виверженню від церкви.
І якщо вже й до цього непохитний і впертий перебуватиме злочинець, то Єпископ і тоді не приступить ще до анатеми; але насамперед про те, як діялося, напише до Духовному Колегіум; а від Колегіум отримавши довільність на листі, віддасть явно грішника анафемі, склавши таку, або подібну формулку або зразок, і протодіакону в Церкві при народі прочесті наказавши: як знана вам людина (ім'ярек) таким своїм явним закону Божого злочином спокусив Церков неодноразове пастирське умовляння, до покаяння його провідне, знехтував; а після того й відкидання його від церкви, якщо не покається, у слух народу сповіщене знищивши, перебуває досі в жорстокій своїй волі, не подаючи надії виправлення свого: того заради Пастир наш, за заповіддю Христовою, даною собі від того Господа владою, викидає його від суспільства Християнського, і як непотрібного члена, від тіла Церкві Христові відсікає, всім правовірним повідомляючи про нього, що він непричетний до того є дарів Божих, кров'ю Спасителя і Господа нашого Ісуса Христа набутих нам, аж поки істинно від серця не покається. І задля того заборонений і не благословенний є йому вхід церковний, коли більше святої і страшної таємниці Євхаристії та інших Таїн Святих і потреб церковних учасник він бути не може як у церкві, так і в домі своєму і на якомусь чи іншому місці. І коли б до церкви він увійшов таємно або явно, але силою; то більшому осуду підлягає, і множить більше, якщо підступно чи насильно Таїн Святих причаститися зухвало. А священиці нехай забороняють йому всіляко входу церковного; і якщо не можуть заборонити йому заради сили його, то окрім літургії, нехай перестають від усякої служби церковної, доки не вийде. Так само священиці нехай не ходять до нього з молитвою, благословенням і Святими таїнствами, під позбавленням сану свого.
Весно ж усім буди, що він (ім'ярек) сам точію одноосібно анафемі цій підлягає, але ні дружина, ні діти і ні інші домашні його, хіба б і вони ревнувати захотіли його шаленству, і за цю накладену на нього клятву наважилися б гордо і виразно докоряти церкві Божій.
Цей, або інший який у міркуванні Колегіум втупиться анафеми зразок, по прочитанні приліплений нехай буде на дверях церковних, єдиної Престольної, або в усіх Єпархії тієї церков, розсудить Колегіум.
Потім, якщо вивержений прийде до тями, і схоче принести покаяння; то повинен буде сам, або, якщо сам не зможе, то через чесні інші особи принести своє покаяння з усякою смиренністю публічно в церкві Єпископу, і просити дозволу зі сповіданням гріха свого та гордого презирства. І тоді Єпископ запропонує йому запитання: якщо істинно і заради прощення гріхів, боячись гніву Божого і просячи Божого милосердя, кається; і якщо вірить, що влада пастирська, щоб вирішити і в'язати, є не суєтна, але сильна і дійсна і страшна; і якщо обіцяється, що буде надалі слухняний син церкви і не матиме влади пастирської зневажати: і за відповідями вонаго, в слух всього народу висловлених, накаже йому Єпископ міцно надіятися на Боже милосердя, за смерть Спасителевому грішникові, що кається, що чиниться, і проче. Також, повчивши його про виправлення житія, (яке повчання може після сочинитися), вкаже йому вречений день святковий, за сповіданням перед духовним отцем, прийти до причастя святі Євхаристії.
А якщо вивержений, не покаявся, вчить ще лаяти анатему церковну, або ще й пакостити Єпископу, чи іншому причту; і тоді Єпископ пошле про те чолобитну до Духовного Колегіума, а Колегіум, розшукавши істину, буде з наполяганням просити суду належної мирської влади, або у самого Царського Величності.
Це тільки Єпископом міцно вкаже Колегіум, щоб вони, як анафеми, так і дозвіл не робили заради прибутку свого чи іншого власного інтересу, і шукали б у тій важливій справі, не що своя, а ніж Господа Ісуса.
Такий вчинок цього вчинок є правильний, слову Божому згодний і непідлягає підозрі.
Але це слово було анафемі, що є прокляття, страта смерті подібна. Бо анатемою відсікається людина від мисленного тіла Христового, тобто від церкви, і до того не Християнин перебуває, відчужений спадщини всіх благ, смертю Спасителевою нам набутих. То є від словес Божих: буди тобі як язичник і митар, і личить такому зрадити сатані, та інші цим подібні.
Є ж у Церкві Святий і найменше покарання, яке зазнає відлучення або заборони. Це ж є, коли явно не зраджує грішника Церква анафемі, і не виганяє його від стада Христового; але лише упокорює його відлученням від спілкування з правовірними у спільних молитвах, не велить входити в храми Божого, і деякий час забороняє йому причастя Святих Таїн. Коротко говори, через анафему людина подібна до убієнного, а відлученням або забороною подібна є за взятий арешт.
Обох цих великих і менших страт образи суть на церковних соборах, де єретикам позначається анафема. А злочинниці соборних правил відлученням караються суть.
Вина меншої страти, тобто відлучення гідна, є якийсь великий і явний гріх, але не найбільший явногріш, про яке вище вже слово було. Наприклад, коли хто явно бешкетує, на боргу від церковного співу віддаляється, явно образив, або знечестивши чесне обличчя, прощення не просить; Таких єпископ сам собою, або через духовника повчивши, і покаяння виразне принесуть, якщо того не захочуть створити, хоча, не виявляючи великої гордості і презирства, може упокорити відлученням без цих великих через протодіакона провіщень, але тільки на малій хистці написавши провину злочинця його.
І в такій справі не повинен Єпископ описуватися до Духовного Колегіуму для звільнення, але сам вільний і сильний це творити, аби це творив не за пристрастю, а й з старанним розшуком. Коли ж не повинно когось відлучити, а той шукає на його суд у Колегіум, покараний Єпископ буде, за міркуванням Колегіум Духовного.
17) Було слово вище під числом восьмим, щоб Єпископи дивилися, чи зберігаються по Єпархії його від пресвітерів і ченців та інших належних заповіді, і щоб мав на це духовних фіскалів. Але нижче це мало їсти; бо й фіскали оні, дружа своїм благодійникам, або винагороду емля, багато приховують: задля того годиться Єпископу на рік, або в два роки одного разу обійти і відвідати Єпархію свою. І є цього, окрім багатьох інших, великий образ Павла Апостола, який є в Діях гл. 14 ст. 21, 22. і Дій гол. 15 ст. 36. Римляном гол. 1, ст. 11, 12. 1 Коринтян гол. 4, ст. 12, 1 Солуняному гол. 3 ст. 2. 1 Солуняному гол. 3, ст.10.
Як же краще може бути це відвідування, наступні регули суть потрібні:
1. Час літній здається бути більш догодливим до відвідування, ніж зимовий. Це ж заради того, що не так багато влітку, як зимою і сам Єпископ і церкви відвідувані на корм та інші потреби його витратити. Не треба сіна, а дров мало треба. Хліб, риба, корм кінської дешевші. І може Єпископ не далекий від міста на полі в наметі час перестояти, щоб не трудити священства, або громадян квартирою, особливо де місто убогий.
2. По приїзді своєму Єпископ на другий день чи на третій, зібравши градських і сільських пресвітерів, священну літургію звершить, по Літургії з усіма Священики відспіває молебень про здоров'я і перемогу Державного Монарха, про виправлення і добробут церков, про звернення розкольників, , про велику кількість плодів земних та інша. І власний канон складений буде, що всякі потреби містить.
3. Тоді ж, по вчиненні всього співу, слово скаже до священства і народу вчительне про покаяння істинне, і всякого, особливо ж священничного чину посадах. І там же додасть сповіщення, щоб йому запропонував, хто має якісь духовні потреби і сумнівні відмінки совісті, так само і що де бачиться в церковному причті не виправлено та інше. А отже не всякий Єпископ може чисте слово скласти, тому заради належить в Духовному Колегіум таке слово вигадати, і то б Єпископи в відвідуваних церквах прочитували.
4. Може Єпископ і таємно у менших церковників, і якщо хтось інший здається, питатиме, як живуть пресвітери і диякони. І хоча доношенню всякого не належить вірити незабаром, але краща вже з'явиться причина до розгляду і виправлення.
5. Поки Єпископ донесених справ не вправить, поту і сам до себе гостей не покличе, і покликаний до інших не піде, щоб не звабився трактаментом, або по підозрі не подав би на себе, що він судить за пристрастю за задоволення своє.
6. Якщо справа з'явиться довгий час, що вимагає за неприсутністю свідків, або за іншою якоюсь перешкодою: то цю справу записавши, відкласти до управління в дім свій. А то для того, щоб йому на єдиному місці не довго гостювати, і стало б йому часу до відвідування всієї Єпархії.
7. Якщо Єпископ схоче кликати до себе гостей, то весь трактамент своєю скарбницею відправляв би, а не накладав би побору на священство, або на монастирі. І не може вибачитись убожеством своїм: бо не за обов'язком, але з вільної своєї волі звати гостей чи не звати буде.
8. Інші справи і вчинки, як священства, так і парафіяльних людей, можуть бути приховані перед Єпископом, хоч і явні для народу суть; і про таких таємно і майстерно навідуватися. А це не може приховатись, чи читає Священик у дні святкові наставні книжки, про які вище слово було. І якщо хто не читає за лінощами: того за інших священиків покарає з міркування.
9. Запитає Єпископ священства та інших людей, чи не стають де забобони? Чи не знаходяться клікуші? Чи не виявляє хто для поганоприбуття хибних чудес при іконах, при криниці, джерелах та інші? І такі неробства заборонити з загрозою клятви на противників.
10. Про правління та поведінку близьких (але де суть) монастирів краще запитувати в містах і селіх від священства і мирян, ніж у самих монастирях про те ж проїкувати потужно.
11. А щоб Єпископ не запам'ятав, чого повинен спостерігати у відвідуваних церквах та монастирях; задля того мав би з собою списані посади чернечі та священичі, які тут нижче йдуть:
12. Міцно ж заповідати єпископ повинен своїм служителем, щоб у відвідуваних містах і монастирях благочинно і тверезо перебували, і не чинили б спокуси; а найбільше не домагалися б у ченців і у попів страви та пиття, і кінського корму зайвого. Якби більше не могли б грабувати під виною жорстокого покарання. Бо слуги Архієрейські зазвичай бувають ласі худоби; і де бачать владу свого владики, там з великою гордістю та безстудістю, як Татарі, на викрадення кидаються.
13. Та вістка кожен Єпископ, який він не є ступенем, чи простий Єпископ, чи Архієпископ, чи Митрополит, що він Духовному Колегіум, як верховній владі, підпорядкований є, наказів його слухати, і визначенням його задовольнятися повинен. І задля того, якщо мати на брата свого іншого Єпископа, образимо від онаго, личить йому не самому мститися, нижче наклепами, нижче повістю, хоча б і істинні були, гріхів його, нижче повчанням сильних якихось осіб духовних чи мирських, особливо та не дерзає недруга свого Єпископа зраджувати анафемі; але образа своя нехай пропонує доношенням Духовному Колегіум, і там суду собі два просить.
14. Тому і це випливає, що всякому Архімандритові, Ігумену, Будівельнику, парафіяльному Священикові, так само дияконом та іншим причетникам вільно і вільно просити у Духовного Колегіум суду на свого Єпископа, якщо хто в чому від нього знатно буде покривджений. Так само, якщо хтось судом Єпископа свого не задовольняється, вільно йому чинити провокацію, сісти, переносити справу на суд Духовного Колегіум; і Єпископ таким на собі чолобитникам і позивачам повинен цю свободу попускати, і не утримувати їх, нижче загрожувати, нижче, після відходу їх до Духовного Колегіуму, друкувати чи грабувати доми цих.
Але щоб це не подало багатьом провини до безстрашності і презорства своїх пастирів, вставити Духовне Колегіум чимало покарання на тих, які б хибним доношенням пастирів своїх вимагати наважилися, або всуе від Єпископського суду на суд Духовного Колегіум вчинили б провокацію.
15. Нарешті повинен буде кожен Єпископ двічі на рік (або як вкаже про це Колегіум) надсилати до Колегіум репорти, сісти сповіщення про стан і поведінку Єпархії своєї, чи добре, чи якесь несправлення є, якого він переставити не може. А хоча б усе добре було, то єпископ повинен повідомити в Колегіум, що слава Богу все добре. Але якби сповістив, що все добре, і звідти здалося б, що щось у Єпархії його діється забобонним, або явно богопротивним; Єпископ би, знаючи те, приховав і до Колегіуму не доніс; то самого його покличе на суд до себе Колегіум, і, за достатнім викривленням, схильний до його покарання, яке буде уставлено буде.
Будинки училищні і в них вчителі та учні, так само і церковні проповідники
Відомо є всьому світу, яка убогість і неміч була воїнства Російського, коли воно не мало правильного собі вчення, і як незрівнянно помножилася сила його, і надія велика і страшна стала, коли Державний наш Монарх, Його Царську Величність Петро навчив його неабиякими регулами. Те ж саме розуміти і про Архітектуру, і про Лікарство, і про Політичний Уряд і про всі інші справи.
І особливо те ж саме розуміти про керування церкви: коли немає світла вчення, не можна бути доброї церкви поведінці, не можна бути небудуванню і багатьом сміху гідним забобонам, ще й розбратам і божевільним єресем.
