У рамках розвитку неокласичного напряму було розроблено економічна теорія добробуту.Автором цієї теорії був Артур Сесіл Пігу(1877-1959), який став приймачем А. Маршалла на кафедрі політичної економії в Королівському коледжі Кембриджського університету. Теорія добробуту була представлена ​​А. С. Пігу в його монографії "Багатство та добробут" ( Wealth and Welfare)(1912). У центрі його уваги у цій роботі опинилися розбіжності між граничним приватним чистим продуктом та граничним суспільним чистим продуктом. Пігу виявив неефективність ринкового механізму, що обумовлюється монополізмом економіки. Монополії перешкоджають свободі конкуренції, що в результаті призводить до розбіжності між приватним інтересом окремих осіб та суспільною вигодою та витратами, що випадають на частку кожного. Наприклад, діяльність бізнесу може забезпечувати йому отримання приватного чистого продуктуі в той же час розходитися з інтересами інших людей і зменшувати Суспільний чистий продукт.При цьому частина витрат не отримує обліку у приватних витратах, що призводить до виникнення так званих негативних зовнішніх ефектів. Ці ефекти можуть проявлятися, наприклад, у завданні шкоди довкіллю, розтраті природних ресурсів та трудового потенціалу суспільства.

Крім цього, розвиток великомасштабного монополістичного виробництва дозволяє великому капіталу контролювати ринок, що призводить до підвищення цін та падіння інвестицій у виробництво та зниження "національного дивіденду". Останній розумівся Пігу досить широко і включав "все куповане на гроші плюс послуги, забезпечені домоволодінням". У сучасній системі національних рахунків цьому поняттю переважно відповідає категорія наявного доходу. Нерівномірний розподіл багатства призводить до того, що економічні блага в суспільстві купуються головним чином багатими, які використовують їх для задоволення вже багато в чому насичених і, отже, слабших за інтенсивністю потреб. Через війну великої різниці у доходах створюється можливість задоволення витончених потреб одних, тоді як нагальні потреби незаможної більшості залишаються незадоволеними.

У результаті Пігу дійшов досить прогресивним на той час висновків у тому, що загалом приватні економічні рішення не забезпечують оптимуму громадського добробуту, як, наприклад, це вважав А. Сміт. Пігу визнав необхідність коригувального державного втручання в економіку для збільшення розмірів та більш рівномірного розподілу "національного дивіденду", що дозволило б задовольнити сильніші за своєю інтенсивністю, зовсім незадоволені потреби малозабезпечених верств населення. Однак Пігу не закликав до повалення основ існуючого порядку, він вважав допустимими лише такі заходи державного втручання, які зберігають приватну власність та свободу підприємництва.

Пігу пропонував дві основні форми державного втручання в економіку: непряму та пряму. Під непрямою формою цього втручання маються на увазі коригувальні податки, що знижують негативні зовнішні ефекти і перешкоджають розтраті суспільних ресурсів та зубожіння народних мас. До речі, сама ідея використання податків виходила від Маршалла. Коли ж корисливий інтерес проявляється у формі не простої конкуренції, а монополії, заходи фіскального характеру, очевидно, перестають бути ефективними, потрібна "нейтралізація" монополістичної влади прямим державним втручанням у галузі, найбільш схильні до її впливу (наприклад, залізниці). Це втручання може здійснюватися у формі безпосереднього контролю за цінами та тарифами, доповнюваного контролем за випуском продукції. Не виключав Пігу і можливість прямих державних капіталовкладень на користь справедливішого розподілу національних ресурсів між різними сферами економічної діяльності.

Спроба економістів визначити оптимум добробуту без порівняння індивідуальних корисностей має давню історію. За півстоліття до Парето Дж. С. Мілль проводив різницю між незаперечними "законами виробництва" і гнучкими "законами розподілу" намагаючись переконати своїх читачів, що питання про розмір пирога може бути відокремлено від питань про його шматки. Віра в те, що "ефективність" і "справедливість" можуть бути якимось чином розділені, є однією з найдавніших ілюзій економічної науки. Фактично кожен економіст до Парето аналізував ту чи іншу міру економічної політики так, начебто можна спочатку обговорювати її вплив на ефективність розподілу при даному розподілі доходу, а потім завершити аналіз, оцінюючи відповідні зміни у розподілі доходу. Однак ці дві стадії ніколи чітко не розмежовувалися, тому часто було важко побачити, на якому етапі відбувалися міжособистісні порівняння корисності. Заслугою Парето стало таке визначення громадського добробуту, у якому розмежування між ефективністю і справедливістю стало кришталево ясним. Але Парето продовжував вірити, що оцінка економічної політики може бути дана на основі одних міркувань ефективності. Розвиток " нової " економічної теорії добробуту, проте, змусило у цьому сумніватися.

