У ніч проти 27 липня 1944 року на територію Східної Пруссії було закинуто групу радянських розвідників «Джек». Група діяла у тилу ворога близько шести місяців. Більшість розвідників загинули у бою. Після загибелі командира групи П. Крилатих і Н. Шпакова, який змінив його, командиром розвідгрупи став І. Мельников. На польській землі розвідники прийняли свій останній бій і впали смертю хоробрих. Пам'ятники розвідникам було встановлено у районі дії розвідгрупи.
Пам'ятник відкритий у 1987 року(Автор - Є. Долгань, скульптор - М.С. Постнова, художник В. Лагутін). Пам'ятник виконаний із металу. На кубічному постаменті з основи у вигляді п'ятикутної зірки вгору спрямований п'ятигранний обеліск, завершений зіркою у лавровому вінку. На ньому укріплений барельєфний портрет Івана Мельникова та стрічка з лавровим листям. Територія вимощена каменем, обгороджена ланцюгом металевими стовпами.
Спеціальна диверсійно-розвідувальна група «Джек»
«ДЖЕК», спеціальна диверсійно-розвідувальна група в/ч «Польова пошта 83462» 3-го (диверсійного) відділу Розвідувального управління 3-го Білоруського фронту, що діяла у липні-грудні 1944 року в тилу Східно-Прусського угруповання військ противника.
Імовірно - зі складу Окремого загону особливого призначення (ТОВ) НКДБ СРСР , Але прямих доказів тому поки що немає, а непрямі.
Початковий склад – десять осіб: командир групи –
капітан Крилатих («Джек») Павло Андрійович;
заступники командира – лейтенант Шпаков («Їжак») Микола Андрійович
і Мельников («Крот») Іван Іванович(Військове звання невідоме);
радисти – старшина Бардишева («Сойка») Зінаїда Михайлівна(старший радист)
та сержант Морозова («Лебідь») Анна Опанасівна;
перекладач - Рідевський Наполеон Філіціанович
(Військове звання та оперативний псевдонім невідомі);
розвідники - Зварика («Морж») Йосип Іванович(Військове звання невідоме),
Овчаров Іван Семенович,
Ціліков Іван Андрійович (військове звання та оперативний псевдонім обох невідомі)
та червоноармієць Юшкевич («Орел») Геннадій Володимирович
.
З 30 липня 1944 року – у складі дев'яти осіб на чолі з лейтенантом Н.А. Шпаковим.
З 28 вересня 1944 року – у складі п'яти осіб: І.І. Мельників(на правах командира з посади), старшина З.М. Бардишева, сержант А.А. Морозова, І.С. Вівчарівта І.А. Ціліков плюс діяла самостійно через обставини об'єктивного характеру «санітарна» група, що діяла самостійно, в кількості двох осіб - перекладача Н.Ф. Рідевського, який отримав важку травму коліна, та розвідника червоноармійця Г.В. Юшкевича, що добровільно викликав супроводжувати пораненого до явного пункту (В якості довідки: Н.Ф. Рідевськийі Г.В. Юшкевична підставі радіограми розвідгрупи "Джек" з повідомленням, що ті зникли безвісти, Розвідуправлінням 3-го Білоруського фронту офіційно були виключені зі списків цієї розвідгрупи з 1 жовтня 1944 року.)
З глибокої ночі 12 листопада 1944 року - у складі шести осіб: до основної групи плюс одна людина - новий (четвертий і останній за рахунком) командир розвідгрупи в особі спеціально занедбаного сюди повітрям лейтенанта Моржина («Гладіатор») Анатолія Олексійовича.
Спеціальна диверсійно-розвідувальна група «Джек» була сформована до 25 липня 1944 року в навколишньому до Смоленська селі Суходіл, звідки негайно попутними ешелонами вибула в район селища Залісся Сморгонського району Гродненської області Білорусії на польовий аерод. З 26 липня до складу розвідгрупи офіційно було введено вже юний партизан, яка де-факто перебувала в її лавах, а тепер уже червоноармієць. Г.В. Юшкевич(«Орел»).
Отримана бойова задача: діючи у тилу Східно-Прусського угруповання військ противника,
«1) встановити контроль за залізничними та шосейними дорогами;
2) визначити стан та пропускну спроможність залізничного транспорту та стан ліній зв'язку;
3) організувати систематичне захоплення «мов»;
4) висвітлювати наявність та стан оборонних рубежів;
5) висвітлювати зосередження військ цих рубежах;
6) висвітлювати зосередження техніки, озброєння, боєприпасів, пального, продовольства та інших видів постачання;
7) своєчасно розкривати заходи противника щодо підготовки до хімічної війни;
8) висвітлити наміри противника щодо подальшого ведення операцій».
Озброєння на момент вибуття на бойове завдання - шість автоматів ППШ із двома дисками на кожен, одна гвинтівка радянського зразка, дев'ять пістолетів ТТ із двома обоймами на кожен, двадцять (по дві на кожного з бійців) ручних уламкових гранат оборонної дії марки «Ф-1 », ножі-фінки, протипіхотні міни, дві рації типу «Північ», кілька біноклів. Крім цього, у кожного - важкопідйомний речмішок, в якому, крім нечисленних особистих речей і запасного боєкомплекту, продпайок - 25 кг борошна, консерви, концентрати, шматок сала, три кілограми махорки.
Обмундирування – цивільний одяг: у чоловіків – шевіотовий костюм, сорочка, кепка, кирзові чоботи; у жінок – сукня, демісезонне пальто коричневого кольору, синій берет, кирзові чоботи. Зверху - камуфльований маскувальний костюм, що складався з куртки та штанів. Перед посадкою в літак усім видали за десантним підшоломником.
Останні побажання групі безпосередньо на злітній смузі аеродрому дав особисто начальник Розвідувального управління 3-го Білоруського фронту генерал-майор Є.В. Альошин.
Десантовано було з борту літака Лі-2 на парашутах близько 1.00 27 липня 1944 року за два кілометри на південь від східнопруського селища Ляукнен (нині - Громово Славського району).
Приземлення відбулося купно в глибині заболоченого лісу, проте парашути чотирьох з розвідників - З.М. Бардишевої, І.І. Зварики, І.С. Овчаровата І.А. Целікова - зачепилися за крони щоглових сосен, в результаті шести іншим розвідникам знадобилося кілька годин дорогоцінного часу, щоб у темряві нічного лісу відшукати товаришів, що зависли високо між небом і землею, а потім за допомогою парашутних строп по черзі визволити їх з цієї неприємності.
На жаль, через дефіцит часу (ось-ось могла початися ворожа облава) розвідгрупі, незважаючи на всі зусилля, не вдалося відшукати скинуті з літака слідом за парашутистами контейнерні тюки з додатковими продуктами, боєприпасами і запасними батареями для рації. Все це згодом буде виявлено і на правах трофеїв захоплено каральними підрозділами фашистів.
З героїчною загибеллю радистки сержанта А.А. Морозовоїде-юре закінчився бойовий літопис спеціальної диверсійно-розвідувальної групи «Джек». Вже в післявоєнний період розвідгрупа «Джек» через свою високу результативність і досягнуту в тилу ворога тривалу «живучість» буде заслужена зведена в статус однієї з най легендарніших у радянській військової розвідки. І не лише, втім, у ній.
Так, якщо вірити повідомленням ЗМІ, вона навіть занесена в англійський каталог найкращих розвідок світу!