Погано багато хто говорить, що вчення винне є єресей: бо крім стародавніх від гордої дурниці, а не від вчення єретиків, що бентежилися, Валентинів, Маніхеов, Кафарів, Євхітів, Донатистів та інших, яких глупості описують Іриней, Єпифаній, Августин, Феодорит та інші; наші ж Російські розкольники чи не від грубості й невігластва тільки жорстоко збезновалися? А хоч і від учених людина бувають єресіархи, якою був Арій, Несторій та інші інші; але брехня в них народилася не від вчення, а від мізерного священних писань розуміння, а зросла і зміцнилася від злості та гордості, яка не дозволила їм змінити погану їхню думку, вже й за пізнанням істини проти совісті своєї. І хоч від вчення свого вони мали силу складати софісми, сісти підступні мудрування своїх доказів: інакше хто б це зло підписав просто вченню, той би змушений був говорити, що коли і лікар напоює кого отрутою, того вчення лікарське винне є; і коли вчений солдат хитро і сильно розбиває, того винне є військове вчення. І якщо подивимося через історії, як через зорові трубки, на минулі повіки, побачимо все гірше в чорних, ніж у світлих вченням часах. Не пихалися так Єпископи до чотирисотного літа, як після загорілися, особливо Константинопольський і Римський; бо тоді було вчення, а потім збідніло. І якщо б вчення церкви, або Державі було шкідливе, то не вчилися б самі кращі християнства особи, і забороняли б іншим вчитися: а то бачимо, що й навчалися всі давні наші вчителі не тільки священного писання, а й зовнішньої філософії. І крім багатьох інших, найславетніші церковні стовпи борються і про зовнішнє вчення, а саме: Василь Великий у слові своєму до учнів немовлят, Золотоустий у книгах про чернецтво, Григорій Богослов у словах своїх на Іуліана Апостата. Але багато б говорити, коли б про єдине це нарочне слово було.
Бо вчення добре і ґрунтовне є всякої користі, як батьківщини, так і церкві, як корінь і насіння і основа. Але це міцно спостерігати належить, щоб було вчення добре і ґрунтовне.
Бо є вчення, яке й ім'я того не варте; а обох людей хоч і розумних, але того необізнаних, судиться бути за пряме вчення.
Зазвичай запитують багато: у яких школах був онсиця? І коли почують, що був він у Реториці, у Філософії та у Богослов'ї; за єдині ті імена високо ставлять людину, у яких часто грішать. Бо й від добрих учителів не всі добре вчаться, ово за тупість розуму, ово за лінощі свої, коли більше коли й вчитель буде у своїй справі мало, або й нижче мало вправний.
Знати ж личить, що від п'ятисотного до чотиридесятисотного року, сісти через дев'ять сотень років у всій Європі вся почитай вчення у великій бідності і немистецтва були, так що у найкращих авторів, в ті часи писали, дотепність бачимо велике, а світла великого не бачимо . По чотирисотному над тисячою роками почали виявлятися найцікавіші і тому найдосвідченіші вчителі, і помалу багато Академії набагато велику, і шануй від стародавніх цих Августових років велику силу здобули: багато обох училищ у колишній тину залишилися, так що в них Реторики, і Філософ імена точію суть, а справа не те. Причини цього різні суть, які тут за стислість не згадуються.
Такого ж, тако мови, привиденого і мрійливого вчення скуштувавши люди дурні бувають від невчених. Бо вельми темні сущі, уявляють себе бути досконалими, і думаючи, що все що або знати можна, пізнали, не хочуть, але нижче думають честь книги, і більше учитися. Коли всупереч прямим вченням освічена людина ніколи ситості не має в своєму пізнанні, але не перестане ніколи ж вчитися, хоча б він і Мафусалов вік пережив.
Це ж дуже бідно, що іменовані безпідставні мудреці не тільки не корисні, а й дуже шкідливі суть і дружності, і вітчизні та церкви; перед владами над міру упокорюються, але лукаво, щоб так вкрасти милість їх, і пролізти на ступінь чесний. Рівного чину людей не навидять; і якщо хтось у вченні похваляємо їсти, того всіляко стараються перед народом і у влади обнести і охулити. До бунтів схильні, сприймаючи надії високі. Коли богословствують, не можна їм не єретичувати; бо за невіглаством своїм зручно проговоряться, а думки свого висловленого змінити аж ніяк не хочуть, щоб не показати собі, що не всі знають. А мудрі мужі це між собою утвердили послів: мудра людина властивість є скасовувати думку.
Це запропонувало судитися за благо, що якби Царська Величність схоче заснувати Академію, міркувало б Духовне Колегіум, яких спочатку вчителів визначити, і який вчення образ показати цим, щоб не отче пішло Государське утримання, і замість чаянної користі, не була б марна, сміху .
А як би в цьому небезпечно та майстерно справитися, завгодно суть наступні регули:
1. Не подібне спочатку багатьох вчителів, але перший рік досить єдиного або двох, які б вчили Граматиці, сісти, мову правильно знати Латинську, або Грецьку, або обидві мови.
2. На другий рік, і третій та інші, вступаючи до великих вчень, та й першого не відкладаючи для нових учнів, більше і вчителів додасться.
3. Спокушати всіляко, який у справі своїй є, хто хоче бути вчитель школи: наприклад, бажаючи знати, чи вправний у мові Латинській, наказувати йому додавання Російське переклад на Латинське, так само Латинське слово якогось славного в мові том автора, перекласти на Російське; і наказати вмілим оглянути й оглянути його переклади, і зразу здасться, чи досконалий є, чи середній, чи й того нижчий, чи вельми нічого. Суть і інших навчань властиві спокуси, які сильно буде особливо списати.
4. А хоч і необізнаний у потрібному вченні здасться, але потужно знати, що дотепний є, то знатно він за лінощами, або за поганим своїм учителем не досягнув того, і такому наказати півроку чи рік самому учитися від авторів, у справі тому майстерних, якщо вчитель хоче бути. Тільки ж це робити за убогість людей, а краще б на таких не сподіватися.
5. Певним і добрим вчителям наказати, щоб вони спочатку казали учням своїм коротко, але ясно, яка сила є справжнього вчення, Граматики, наприклад, Реторики, Логіки та інші; і чого хочемо досягти через це чи те вчення, щоб учні бачили берег, до якого пливуть, і краще полювання одержали б і пізнавали б повсякденний прибуток свій, так само й недоліки.
6. Вибрати найвидатніших у всякому вченні авторів, які свідчені суть у славних Академіях: саме ж, у Парижі, наказом Короля Людовіка четвертого на десять, так коротко, а цілком укладена Латинська Граматика; що потужно сподіватися дотепного учня за один рік зовсім навчити мови вонаго, коли в нас за п'ять і за шість років мало хто постизає. Що можна знати з того, що студент із Філософії, або Богослов'я, що вийшов, не може переказати і середнього стилю Латинського. Вибравши бо, як же кажуть, найкращих у Граматиці, Реториці та інших навчаннях авторів, подати до Академії і наказати, щоб їх керівництвом, а чи не інших учено у школах.
7. У Богослов'ї власне наказати, щоб вчені головні догмати нашої віри і закон Божий. Чев би вчитель Богословський Святе Письмо, і навчався б правил, як пряму правду знати силу і толк Писань, і вся б догмати зміцнював свідченням Писань. А на допомогу того діла чел би старанно Святих Отець книги, та таких Отець, які старанно писали про догматів, за потребу чвар в церкві трапилися, з подвигом на противні єресі. Бо суть древні вчителі власне про догмати, той про це, а другий про інше, хто писав. Наприклад: про Троїцьку таємницю Григорій Назіанзін у п'яти словах своїх Богословських, і Августин у книгах про Трійцю і про Божество Сина Божого, крім них, Опанас Великий у п'яти книгах на Аріан про Божество Святого Духа, Василь Великий у п'яти книгах на Євномія; про іпостасі Христової Кирило Олександрійський на Несторі; про двійку єств у Христі досить одне послання Леона, Папи Римського до Флавіана Цареградського Патріарха; про гріх первородний і про благодать Божу Августин у багатьох книгах на Пелагіани та інші. До того ж зело корисні дії та розмови Всесвітніх та Помісних Синодів. І від таких вчителів при Святому Письмі бідне буде вчення Богословське. А хоч і може Богословський учитель і від нових іновірних учителів допомоги шукати; але повинен не вчитися від них і покладатися на їхні казки, а лише керівництво їх приймати, яких вони від Писання та від давніх вчителів доводів вживають. Найбільше в догматах, у яких з нами іновірці згодні суть; а проте доводам їх не легко вірити, але подивитися, якщо таке в Писанні, або в книгах батьківських слово, і чи має силу, в якій вони сприймають. Багато разів брешуть панове ті, і чого не було. Багато разів слово справжнє розбещують. Буди тут єдине, наприклад, слово Господнє до Петра: Я молишся про тебе, нехай не збідніє віра твоя, реченно про Петра персонально, про самого Петрового, а Латині тягнуть його до Папи свого, наводячи від того, що Папа не може погрішити. у вірі, хоч би хотів. Повинен учитель Богословський не за чужими казками, але за своїм веденням навчати і, іноді обравши власний час, показати в книгах і учням своїм, щоб і вони відомі самі були, а не сумнівалися б, чи правду каже, чи бреше вчитель їх.
8. З нагоди тут з причини минулої ради згадується, що при школах належить бути бібліотеці достатньою. Бо без бібліотеки як без душі Академія. А задоволену бібліотеку можна купити за дві тисячі рублів.
Бібліотека вчителем по всі дні й години до вживання непорушна, аби книг по келліам не розбирали, але хоч би вони в самій бібліотечній канторі. А учням та іншим мисливцям відчиняти бібліотеку в уречені дні та години.
І ходили б до бібліотеки, які вміють мову, в особливі години й дні за належністю, а в інші за полювання і в урочний час. Запитував би всякого свого вчителя, якого він автора шанує, і що прочитав і що писав; а якщо чого не зрозумів, то пояснив би йому вчитель. Це дуже корисно і незабаром людину, яка втілює в іншого, хоча б раніше грубих був звичаїв.
9. Звертаючись до шкільних вчень, це бачиться дуже успішно, що можуть певні вчення двоє чи троє раптом однієї години і однією справою подаватися. Наприклад, навчаючи Граматиці, може вчитель з нею вчити купно і Географію та Історію: понеже, за регулями Граматичним, треба їсти робити екзерциції, сісти навчатися в перекладах з моєї мови, на мову той, яку навчаюсь, і всупереч з мови того на мою мова. То потужно наказувати учням перекладати в частині Географію, або Історію одну зовнішню, або Церковну, або на зміну обидва вчення.
В обох, ніж Історію честь без ведення Географського, є ніби зав'язаними очима вулицями ходити; Тому заради здорової ради є рік, визначений Граматиці, розділити на дві частини; і півроку перше навчатиме Граматику з Географіяю, особливий у тижні день визначаючи, в якій на карті вчитель показуватиме циркули, планисферія та універсальну ситуацію світу. А ще краще б робити це на глобусі, і так навчати студентів, щоб могли пальцем показати, коли хтось запитає їх: де Азія? де Африка, де Європа? і до яких боків лежить під нами Америка? Так само і особина про Держави: де Єгипет? де Хіна? де Португалія? та інша. А інше півроку давати в екзерциції перекладати Історію універсальну, та коротку, аби тільки був автор чистої мови Латинського, який є Юстин Історик, і потужно буде по інших дивитися.
І це дуже корисно; бо учениці велике до вчення здобуть доброзичливість, коли невеселе язика вчення тільки веселим світу, і тих, що минули в світі, пізнанням, розчинено їм буде, і скоро від них грубість відпаде, і ще при березі шануй училищному чимало дорогих товарів обернуть.
10. Чин вчення такий добрий здається: 1. Граматика купно з Географія та Історія. 2. Арифметика та Геометрія. 3. Логіка або Діалектика, і одне те двойменне вчення. 4. Реторика купно чи окремо з віршованим вченням. 5. Фізика, додавши коротку метафізику. 6. Політика коротка Пуффендорфова, якщо вона потрібна судиться бути, і може вона долучитися до Діалектики. 7. Богослов'я. Перші шість на рік обуруть, а Богослов'я два роки. Бо хоч і всяке вчення, окрім Діалектичного та Граматичного, велике є; Але в школах скорочено трактувати треба, і найголовніша частина. Після сам довгим читанням і практикою станеться, хто таке добре керівництво отримає. Мова Грецька та Єврейська, (якщо будуть вчителі) між іншими вченнями врочний собі час приймуть.
11. Ректора і Префекта побачити старанних людей, і яких вчення і праці вже відомі. І вкаже їм Духовне Колегіум ретельним бути у справі своїй, з такою загрозою, що якщо нечинно підуть вчення і неблагоспішно; то вони самі суду підпадуть у Духовному Колегіумі. І того ради дивитися повинні, чи завжди ходять до школи вчителі, і чи так вчать, як годиться. І повинні Ректор з Префектом відвідати на тиждень дві школи, а на інший тиждень інші дві, і так і інші. А коли до школи прийдуть, вчитель при них навчатиме, а вони чути, хоч через півгодини; так само і питаннями скуштувати учнів, чи знають, що вже мало б знати.