Визнавши, що дискусія зайшла в глухий кут, Бергсон запропонував оцінювати зміни добробуту за допомогою "функції суспільного добробуту", тобто. системи суспільних кривих байдужості, що ранжує різні комбінації індивідуальних корисностей відповідно до системи ціннісних суджень про розподіл доходу. На жаль, залишається незрозумілим, чи мають це бути судження економістів, законодавчих органів, виборців чи будь-якої іншої особливої ​​групи людей, а також те, яким чином ми повинні враховувати будь-які відмінності в таких судженнях. Адже саме ці відмінності у ціннісних судженнях різних людей та груп становлять головну трудність теорії добробуту. " Нова " теорія добробуту, висхідна до Парето, була спробою з'ясувати, що можна сказати про загальний добробут, не вдаючись до міжособистісних порівнянь. В результаті нових дискусій було з'ясовано, що якщо накладається жорстке табу на міжособистісні порівняння, то залишається дуже небагато. Це не означає, звичайно, що, намагаючись виробляти міжособистісні порівняння, ми отримали б вражаючий радий значних теорем, які стосуються економічної політики. Проте, справжня теорія добробуту швидше має вторгатися у предмет прикладної етики, ніж уникати його. За будь-якого суспільного устрою має існувати певний консенсус щодо цілей суспільства. Економічна політика, проте, майже завжди є засобом досягнення цілей, які самі не до кінця зрозумілі; більше, деякі з них можуть суперечити один одному. Економічна теорія добробуту має впливати на формування суспільного консенсусу, надаючи ясності цілям різних політичних заходів та демонструючи відповідність чи невідповідність цілей політики її засобам. Це не просто добре побажання: роботи таких економістів, як Ерроу, Блек, Дауне, Бьюкенен, Туллок і Ротенберг, про громадський вибір та "обчислення консенсусу" йдуть саме в цьому напрямі. Тому в найближчому майбутньому можлива поява міждисциплінарної науки на стику політології та економічної теорії, яка позбавить теорію добробуту її недуг.

Після всього сказаного слід застерегти читача щодо наступного. " Нова " теорія добробуту дивним чином виходить із те, що судження, що стосуються " ефективності " , є ціннісними, тоді як судження, що стосуються " справедливості " , обов'язково містять ціннісний елемент. Міжособистісні порівняння корисності - це лише один тип ціннісних суджень і, напевно, не найважливіший із тих ціннісних суджень, які неминуче входять у теорію добробуту. Таким чином, концепція оптимального за Парето розподілу ресурсів базується на трьох передумовах, які безперечно є ціннісними судженнями: (1) кожна людина найкраще здатна оцінити свій власний добробут; (2) суспільний добробут визначається лише в одиницях добробуту окремих людей; і (3) добробут окремих людей непорівнянний. Хоча з цими ціннісними судженнями згодні дуже багато (принаймні серед економістів), але навіть загальна згода з ціннісними судженнями не робить їх "об'єктивними": вони залишаються ціннісними судженнями. Коротше, " вільної від цінностей теорії добробуту " немає, і саме це словосполучення містить внутрішнє протиріччя. Підвищення добробуту означає щось бажане: говорячи про нього, ми неминуче допускаємо цінні судження.

Показник добробуту

У господарській практиці валовий внутрішній продукт (ВВП) міцно зайняв місце якщо не єдиного, то найважливішого вимірника суспільного прогресу. В економічній науці, яка не визнає абсолютних істин, цей показник займає скромніше місце, оскільки він оцінюється в контексті історії економічних навчань. Економісти знають багато прикладів того, як з розвитком продуктивних сил народжуються нові концепції, але одна із старих концепцій на тривалий час консервується у побутовій свідомості, хоча вона вже не відповідає реаліям життя.