Нещодавно Олександр Павленко(режисер) зняв про ці події фільм «ЗІРКИ ВИЩЕ НЕБА»
Анонс фільмуВиробництво "Нова Студія". Режисер – Олександр Павленко. Відеоінженери - Олег Прудніков, В'ячеслав Розумович. Піротехніка - ТОВ "Феєрверк-майстер". Музика - гурти "Океан Ельзи" .
Група масовка, що знімалася у фільмі фото зі зйомок
коротка біографія"Джека" на кшталт 80-х років СРСР.
За бажанням можете розмістити цейбанер-прев'ю зі виноскою на мій щоденник у форматі GIF та на своєму сайті
Код банера:
При розміщенні у себе на сайтах, блогах та групах не забувайте згадувати автора та джерело.
З повагою,
Грачов Вадим
Знайдіть мене
На замовлення білоруського камраду Арчі))) історія Східної Пруссії + історія ВМВ + частково історія Білорусії, оскільки останній член розвідгрупи "Джек", що залишився в живих, - Юшкевич Геннадій Володимирович живе в місті-герої Мінську, але щороку 9 травня їздить до Калінінграда.
Спеціальна диверсійно-розвідувальна група «Джек»
(Статті з авторського рукопису Ю. РЖЕВЦЕВА)
"ДЖЕК", спеціальна диверсійно-розвідувальна група в/ч "Польова пошта 83462" 3-го (диверсійного) відділу Розвідувального управління 3-го Білоруського фронту, що діяла в липні-грудні 1944 року в тилу Східно-Прусського угруповання військ противника.
Початковий склад – десять осіб: командир групи – капітан Крилатих («Джек») Павло Андрійович; заступники командира - лейтенант Шпаков («Їжак») Микола Андрійовичі Мельников («Крот») Іван Іванович(Військове звання невідоме); радисти - старшина Бардишева («Сойка») Зінаїда Михайлівна(старший радист) та сержант Морозова («Лебідь») Анна Опанасівна; перекладач - Рідевський Наполеон Філіціанович(Військове звання та оперативний псевдонім невідомі); розвідники - Зварика («Морж») Йосип Іванович(Військове звання невідоме), Овчаров Іван Семенович, Ціліков Іван Андрійович(військове звання та оперативний псевдонім обох невідомі) та червоноармієць Юшкевич («Орел») Геннадій Володимирович
.
Спеціальна диверсійно-розвідувальна група «Джек» була сформована до 25 липня 1944 року в навколишньому до Смоленська селі Суходіл, звідки негайно попутними ешелонами вибула в район селища Залісся Сморгонського району Гродненської області Білорусії на польовий аерод. З 26 липня до складу розвідгрупи офіційно було введено вже юний партизан, що де-факто перебувала в її лавах, а тепер вже червоноармієць Г.В. Юшкевич («Орел»).
Отримана бойова задача: діючи у тилу Східно-Прусського угруповання військ противника, «1) встановити контроль за залізничними та шосейними дорогами; 2) визначити стан та пропускну спроможність залізничного транспорту та стан ліній зв'язку; 3) організувати систематичне захоплення «мов»; 4) висвітлювати наявність та стан оборонних рубежів; 5) висвітлювати зосередження військ цих рубежах; 6) висвітлювати зосередження техніки, озброєння, боєприпасів, пального, продовольства та інших видів постачання; 7) своєчасно розкривати заходи противника щодо підготовки до хімічної війни; 8) висвітлити наміри противника щодо подальшого ведення операцій».
Озброєння на момент вибуття на бойове завдання - шість автоматів ППШ із двома дисками на кожен, одна гвинтівка радянського зразка, дев'ять пістолетів ТТ із двома обоймами на кожен, двадцять (по дві на кожного з бійців) ручних уламкових гранат оборонної дії марки «Ф-1 », ножі-фінки, протипіхотні міни, дві рації типу «Північ», кілька біноклів. Крім цього, у кожного - важкопідйомний речмішок, в якому, крім нечисленних особистих речей і запасного боєкомплекту, продпайок - 25 кг борошна, консерви, концентрати, шматок сала, три кілограми махорки... сорочка, кепка, кирзові чоботи; у жінок – сукня, демісезонне пальто коричневого кольору, синій берет, кирзові чоботи. Зверху - камуфльований маскувальний костюм, що складався з куртки та штанів. Перед посадкою в літак усім видали за десантним підшоломником. Останні побажання групі безпосередньо на злітній смузі аеродрому дав особисто начальник Розвідувального управління 3-го Білоруського фронту генерал-майор Є.В. Альошин.
Десантовано було з борту літака Лі-2 на парашутах близько 1.00 27 липня 1944 року за два кілометри на південь від східнопруського селища Ляукнен (нині - Громово Славського р-ну).
Приземлення відбулося купно в глибині заболоченого лісу, проте парашути чотирьох з розвідників - З.М. Бардишева, І.І. Зварики, І.С. Овчарова та І.А. Целікова - зачепилися за крони щоглових сосен, в результаті шести іншим розвідникам знадобилося кілька годин дорогоцінного часу, щоб у темряві нічного лісу відшукати товаришів, що зависли високо між небом і землею, а потім за допомогою парашутних строп по черзі визволити їх з цієї неприємності. На жаль, через дефіцит часу (ось-ось могла початися ворожа облава) розвідгрупі, незважаючи на всі зусилля, не вдалося відшукати скинуті з літака слідом за парашутистами контейнерні тюки з додатковими продуктами, боєприпасами і запасними батареями для рації. Все це згодом буде виявлено та на правах трофеїв захоплено каральними підрозділами фашистів.
У ніч з 29 на 30 липня 1944 року розвідники зазнала у своїх рядах першу безповоротну втрату: при невдалій спробі на чолі групи перейти на правий берег річки Парве (нині - Лугова) мостом, розташованим на південний схід від села Гальмльмхайде (нині - територія) /а Славського р-ну), на полотні шосе Ляукнен - Гросс Скайсгіррен (нині - сел.Большакове Славського р-ну) був наповал убитий капітан П.А. Крилатих - випущені фашистами із засідки кулі прицільно потрапили в серце. Вогонь із засідки, як згодом з'ясувалося, вели військовослужбовці підрозділу охорони не нанесеного на радянські карти концтабору Хохенбрух. Тіло загиблого командира розвідники віднесли у глибину лісу. Однак поховати не вдалося, оскільки невдовзі почалася ворожа облава. Труп довелося покинути, замаскувавши зверху гілками. Встигли лише зняти з загиблого автомат, пістолет, компас, годинник, польову сумку з картами та піджак, оскільки лацкан був прикрашений орденом Червоної Зірки. Через війну тіло капітана П.А. Крилатих виявилося захопленим гітлерівцями. З цього моменту групу очолив один із двох штатних заступників командира – лейтенант Н.А. Шпаків («Їжак»).
Райони оперування спеціальної диверсійно-розвідувальної групи «Джек» на території Східної Пруссії та Польщі (але кордони дано приблизно за годинниковою стрілкою) плюс коротка хроніка подій:
30 липня-2 серпня 1944 року: Шмільгінен (нині - сел. Каштанове Поліського р-ну) - Ешернінгкен (нині - сел. Червона Діброва Славського р-ну) - Гросс Бершкаллен (нині - сел.