12. Якщо хтось від вчителів гидкий здасться Академічним статутом, і непохитний настанови Ректорському: такого Ректор оголосить у Духовне Колегіум, і після відступлення або покараний буде за міркуванням.
13. Потужно і фіскалів визначити, які б доглядали, чи все в Академії чимало.
14. Про учнів це міркування: мають усі Протопопи і багатші та інії Священиці дітей своїх надсилати до Академії. Потужно те саме вказати і градським найкращим наказним людом, а про дворян, як власна воля буде Царської величності.
15. Учні, що приходять, були б при Академії до кінця всіх навчань, і не відпускати від школи Ректорові без відома Духовного Колегіум. А якби Ректор чи Префект, чи інший хтось відпустив учня отай за винагороду подану, і на такого злочинця визначити жорстоке покарання.
16. Всім скрізь відомо буди, що де буде людина вчена в Академії, і від Академії свідчена, того на ступінь духовні чи громадянські честі не може попередити невчений з великим штрафом на владу оні, які б інакше зробили.
17. Учня, що новоприйшов, скуштувати пам'ять і дотепність; і якщо здасться дуже тупим, не приймати до Академії: бо літа втратить, а нічого не навчиться; а обоче подіяє про себе думку, що він мудрий і від таких немає гірших нероб. А щоб який не вдавав собі тупості, бажаючи відпустки в будинок, як інші прикидають тілесну неміч від солдатства; спокусі розуму його цілий рік покласти. І може розумний вчитель придумати способи спокуси такі, яких він пізнати і примудрити не дізнається.
18. Буде з'явиться дитинка непереможної злості, лютий, до бійки швидкий, наклепник, непокірний, і буде через річний час ні умовляння, ні жорстокого покарання здолати йому неможливо, хоча б дотепний був: вислати з Академії, щоб шаленому меча не дати.
19. Місце Академії не в місті, але осторонь на веселому місці завгодне, де немає народного шуму, нижче часті оказії, які зазвичай заважають вчення і знаходить на очі, що викрадає думки молодий чоловік, і прилягати вченням не допускає.
20. Не треба хвалитися Академії, але нижче дивитися на те, що багато учнів має: бо це дуже суєтно є; але дивитися, як багато є дотепних і добрих учнів, з великою користю надією, і як би їх дотримати постійних до кінця.
21. І це зовсім непотрібно, більше і марно, щоб студентів, які не прийдуть, приймати на поденні гроші Государеві. Бо приходять багато хто не для вчення, але ще інші й нездатні за природою для платні тільки, злиденною потребою ваблять. Інші ж і здібні, та скільки захочуть при Академії живуть, а коли й куди хочуть, відходять. Що ж із того добра? Тільки суєтний збиток.
Приймати б студентів з розглядом дотепності, і вони б запис давали на собі, що до кінця навчань перебуватимуть в Академії, під великим штрафом, якби свою обітницю не виконали без крайньої потреби. І так можна буде, їх за школою, презентувати Царській Величності і за Його Величністю указом визначати їх на різні справи.
22. Але що найбільше, і шануй єдино їсти потрібно і корисно, бути при Академії або на початку і без Академії Семінаріум для вчення та виховання дітей, які вигадано не мало в іноземних країнах. А того якийсь тут образ представляється:
1. Побудувати будинок образом монастиря, якого простір і житло і всякі до прожитку, і одязі та іншим потребам припаси були б проти числа дітей, (яке визначено буде за волею Царської Величності) п'ятдесят, або сімдесят або більше, так само і потрібних управителів і служителів.
2. У домі тому мають жити діти і вже й великого віку юнаки по вісім або по дев'ять чоловік у єдиній хаті. Оба з таким розташуванням: великі в єдиній, середні в іншій, малі в третій хаті.
3. Будь-якому місце визначити при стіні замість своєї кантори, де його стоїть ліжечко складане, щоб у день логові знати не було; так само шафи на книжки та інші речі, і стілець для сидіння.
4. У будь-якій хаті (скільки оних буде), бути Префект, або наглядач, людина хоча невчений, обоче чесного житія, аби не дуже лютий і не меланхолік, літами від 30 до 50-го року. А справа вона це: наглядати, щоб між Семінаристами (так виховувані в домі тому називаються) не було сварок, бійки, лихослів'я, і всякого іншого безчинства, і щоб у вречені години всяк робив, що повинно. А кожен Семінарист із хати своєї без його благословення не виходив, і то з оголошенням причини, куди і для чого виходить.
5. У тому ж будинку належить бути хоча б трьом ученим людиною ченцем або мирським, з яких єдиний буде Ректор, дому всього управитель, а два екзаменатори, сісти розшукачі вчення як хто навчається, ліниво чи старанно.
6. У будь-якій хаті Префект має владу карати собі підлеглих за злочин, але малих різкою, а середніх і великих словом загрозливим, а потім на тих, хто не виправляється, доносити Ректору.
7. Так само екзаменатори за лінощі у навчанні з малими, середніми і великими чинитимуть, і Ректору доносити.
8. Ректор, верховна влада всіх, будь-яким по міркуванню карою може карати. А хто непохитний до виправлення з'явиться, того Ректору не відпускати з Семінаріума без відома Духовного Колегіум.
9. Визначити часи до всякої справи та спокою Семінаристом, коли спати лягати, коли повставати, молитися, вчитися, йти на трапезу, гуляти та інші. І всі б той годинник дзвінком означати, і всі б Семінаристи, як солдати на барабанний бій, так на дзвіночків голос, приймалися за справу, яка на годину вреченої призначена.
10. Не відпускати з Семінаріуму в міста, або куди не є, до своїх у гості, доки Семінарист не звичайне, перебуваючи в Семінаріумі, і не відчує знатної користі такого виховання, а саме: до трьох років, по приході всякого до Семінаріума, не випускати нікуди; а й по третьому році, не більше двох разів на рік дозволити видити в гості до батька або родича, і то не далекі віддаленим, так щоб не більше сьомих днів пройшло від нашестя до повернення до самого дому Семінарійського.
11. А коли і так випущений буде в гості Семінарист, то обидва надавати йому чесну людину, як Інспектора чи спостерігача, який був би при ньому скрізь, і завжди і при будь-яких випадках, і після повернення давав би репорт Ректору, що діялося. А якби той приданий Інспектор, скинувши йому, приховав щось худе: і такого шахрая бити набагато. А можна буде те пізнати і з цього, що Семінарист, що повернувся, не може не показати на собі якоїсь колишніх вдач і полювання зради.
12. А коли якісь родичі прийдуть до Семінаріуму відвідати свого тамо родича, і тих гостей, з відомом Ректорським, ввести в трапезу, або іншу спільну хату, або в сад, і там тим з родичем своїм розмовляти, і мірно стравою та питтям потрактувати їх можна, самому присутню Ректору або одному екзамінатору, з міркувань осіб.
13. Таке молоде життя здається бути охайним і висновку полоненому подібне. Але хто звичайне так жити, хоча через один рік, тому дуже солодко буде.
Завжди до лікування нудьги, наступні регули завгодні суть:
14. Не приймати до Семінаріума, тільки малих дітей віком від 10 до 15 року віку, а вище того хіба за проханням чесних осіб, які свідчать, що юнак і в батьківському домі жив у страсі та доброму нагляді.
15. На кожен день 2 години визначити на гуляння Семінаристам, а саме: по обіді і по вечері, і тоді б мимоволі нікому учитися, і нижче книжки в руках мати. взимку у своїй хаті. Бо це і здоров'ю корисно їсти і нудьгу відганяє. А ще краще такі вибирати, які з потіхою подають корисне настанову. Таке, наприклад, є водне на регулярних суднах плавання, геометричні розміри, будова регулярних фортець та інші.
16. Можна один раз або двічі на місяць, особливо влітку, проїздитися на острови, на поля і місця веселі, до дворів заміським Государевим, і хоча один раз на рік у Санкт-Петербург.
17. У трапезі читання буде ово Історій військових, ово церковних. А на початку кожного місяця через два або три дні щоми нехай повісті про чоловіків, що вчилися просяяли, про церковних великих вчителів, так само і про стародавніх і нинішніх Філософів, Астрономів, Риторів, Істориків та ін. Бо таких повістей слухання і солодко є, і до наслідування мудрих людей заохочує.
18. Можна ще двічі на рік або більше робити деякі акції, диспути, комедії, риторські екзерциції. І те зело корисно до настанови і до резолюції, сісти чесної сміливості, які вимагає проповідь слова Божого, і справа посольська, а й веселу перемішку роблять такі акції.
19. Можуть бути встановлені і деякі почесті добре і старанно учням.
20. Добре у великі свята бути при столі тих Семінаристів голосом мусикійських інструментів; і це не важко: бо першого тільки найняти майстра, а від нього навчені охочі Семінаристи повинні будуть інших навчити на своє місце туні. І ця сім згадані регули служать до розваги учнів.
21. Сподобається бути в Семінаріумі церкви, аптеці та Лікарю, а школи в близькій Академії, куди Семінаристи ходити вчитись будуть. А якщо в Семінаріум і школи та вчителі будуть: то Академія та Семінаріум разом будуть. А для учнів інших, які не захочуть жити в Семінаріум, можна побудувати кілька житла поза Семінаріумом, і пустити в наймання студентом.
22. Регули вчителів, вчення та учнів, вище в Академії описані, і тут зберігатися повинні.
23. Семінаристи єдині будуть люди убогії, і ті, з милості Царської Величності, їжу і вбрання та інші потрібні будуть. А інші багаті люди діти, які повинні будуть платити за корм і одяг, а ціні бути єдиною, назавжди визначеною.
24. Як прийде Семінарист у досконалий розум, і до великих вчень досягне; то повинен учинити в церкві Семінарійській при іншій братії своїй присязі на тому, що хоче він бути вірним Царській Величності та Його Спадкоємцю, і готовий до служби, до якої вгодний є і покликаний буде указом Государевим.
25. Семінаристів, що відбулися у вченні, не відпустить Ректор від Семінаріум, поки раніше не повідомить до Колегіум Духовного, а Колегіум презентувати їх буде Царській Величності. І потім дасть їм абшит зі свідченням їхнього мистецтва.
26. А які Семінаристи, по виконанні вчення, догодливі здадуться до справи духовної, і вони б у Єпископів були найближчими до будь-якого ступеня володарського більше інших, хоч і однаково вправних, але не в Семінаріум вихованих, хіба якийсь почесний порок на Сем. здався, і то не був би той порок від наклепу. А на заздрісників та наклепників визначити жорстоке покарання.
До тут про Семінарію.
І можна надалі більше придумати, або від іноземних кращих Семінарів інформації шукати; а від такого виховання та вчення воістину сподіватися великої користі вітчизні.
23. Про проповідників слова Божого наступні регули корисні:
1. Ніхто нехай дерзає проповідувати не в цій Академії вчений, і від Колегіум Духовного не свідчений. Але якщо хто навчався у іновірців, той би виявив собі раніше в Духовному Колегіум, і там його випробувати: наскільки вправний у Святому Письмі, і слово б сказав про те, про що йому накаже Колегіум: і якщо вправний здасться, то дати йому свідчення, що, якщо схоче бути в чині Священницькому, потужно йому проповідувати.
2. Проповідали б проповідники твердо, з доказом Святого Письма про покаяння, про виправлення житія, про шанування влади, а найвищої влади Царської, про посади всякого чину. Винищували б забобони; вкореняли б у серця людські страх Божий. Словом говори: відчули б від Святого Письма, що є воля Божа, свята, угодна і досконала, і то говорили б.
3. Про злочини в суспільстві говорити, а не назвати кого, хіба був би публікований від всієї церкви.
Але і коли пронесеться про якесь обличчя недобрий якийсь слух, про цей чи він саме гріх, і тоді проповідник повинен про такий гріх мовчати на слові. Бо якщо згадає той гріх, хоча б і не згадував обличчя саме; інакше подумає народ, що на обличчі грім той є. І тако йому помножиться смуток, і він не про своє виправлення, але більше про помсту на такого проповідника думати стане. Що ж із того користі? Якщо чий гріх великий, з презирством закону Божого, самохотно від грішника гордого явиться; то його Єпископу, а чи не якомусь чи Пресвитеру штрафувати, в такий спосіб, як вище йшлося у справах Єпископських про анафемі.
4. Звичай деяким проповідникам є, якщо хто його в чому прогнівить, на проповіді своїй мстити йому, хоча не саме, терзаючи славу його, інакше кажучи, що можна слухачем знати, про кого мова є: і такі проповідники самі нероби суть, і їх жорстоке покарання піддавати.
5. Непристойно дуже проповіднику, особливо юному, говорити про гріхи володарські, або викривальне до обличчя слухачів. Так на приклад: не маєте страху Божого, немає у вас любові до ближнього; немилосердні є, один одного образіть. Але повинен більше в першій особі, у множині так говорити: не маємо страху Божого, немає в нас любові до ближнього; немилосердні єси, один одного образимо. Бо цей образ слова лагідний є, аніж і сам проповідник серед грішників заважає собі, як і сама істина є: бо багато згрішуємо всі. І так Павло Апостол, викриваючи вчителів, які, ставлячи себе високо, за своїм ім'ям учням своїм нарицатися хотіли, не згадуючи їх саме, на себе як би вину тую приймає, у першому посланні з Коринфом на чолі першому, так само і на друзів своїх Петра, Аполлоса. Кожен, рече, від вас каже, я бо є Павлов, я Аполлосов, я ж Кіфін, я ж Христов. Їжа роздягся Христос? Їжа Павло розпився по вас, чи в ім'я Павлове хреститеся? та інша. А що він провину цю приніс на собі та на інших, сам свідчить. Бо довго про те поговоривши, та сама в чолі четвертому сповідує: ця ж браття моя перетвориш, на собі й Аполлоса заради нас, щоб від нас навчитеся не більше мудрувати написаних та інша.