Ідея використовувати грошову одиницю як вимірника добробуту виникла мабуть одночасно з появою грошей, але як теоретична концепція вона вперше оформилася в рамках меркантилізму. Класики на чолі з Адамом Смітом додали до філософії меркантилістів концепцію трудової вартості, яка розглядає фізичну працю робітника як єдине джерело багатства. Вартісний підхід до виміру багатства отримав своє логічне завершення у роботах англійського економіста Артура Пігу. Він визначив економічний добробут як частину загального добробуту, яку можна виміряти за допомогою грошей. У цьому Пігу відкрито визнавав, що " економічний добробут не є барометром, чи показником, добробуту загалом " .1 Проблему кількісної оцінки загального добробуту він взагалі обійшов, оскільки не відносив її до предмета економічної науки.

Вартісна інтерпретація добробуту надовго зайняла домінуюче становище в економічній науці, і багато дослідників навіть стали ототожнювати економічний добробут із загальним добробутом. Разом з тим, з розвитком продуктивних сил сукупний обсяг фізичної праці неухильно скорочується, а, отже, звужується об'єктивна основа концепції трудової вартості та грошових вимірювачів багатства. Економічний добробут втрачає здатність замінювати в теорії та на практиці загальний добробут, який охоплює такі суспільно значущі блага, як освіта, здоров'я, культура, сім'я, безпека та ін. Проблема виміру загального добробуту виявилася складною для економістів, які звикли оперувати вартісними величинами. Цю складність вони прагнуть подолати шляхом абстрагування реальних проблем життя, конструюванням гіпотетичних функцій суспільної корисності, застосуванням складних математичних методів. Характерно, що одне з найбільш відомих положень сучасної теорії добробуту зветься "теореми про неможливість". У результаті утворився розрив між формально-абстрактним змістом панівної концепції добробуту та нагальними завданнями держави, яка потребує теоретично обґрунтованих та нескладних методів виміру суспільного прогресу.

Більшість сучасних економістів скептично оцінюють перспективу створення інтегрального показника загального добробуту. Водночас, один напрямок досліджень веде, на наш погляд, до вирішення цієї проблеми. Ми маємо на увазі тимчасову концепцію загального добробуту, яка базується на постулаті про абсолютну цінність людського життя. З нього випливає, що добробут вимірюється грошима, а природними одиницями життя, тобто. одиницями часу. Даний підхід розвиває методологічний принцип класичної школи, що встановлює прямий зв'язок між міновою вартістю продукту та масою уречевленого у ньому робочого часу. Оскільки у класиків робочий час перетворюється на економічний добробут, логічно припустити, що весь час людського життя перетворюється на загальний добробут. Тоді суспільний добробут дорівнює сукупному часу людського життя всіх членів суспільства.

Сутність тимчасової концепції добробуту полягає у понятті "час людського життя", яке означає сумарну тривалість вищої, творчої, власне людської діяльності індивіда. До неї не відноситься нижча діяльність: сон, фізична праця, порожнє проведення часу та ін. Час людського життя виступає як креативний час, а добробут - як креативний добробут (від англ. creative - творчий, творчий). Філософською основою концепції креативного добробуту служить теорія творчої еволюції французького філософа Анрі Бергсона, який ототожнював людський час і вищу діяльність: "Час є винахід, або він ніщо".3 Її економічною основою служить теорія економічного розвитку Йозефа Шумпетера, який розглядав творчість джерела соціального прогресу. 4. У силу сказаного концепцію креативного добробуту можна також називати концепцією Бергсона-Шумпетера.

Ефективна державна політика має враховувати відносну значущість факторів добробуту. Незважаючи на те, що індекси здоров'я та освіти представлені симетричним чином у формулі розрахунку суспільного добробуту, рівні бюджетні витрати, спрямовані в ці галузі, призведуть до різних відносних змін відповідних індексів. Пріоритетний напрямок політики добробуту пов'язані з тією галуззю, у якій рубль бюджетних видатків забезпечить найбільше відносне збільшення факторного індексу.

Здоров'я населення слід визнати пріоритетною метою російської економічної політики з двох причин. По-перше, середня тривалість життя суттєво залежить від рівня освіти населення. Тому індекс здоров'я залежить від індексу освіти і через це він може бути самостійним вимірником суспільного добробуту. По-друге, практично соціальні пріоритети зазвичай визначають з урахуванням міждержавних порівнянь статистичних даних, характеризуючих різні аспекти добробуту. Росія лідирує серед шести Європейських країн за чисельністю студентів третього ступеня освіти, але значно відстає за показником очікуваної тривалості життя. Безпосередньою причиною негативної ситуації зі здоров'ям росіян є низький рівень видатків на охорону здоров'я. Питома вага витрат на охорону здоров'я у ВВП у розвинених країнах багаторазово вища, ніж у Росії: у Великій Британії - майже в 3 рази, у Німеччині - у 4 рази, і т.д. У той же час питома вага витрат на освіту не така істотно перевищує російський рівень. Як слід було очікувати, рівень фінансування фактора суспільного добробуту має визначальний вплив на досягнутий рівень відповідного цільового показника соціального розвитку. Необхідною умовою підвищення середньої тривалості життя росіян є значне збільшення частки витрат на охорону здоров'я у ВВП, яке може бути досягнуто тільки шляхом різкого збільшення частки бюджетних витрат на охорону здоров'я. Таким чином, у сформованій соціально-економічній ситуації роль показника очікуваної тривалості життя в системі цілей економічної політики можна порівняти з роллю показника ВВП.