Активно ведучи потайливу розвідку, зокрема, виявила (про що оперативно по рації поінформувала Центр) пропускну спроможність та справжню інтенсивність руху автомобільною та залізничною магістралями Кенігсберг - Тільзит, а також (у ніч з 3 на 4 серпня), завдяки захопленню цінної «мови », – добре обладнаний в інженерному відношенні секретний німецький укріпрайон «Ільменхорст», центром якого було місто Інстербург.
- Приблизно 3-14 серпня 1944 року: рейд у районі г.Гольдап (нині - польський Голдап) і назад.
З мемуарів Н.Ф. Рідевського: «Минув перший тиждень, як ми висадилися біля села Ельхталь… «Центр» наказав нашій групі переміститися в район міста Гольдапа, де ми мали продовжити розвідку місцевості, встановити, чи продовжуються в цьому напрямку зміцнення лінії «Ільменхорст». Мав пройти близько ста кілометрів на південний схід від того місця, де ми знаходилися». Ішли тільки ночами і не прямою, тому дорога зайняла три доби. У новому районі оперування джеківці виявили опорні пункти розташованого тут укріпрайону, а також аеродром. У результаті операції з ідентифікації літаків відрізнялася радистка сержант А.А. Морозова. Того ж дня до Центру пішла радіограма (цитата за книгою мемуарів Н.Ф. Рідевського): «Знаходимося на північний схід від Гольдапу. Виявлено аеродром із винищувачами «Мессершмітт-111» та «Мессершмітт-112». Противник великими силами прочісував ліс. Втрат немає». Ближче до середини серпня Центр наказав повертатися на північ – на лінію залізниціКенігсберг - Тільзіт. Це рішення, найімовірніше, було викликано тим, що розвідгрупа «Джек» опинилася в зоні відповідальності Розвідуправління сусіднього, 2-го Білоруського фронту. Знову рядки з спогадів Н.Ф. Рідевського: «Отримавши наказ переміститися до залізниці Кенігсберг – Тільзит, Шпаков вирішив вести групу не тим маршрутом, яким ми йшли на південь. Звичайно, було б легше йти вже знайомими місцями. Але ми не могли дозволити собі таку «розкіш». Нам, як і першовідкривачам, судилося ходити тільки нерозвіданими шляхами. Ми вирішили взяти на захід, заглибитися в центр Східної Пруссії, ближче підійти до Мазурського каналу та річки Дейме: там знаходився західний обвід Ільменхорстського укріпленого району. Принагідно група має обстежити його та доповісти результати «Центру».
Приблизно 14 серпня-16 вересня 1944 року: ведення розвідки в районі Вайдлякен (нині – сел. Єльники Черняховського р-ну) – Меляукен (нині – сел. Залісся Поліського р-ну) – гирло річки Неман – Мінхенвальде (нині – сел. Поліського р-ну). Перебуваючи тут, продовжила здійснення негласного контролю за гітлерівськими військовими перевезеннями на залізничної магістраліКенігсберг - Тільзіт.
14 серпня група успішно відірвалася від великої облави. Ось як про це наступного дня у тексті радіограми № 8 доповіли до Центру самі розвідники: «Вчора весь день була облава. Група маневрувала у лісі з 8.00 до 14.00. Облаву проводили регулярні частини до двох батальйонів піхоти. Німці прочісували ліс тричі. Карателі йшли незліченними ланцюгами, тому нам вдалося непомітно прослизати крізь ланцюги. Від собак врятували проливний дощ, міни та тютюн».(Тут і нижче текст радіограм дається за текстом документальної повісті О.О. Горчакова « Лебедина пісня»). Вдень 19 серпня на околицях Мінхенвальді джеківці випадково зіткнулися з партизанською розвідувальною групою «Максим», що тільки що закинула в тил, в/ч «Польова пошта 83462» 3-го (диверсійного) відділу розвідувального управління 3-го Білоруського фронту. З радіограми № 13 від 21 серпня: «Мельников, Овчаров та Юшкевич, вийшовши на госпоперацію, помилково зайшли прямо до казарми до німців. Обійшлося без втрат, але продуктів не дістали. В іншому селі теж обстріляли. Голодуємо. Просимо підготувати вантаж. Завтра повідомимо координати…».
У ніч з 29 на 30 серпня розвідгрупа «Джек» отримала першу «посилку» повітрям - продукти (кілька банок тушонки, трохи цукру та потертих сухарів), боєприпаси (цинки з 1,5 тис. патронів, ручні гранати та протипіхотні міни) та чомусь вісім (і це все на дев'ятьох!) солдатських шинелів, шапок-вушанок та комплектів спідньої білизни. Без обновки за рішенням залишився лише командир групи - лейтенант Н.А. Шпаків. У першій половині вересня – друга «посилка». Вона була скинута з літака в районі села Шаргіллен (нині - Богатове Поліського р-ну). У контейнері, крім іншого, виявилася і гвинтівка для безшумної стрілянини, яку джеківці запросили до Центру для полювання на лісову дичину в умовах близького сусідства з карниками: радянська трилінійка з глушником, який кріпився до дула стовбура за принципом знімного багнета.
На початку вересня джеківці здійснили нетривалий розвідрейд до гирла річки Неман і назад. У ніч із 10 на 11 вересня 1944 року розвідгрупа «Джек» виявилася блокованою великими силами фашистів у трикутнику, розташованому на території сучасного Поліського району: селище Аугстагіррен (нині - Соснівка) - село Бюрхсдорф (нині - сел. Березнівка) - не існує, знаходилася на околицях сучасного сел. Ближнє). У бою, що зав'язався, смертю героя загинув розвідник І.І. Зварика («Морж»). Подробиці драматичних подій містяться в радіограмі № 29 від 11 вересня 1944 року: «Вночі до полку піхоти оточило ліс. Весь день йшла облава. Уздовж залізниці та шосе залягли ланцюги автоматників. Прорватися через обручку не вдалося. Група за моїм наказом розвіялася лісом. Рації залишили, підвісивши і ретельно замаскувавши, у густому ялиннику. Під час зачіски німці виявили «Моржа». Хотіли взяти живцем, але він бився хоробро, відволік на себе німців. «Морж» убитий».
12 вересня через недотримання розвідгрупою «Максим», що діє по сусідству, елементарних правил конспірації, лісовий масив, прилеглий до Мінхевальди, знову став місцем чергової спецоперації карників. Цього разу в ній були задіяні, як ніколи раніше, великі сили - десь до двох тисяч солдатів польових військ, жандармів та ополченців. Уникаючи погоні, джеківці вискочили прямо на бівуак максимівців і, з'єднавшись з ними, зуміли, прокладаючи вперед дорогу вогнем із майже трьох десятків автоматних стволів, з боєм прорватися з оточення. Фактично з цього моменту і приблизно до перших чисел листопада сорок четвертого розвідгрупи «Максим» та «Джек» тепер нерідко діяли разом і спільно, але не зливаючись. З радіограми № 35 від 17 вересня: «Вчора есесівці, поліція та регулярні війська прочісували ліс у районі базування на південь від села Ельхталь.[нині – сел. Заливне Поліського р-ну] . Німецька розвідка з трьох осіб, йдучи попереду ланцюга, натрапила на вартового - «Орла», який двох убив, а третього поранив. Групу переслідували за п'ятами. Спостереження на залізниці змушені припинити. Ідемо під Інстербург. Оборонний рубіж укріпрайону «Ільменхорст» ще не зайнятий військами…».
Ще до остаточного вибуття з цього району розвідгрупа «Джек» у глухих лісових околицях села Лінденгорст, що знаходилася за кілька кілометрів на північний захід від селища Шаргіллен, заклала поблизу боліт на випадок свого можливого повернення сюди два поштові продукти. запасний рацією «Північ» сержанта А.А. Морозова.