6. Має кожен проповідник мати у себе книжки святого Золотоустого і старанно честі оні: бо тако приобучитися складати найчистіше й найясніше слово, хоч і не буде Золотоустому рівне; а скарбників легковажних, які найбільше Польські бувають, не чол би.
7. Коли проповідник бачить від слова свого в народі користь, нехай не хвалиться тим. А коли не бачить, та не сердить, і людей за це нехай не ганьбить. Справа їх є говорити: а навернення сердець людських, діло Боже є. Я насадив, Аполлос напої, Бог же зрости.
8. Шалено творять проповідниці, які піднімають брови, і рух рамен виявляють горде, і в слові щось таке промовляють, від чого можна пізнати, що вони самі собі дивуються. Але розсудливий учитель, вельми потужно, нехай намагається і словом і всього тіла дією такого собі показувати, що він нижче думає про своє дотепність або красномовство. І тому заради часто належить заважати короткі застереження зі смиренним якимось собі зниженням. Наприклад: благаю вашу любов, нехай не дивіться, хто говорить; що я сам про себе засвідчити можу вам, хіба що грішний єсь? Віруйте слову Божому: бо від писань Священних, а не від мого вимислу запропонувати почастую, і цим подібна.
9. Не треба проповіднику хитатися дуже, ніби в судні веслом гребе. Не треба руками сплющувати, у боки упиратися, підскакувати, сміятися, та не треба й ридати; але хоч би й обурився дух, треба, дуже потужно, вгамовувати сльози; вся бо ця зайва і неблагоподібна суть, і слухачів обурюють.
10. За словом, коли пройде в гостях бути, або в яких не є бесідах з людьми, не годиться проповіднику згадувати про слово своє, і не точити слова свого хвалити, що є велика безстудія, але й не огіршувати самотньо: бо здасться, що він у похвалі слова свого в такий спосіб заохочує інших. А хоча б хто і почав хвалити слово його, то проповідник повинен показати на собі, що йому чути соромно, і всіляко відводити від похвал і заводити іншу бесіду.
Мирські особи, оскільки беруть участь суть настанови духовного. Хоч і не багато в цій частинці говорити слід: інакше належить припустити мале передмову на краще розуміння: чому миряни заперечуються миряни, і в чому від чину духовного мають різницю?
Це ім'я світ у потрійному розумі вживано є:
1. Світ нарікається вся соняшникова, від людини заселена, але не в цьому розумі люди, служіння церковного незаможні, нарікаються миряни; бо й священичий чин у тому ж місці з іншими світами живе.
2. Світ приймається за людей просто, бо суть тварюка тілесна, але розумна. І не по цьому світу мирян іменуємо, які поза поштою служби церковні суть. Ніж і Священик і якийсь причетник не схоче зріктися нарицатися мирянин у такому розумі. І в цьому розумі стоїть ім'я світ, де щось добре додається йому, на приклад: тако Бог полюбив мир та інше.
3. Світ часто знаменує злість людську і суєту, або саму людину; бо злости й метушні суть, бо каже Іван Апостол у першому посланні своєму, на чолі другому: не любите миру, ні в світі. Коли хто любить світ, нема любові Отців у ньому: бо все, що в світі, хіть тілесна, і хіть очес, і гордість житейська, немає від Отця, але від світу цього є. І не від цього світу миряни заперечуються; бо Іван пише не до священства, а спільно до Християна. І оскільки сам говорить там же до батьків, юнаків, дітей, це є до всіх віку. І не можна сказати, що їх цим словом намовляє в ченці або в церковники.
Подібно, як і це ім'я, духовне, яке гидко є світові, у третьому цьому розумі вживане, не ченців самих і церковників показує у Павла Апостола в першому посланні до Коринтян, на чолі другому наприкінці, де він душевну і духовну людину міркує. Бо там душевного нарікає того, що без благодаті Духа Святого сам собою схильний їсти до всякого зла, а до богоугодного добра дуже безсилий, які всі невідновлені суть. Духовного ж іменує того, що освічений і оновлений, і водим є Духом Святим. Аще священик, аще мирянин злий, душевний є; і всупереч ще Священик, коли мирянин, Духом Святим водимий, духовен є. І тому Петро Святий та ім'я священства дає не єдиним церковним служителем, а спільно всім Християном. 1. Петро. Глава 2. Ви рід обраний, Царське свячення, мова святий, люди оновлення, бо чесноти сповістите з темряви вас, хто покликав у чудесне Його світло. Подібно і Апокаліпсис, розділ 5: створив є нас Богові Царі та Єреї.
Це потрібно запропонувати для того, що за невіданням цього багато і діються і даються взнаки дурості душепагубні. Цього не знай людина мирська, думає іноді, що їй спастися не можна для того самого, що вона не духовна, але мирська є. Цього не знай інший чернець намовляє іншого залишити дружину, чада, батьків, і ненавидіти їх; поніже, мова, заповідь імами: не любите світу, і що суть у світі.
Але чому миряни нарікаються? Відповідь. Потім треба було бути певним вчення духовного служителем і управителем, які є Єпископи і Пресвітери: заради того, але презиянству якомусь, сприйняли вони титлу духовного чину. А заради служіння безкровні жертви заперечуються за презивою і священицею. І тому вже інші, які чують і учениці оних суть, називаються просто миряни.
Промови: від якого з трьох вищезгаданих розумів світу, миряни так нарікаються?
Існує це ім'я розуму другому пристойно; бо всі священиці і не священиці є миряни, тобто люди. Але не священиці нарікаються миряни просто; оскільки не є управителі і служителі певні духовного вчення, але слухачі. І вже щось сказати треба про мирян, оскільки вони належать до духовного управління.
1. Всім відомо це: по-перше нехай буде, що кожен Християнин повинен православного вчення слухати від своїх пастирів. Бо бо пастирі не пасуть, бо овець своїх словом Божим не годують: так і вівці не є вівці, але марно так нарікаються, якщо не хочуть пасоми бути від пастирів. Того заради якби хто зневажав і лаяв, або що гірше, намагався б не допустити читання, або проповіді слова Божого, без крайньої потреби за єдину якусь гордовиту злобу: той підлягає покаранню церковному, або суду Єпископському, про якого вище слово було, де про анафемі, або, якщо сильний з'явиться, Духовного самого Колегіум слідуванням і декретом.
2. Має кожен Християнин і часто, а хоча б один раз на рік причащатися святої Євхаристії. Це ж і подяка наша найвитонченіша Богові про смерть Спасителеву вчиненому нам спасінні. Як тільки їсте хліб цей, і чашу цю п'єте, смерть Господню сповіщаєте, доки прийде. І напуття до живого вічного. Аж не їсте тіла Сина людського, і не п'єте даху Його, живота не матимете в собі. І є характер або знамення, яким являємо собі бути уби єдиного мисленного тіла Христового, сісти, спільники єдиної Святої Церкви, як каже Апостол 1 Коринф. Глава 10. Чаша благословення благословляємо, чи не спілкування крові Христові є? Хліб, його ж ламаємо, чи не спілкування тіла Христового є? Як один хліб, єдине тіло есми багато; бо всі від єдиного хліба причащаємося. Того заради, якщо Християнин здасться, що він дуже від Святого Причастя віддаляється, тим самим уявляє собі, що не є в тілі Христовому, сісти, не є спільником церкви, але розкольником. І немає кращого знаку, чому пізнати розкольника. Це старанно спостерігати єпископом, і наказувати, щоб їм приходські священиці по всі роки про своїх парафіян доносили, хто з них не причащався через рік, хто ж і через два, і хто ніколи. І таких примушувати до сповідання клятвенного, якщо вони сини церкві, і чи проклинають вся полки розкольницькі, які де не є в Росії знаходяться, Примушення ж воно клятві, не інакше бути, тільки загрозою, що якщо не захочуть клястися, і проклинати саме вся розкольницька злагода; то оголошення про них видасться, що вони суть розкольники. Не мала користь знати про це: бо багато розкольників, що під одежею православ'я ховаються, замість того, щоб боялися, ще самі підводять гоніння на церкву. І не тільки лають чин священний і, скільки можуть, ганьблять йому, але мирських, своєму безумству незгодних, всіляко утискають, про що можуть засвідчити люди віри гідності.
3. А коли в такий інший спосіб оголошено буде розкольник; тоді Єпископ повинен про нього розкольника письмово дати знати тому, під ким він судом, який його має послати до Духовної Колегії.
4. Корисно їсти мати в Колегіум знання, що у всіх Єпархіях знаходить розкольників; бо це до багатьох, міркування вимагають, випадках помічно є.
5. Великий гріх є і нетерплячий мовчання духовних, що неці мирські пани, у своїх галузях знаючи розкольників, покривають для винагороди, що їм подається.
Інша річ про розкольників явних; бо від тих напасті блюстися не треба; але розкольників, під виглядом православ'я живуть, покривати цю справу безбожністю смердюче. І за це повинні єпископи ревнувати, і доносити про це до Духовного Колегіум; а Колегіум, за духовним розшуком, таких панів, якщо не захочуть у тому виправитися, може зрадити анафемі. Духовний розшук має бути таким чином: донесення подасть Єпископ в Духовну Колегію на мирського пана непросто, що він розкольники знаходяться; але що пан той сильно не допускає Священикові приходу онаго, або й посланим Архієрейським шукати і викривати розкольників, що в вотчині його перебувають, і іменовані будуть у доношенні достовірні свідки того. А Колегіум, слухаючи свідків, напише сповіщальню до того пана, щоб дозволив вільно шукати розкольників у своїй вотчині. І буде послухати пан, то його більше не турбувати; буде ж переслухає, то й сам ділом про себе засвідчить, що він є розкольником заступник. І тоді Колегіум приступить до духовного покарання всім тим порядком, як вище писано про анафему. А справа ця не про явних, а про таємних розкольників, як оголошено вище, якщо вони простий народ суть: якщо ж вчителі, і які б пастирі розкольницькі суть, про тих, як таємних, так і явних, справа ця є. Так само судяться і духовні, які мають у себе підданих.
6. По всій Росії нікого від розкольників не зводити на владу, не тільки духовні, а й на цивільні, навіть до останнього початку і управління, щоб не озброювати нам на нас лютих ворогів, і Державі і Государю, безперестанку зло мислячих.
А якщо хтось у підозрі буде розкольничества, хоч би й вид на себе являв православ'я, і того перше привести до присяги, купно з клятвою на себе, і оних, що він не є і не думає бути розкольником; і оголосити йому жорстоке покарання, якби після неприємне на ньому здалося, і підписатися йому в тому своєю рукою. А вина оного є: коли хто знатною справою своєю створить собі підозру, на приклад [*]: аще ніколи ж долучається Святим Таємницям без усякої благословної провини; аще вчителів розкольницьких у своєму домі покриває з веденням, що такі суть, і ще милостиню посилає в розкольницькі обителі та інші; а таких справах хто викритий буде явними аргументами, тоді такий підозрі розкольництва підлягає.
А якщо цьому дещо з'явиться, то Єпископ повинен про те скоро писати до Духовної Колегії.
7. Звідси не бути у мирських ні в кого (крім прізвища Царської Величності) у домівках церквам і хрестовим попам: бо це зайве є, і від єдиної пихи діється, і духовному чину докорливе. Ходили б панове до церков парафіяльних, і не соромилися б бути братією, хоч і селян своїх, у суспільстві Християнстем. Бо про Христа Ісуса нема раб, ані свобода, говорить Апостол.
8. Коли прихожани або поміщики, які живуть у вотчинах своїх, оберуть людину в церкві своїй у Священики: то повинні в доношенні своєму засвідчити, що вона є людиною житія доброго і недоглядливого. А які поміщики в тих своїх вотчинах самі не живуть, це свідчення про таких людей подавати людям і селянам їх, і в чолобитних писати саме, яка йому лайка буде чи земля. А обраний також доклав би руку, що він тою ругою чи землею хоче бути задоволений, і від церкви, до якої присвячений, не відходити до смерті. А якщо той вибраний, перед Єпископом з'явиться в якому підозрі чи розколі, і вона чину недостойний, це залишається на міркування Єпископу.
9. Попів, що волочаться, не приймали б панове до себе в духовники. Бо Священика вигнано за злочин, або самовільно сам залишивши вручену собі церкву, вже шануй і не Священик є, і великий гріх приймає, діючи священиця. А приймаючий його пан тому гріху учасник є, і суто: бо і помічник гріху тому, і правлінню церковному противник є.
Не примушували б сильні миряни Священиків до своїх домів входити для хрещення немовлят, але носили б тих у церкву, хіба б дуже хворе було немовля, або інша якась велика потреба зайшла б.