Перевага показника очікуваної тривалості життя в порівнянні з реальним ВВП полягає в тому, що процедура розрахунку прозора і не допускає довільного тлумачення. Щодо процедури розрахунку реального ВВП, то вона невідома в деталях навіть зацікавленим фахівцям у цій галузі. Зупинимося на цьому питанні докладніше. Як відомо, реальний ВВП дорівнює відношенню номінального ВВП і дефлятора ВВП.7 Чисельник даного дробу формується в результаті збору даних про поточну господарську діяльність, які мають високий рівень достовірності. Дефлятор ВВП є складним теоретичним поняттям, він відображає зміну цін усіх продуктів та їх питому вагу в поточному обсязі ВВП. Суворе визначення дефлятора не дає інструментального методу розрахунку його точного значення через величезне розмаїття вироблених продуктів, тому практично застосовують наближені методи. У цьому відкривається потенційна можливість маніпулювання значенням реального ВВП. Якщо, наприклад, при розрахунку дефлятора виключити з розгляду групу товарів, які подорожчали більше за інші, то дефлятор поменшає свого точного теоретичного значення, а реальний ВВП - більше. Достовірність значення дефлятора не викликає сумнівів лише тоді, коли буде встановлено непорушне правило, яке визначає які товари та в яких обсягах враховуються при його розрахунку, які визнаються малозначущими тощо. Невирішеність методологічної проблеми розрахунку дефлятора позначається на повноті та якості офіційної статистичної інформації. Так, у Російському статистичному щорічнику реальний ВВП зовсім відсутній серед основних соціально-економічних показників, а замість дефлятора ВВП наведено галузеві індекси цін виробників та індекс споживчих цін.

Показник очікуваної тривалості життя є актуальною, об'єктивною та вимірною характеристикою суспільного добробуту, тому його доцільно включити нарівні з реальним ВВП до найважливіших цільових орієнтирів державної економічної політики.

Теорія «економіки добробуту»

добробут економічний дохід

Теорія «економіки добробуту» у роботах видатних економістів розвинених капіталістичних країн: США -А. Пігу, Дж. Кларка, Дж. Гелбрейта, в Англії – А. Коула, Н. Калдора. Е. Мішана, у Швеції -Г. Мюрдаля та багатьох інших.

Термін «економіка добробуту» набув широкого поширення в 30-ті роки завдяки головним чином антикризовій політиці президента США Ф. Рузвельту, важливою складовою якої були заходи в галузі зарплати, пенсій тощо. І хоча дана концепція має свою історію, поняття « економіка добробуту» досі дискусійно: «Його кордону не визначено чітко і ясно, воно вживається одними більш, іншими менш широко, і його сенс викликає сумніви та розбіжності».

У найзагальніших рисах сенс концепції зводиться до того що, що з допомогою справедливого розподілу життєвих благ для людей досягається «достаток всім». «Те, що ми називаємо, пише С. Борланд, принципами добробуту, зводиться до наступного: ступінь вигідності окремих факторів виробництва має бути зрівняний між виробниками; «ступінь вигоди споживача має бути рівним у всіх споживачів».

Держава покликана сприяти перерозподілу багатств та встановленню рівності за допомогою необхідних заходів у сферах соціального страхування, податкового оподаткування, трудового законодавства, зайнятості, заробітної плати, цін тощо.

Загальні основи теорії сучасної «економіки добробуту» було створено 60 - 70 - е роки. В даний час в об'ємних працях прихильників концепції розглядаються головним чином практичні питання: показники добробуту, ефективність конкретних соціальних заходів, пропонуються відповідні рекомендації тощо.