Приблизно 17-23 вересня 1944 - скоєний за завданням Центру потайний марш-кидок з південних околиць села Ельхталь до Гольдапа, а звідти - у зворотному напрямку.
«У дорозі ми знову зустрілися з групою майора Максимова та з новою групою розвідників Першого прибалтійського фронту, якою командував капітан Денисов[Розвідгрупа «Оріон»] ,
- пише у книзі своїх мемуарів Н.Ф. Рідевський. - Їхній маршрут збігався з нашим. Вирішили йти усі разом. І хоча наша вогнева міць зросла, все ж таки рухатися такою великою групою по насиченій військами території було складніше». Загальне командування над тимчасово об'єднаними групами – за майором В.І. Максимовим, командиром розвідгрупи "Максим". Щойно досягли заданого району, як потрапили в кільце облави. У ході бою на прорив об'єднана група зазнала безповоротних втрат в особі двох осіб: було вбито розвідника з «Максиму» М.М. Удалов і зник безвісти перекладач із «Оріона» І.С. Зальцман (Доктор). Перебуваючи на околицях Гольдапа, об'єднана група майора В.І. Максимова виявила район зосередження 41-го танкового корпусу вермахту, завданням якого було здійснювати прикриття ставки Гітлера «Вольфшанце» з району, розташованого на схід від Мазурських озер. За виконанням бойового завдання всі три розвідгрупи висунулися у зворотному напрямку - до лінії залізниці Кенігсберг - Тільзит, але окремо один одного: так було безпечніше. З радіограми розвідгрупи «Джек» № 38 від 21 вересня: «Вдень ховалися у чагарнику, у полі, серед фольварків. Навколо німці…».З радіограми № 39 від 23 вересня: «Обійшли Інстербург із заходу. Днівали в районі Інстербурга, за 65 кілометрів від ставки Гітлера. Уникаючи переслідування, повернули на північ і вийшли в ліс на північ від Інстербурга в районі Ауловенен[нині - сел.Калинівка Черняховського р-ну] …»
.
24-28 вересня 1944 року: лісові масиви, що примикають до східної околиці населених пунктів Ендраейн та Гросс Скайсгіррен (нині – сел. Победине та Большаково Славського р-ну).
З радіограми № 40 від 24 вересня: «Сьогодні вдосвіта на табір напали есесівці. Прочісували ліс весь день, переслідуючи нас п'ятами. Притиснули групу до просіки, де німці зайняли оборону. «Кріт»[заступник командира групи І.І.Мельников] та «Орел»[Розвідник червоноармієць Г.В. Юшкевич] знищили кулеметний розрахунок на просіці, дозволили групі прорватися. Ішли північ. Есесівці переслідували нас до шосе Ауловенен - Шиллен[нині - сел.Жиліно Нестерівського р-ну] , де ми зупинилися у переліску, щоб прийняти останній бій. Але есесівці не напали, а чекали на підкріплення. Перепочивши, група прорвала оточення. Ідемо на північний захід».
З радіограми 41 від 25 вересня: «Щоночі кружляємо по лісах. Голодуємо. Боєприпаси та радіоживлення закінчуються. Якщо стоятиме нельотна погода, доведеться йти через фронт». Радіограма Центру у відповідь від 25 вересня: «Чекайте на вантаж 26, 27, 28 вересня. О 20.00 у ці дні слухайте наш сигнал – три групи трійок. Ваша відповідь про готовність прийняти вантаж – дві групи п'ятірок. Господар».
Глибокої ночі 28 вересня в урочищі Папушинен, розташованому в 20 км на південь від міста Тільзіта (нині - Радянськ), біля шосе Тільзит - Велау, джеківці потрапила під залп есесівців і штурмовиків, що затаїлися в засідці. При відході зник безвісти командир групи лейтенант Н.А. Шпаків. Як з'ясується лише наприкінці 1960-початку 1970-х, тієї драматичної ночі він відстав від підлеглих, кілька днів блукав лісами, безуспішно розшукуючи їх; потім випадково набрав на одну із спеціальних диверсійно-розвідувальних груп Розвідуправління 2-го Білоруського фронту, влився в її ряди, але через деякий час, коли відправився на виконання завдання з видобутку для нових бойових товаришів провіанту, був убитий з засідки прицільним пострілом штур, що затаївся тут. . Цієї ж ночі, з 27 на 28 вересня, виходячи з-під вогню вже другої засідки, що вже опинилась на шляху, але цього разу влаштований карателями на шосе Тільзит - Велау, налетівши з усього розмаху коліном на лісовий валун, серйозно пошкодив ногу перекладач Н.Ф. . Рідевський. Неписаний кодекс диверсантів-розвідників зобов'язував у таких випадках всякого тяжко пораненого застрелитися, бо він з цієї хвилини ставав для всієї групи смертельно небезпечним тягарем. Обузою, оскільки та тепер позбавлялася швидкості пересування та маневру. Однак новий командир розвідгрупи "Джек" І.І. Мельников прийняв інше рішення: тимчасово розділитись на дві групи - основне з п'яти осіб на чолі з ним і, умовно кажучи, санітарне - травмований М.Ф. Рідевський плюс один боєць, що його супроводжує (роль останнього, до речі, добровільно зголосився виконувати Г.В. Юшкевич). При цьому обидві групи рухаються самостійно одна від одної з місцем загального збору в заздалегідь обговореному лісовому квадраті - на краю болота, розташованого біля села Лінденгорст (північні околиці Мінхенвальде). Однак зустрітися їм вже не судилося.
(Як довідка: друга, «санітарна», група з об'єктивних причин досягла «явкової квартири» з великим запізненням - не раніше 5 жовтня. Не знайшовши на явочному пункті товаришів, Н.Ф. Рідевський та Г.В. Юшкевич ховалися в околицях Мінхенвальді: спочатку серед боліт, що знаходилися поблизу «поштових скриньок» № 1 і № 2, а потім, починаючи з 10 листопада, завдяки сприянню радянських військовополонених з робочої команди дроворубів і антифашиста лісотехніка Ернеста Райчука, - на хуторі, що належить сім'ї антифа розташованому поблизу села Лінденгорст.22 січня 1945 року обидва розвідники, благополучно дочекавшись приходу Червоної Армії, знову влилися в її ряди.)
28 вересня-1 жовтня 1944 року - потайний марш кидок основного ядра розвідгрупи «Джек» зі східних околиць Гросс Скайсгіррен до міста Велау (нині - сел. Знам'янськ Гвардійського р-ну).
Дорогою до Центру було відправлено радіограму: «Їжак» зник безвісти разом із картками 100000. Затримка вантажу та відсутність карток загрожує загибеллю всієї групи. «Кріт»[І.І. Мельників] »
Глибокої ночі 1 жовтня на схід від селища Вайдлякен (нині - Єльники Черняховського р-ну) розвідгрупа приймає скинуті на парашутах два з трьох контейнерів з вантажем: цукор, консерви, концентрати, сіль, мило, махорка, два з половиною літри горілки, два новенькі. , плащ-намети, маскхалати, речові мішки, радіоживлення, протипіхотні міни. Третій же тюк одразу виявити не вдалося, і згодом він опинився в руках фашистів. У цей же період, найімовірніше, джеківцями по рації було прийнято наказ, який зобов'язував їх припинити рух у напрямку Міхенвальде, де вони передбачали зустрітися з «санітарною» групою, а повернути на південний захід до міста Велау.