10. Сказують, що іноді цивільні управителі, та інша влада, так само сильні поміщики у справі, що трапилася, духовної настанови вимагає, не хочуть коритися Єпископом, в якого хто Єпархії живе, відмовляючись тим, що Єпископ онім не пастир. Відомо ж усім буди, що будь-яка чинна людина підлягає в духовних справах суду того Єпископа, в якого Єпархія перебуває, поки в тій перебуває.
11. Але найбільше мирським особам багато трапляються труднощі в сумнівних шлюбах, і заради того, якщо таке кому станеться сумнів, то не міг би таїти його перед Священиком. А Священик, якщо й сам сумнівається, не міг би швидко вінчати, але відносити справу до міркування Єпископа. Але й Єпископ відсилав би до Духовного Колегіум, якби він сам вирішити здивується.
І для чинного і відомого таких труднощів рішення належить Колегом Духовним, обравши свій час, досить поговорити про них, і про всяк труднощі написати рішення міцне від Святого Письма, і зажадав від міркувань славних древніх вчителів, і від статутів Царських.
12. А хоча б і несумнівний шлюб чий уявляв бути; інакше не належить вінчатися в іншому приході, в якому ні наречений, нижче наречена живе; Якщо більше в іншій Єпископії вінчатися не належить. Також і не кликати з чужого приходу чи Єпархії Священиків на вінчання; бо це, крім докору своїх пастирів, ще виявляє, що ті, хто так одружується в підозрі, є неправильним поєднанням.
Частина ІІІ.- самих управителів посада, дійство та сила
Час вже говорити про самих управителів, з яких складається Духовне Колегіум.
1. Число осіб урядуючих досить є 12. Бути ж особам різного чину: Архієреом, Архімандритом, Ігуменом, Протопопом, з якого числа, трьом Архієреом, а інших чинів, скільки якого гідних знайдеться.
2. Дивитися цього, щоб Архімандрити і Протопопи не були в чині цього зборів, які підручні суть якомусь Архієрею, що в цьому ж зібранні знаходиться: бо такий Архімандрит, або Протопоп буде невпинно спостерігати, до якої сторони судимої є Єпископ його схильний. той Архімандрит і Протопоп буде схильний, і так дві чи три особи будуть вже єдина людина. Інше розглянути належить, що Духовне Колегіум має робити, і як у принесених справах діяти і чинити, і яку вона має силу до скоєння справ. І ця три означаються трьома речами, в титлі частини сея вищезгаданими, що є посада, дійство і сила. Про кожну особину щось поговорити.
Посада. 1. Перше і шануй єдине зобов'язання є цього Духовного Уряду знати, яка суть посади і всіх взагалі Християн і власне Єпископів, Пресвітерів з іншими церковними служителями, ченців, вчителів та учнів; так само і мирських осіб, оскільки вони настанови духовної учасниці є. І задля того списані деякі всіх цих чинів посади. І має Духовне Колегіум спостерігати, якщо кожен у званні своєму перебуває; а грішників наставляти і карати. Але деякі уряди цього посади і власне тут додаються.
2. Оголосити чи публікувати всім спільно Християном, якого чи чину, що можна кожному, побачивши щось на краще правління церкви корисне, доносити на листі Духовному Колегіум так, як вільно кожному доносити Сенату про правильні прибутки Державні. А Колегіум Духовне розсудить, чи корисна чи не корисна порада; і корисний прият, а некорисний зневажений буде.
3. Якщо хтось про що Богословський лист вигадає, і то б не друкувати, але першим презентувати в Колегіум. А Колегіум розглянути має, чи немає якогось у листі віном погрішення, вчення православного проти іншого.
4. Коли де виявиться нетлінне тіло, або пройде в слух бачення чиє чи чудотворення, Колегіум повинен випробувати те істини, закликавши до допиту оповідачів, та інших, які про те свідчити можуть.
5. Якщо хто кого порозмовляє, як розкольник, чи нового якогось вчення винахідник є, судити те в Духовному Колегіум.
6. Чи трапляються здивовані деякі відмінки совісті, наприклад, що робити, коли хтось, викравши чужий маєток, хоче, але не може його повернути, або за сором чи страх, або що його обличчя, у кого вкрав, уже не стало? І що робити тому, якому довелося бути у поганих у неволі, і для свободи своєї безбожну оних віру прийняти, а потім звертається до Християнського сповідання? Це й інші здивування приносити до Духовного Колегіум, і від нього старанно бути розсудливим і рішучим бути.
7. Вироблених на Архієрейство тут першим оглянути, чи не є марновірці, ханжі, святокупці, де і як жили; допитати зі свідченням, від чого багатство має, якщо хтось такий здасться.
8. На суд Духовного Колегіум відносити суди Єпископів, якщо хтось не задоволений. Справи ж цьому суду підлягають саме: здивовані шлюби, вини розлучень шлюбних, образи кліру, або монастирю від свого Єпископа нанесені, образи, зроблені Єпископу від іншого Єпископа. І коротко сказав: вся та справа, яка до суду Патріаршого належала.
9. Повинно Колегіум розглянути, хто і як володіє землями церковними, і куди на що хліб і прибутки, якщо суть грошові, витримуються. І якщо хтось церковні пожитки викрадає злодійськи: Духовне Колегіум наступатиме на онаго, і на ньому викраденого доправляти має.
10. Коли Єпископ, або менший служитель церковний образу терпить від пана якогось сильного, хоча на нього не в Колегіум Духовному, але в Юстиції Колегіум або потім у Сенаті управи просити треба: однак Духовному Колегіум потребу свою відкриє образливий. І тоді Президент і всі Колегіум, надаючи допомогу своєму братові, пошлють від себе чоловіків чесних просити скоро управи, де належить.
11. Завіти або духовниці знатних осіб, якщо здадуться бути в чомусь сумнівні, оголосити оні в Духовне Колегіум і в Юстіц Колегіум, і обидва колегія розсудять, і визначення покладуть.
12. Про милостиню милостиню має Колегіум Духовне настановити; бо в цьому не мало грішимо. Багато нероб, при досконалому здоров'ї, за лінощі свою пускаються на прохання милостині, і по світу ходять безстудно; та інші ж у богадільні вселяються обіцянками у старост, що є богопротивне і всій вітчизні шкідливе. Наказує нам Бог від поту обличчя нашого, сісти від промислів праведних і різних праць їсти хліб, Буття глава 3; і робити добре не тільки для власного харчування, але ще щоб ми мали що подавати і тим, хто вимагає, сісти убогим. Послання до Ефеса Глава 5. І забороняє Бог, але пуста людина нижче їсть. 2. Послання до Солуняного глава 3. І тому здоров'я, а лінивий прохання Богові противники суть. І якщо хто забезпечує оних, і той є як помічник, так і учасник оних же гріха; і що на таку суєтну милостиню витримує, все те отче йому, а чи не на користь духовну. Але з такої поганої милостині ще й вітчизні, як луною, велика шкода діється; від цього бо в перших убогість і доріг буває хліб. Розміркуй всякий розсудливий, скільки тисяч у Росії знаходить лінивих таких прошаків, коли тисяч не роблять хліба, і тому немає від них приходу хлібного. А обох нахабством і лукавою смиренністю чужі праці поїдають, і тому велика хліба витрата отче. Вистачати б таких всюди, і до справ загальним приставляти. Та від тих же прохаків діється убогим істинним велика образа: бо скільки подається, тільки прямим убогим відлучиться. А ще ледарі оні, ніж здорові суть, скоро до милостині вдаються, коли немічні жебраки залишаються, і ж напівмертві шануй на вулицях лежать, і при своїй хворобі і гладом стають. Суть і такі, що й денної їжі позбавляються, просити соромляться. Якщо хто справжню має утробу милосердя, ця розсудивши, неспроможна не бажати від серця, щоб було такому безчинству добре виправлення.
Понад те ще ліниві ці нахабники складають якась божевільна і душевна співа, і вона з удаваним стогнанням перед народом співають, і простих невігласів ще більше обезумлюють, приймаючи за те нагородження собі.
І хто коротко обчислить шкоди від таких нероб чинні? Дорогами, де завгодно бачать, розбивають; запальники суть, на шпигунство від бунтівників і зрадників підряджаються; обмовляють на владу високу, і саму владу Верховну злі обносять, і простий народ до презирства влади схиляють. Самі ніких же Християнських посад стосуються, до церкви входити не свою справу бути думають, аби їм перед церквою безперестанку волати. І що ще міру перевершує безсовість і нелюдські одні, немовлям своїм очі засліплюють, руки скорчують, і інші члени розбещують, щоб були прямі жебраки і милосердя гідні: воістину немає беззаконного чину людей. Належить велика посада Духовному Колегіум старанно про це думати і радити, яким би найкращим способом зло це викорінити, і добрий чин милостині визначити, а визначивши, просити Царської Величності, щоб зволив указом Своїм Монаршим затвердити.
13. І ось чимала посада, як би священство від симонії та безстудного нахабства відвернути. До цього корисно їсти зробити пораду з Сенаторами, як багато дворів до одного приходу визначити, з яких кожен би давав таку саме подати священству та іншим причетникам церкві свої, щоб вони досконале в міру своїй мали достаток, і надалі б не домагалися платежу за хрещення , поховання, вінчання та інші.
Але це визначення не забороняє добровільною людиною подавати Священикові, скільки багато хто за щедрістю своєю схоче.
Власне кожен Колегіат, як Президент, так і інші на початку прийняття свого чину, повинні скласти присягу, що вірний є і буде Царській Величності; що не за пристрастями своїми, не для хабарництва, але для Бога і користі людської зі страхом Божим і доброю совістю судити справи і радити, і інших братів своєї думки та поради міркувати, приймати чи відкидати буде. І клятву таку висловить на собі під іменним штрафом анафеми, і тілесного покарання, але після брудної присяги своєї підстережений і викритий був.
Ця вся тут написана, перш Сам Всеросійський Монарх, Його Царська Священна Величність слухати перед собою щома, міркувати ж і виправляти благоволив 1720 Лютий 11 дня. А потім за указом його Величності Преосвященні Архієреї, Архімандрити, купно ж і Урядні Сенатори слухали ж і, міркуючи, виправляли цього ж Лютого 23 дні. Також у твердження і на виконання непорушне, за приписанням рук присутніх Духовних і Сенаторських персон, і Сам Його Царська Величність своєю Власною рукою підписати зволив.
Анісімов Є.В. Державні перетворення та самодержавство Петра Великого у першій чверті XVIII століття. М.: Дмитро Булавін, 1997. 331 с.
Вищі та центральні державні установи Росії. 1801–1917. Т. 1. СПб.: Наука, 1998. З. 134-147
Левченко І.В. Російська православна церква та держава. Іркутськ: Вид-во Іркут. держ. екон. акад., 1997. 159 с.
Ніколін А. Церква та держава: (Історія правових відносин). М: Видання Стрітенського монастиря, 1997. 430 с.
Микільський Н.М. Історія Російської церкви. Мінськ: Білорусь, 1990. 541 с.
Як називався документ про заснування Святішого Синоду?
З яких трьох частин складався Духовний регламент?
Хто став першим Президентом Синоду?
Якою була первісна функція обер-прокурора Синоду?
У чому виявлялося утилітарне ставлення до Церкви з боку держави?
Церковна реформа - комплекс заходів, проведений Петром I у період 1701-1722 років для зниження впливу церкви, її незалежності та посилення контролю над її адміністративними та фінансовими питаннями. Одним із найголовніших перетворень стала фактична ліквідація посади Патріарха та затвердження 25 січня 1721 року нового вищого церковного органу. Святішого урядовця Синоду, чи Духовної Колегії.
Схема церковної реформи
Причини та передумови
Духовенство не схвалювало проведених Петром I реформ.багато ченців вважали царя антихристом, про що не боялися говорити вголос і навіть роздавали рукописні листівки у містах та селах.
Надмірний авторитет церквиПатріарх мав не меншу, ніж сам Петро I, можливість впливати на звичайних людей, це не вписувалося в абсолютистську модель держави, де імператор — єдиний повноправний володар.
Економічна незалежність церкви— численні війни та розвиток промисловості вимагали дедалі більше фінансових та людських ресурсів, частина з яких перебувала у володінні монастирів та церков непідзвітних державі.
Цілі і завдання
Ліквідація економічної та адміністративної автономіїдокладна ревізія майна, з наступною секуляризацією, впровадження посад, що призначаються державним апаратом, а також чітке регламентування фінансових потоків та обов'язків покладених на церкву.
Зниження чисельності духовенствавизначення необхідної кількості церковників і ченців виходячи з числа громадян, що обслуговуються, обмеження «мандрівних» священиків і заборона на будівництво монастирів.
Боротьба з жебрацтвомцар був категоричним противником стихійного жебрацтва, вважав, що тільки «блаженним» і відвертим інвалідам може бути дозволено жити на милостиню.
Таблиця «Зміст та перебіг церковної реформи»
| Рік/Подія | Ціль | Зміст |
| 1700
Призначення «Охоронця та управителя Патріаршого Престолу» |
Не допустити обрання нового Патріарха після смерті Патріарха Адріана. | Цар особисто призначив на нову посаду митрополита Стефана Яворського. |
| 24 січня 1701 Секуляризація селян та земель |
Ліквідація фінансової автономії церкви. Збільшення ефективності використання земель та податкових надходжень |
Церковні селяни та землі передано в управління до відновленого Монастирського наказу, доходи перераховувалися до скарбниці з якої за суворо встановленими штатами виплачувались оклади колишнім власникам (монастирям та церквам) |
| 30 грудня 1701 Заборони щодо чернецтва |
Зниження числа ченців | Заборони на будівництво нових монастирів, на володіння ченцями угіддями та вотчинами, на постриг у ченці за власним бажанням (без дозволу монастирського наказу). Також, для встановлення штату монастирів — перепис ченців, що перебувають у них. |
| 1711 рік Контроль із боку Сенату над справами церкви |
Обмеження адміністративної свободи церкви | Створений у 1711 році Урядовий Сенат отримав в управління церковні справи - призначення архієреїв, будівництво церков, визначення штату парафій та дозволу інвалідам селитися в монастирях. |
| 1716 рік Указ про обмеження чисельності священиків та дияконів |
Збільшення ефективності використання людських ресурсів | Боротьба з «мандрівними священиками» — служителі прикріплюються до певної парафії. Без |
| 1717-1720 роки Підготовка головної частини реформи |
Петро прагнув закріпити власний статус повноправного самодержця і максимально інтегрувати церкву до адміністративного апарату держави | Феофан Прокопович, за наказом царя, розробляє проект створення Духовної Колегії. |
| 25 січня 1721 року | Фактичне скасування патріаршества та запровадження нового вищого церковного органу - Святішого урядовця Синоду | Кожен із 12-ти членів новоствореного Синоду перед вступом на посади повинен був скласти присягу царю. |
| 14 лютого 1721 Монастирський наказ переходь під керування Синоду |
Ведення звітності та збільшення податкових надходжень | Підконтрольний Петру I Синод зобов'язувався дотримуватися встановлених норм і всі кошти, що залишилися після виплат штату, передавати до державної казни. |
| 28 квітня 1722 року Введення наглядово-охоронної функції церкви |
Боротьба із противниками влади | Видано постанову Синоду в якій священнослужителям ставилося в обов'язок порушувати таємницю сповіді, якщо вони мали можливість повідомити якісь важливі для держави відомості. |
| 11 травня 1722 року Введення при Синоді посади обер-прокурора |
Додатковий контроль за Синодом та запобігання прийняттю рішень не узгоджених з Петром I | Обер-прокурор звітував безпосередньо перед царем і був його «оком государевим і кумедним про справи державні». |
Суть та значення церковної реформи Петра I
Основна сутьвживаних Петром I церковних перетворень полягала у ліквідації автономії та вбудовуванні інституту церкви на державний апарат, з усіма супутніми характеристиками — ведення звітності, обмежена кількість персоналу тощо.
Створення Духовної Колегії, або Святішого Синоду
Ключовою фігурою у справі організації Духовної колегії був малоросійський богослов, ректор Києво-Могилянської Академії Феофан Прокопович. 1 червня 1718 року він був названий у псковські єпископи, а наступного дня він був посвячений в архієрейський сан у присутності государя. Невдовзі Прокоповичу було доручено складання проекту створення Духовної колегії.
25 січня 1721 рокуПетро підписав маніфест про заснування Духовної Колегії, що незабаром отримала нове найменування Святішого урядуючого Синоду.
Феофан Прокопович
Склад Святішого Синоду визначався за регламентом у 12 чиновників, з яких три неодмінно мали носити сан архієрея.
Перед вступом на певну йому посаду, кожен член Синоду, повинен був скласти присягу і поклястися у вірності служіння царючому государю та його наступникам, зобов'язувалися доносити завчасно про шкоду його величності інтересу, шкоду чи збитки.
11 травня 1722 рокубуло наказано бути присутнім у Синоді особливому обер-прокурору. Головним обов'язком обер-прокурора було вести всі зносини Синоду з громадянською владою та голосувати проти рішень Синоду, коли вони не узгоджувалися із законами та указами Петра. Обер-прокурор підлягав суду лише государя. Спочатку влада обер-прокурора була винятково наглядова, але помалу обер-прокурор стає вершителем доль Синоду та його керівником на ділі.
Будь-які рішення, прийняті Синодом, контролювалися обер-прокурором, отже, і самим Петром I. Активна боротьба з жебрацтвом, розподіл чисельності священнослужителів і ченців залежно кількості прихожан і поширення єдиних податків і рекрутських наборів на церковних селян — всі ці заходи перетворювали церковні служби ще один інститут, черговий і повністю залежний від імператора гвинтик у загальному механізмі країни.
Адміністративне значення реформи церковного управлінняу загальному ключі політики Петра I — централізація влади в руках монарха, становлення церкви на службу царя (а потім імператора) і держави.
Економічне значення -оптимізація людських та фінансових ресурсів, підвищення ефективності оподаткування та використання майна раніше повністю підконтрольної церкви
Станове значення -зниження впливу стану духовенства.
Підсумки та результати реформи Церкви
- Фактично ліквідовано посаду Патріарха
- Церква почала втрачати фінансову та адміністративну автономію.
- Знижено кількість ченців та монастирів
- Збільшено кількість податків
- Виробляються рекрутські набори із церковних селян.
§ 4. Святіший Синод: його організація та діяльність за Петра I
а)Духовна колегія, перейменована невдовзі після свого виникнення на Святіший Синод, розпочала свою діяльність негайно після свого урочистого відкриття.
Згідно з царським маніфестом від 25 січня 1721 р., Святіший Синод складався з одинадцяти членів, тим часом як «Духовний регламент» передбачав дванадцять. Петро I наполягав на суворому дотриманні принципу колегіальності. «Найменше ім'я президент, - йдеться в «Духовному регламенті», - не горде є, бо не що означає, тільки голову». Таким чином, президент мав бути primus inter pares – першим серед рівних. Першим і, як потім виявилося, єдиним володарем цього звання став за розпорядженням Петра колишній місцеблюститель патріаршого престолу Рязанський митрополит Стефан Яворський, з яким цар останніми роками часто розходився у думках. Можливо, Петро вважав недоцільним ігнорувати Яворського у видах наступності у церковному управлінні, сподіваючись у той час, що вплив Стефана буде нейтралізовано з колегіальності самого органу. Суперником Яворського у Синоді був Феофан Прокопович. Незважаючи на протест свого президента, Синод ухвалив скасувати поминання православних патріархів під час богослужіння. 22 травня 1721 р. з'явилася брошура Феофана під назвою «Про піднесення імені патріаршого», а вже на початку червня президент представив Сенату доповідну записку: «Апологія, або словісна оборона, про піднесення в молитвах церковних святих православних патріархів». Конфлікт закінчився тим, що Сенат відхилив меморандум Стефана, зробивши йому письмову догану, «щоб він таких, як шкідливих і обурливих, вопросо–ответов нікому не повідомляв і оголошення не вживав» . Ще образливішим було для митрополита те, що за наказом царя його піддали в Сенаті допиту у справі ченця Варлаама Левіна. Варлаам був заарештований таємною державною поліцією, так званим Преображенським наказом, за звинуваченням у бунтівницьких і погрожували державному порядку промовах проти государя і при допиті показав, що зносився зі Стефаном Яворським. Митрополит заперечував перед Сенатом будь-який зв'язок із ченцем, який був змушений зізнатися, що збрехав. За «політичні» і «богохульні» промови Варлаам було засуджено і після розстриження спалено в Москві 22 серпня 1722 р. Незабаром після того, 22 листопада, помер і митрополит. Він був похований у рязанському кафедральному соборі 27 грудня 1722 року.
Наступника йому цар не призначив. За указом царя Феофан Прокопович став другим, а Новгородський архієпископ Феодосій Яновський - першим віце-президентом Святішого Синоду. Петро дізнався і зумів оцінити Феодосія Яновського ще до зустрічі з Феофаном. Феодосій народився 1674 чи 1675 р. у шляхтській родині на Смоленщині. Наприкінці століття він прийняв постриг у московському Симоновому монастирі і після деяких заминок на самому початку його чернечої кар'єри заслужив прихильність і заступництво з боку архімандрита Троїце-Сергіївської лаври Іова. Коли 1699 р. Йов був поставлений митрополитом у Новгород, він узяв із собою і свого підопічного, тут 1701 р. він зробив Феодосія в ігумени, а 1704 р. призначив його архімандритом Хутинського монастиря. Яновський не виявив себе як письменник, не був він помітний і як проповідник, зате виявив незвичайні здібності як адміністратор. Петро I, який шукав таланти та підтримував їх скрізь, де тільки не знаходив, оцінив Яновського та наказав призначити його духовним суддею Петербурга, Ямбурга, Нарви, Копор'я та Шліссельбурга. Наділений правами єпархіального архієрея, Яновський виявив велику активність у будівництві храмів та нагляді за духовенством. Він брав також жваву участь у створенні Олександро-Невського монастиря, а в 1712 став його архімандритом, отримавши особливі привілеї. У ньому з'явилися гордовитість і зарозумілість - навіть по відношенню до свого покровителя митрополита Йова. Яновський не без успіху включився до церковно-політичних інтриг. 31 січня 1716 р. він став наступником померлого в 1716 р. митрополита Іова.
До членів Святішого Синоду належали також чотири радники, кількість їх у 1722 р. зросла до п'яти після введення до складу Синоду архімандрита Феофілакта Лопатинського, ректора Московської Академії та прихильника Стефана Яворського. У 1723 р. Лопатинський, зберігши своє місце у Синоді, став єпископом Тверським. У Синод поряд із радниками входили також асесори, які призначалися з-поміж білого духовенства. До привілеїв архієреїв - членів Синоду належало право носіння мітри з хрестом, архімандрити мали право носити наперсний хрест.
]Царський указ від 28 січня 1721 р. передбачав для президента Синоду зміст у розмірі 3000 руб., Для віце-президентів - по 2500 руб. і для асесорів – по 600 руб. Крім того, єпископам дозволялося отримувати додаткові доходи від своїх єпархій, а архімандритам – зі своїх монастирів. Виплата платні відбувалася нерегулярно, оскільки були точно визначено його джерела, причому у 1723 р. цар призупинив виплату платні до погашення податкових недоїмок із земель, які у віданні Синоду. Лише 1724 р. Петро указом розпорядився відраховувати платню від доходів із цих земель. Розміри окладів, до речі, справді царські.
Спершу Синод був стурбований протокольними питаннями. Єпископи - члени Синоду могли мати цілу почет зі своїх єпархій. Архімандритам, згідно з приписом, дозволялося тримати при собі тільки келійника з ченців, кухаря, прислужника, кучера з трьома кіньми, а влітку чотиривесельний ялик з п'ятьма матросами і жити у власному будинку. При богослужіннях духовенство - члени Синоду користувалося вбраннями колишніх патріархів. Патріарший трон, що знаходився в Успенському соборі, був звідти вилучений. За встановленим Синодом розпорядком на понеділки, середи та п'ятниці припадала Присутність за участю всіх членів Синоду, включаючи радників та асессорів. Однак кворум був не завжди. Цей розпорядок зберігався до кінця синодального періоду. Синод мав при собі канцелярію та велику кількість адміністративних органів.
б)Московський патріарх здійснював управління Церквою в повному розумінні слова, тобто мав законодавчу, виконавчу і судову владу. Маніфестом від 25 січня 1721 р. і «Духовним регламентом» усі три влади передавалися Святійшому Синоду. Першим завданням Синоду було довести цей свій статус до єпархіальних архієреїв. Коли останні замість звітів стали подавати йому тільки довідки, Синод писав єпископам: «Духовна колегія має честь, славу, владу патріаршу, чи ледь не більшу, ніж Собор».
Законодавча влада Синоду описана в маніфесті наступним чином: «Має ж колегія ця і новими надалі правилами доповнювати «Регламент» свій, яких правил затребують різні справи. Але робити це повинна Колегія духовна не без нашого волі». Ці обмеження доповнені указом від 19 листопада 1721 р.: «А буде у відлученні Нашому таке (термінове. - Ред.) справа станеться, а чекати до прибуття Нашого буде неможливо, Синоду погодитися з Сенатом і підписати і потім публікувати» . У цьому вся встановленні полягав зародок тієї залежності Святішого Синоду від Сенату, до якої поступово прийшла справа практично. В інструкції царя обер-прокурору останньому дається лише право нагляду: «Він повинен міцно дивитися, щоб Синод у своєму званні праведно і нелицемірно чинив», і в іншому випадку «доповідати відразу ж» цареві (пункт 2).
Першим значним документом синодального законодавства стало «Додаток» до «Духовного регламенту» від квітня 1722 р., опублікований Синодом без санкції імператора. За це Синод отримав догану від царя, тираж був конфіскований, а «Додаток» відредаговано Петром і потім опубліковано разом з «Духовним регламентом» 14 липня 1722 р.
З указів Святішого Синоду, прирівняних до закону, ми можемо згадати лише найважливіші. Вже в 1721 р. Синод заборонив постриг монахинь без свого дозволу, видав розпорядження про хрещення дітей від змішаних шлюбів лише за православним обрядом та правил по відновленню ікон. В результаті спільної конференції Сенату і Синоду Святішим Синодом 16 липня 1722 р. було видано указ, що складався з наступних пунктів: 1) парафіяльні священики зобов'язувалися вести списки парафіян і поіменно відзначати тих, хто приходив до причастя, так само як і тих, хто ухиляється від сповіді; 2) останні підлягали покаранню; 3) священики мали контролювати присутність парафіян у церкві у святкові дні; 4) старообрядцям заборонялося здійснення святих обрядів і поширення свого вчення; 5) розпорядження щодо хрещення дітей старообрядців та їх вінчання за православним обрядом.