2-10 жовтня 1944 року: лісовий масив, розташований уздовж правого берега річки Алле (нині – Лава) у трикутнику: місто Алленбург (нині – сел. -на).
З радіограми № 67 від 10 жовтня: «Дислокуємося за десять кілометрів на південний схід від Велау. У всьому районі йде гарячкове перегрупування військ, із заходу до фронту безперервно підвозять резерви. На західному березі річки Алле, від Велау до Алленбурга, будуються нові та вдосконалюються старі оборонні рубежі. Сьогодні з 7.00 до 19.00 залізницею Велау - Інстербург із заходу на схід пройшло 20 ешелонів...». А це вже рядки зі звіту Розвідувального управління 3-го Білоруського фронту від 15 жовтня 1944 року: «…Від розвідгрупи «Джек» надходить цінний матеріал. З отриманих 67 радіограм – 47 інформаційних. Незважаючи на втрату Крилатих та Шпакова, другий заступник командира групи Мельников із керівництвом справляється…».
З радіограми № 70 від 16 жовтня, підписаної «Кротом»: « У зв'язку з новою обловою та гонитвою змушений відірватися від об'єкта спостереження та рухатися на схід до Гольдапута Ромінтенському лісі». Приблизно в середині жовтня 1944 року і, мабуть, на підставі наказу з Центру розвідгрупа «Джек» на правах автономно діючого підрозділу влилася в ряди іншої спеціальної диверсійно-розвідувальної групи Розвідувального управління 3-го Білоруського фронту - «Максим» майора В.І. . Максимова. У цій якості - до глибокої ночі 12 листопада 1944 року.
Приблизно 17 жовтня-перші числа листопада 1944 року - спільний з розвідгрупою «Максим» рейд у напрямку озера Виштинецьке для виявлення прифронтової ставки люфтваффе, яка розташовувалась у гущавині Ромінтенського лісу в будівлях колишнього мисливського комплексу імператора Вільгельма.
Ось як про останню обставину розповідається в нарисі журналіста Л. Капліна "У вотчині Герінга", опублікованому 15 квітня 1989 року в газеті "Калінінградський комсомолець": «…Уникнувши відкритих сутичок і відірвавшись від переслідувачів, розвідники прийшли в лісопарк, де стояла хата Герінга. Навколо ні звуку, ні вогника. Ніч видалася сирою і темною... З допиту мови було відомо, що в будинку залишилося лише кілька людей прислуги. Майор Максимов послав уперед розвідку... Розвідники встановили, що солдатів у хаті нема. Вони підняли з ліжка управителя і забрали у нього ключі. Надійно ізолювали його та всю прислугу в їхньому будиночку та відчинили ворота.
Розвідники гуртів «Максим» та «Джек» не без трепету пройшли через напіврозкриті масивні чавунні ворота, увінчані скульптурами. Виставивши вартових, вони насамперед перевірили та почистили зброю. Потім оглянули апартаменти рейхсмаршала, що втік. Продуктів не видно, а барахло майже все на місці. З усього видно: господар не сподівався сюди повернутись...».
З радіограми № 72 від 23 жовтня: «По шосе Інстербург- Норденбург[нині - сел.Крилове Правдинського р-ну] пройшло 19 середніх та 14 легких танків, 27 самохідних гармат…». З радіограм, що надійшли до Центру 3-5 листопада 1944 року від спільно діяли у Ромінтенському лісі розвідгруп «Джек» і «Максим» (текст дається за історичним нарисом О.П. Овсянова «Мисливський дім імператора» // газета Балтійського флоту «Вартовий Балтики » № 90 від 7 червня 2005 р., сс. 4-5): «2 листопада 1944 року… Виявили будинок Герінга. За відомостями «мови» та візуальними спостереженнями встановлено, що найцінніше з маєтку вивезено, телефони відключені, охорона знята. Ставка люфтваффе знаходиться в Йоганнсбурзі[нині – польський Янсборг] »
.«3 листопада… Весь район на схід від річки Ангерапп[нині – Анграпа] затоплений разом з населеними пунктами, промисловими підприємствами та оборонними спорудами… На всіх пагорбах доти та дзоти…».«4 листопада… У районі Гумбіннена[нині - Гусєв] - Гольдап - Ангербург[нині – польський Венгожево] , За даними «мови», оборону займають з'єднання 26-го армійського корпусу. У лісі під Ангербургом стоїть перша танкова дивізія "Герман Герінг", яка, за даними "мов", одна з найсильніших танкових дивізій вермахту: близько 12 тисяч солдатів і офіцерів, близько 120 танків та 80 самохідних гармат. Командир дивізії генерал-лейтенант Вільгельм Шмальц...».«5 листопада… По шосе Ангербург – Гольдап за добу пройшли до фронту наступні підкріплення: вантажівок із солдатами – 432, зі снарядами – 327, командирських «мерседесів» та «опелів» – 43, «королівських тигрів» – 38, «пантер» – 48, середніх танків – 50, самохідних знарядь – 27…».
Листопад 1944 року: спочатку лісові масиви, що з північного заходу примикають до міста Даркемена (нині – Озерськ), а потім, після 20 листопада, – околиці міста Ангербурга (нині – польський Венгожево).
З радіограми Центру розвідгрупі «Джек» від 11 листопада 1944: «О годині ночі 12 листопада приймайте на вказаній вами галявині сигналом № 4 командира «Гладіатора». Пароль: "Гребінь", відгук: "Гродно". А також два мішки вантажу: боєприпаси, 4 комплекти радіоживлення, продовольства на два тижні, зимове екіпірування. Прийом літака вас демаскує - дотримуйтесь нового об'єкта спостереження: залізниці Даркемен - Ангербург».
Ніч з 11 на 12 листопада: зробивши з борту «кукурудзяна» ПО-2 «сліпий» стрибок на парашуті, до розвідгрупи «Джек приєднався її новий командир - лейтенант А.А. Моржин («Гладіатор»). Озброєння А.А. Моржина – радянський пістолет-кулемет марки «ППС-43» плюс особиста зброя. З цього моменту «Джек» - спеціальна диверсійно-розвідувальна група, яка знову самостійно діє в тилу ворога. 19 листопада в ході марш-кидка в район розташування укріпрайону «Летцен» розвідгрупа «Джек» десь на ділянці «Даркемен – Норденбург (нині – сел. ворожим патрулем. Джеківці першими зуміли відкрити вогонь на поразку, проте під тиском переважаючих сил противника невдовзі змушені рятуватися втечею. Коли відірвалися від погоні і знову зібралися разом, з'ясувалося, що немає одного боєць - розвідник І.С. Овчаров: зник безвісти, але найімовірніше, був убитий в ході того самого зіткнення. З радіограми «Гладіатора» до Центру, «відбитої» на шляху до району Ангербурга: «Усі члени групи – це не люди, а тіні. За останні тижні вони настільки зголодніли, промерзли і здригнулися у своєму літньому екіпіруванні, що вони не мають сил тримати автомати. Усі сильно застуджені. Одяг перепрів. Набоїв залишилося по 30 штук. Просимо скинути вантаж, дозволити вихід до Польщі. Інакше все загинемо». З відповіді Центру «Гладіатор»: «Погода нельотна. Вантаж скинути не можемо. Вам дозволяється вихід до Польщі. Вживіть усіх заходів до збереження людей».