Верховна влада Синоду також спиралася на маніфест від 25 січня, де сказано: «Духовний соборний уряд має всякі духовні справи у Всеросійській Церкві керувати». Деталі обговорювалися у другій частині «Духовного регламенту». Святішому Синоду надавалося право здійснювати управління безпосередньо чи через єпархіальних архієреїв. Він мав повномовності відкривати нові кафедри, висувати кандидатів на їхнє заміщення та подавати свої пропозиції на затвердження государя. Єпископи були підпорядковані Святішому Синоду: «Та ж кожен єпископ, який він не є ступеня, чи є простим єпископом, чи архієпископом, чи митрополитом, що він Духовному колегіуму як верховній владі підпорядкований є, наказів його слухати, суду підлягати і визначенням його задоволень »(«Справи єпископів», пункт 13). Святіший Синод призначав настоятелів і настоятельок монастирів, позбавляв священства та чернецтва, постачав до архімандритів, протоієреїв або ігуменів і виробляв нагородження; він давав санкцію на будівництво церков та їх ремонт, а також на заснування монастирів; він призначав ієромонахів в армію та на флот; він стежить за управлінням єпархій, збирав звіти з єпископів і виносив рішення у сумнівних випадках.
Святіший Синод мав право і був зобов'язаний дотримуватись чистоти віри та моральності, викорінювати забобони, боротися з єресями та розколом, повіряти мощі та житія святих, дбати про правильність іконописання, складати богослужбові тексти, встановлювати нові богослужіння, а також виправляти і богослужіння. На виконання останнього припису Святіший Синод випустив у перші роки своєї діяльності ряд богослужбових книг, настанови проти розколу та кілька катехитичних видань. Нарешті, «Регламент» доручав Святішому Синоду духовну цензуру, яка тим самим ставала постійною установою.
Судова влада Святішого Синоду також ґрунтувалася на тому ж маніфесті; деталі її освітлені у 2–й та 3–й частинах «Регламенту». Поряд із Присутністю Святішого Синоду органами судочинства були Контора судових справ, Московська синодальна канцелярія та суд. Контора судових справ та Присутність були водночас і найвищою апеляційною інстанцією. Члени Синоду підлягали суду лише присутності. Юрисдикція Синоду поширювалася і мирян, якщо вони залучалися до суду у духовних справах. Карали були насамперед єретики та розкольники. Найсуворішими покараннями, згідно з «Регламентом», було відлучення від Церкви та передання анафемі. За менш серйозні провини покладалися церковні епітимії. Право відлучення від Церкви «Духовний регламент» визнавав і за єпархіальними архієреями, рекомендуючи їм, втім, діяти «терпляче і розважливо у вжитті влади своєю дотичною» (частина 3, пункт 16). Відлученню від Церкви могли піддаватися як окремі особи, так і цілі приходи, церкви яких у цьому випадку опечатувалися, а скоєння святих обрядів і навіть потреб припинялося. У «Регламенті» наводяться приклади злочинів, що караються відлученням: постійне неповідання богослужінь та наклепу. Анафематствування залишалося прерогативою Синоду, йому піддавалися: 1) зневажливі ім'я Боже, Святе Письмо або Церква зі злобою і глузуванням; 2) відкрито і зверхньо зневажають заповіді Господні та церковні влади; 3) тривалий час ухиляються від сповіді. Як церковне покарання за останнє міг стягуватися також грошовий штраф, у разі несплати якого могло бути тілесне покарання або навіть каторжні роботи, як видно з указів Синоду. Обсяг юрисдикції Святішого Синоду порівняно із судовою владою патріарха був обмежений тим, що такі злочини проти моральності, як розпуста, згвалтування, кровозмішення, шлюб проти волі батьків ставилися тепер до компетенції цивільного суду. Усі шлюбне право та шлюборозлучні справи залишалися у віданні духовного суду, поки за указом Петра від 12 квітня 1722 р. справи, що стосуються позашлюбних дітей та дітей від незаконних шлюбів, не були передані світським судам. Справи про спадщину відійшли у сферу цивільного судочинства ще до заснування Святішого Синоду. Але позови щодо заповітів «шляхетних персон», згідно з «Регламентом», Юстіц-колегія розглядала спільно зі Святішим Синодом.
Під юрисдикцію Святішого Синоду також підпадали деякі питання цивільного права. У 1701 р. відновленому Монастирському наказу було передано права суду з цивільних справ стосовно всіх осіб, які належали до апарату церковного управління та церковних установ. Але в тому ж році було ухвалено, що розгляд скарг проти духовенства підлягає веденню Духовного наказу місцеблюстителя і лише позови до світських осіб, які перебували на службі в церковних установах, а також справи церковних та монастирських селян залишаються у компетенції Монастирського наказу. Позови названих осіб та духовенства проти службовців цивільних установ перебували у віданні цих установ. Після заснування Святішого Синоду останній передав цивільні позови до духовенства на територіях, підвідомчих Синоду, Духовному наказу, а на територіях єпархій - єпархіальним архієреям, тоді як справи проти мирян, які перебували на службі у Церкві, і проти монастирських селян. Злочини духовенства підлягали суду Синоду, крім тяжких державних злочинів, і навіть розбоїв і вбивств .
в)Петро I наказав, щоб Сенат і Синод мали «рівну гідність» . Незважаючи на це, Сенат продовжував свою практику втручання в духовні справи, що застосовувалася вже по відношенню до місця охоронця патріаршого престолу. У першому ж звіті царю Синод просив інструкцій щодо спілкування його з Сенатом і колегіями, вказуючи на те, що патріарх нізвідки ніяких указів не отримував. «Духовна колегія має честь, славу і владу патріаршу, або ледь не більшу, ніж Собор». Петро вирішив, що з спілкування з Сенатом слід використовувати повідомлення за підписами всіх членів Синоду, а спілкування з колегіями - зазвичай вживану Сенатом форму підписом однієї з секретарів. Вважаючи себе рівноправним із Сенатом, Святіший Синод протестував проти «наказів» з боку Сенату і претендував на надання своїм секретарям тих самих службових рангів, які мали сенатські секретарі. Вже «Духовний регламент» рекомендував Святішому Синоду в окремих питаннях узгоджувати свої рішення із Сенатом. Указ Сенату від 6 вересня 1721 р. наказував спільні засідання обох інстанцій на паритетних засадах. У 1721–1724 pp. справді мали місце такі засідання, на яких обговорювалися не лише питання, що знаходилися на кордоні компетенцій обох відомств (наприклад, піклування про позашлюбних дітей та інвалідів, фінансування шкіл, оклад обер–прокурора), а й питання суто церковного характеру – кошторису витрат на утримання парафіяльного. духовенства, розкол, іконописання тощо. Іноді Святіший Синод вдавався до таких засідань з полегшенням, оскільки вони звільняли його від частини відповідальності, коли йшлося, наприклад, про сумнівні нововведення на кшталт вимоги до священиків доносити про зізнання у злочині, зроблених на сповіді. У цілому ж Святіший Синод намагався захищати свої права від зазіхань Сенату.
г) 11 травня 1722 р. Петро видав указ, наказуючи «в Синод вибрати з офіцерів доброї людини, хто мав сміливість і міг управління синодського справи знати, і бути йому обер–прокурором, і дати йому інструкцію, застосовуючись до інструкції генерал–прокурора (Сената . - І. С.) ». Складена Сенатом інструкція слово у слово повторює інструкцію генерал-прокурору. У ній сказано: «Обер-прокурор повинен сидіти в Синоді і дивитися міцно, щоб Синод свою посаду зберігав і в усіх справах, які до синодського розгляду та рішення підлягають, істинно, ревно та порядно, без втрати часу, за регламентами та указами відправляв, хіба яка законна причина до відправлення йому завадить, що все записувати повинен на свій журнал; також міцно дивитися, щоб у Синоді не на столі тільки справи вершилися, але самим дійством за указами виконувались ... Також повинен міцно дивитися, щоб Синод у своєму званні праведно і нелицемірно чинив. А якщо побачить неприємне цьому, тоді в той же час повинен пропонувати Синоду явно з повним поясненням, у чому вони або деякі з них не так роблять, як належить, щоб виправили. А якщо не послухають, то повинен у той час протестувати, і ту справу зупинити, і негайно донести Нам (царю. - І. С.), якщо дуже потрібне; а про інших - під час перебування Нашу в Синоді, або помісячно, або понеділка, як указ матиме». В інструкції обер-прокурор називається «оком» государевим і «стряпчим про справи державні». Йому передається управління канцелярією Священного Синоду з усіма її службовцями. Це повноваження, що мало такі великі наслідки для історії синодального управління, включало обер-прокурора безпосередньо в діловодство Синоду. Спостерігач ставав учасником роботи, який до того ж займав ключову позицію в секретаріаті. Тим самим було Петро створив головну передумову майбутнього піднесення обер–прокуроров і остаточного підпорядкування синодального управління їх волі у ХІХ ст.
Про діяльність першого обер-прокурора полковника І. В. Болтіна (1721-1725) невідомо нічого, крім його прохань про призначення платні, які Синод марно намагався переадресувати до Сенату, а також кошторису Синоду на фінансування канцелярії, про роботу якої за Болтина немає жодних відомостей.
д)У 1702 р. вийшов указ Петра I, у якому християнам неправославних віросповідань дозволялося будувати храми та вільно виконувати свої релігійні обряди. У той час у російську державну службу вступало безліч іноземців, які посіли керівні посади як у столиці, так і в провінції. Серед православного населення виникали лютеранські та католицькі громади. У системі петровської адміністрації жодного іншого духовного відомства, крім Святішого Синоду, не було, з цієї причини піклування про названі громади довелося автоматично взяти на себе новоствореному Святішому Синоду як своє нове завдання. Особливого указу з цього приводу з боку царя не надходило, а в «Духовному регламенті» йшлося лише про управління православною Церквою. Синод знайшов, однак, правову основу в царському маніфесті від 25 січня 1721 р.: «І наказуємо всім вірним підданим нашим, всякого чину, духовним і мирським, мати це (Синод. - І. С.) за важливий і сильний уряд, і у нього крайні справи духовних управи, рішення і здійснення просити». Петро не надавав великого значення відмінностям віросповідань і дивився на Церкву з точки зору її користі для морального виховання народу в інтересах держави, а тому вважав, що ці слова, згідно з якими всі його піддані повинні розглядати Святіший Синод як найвищу духовну інстанцію, слід розуміти в їх прямому значенні. Такої думки дотримувалися, очевидно, і представники неправославних конфесій, судячи з того, що вони зверталися зі своїми петиціями до Святішого Синоду. Втім, Синод обмежувався адміністративними та судовими діями, не вдаючись до законодавчих заходів, передбачаючи в цьому відношенні законодавчу діяльність самої держави згодом, яка набагато менше стосувалася інших сповідань, ніж православної Церкви.
Святіший Синод не утворив для цього жодного особливого органу, приймаючи рішення на пленарних зборах або в Конторі судових справ, якщо взагалі не передавав справи на розсуд цивільної влади. Ці справи стосувалися лютеран, католиків, вірмено-григоріан, а з нехристиян - іудеїв. Спочатку Синод зробив спробу зібрати дані про кількість інославних церков та чисельність духовенства. Лютеранським громадам було надано право самоврядування та вибору священнослужителів, а з їхнього числа - церковного начальства, яке Святіший Синод лише затверджував. Цьому духовному начальству (препозитам) наказувалося в містах і волостях дбати про пасторів лютеранської віри і покращувати все необхідне, згідно з розпорядженнями Святішого Синоду та Контори судових справ. Препозити повинні були клятвенно підтвердити свою вірність цареві та лояльність до імперії, стежити за приведенням до присяги пасторів і подавати відповідні документи за своїм підписом до Святішого Синоду. Право ж затвердження пасторів на їх посаді та їх звільнення Синод залишив за собою. Синод видалив капуцинів, які відправляли богослужіння в Петербурзі без його дозволу, і призначив до католицьких парафій Петербурга, Кронштадта, Риги та Ревеля священиків-францисканців. Втім, завдяки клопотанням французького посланця капуцини змогли незабаром повернутися. Святіший Синод санкціонував відкриття нових храмів, розпорядився закрити відкриті без його дозволу та дозволив заснувати школи для неправославних сповідань. Одного лютеранського пастора, що повінчав за недбалістю вже заміжню жінку, Синод віддав суду відповідного єпархіального архієрея. Юдеям Смоленської губернії він заборонив торгувати по недільних та святкових днях та проживати там, де було російське населення; він наказав спалити їхні книги та зруйнувати юдейську школу, яка була збудована поблизу православної церкви.
Як в інших областях державного управління, Петро I і в церковних справах задовольнявся насамперед заснуванням нового вищого органу - Святішого Синоду в надії, що обставини поступово розвиватимуться в дусі його інструкцій, у даному випадку - «Духовного регламенту». Під час царювання Петра Святіший Синод залишався на початковому щаблі свого розвитку. За наступників Петра відбулися зміни, зумовлені інтересами державної влади.