Перша половина грудня 1944 року – рейд зі Східної Пруссії до польської Мазовії за маршрутом: Ангербург – Зенсбург (нині – польський Мронгово) – Йоханнісбург (нині – польський Піш) – Млава.
Тільки на ділянці Ангербург - Йоханнісбург розвідгрупа зазнала чотирнадцяти облав. У ході чотирнадцятої від розвідгрупи відстав розвідник І.А. Ціліків. У листі від 20 червня 1966 року, адресованому письменнику О.А. Горчакову, про ці події він напише так: «У великому прикордонному лісі під Йоханнісбургом вісімнадцять разів оточували нас німці у різних лісових кварталах, і вісімнадцять просік довелося нам форсувати з боєм. Я відбився під час прориву через дев'ятнадцяту просіку біля залізниці, вже в повній темряві заблукав у лісі. Я вижив, пройшовши крізь неймовірні труднощі. Близько місяця жив як дикообраз харчувався дубовою окрою. У лісі дочекався наших...».
- Середина-кінець грудня 1944 року: прилегла до польських міст Млава та Цеханув Мищинецька пуща.
Влаштувавшись за сприяння польських патріотів у лісовій землянці, розташованій за 12 км на північний схід від міста Мишинець, розвідгрупа «Джек» активно веде потайну розвідку щодо гарнізону та фортифікаційних споруд Млавського укріпрайону Східно-Прусського угруповання німецько-фашистських військ. В один із тих днів по повітрю отримано контейнер із вантажем - зимовий одяг, кирзові чоботи, горілка, аптечка першої допомоги, індивідуальні пакети, шланг харчування… З останньої радіограми, відправленої до Центру під підписом «Гладіатора»: «У районі Остроленки знаходиться 102 піхотна дивізія при ній 104-й артполк. Зі Східної Пруссії до нашого району прибула 28-а гренадерська дивізія. З лісу на схід від села Тичек-Носки до Кольно виїхало 30 танків - польова пошта 8417. У районі Лисеї та Пупковизна приїжджають за сіном солдати 128-ї та 144-ї піхотних дивізій. Німці знайшли два мішки вантажу, скинутого за два кілометри на пастку сигналів, і починають велику облаву. Живемо то у лісовій землянці, то під залишками сіна у стогах».
27 грудня 1944 року землянку, в якій знаходилися джеківці, було виявлено та оточено карателями. Почався бій, під час якого смертельне поранення отримала радист старшина З.М. Бардишева, а лейтенант А.А. Моржин та його штатний заступник І.І. Мельников, які теж стікали кров'ю, під час контратаки на прорив зникли безвісти - найімовірніше, були вбиті, хоча за неофіційними даними, загинув лише І.І. Мельников, а А.А. Моржин потрапив у полон, за що нібито у післявоєнний період було репресовано. Своїм героїчним вчинком вони дали змогу благополучно вирватися із пастки радистці сержанту А.А. Морозова. Подробиці того бою містяться в радіограмі від 30 грудня 1944 року Центру від «Лебедя» - сержанта А.А. Морозової: «Три дні тому на землянку раптово напали есесівці. За даними поляків, німці захопили Павла Лукманова, він не витримав тортур і видав нас. "Француз" помер мовчки. "Сойка"[З.М. Бардишева] відразу була поранена в груди. Вона сказала мені: "Якщо зможеш, скажи мамі, що я зробила все, що змогла, померла добре". І застрелилася. «Гладіатор»[А.А. Моржин] та «Кріт»[І.І. Мельників] теж були поранені і йшли, відстрілюючись, в один бік, я в інший. Відірвавшись від есесівців, пішла до села до поляків, але всі села зайняті німцями. Три доби блукала лісом, поки не натрапила на розвідників зі спецгрупи капітана Чорних. Долю «Гладіатора» та «Крота» встановити не вдалося». Отже, з 30 грудня 1944 року сержант А.А. Морозова - боєць спеціальної диверсійно-розвідувальної групи розвідуправління 2-го Білоруського фронту гвардії капітана Чорних, покинутої на територію Польщі в тил Східно-Прусського угруповання військ противника у листопаді 1944 року.
30 грудня 1944 року радіокореспондент № 2165 «Лебідь» ще тричі виходить в ефір, передаючи до Центру інформацію, здобуту розвідгрупою гвардії капітана Чорних, у тому числі: «П'ятнадцять «тигрів» та 67 інших танків на рембазі. Бронетанкова частина у складі ста машин вирушає на платформах на Пшасниш. У Хожелі стоїть частина з танкового корпусу «Велика Німеччина» та «У Пшасниш прибув полк фольксштурму та батальйон Гітлерюгенда». Третя ж радіограма - з додатковими розвідданими про гарнізон гітлерівських військ у польському місті Млаві, що, до речі, дозволило радянській авіації завдати з цієї мети чергового точного масованого бомбоштурмового удару.
Відповідь Центру: «Виношу подяку за успішну розвідку в Млаві. Прошу з'ясувати результати бомбардування…». І того ж вечора – з дозволом розвідгрупі гвардії капітана Чорних передислокуватися з району міста Пшасниш на околиці Плоцька – на територію Серпцького повіту (повіт), щоб сховатися там у плавнях річки Вкра. У дорогу вирушили негайно до групи з польськими партизанами поручика «Чорного» - Ігнація Седлиха. Ішли всю ніч. На світанку, через чотирнадцять годин шляху, досягли хутора Нова Весь, де, розмістившись у клуні та на сінові садиби селянина Тадеуша Бжезінського, влаштувалися на відпочинок. Однак невдовзі хутір був потай відкинутий, потім і атакований переважаючими силами есесівців. Під час прориву з кільця оточення сержант А.А. Морозова зазнала важкого поранення - розривна куля роздробила зап'ястя лівої руки. Польські партизани допомогли їй дістатися до берега річки Вкра, що незамерзає взимку. Оскільки поранена більше не могла пересуватися самостійно, а Вкру належало форсувати саме вплавь, її, сержанта А.А. Морозову, польські партизани за допомогою двох місцевих старих-смолокурів, які працювали на той момент у лісі, прикрили за болотцем у лозняку, обіцявши повернутися сюди, як тільки стихне облава. Будучи виявленою пущеними слідом розшуковими собаками, відстрілювалася з трофейного «вальтера», уклавши на місці трьох карників, а вибухом лимонки поранила спущених із звички вівчарок. Коли обоймі скінчилися патрони, сержант А.А. Морозова встигла знищити секретні радіокоди, що знаходилися при ній, після чого зубами вирвала чеку з останньої гранати і, дочекавшись, коли фашисти підійдуть ближче, цією самою лимонкою підірвала себе разом з ними... З героїчною загибеллю радистки сержанта А.А. Морозовій де-юрі закінчився бойовий літопис спеціальної диверсійно-розвідувальної групи «Джек». Вже в післявоєнний період розвідгрупа «Джек» через свою високу результативність і досягнуту в тилу ворога тривалу «живучість» буде заслужена зведена в статус однієї з най легендарніших у радянській військовій розвідці. Подвиг розвідгрупи «Джек» увічнений не лише у спеціальній – закритій за своїм характером – літературі та численних публікаціях вітчизняних та зарубіжних ЗМІ, а й у низці мистецьких творів.
Середина-кінець грудня 1944 року: Млава і Цеханув Мищинецька пуща, що примикає до польських міст.
Влаштувавшись за сприяння польських патріотів у лісовій землянці, розташованій за 12 км на північний схід від міста Мишинець, розвідгрупа «Джек» активно веде потайну розвідку щодо гарнізону та фортифікаційних споруд Млавського укріпрайону Східно-Прусського угруповання німецько-фашистських військ. В один із тих днів по повітрю отримано контейнер із вантажем – зимовий одяг, кирзові чоботи, горілка, аптечка першої допомоги, індивідуальні пакети, шланг харчування… З останньої радіограми, відправленої до Центру під підписом «Гладіатора»: «У районі Остроленки знаходиться 102 піхотна дивізія при ній 104-й артполк. Зі Східної Пруссії до нашого району прибула 28-а гренадерська дивізія. З лісу на схід від села Тичок-Носки до Кольно виїхало 30 танків – польова пошта 8417. У районі Лисеї та Пупковизна приїжджають за сіном солдати 128-ї та 144-ї піхотних дивізій. Німці знайшли два мішки вантажу, скинутого за два кілометри на пастку сигналів, і починають велику облаву. Живемо то в лісовій землянці, то під залишками сіна у стогах».
27 грудня 1944 року землянку, в якій знаходилися джеківці, було виявлено та оточено карателями. Почався бій, під час якого смертельне поранення отримала радист старшина З.М. Бардишева, а лейтенант А.А. Моржин та його штатний заступник І.І. Мельников, які теж стікали кров'ю, під час контратаки на прорив зникли безвісти - найімовірніше, були вбиті, хоча за неофіційними даними, загинув лише І.І. Мельников, а А.А. Моржин потрапив у полон, за що нібито у післявоєнний період було репресовано. Своїм героїчним вчинком вони дали змогу благополучно вирватися із пастки радистці сержанту А.А. Морозова. Подробиці того бою містяться в радіограмі від 30 грудня 1944 року Центру від «Лебедя» - сержанта А.А. Морозової: «Три дні тому на землянку раптово напали есесівці. За даними поляків, німці захопили Павла Лукманова, він не витримав тортур і видав нас. "Француз" помер мовчки. "Сойка" [З.М. Бардишева] одразу була поранена в груди. Вона сказала мені: "Якщо зможеш, скажи мамі, що я зробила все, що змогла, померла добре". І застрелилася. "Гладіатор" [А.А. Моржин] та «Крот» [І.І. Мельников] теж були поранені і йшли, відстрілюючись, в один бік, я – в інший. Відірвавшись від есесівців, пішла до села до поляків, але всі села зайняті німцями. Три доби блукала лісом, поки не натрапила на розвідників зі спецгрупи капітана Чорних. Долю «Гладіатора» та «Крота» встановити не вдалося». Отже, з 30 грудня 1944 року сержант А.А. Морозова - боєць спеціальної диверсійно-розвідувальної групи розвідуправління 2-го Білоруського фронту гвардії капітана Чорних, покинутої на територію Польщі в тил Східно-Прусського угруповання військ противника у листопаді 1944 року.
30 грудня 1944 року радіокореспондент № 2165 «Лебідь» ще тричі виходить в ефір, передаючи до Центру інформацію, здобуту розвідгрупою гвардії капітана Чорних, у тому числі: «П'ятнадцять «тигрів» та 67 інших танків на рембазі. Бронетанкова частина у складі ста машин вирушає на платформах на Пшасниш. У Хожелі стоїть частина з танкового корпусу «Велика Німеччина» та «У Пшасниш прибув полк фольксштурму та батальйон Гітлерюгенда». Третя ж радіограма - з додатковими розвідданими про гарнізон гітлерівських військ у польському місті Млаві, що, до речі, дозволило радянській авіації завдати з цієї мети чергового точного масованого бомбоштурмового удару.
Відповідь Центру: « Виношу подяку за успішну розвідку у Млаві. Прошу з'ясувати результати бомбардування…». І того ж вечора – з дозволом розвідгрупі гвардії капітана Чорних передислокуватися з району міста Пшасниш на околиці Плоцька – на територію Серпцького повіту (повіт), щоб сховатися там у плавнях річки Вкра. У дорогу вирушили негайно до групи з польськими партизанами поручика «Чорного» - Ігнація Седлиха. Ішли всю ніч. На світанку, через чотирнадцять годин шляху, досягли хутора Нова Весь, де, розмістившись у клуні та на сінові садиби селянина Тадеуша Бжезінського, влаштувалися на відпочинок. Однак невдовзі хутір був потай відкинутий, потім і атакований переважаючими силами есесівців. Під час прориву з кільця оточення сержант А.А. Морозова зазнала важкого поранення – розривна куля роздробила зап'ястя лівої руки. Польські партизани допомогли їй дістатися до берега річки Вкра, що незамерзає взимку. Оскільки поранена більше не могла пересуватися самостійно, а Вкру належало форсувати саме вплавь, її, сержанта А.А. Морозову, польські партизани за допомогою двох місцевих старих-смолокурів, які працювали на той момент у лісі, прикрили за болотцем у лозняку, обіцявши повернутися сюди, як тільки стихне облава. Будучи виявленою пущеними слідом розшуковими собаками, відстрілювалася з трофейного «вальтера», уклавши на місці трьох карників, а вибухом лимонки поранила спущених із звички вівчарок. Коли обоймі скінчилися патрони, сержант А.А. Морозова встигла знищити секретні радіокоди, що знаходилися при ній, після чого зубами вирвала чеку з останньої гранати і, дочекавшись, коли фашисти підійдуть ближче, цією самою лимонкою підірвала себе разом з ними.
З героїчною загибеллю радистки сержанта О.О. Морозовій де-юрі закінчився бойовий літопис спеціальної диверсійно-розвідувальної групи «Джек». Вже в післявоєнний період розвідгрупа «Джек» через свою високу результативність і досягнуту в тилу ворога тривалу «живучість» буде заслужена зведена в статус однієї з най легендарніших у радянській військовій розвідці. Подвиг розвідгрупи «Джек» увічнений не лише у спеціальній – закритій за своїм характером – літературі та численних публікаціях вітчизняних та зарубіжних ЗМІ, а й у низці мистецьких творів.
За розпорядженням командування наступ почався 7 лютого 1995 року. Форсували річку Сунжу у місті Грозний. Вперед висунулась розвідгрупа "Малина-1". Вони йшли розбитою вулицею у бік автовокзалу.
Обережно рухалася розвідка. Бойовики могли проявити себе будь-якої миті. А бійці були досвідченими. Озирнувшись, командир розвідників-морпіхів, старший лейтенант Фірсов С.А., дав дозвіл на вихід п'ятій роті.
Група чекала на основні сили, щоб визначити подальший рух, прихований від бандитів, і обговорити подальшу вогневу взаємодію, відповідно до свіжих розвідувань.
Але бойовики, що сиділи тихо, відкрили вогонь з порожніх очниць будівлі, побачивши морпіхів, що виходять на дорогу. Кулеметний вогонь прицільно бив по бійцях. Взвод заліг, не підводячи голову.
Залишитися в положенні, коли ти стаєш мішенню… Це смерть. Група розвідки, яка вже була трохи далі, відвернула увагу бандитів на себе, стріляючи по вогневих точках супротивника.
Бій йшов у середині кількох будинків, де засіли бойовики, а через дорогу тепличний комплекс, із парканом, що складається з металевих ґрат. Розвідка опинилася у закритому кільці бандитів.