З книги Том 2. Аскетичні досліди. Частина II автора Брянчанінов Святитель ІгнатійПодання Святійший Синод від 4 травня 1859, № 38 (Про благоустрій Семінарії) 1. Необхідно Семінарії розташовувати у віддалених частинах міста, щоб вихованці Семінарії мали якнайменше спілкування з вихованцями світських училищ, щоб вони були віддалені від
З книги Історія Російської Церкви. 1700-1917 гг. автора Смолич Ігор КорнильовичСтавлення до Святішого Синоду від 22 червня 1859 р., № 59 (Про протоієрея Крастилевського) Довіреному управлінню моєму Кавказької єпархії протоієрей Костянтин Крастилевський, звільнений внаслідок мого уявлення від звання члена Кавказької Духовної Консисторії, Указом
З книги Христос та церква у Новому Завіті автора Сорокін ОлександрРапорт у Святійший Синод від 6 липня 1859 р., № 64 (Про протоієрея Крастилевського) 1. З резолюції моєї за № 1629 випливає, що Крастилевському надано було з переміщенням з Моздока, де він не хотів бути, в Георгієвську користуватися доходами Георгі
З книги Русь йде: Розповіді митрополита автора Александрова Т ЛРапорт у Святіший Синод від 7 вер. 1859, № 88 (Про протоієрея Крастилевського) Так як протоієрей Костянтин Крастилевський відмовився від місць, мною даних йому поза містом Ставрополя, а неодмінно захотів мати місце в Ставрополі і отримав одне із зазначених ним, а отримавши його,
З книги Великий обман [Науковий погляд на авторство священних текстів] автора Ерман Барт Д.Рапорт у Святійший Синод від 27 березня 1861, № 788 (Про оголошення Високого Маніфесту) У Святійший Урядовий Синод Ігнатія, єпископа Кавказького і Чорноморського Рапорт19 цього березня отримано мною при відношенні м. Начальника Ставропольської гу
З книги Святий нашого часу: Отець Іван Кронштадський та російський народ автора Кіценка НадіяЗ рапорту до Святішого Синоду від 24 липня 1861, № 1186 При всьому старанні моєму засмучене довготривалими хворобами моє здоров'я відновити мінеральними водами, я міг отримати протягом проведених мною тут трьох з половиною років лише деяке полегшення, але разом
З книги Основи історії релігій [Підручник для 8-9 класів загальноосвітніх шкіл] автора Гойтіміров Шаміль Ібнумасхудович§ 6. Святіший Синод: повноваження та організаційні зміни у XVIII–XX ст. а) Після смерті Петра I органи управління Святішого Синоду згодом були частково ліквідовані, частково перетворені. Ці зміни, викликані адміністративною необхідністю, були водночас
З книги Тлумачна Біблія. Старий Завіт та Новий Завіт автора Лопухін Олександр Павлович§ 8. Святіший Синод і церковна політика уряду (1725–1817) а) Після раптової смерті Петра I (28 січня 1725 р.) настав період внутрішніх негараздів, що тривав кілька десятиліть. «Росія пережила кілька палацових переворотів; при владі стояли іноді
З книги Історія богослужбового співу автора Мартинов Володимир Іванович§ 9. Святіший Синод та церковна політика уряду (1817–1917) а) Подвійне міністерство, в якому справами православної Церкви займалося лише одне з відділень, проіснувало до 14 травня 1824 р. Весь цей час діяльність відділення повною мірою визначалася релігійною
Історії про Петра Ми маємо кілька книг часів раннього християнства, в яких розповідається про Петра. Їхні сюжети практично повністю вигадані невідомими нам християнськими авторами. У нашій системі визначень ці тексти не є підробками, оскільки не
З книги автора З книги автора§ 35. Православ'я за Петра I Соборне покладання одержало продовження за Петра I (1672–1725). Росія стала імперією. Якщо раніше держава і Церква йшли разом, то тепер Церква опинилася в більш підпорядкованому становищі.
З книги автораХLVI Апостольська діяльність та мученицька смерть ап. Петра. Соборні послання ап. Петра. Діяльність інших апостолів Одночасно з ап. Павлом зазнав мученицької смерті та ап. Петро, який у такий спосіб закінчив свою апостольську діяльність також у столиці
Церковна реформа Петра I – заходи, здійснені Петром I на початку XVIII століття, які кардинально змінили управління Православної Російської Церкви, запровадивши систему, яку деякі дослідники вважають цезарепапистською.
Положення Російської Церкви до реформ Петра I
До кінця XVII століття в Російській Церкві накопичилася значна кількість як внутрішніх проблем, так і проблем, пов'язаних з її становищем у суспільстві та державі, а також практично повною відсутністю системи релігійно-церковної освіти та освіти. У половині століття, внаслідок не зовсім вдало проведених реформ патріарха Никона, відбувся старообрядницький розкол: значна частина Церкви - насамперед простий народ - не прийняла рішення Московських Соборів 1654, 1655, 1656, 1666 і 1667 років і відкидала нормам і традиціям, сформованим у Москві XVI столітті, коли Московська Церква перебувала у розколі з Вселенським православ'ям - до нормалізації свого статусу в 1589-1593 роках. Усе це накладало значний відбиток суспільство на той час. Також, у період правління Олексія Михайловича Патріархом Никоном проводилася політика, що явно загрожувала російському абсолютизму, що народжувався. Будучи честолюбною людиною, Нікон спробував зберегти той самий статус у Московській Державі, який до нього мав патріарх Філарет. Ці спроби закінчилися особисто йому повним крахом. Російські царі, явно бачачи небезпеку привілейованого становища Російської Церкви, яка мала величезними землями і мала пільгами, відчували потреба у реформуванні управління церквою. Але в XVII столітті уряд не наважувався на радикальні заходи. Привілеї Церкви, які вступали в конфлікт із абсолютизмом, полягали в праві землеволодіння і суду над духовними особами у будь-яких справах. Поземельні володіння церкви були величезні, населення цих земель, як правило, звільнених від сплати податей, було марно для держави. Монастирські та архієрейські торгово-промислові підприємства теж не платили нічого до скарбниці, завдяки чому могли дешевше продавати свої товари, підриваючи цим купецтво. Приріст монастирського і взагалі церковного землеволодіння, що не припинявся, загрожував державі величезними збитками.
Ще цар Олексій Михайлович, незважаючи на свою відданість церкви, дійшов висновку про необхідність поставити межу домаганням духовенства. При ньому було припинено подальший перехід землі у власність духовенства, і визнані тяглими землями, що опинилися в руках духовенства, повернули назад у тягло. За Соборним Уложенням 1649 року, суд над духовенством у всіх цивільних справах було передано до рук нової установи - Монастирського наказу. Монастирський наказ був головним значущим предметом конфлікту між Царем і Никоном, який в даному випадку виражав інтереси всієї корпорації вищого духовенства. Протест був такий сильний, що цар мав поступитися і погодитися з отцями Собору 1667 року, щоб суд над духовними особами у цивільних і навіть кримінальних справах повернули до рук духовенства. Після собору 1675 року було скасовано Монастирський наказ.
Важливим чинником церковного життя наприкінці XVII було приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату, що відбулося в 1687 році. До російського єпископату увійшли по-західному освічені малоросійські архієреї, деякі з яких відіграють ключову роль у церковних перетвореннях Петра I.
Загальний характер та передумови
Петро I, ставши у годівлі державного правління, бачив глухе, а часом і явне, невдоволення духовенства тими перетвореннями, які були розпочаті для модернізації Росії, бо вони руйнували старий московський лад і звичаї, яким ті були так віддані своєму невігластву. Як носій державної ідеї, Петро не допускав самостійності церкви у державі, бо як реформатор, який віддав життя справі відновлення батьківщини, не любив духовенство, у масі якого знаходив найбільше противників те, що йому було найбільше ближче. Але людиною невіруючою він не був, швидше він належав до тих, кого називають байдужими до справ віри.
Ще за життя Патріарха Адріана Петро, зовсім молода людина, що вела досить далеке від церковних інтересів життя, висловлював главі російського духовенства свої побажання щодо упорядкування духовного чину. Однак патріарх цурався нововведень, що проникали в дію державного та суспільного життя Росії. З часом невдоволення Петра російським духовенством посилювалося, отже він навіть звик більшу частину своїх невдач і труднощів у внутрішніх справах приписувати таємному, але завзятому протидії духовенства. Коли у поданні Петра все протидіяло і вороже його реформам і задумам втілилося в особі духовенства, він вирішив знешкодити цю протидію, і до цього були спрямовані всі його реформи, що стосуються влаштування Російської Церкви. Усі вони мали на увазі:
- Усунення можливості вирости російському татові - «другому государеві, самодержцю рівносильному чи більшому», яким міг стати, а в особі патріархів Філарета і Никона певною мірою ставав, московський патріарх;
- Підпорядкування церкви монарху. На духовенство Петро дивився так, що воно «не є іншою державою» і має, «нарівні з іншими станами», підкорятися загальним державним законам.
Подорожі Петра протестантськими країнами Європи ще більше посилили його погляди на ставлення держави і церкви. З неабиякою увагою Петро слухав поради Вільгельма Оранського в 1698, під час своїх неофіційних зустрічей, влаштувати Церкву в Росії на зразок Англіканської, оголосивши себе її Главою.
У 1707 був позбавлений кафедри і засланий до Кирило-Білозерського монастиря митрополит Нижегородський Ісая, який різко протестував проти дій Монастирського наказу у своїй єпархії.
Надзвичайно болючим для деяких із вищого духовенства була справа Цесаревича Алексія, з якою багато духовних осіб пов'язували надії на відновлення колишніх звичаїв. Утікавши в 1716 за кордон, Царевич підтримував зносини з митрополитом Крутицьким Ігнатієм (Смолою), митрополитом Київським Йоасафом (Краковським), єпископом Ростовським Досифеєм та ін. За результатами слідства на духовних осіб, викритих у зв'язках з Царевичем, обрушилися кари: єпископ Досифей був позбавлений сану і страчений, так само як і духовник Царевича протопоп Яків Ігнатьєв і близький до першої дружини Петра, Цариці Євдокії, ключар собору в Суборі; митрополит Йоасаф був позбавлений кафедри, а викликаний на допит митрополит Іоасаф помер дорогою з Києва.
Примітно, що весь час підготовки реформування церковного управління Петро перебував у інтенсивних зносинах зі східними патріархами – передусім Єрусалимським Патріархом Досифеєм – з різних питань як духовного, і політичного характеру. А до Вселенського Патріарха Косма звертався навіть із приватними духовними проханнями, якось дозвіл йому на «м'ясоїстя» під час усіх постів; його Грамота Патріарху від 4 липня 1715 року обґрунтовує прохання тим, що, як свідчить документ, «стражду феброю і скорбутиною, які хвороби мені трапляються більше від будь-яких суворих страв, а особливо ніж змушений бути безперестанно для оборони святі церкви військових важких і віддалених походах<...>». Іншою ж грамотою від того ж дня вимагає у патріарха Косми дозвіл на м'ясоястя у всі пости всьому російському війську під час військових походів, "«понижче православні наші війська<...>бувають у тяжких і далеких походах і віддалених і незручних і пустельних місцях, де мало, а іноді й нічого не знаходить ніяких риб, нижче інших яких пісних страв, а за часткою і самого хліба». Безсумнівно, що Петру було зручніше вирішувати питання духовного характеру зі східними патріархами, які значною мірою перебували на утриманні московського уряду (а патріарх Досифей де-факто був протягом кількох десятиліть політичним агентом та інформатором російського уряду про все, що відбувалося в Константинополі), ніж зі своїм, часом непокірливим, духовенством.
Перші починання Петра у цій сфері
Ще за життя Патріарха Адріана Петро самостійно заборонив будувати нові монастирі в Сибіру.
У жовтні 1700 р. Патріарх Адріан помер. Петро перебував у цей час із військами під Нарвою. Тут, у таборі, він отримав два листи, що стосувалися становища, створеного смертю Патріарха. Боярин Тихон Стрешнєв, який залишався за відсутності государя, за старим звичаєм, знати Москвою, давав звіт про смерть і поховання патріарха, про заходи, вжиті охорони майна патріаршого будинку, і запитував, кого призначити новим патріархом. Прибутник Курбатов, зобов'язаний за посадою своєю представляти государеві про все, що хилиться до прибутку і користі держави, писав государю, що йому, царю, Господь судив «надбання своє і люди свої в життєвих потребах управляти правдою, як батькові чади». Далі він вказував, що через смерть патріарха його підлеглі забрали всі справи у свої руки та у своїх інтересах розпоряджаються всіма патріаршими доходами. Курбатов пропонував обрати, як і раніше, для тимчасового управління патріаршим престолом архієрея. Усі монастирські та архієрейські вотчини Курбатов радив переписати і віддати їх в охорону будь-кому.
За тиждень після повернення з-під Нарви Петро зробив так, як пропонував Курбатов. Охоронцем та управителем Патріаршого Престолу був призначений митрополит Рязанський та Муромський Стефан Яворський. Місцеблюстювачу були доручені в завідування тільки справи віри: «про розкол, про протилежність церкви, про єресі», все ж таки інші справи, які перебували у віданні Патріарха, були розподілені за наказами, до яких належали. Спеціальний наказ - Патріарший розряд, який знав у цих справах - був знищений.