Ішов шквал вогню. Розвідники билися вміло, давши змогу піти з лінії вогню взводу. Ті намагалися маневрувати, щоб допомогти братикам. Але з іншого боку теж виявились бойовики. І взвод не зміг пробитися до розвідників.
Група "Малина-1" у вогняному мішку. Бойовики, розуміючи, що розвідці нема куди піти, відкрито пішли в атаку. П'яні наркотиками, вони стріляли від стегна, вигукуючи гасла.
Фірсов Сергій Олександрович, старший лейтенант, заступник командира розвідувальної роти 165 полку МП ТОФ.
Бойовиків було дуже багато. Чотири години розвідники билися на ділянці з усіх боків, що прострілювали бойовики. Бандитів було дуже багато, а розвідників лише п'ятеро. Так склалося, що допомогти групі ніхто не міг.
Сошелін Андрій Анатолійович, старший матрос, радіотелефоніст-розвідник розвідувальної роти 165 полку МП ТОФ.
Бій чули всі – гортанний вигук бойовиків, російський мат, але… Особовий склад полку вів бої на інших ділянках міста. Можливості перекинути сили не було. На очах гинули наші хлопці, але зробити нічого не можна.
Вижимов Вадим В'ячеславович, матрос, водій розвідувальної роти 165 полку МП ТОФ.
Першим загинув Юрій Зубарєв. Величезний, сильний хлопець, що збирається на дембель. Він хотів бути з хлопцями, і вмовив командира взяти його до групи. Вадим Вижимов вирішив йому допомогти, бо не одразу зрозуміли – Юра загинув.
Зубарєв Юрій Володимирович, сержант, командир відділення розвідувальної роти 165 полку МП ТОФ.
Вадим – молодий матрос, який потрапив до групи нещодавно. Уламком міни йому знесло півголови і відірвало ногу. Їх лишилося троє. Бій продовжувався. На допомогу вони не розраховували, зв'язку не було. Сергій Фірсов, відправив матроса Сірих за допомогою. І врятував життя матроса. Вони залишилися вдвох, із двома «двохсотими».
Коли допомога пробилася до них ... Вогонь був такої сили, що кулі сипалися горохом. Олег Зарецький із товаришами, створивши димову завісу, розпочали евакуацію. Але Серьога Фірсов уже загинув. Навіть зброї в нього не було.
Вони лежали поряд. Їх поранених добивали бойовики. Андрій Сошелін закривав голову руками. Зрозуміло, що не хотів бачити, як вбивають командира. Потім добили його. Він стріляв до останньої хвилини.
У тілі Фірсова Сергія Олександровича нарахували 72 кулі. Їх продовжували вбивати мертвих. Стара місцева мешканка чула, як бандити пропонували їм полон в обмін на життя. Але …навколо лежали тридцять убитих бандитів.
У складі «Маліни-1» були:
1. Фірсов Сергій Олександрович, старший лейтенант, заступник командира розвідувальної роти 165 полку МП ТОФ.
2. Вижимов Вадим В'ячеславович, матрос, водій розвідувальної роти 165 полку МП ТОФ.
3. Зубарєв Юрій Володимирович, сержант, командир відділення розвідувальної роти 165 полку МП ТОФ.
4. Сошелін Андрій Анатолійович, старший матрос, радіотелефоніст-розвідник розвідувальної роти 165 полку МП ТОФ.
5. Сірих Андрій…, матрос, розвідник розвідувальної роти 165 полку МП ТОФ.
Російський дух
На бордюрі стоять склянки з горілкою та хлібом. Закривавлені тельники, порізані бронежилети квіти. Морпіхи казали нам, що брати забули, як забули інших хлопців, що загинули в Чечні.
Але називати подвиг російського солдата, матроса, непотрібними ... Так, часто вони гинули тому, що хтось, що стоїть на чолі армії, зробив невірний висновок, аналіз ... Але маленькі перемоги простих бійців кують велику Перемогу.
Це той самий Російський Дух, який змушує викликати вогонь на себе, стріляти до останнього патрона і наводити жах на ворога своєю мужністю.
Діти, які приходять до музею бойової слави, дивляться зі священним трепетом на фотографії загиблих героїв. Вони хочуть бути такими, як ті, хто пішов, але не здався. Живий Російський Дух!
"Подвиг гвардії полковника Юрія Буданова"
(24 листопада 1963 - 10 червня 2011)
За який Військове начальство оголосило сувору догану полковнику Буданову та службову невідповідність за порушення наказу ☝
☝
☝
Завдяки ризикованому рішенню і подвигу гв полковника Юрія Буданова-плював на кар'єру-майже 160 розвідників 84-го окремого розвідувального батальйону спецназу ГРУ були врятовані з капкана-куди вони були підло відправлені на вірну смерть!
Командир 160-го гвардійського танкового полку Сибірського військового округу полковник Ю.Д.Буданов був людиною, як кажуть зі стрижнем і характером.
30 грудня 1999 року, доки вся країна готувалася святкувати Новий рік, у Чечні йшов бій не на життя,
а на смерть.
Понад 150 російських спецназівців із розвідбатальйону ГРУ опинилися у вогненному кільці біля загонів Хаттабу.
Розвідка потрапила в капкан бойовиків на околиці Дуба-Юрта, а воно вважалося мирним. Це означало, що застосовувати танки та артилерію у цьому районі не можна. Військове командування розвідників, що потрапили в засідку, просто покинуло, не направивши їм на виручку нікого і нічого.
У цей час полковник Буданов чув у радіоефірі безнадійні виклики допомоги розвідгруп, що гинули в вогневому мішку, і вирішив ризикуючи всім для себе готуватися до прориву.
Він прийняв рішення самовільно порушити наказ про заборону артилерійського та танкового вогню біля "договірного" села.
та надати допомогу.
З танків було висаджено всіх солдатів-строковиків, у цей бій йшли одні добровольці-офіцери під командуванням командира.
Двома танками офіцерам вдалося прорвати вогняне кільце бойовиків. Весь боєкомплект було витрачено-погашено потужні вогневі точки-крупнокаліберні кулемети на схилах гір. Завдяки цьому майже 160 розвідників 84-го окремого розвідувального батальйону спецназу ГРУ було врятовано від неминучої загибелі. Загін Хатаба налічував близько 2000 бойовиків-в якому було багато професійних до зубів озброєних найманців.
Сили були не рівні - різниця майже в 20 разів - а враховуючи легке озброєння спецназівців і підготовлену засідку бойовиків там-де її бути не могло ... шансів вижити не було.
Дивно, але побачити тоді обличчя Юрія Буданова врятованим розвідникам так і не вдалося. Витягнувши з вогняного пекла дві розвідроти, полковник тихо повернувся в притулок. На нього чекало покарання за самоуправство.
Держава віддячила своєму захиснику сповна!
спочатку 10 років -за вбиту снайперку, що розстрілювала строковиків і офіцерів у пах (чому і стало ясно-що снайпер-жінка).
потім 4 кулі в потилицю від рук кавказьких убивць.
Батьківщина в особі її верхівки-як то по особливому і тепло
пам'ятає і піклується про своїх солдатів.
нагадаємо-що і сьогодні герой РОСІЇ гв полковник
ЮРІЙ БУДАНОВ-НЕ РЕАБІЛІТОВАНИЙ ПОСМЕТРНО!
Позбавлений офіцерського звання та всіх бойових нагород!
Вічна пам'ять російського Героя.
ПОКЛОН ДО ЗЕМЛІ! ЦАРСТВА НЕБЕСНЕ!!!