Концепція «економіки добробуту», на думку буржуазних дослідників, ділиться на так звану «позитивну економіку» і «нормативну економіку». Перша розглядає економіку як систему, розвиток якої необхідно аналізувати і пояснювати подібно до того, як це відбувається в природничих науках. Друга ж «зовсім навпаки, має справу з розумними, моральними оцінками чи етичними приписами». Нормативна економіка оперує розумовими оцінками, що є мотивуючим чинником для практичних рекомендацій».

Дж. Про Коннел пише, що «економіка добробуту» є мінливою сумішшю позитивної та нормативної економіки». Висловлювання буржуазних дослідників дають підстави вважати, що нормативний аспект переважає «економіці добробуту». У будь-якому разі «економіка добробуту» забезпечує політичного діяча стандартами, за допомогою яких він оцінює або на основі яких він формулює політику».

Розгляд різних моделей концепції «економіки добробуту» виявляє, що вони фактично базуються на таких основних положеннях:

• 1. капіталізму, про який писав К. Маркс, більше не існує: капіталізм «трансформувався»;
• 2. «трансформація», зокрема, йде у напрямі зміни завдань та функцій капіталістичної держави, діяльність якої тепер нібито спрямована головним чином на те, щоб забезпечити «достаток для всіх».

При такому підході весь «аналіз» зводиться до перерахування та оцінки дій буржуазної держави у соціально-економічній галузі. Який критерій пропонується для подібної оцінки? З чого виходять позитивісти, теоретики економіки добробуту?

Відповідь це питання дають вони самі. «Методологічна основа цієї теорії, пише, наприклад, А. Фелдман, полягає в тому, що економіка представлена ​​як система фірм, які прагнуть максимізації прибутку, і раціональних суб'єктів, що домагаються максимуму корисності». «Прагнення», «переваги» суб'єктів, їхня «раціональна поведінка» такі категорії складають стрижень теоретичних конструкцій, які пропонують прихильники «економіки добробуту».

Кожен дослідник виходить із деякого числа аксіом, припущень, що мають, як правило, суб'єктивно - психологічний характер.

Так само пояснюється і «трансформація» буржуазної держави. У ті часи, коли теоретики добробуту ще займалися подібними питаннями, З. Стурмей писав: «Держава добробуту є держава, у якому суспільство загалом усвідомлює колективну відповідальність стосовно слабким чи знедоленим членам цього нашого суспільства та вживає різноманітні заходи, аби допомогти цим членам» . Британський держава добробуту, роз'яснював він, «є продукт соціальної відповідальності» британського народу, «продукт занепаду поглядів ХІХ століття, за якими становище окремої людини у суспільстві залежить від нього самого». Однак ні С. Стурмей, ні хтось із буржуазних учених не пояснюють, які причини призвели до такої «трансформації» у «свідомості» капіталістичної держави та суспільства. Емпіричне, поза зв'язком із корінними процесами виробництва пояснення впливу капіталістичної держави на добробут відбувається на ідеалістичній основі.

Методологічна неспроможність такого підходу до проблеми добробуту очевидна з позицій марксистсько-ленінської економічної теорії. «Позитивна», аналітична сторона аналізованої концепції не є серйозною опорою для її «нормативних» побудов. Теоретична частина економіки добробуту зводиться, по суті, до того, що вона фіксує та описує ряд процесів, що розвиваються в економічному житті капіталістичного суспільства переважно з початку 30-х років нашого століття. Про дійсні причини цих процесів – дещо нижче; Тепер зупинимося на «нормативній» стороні концепції.

Головним її напрямом, як говорилося, визнається вироблення рекомендацій з питань добробуту, щоб політичні діячі приймали відповідні ділові рішення.

Критерії, які висуваються прихильниками концепції добробуту як основа політичних рішень, визначення ефективності соціально - економічних заходів ГМК, є набір етичних категорій. У фундаментальній праці «Методологія економічної науки» М. Блауг приходить до такого висновку: «Економіка добробуту є, перш за все, сферою економічної теорії, що стосується етичного критерію, за допомогою якого ми вирішуємо, що один економічний стан більш бажаний, ніж інший».

Наскільки дієва «практична функція» теорії «економіки добробуту»?

По - перше, «приписи» теоретиків «економіки добробуту» ні для когось із політиків не є обов'язковими; наукові висновки взагалі немає директивного характеру. По - друге, рекомендації, розроблені на основі етичних критеріїв, повинні, як правило, виявлятися нежиттєздатними: умови виробництва - необхідність погоні за прибутком, жорстка конкуренція тощо практично не залишають місця для відповідності етичних норм і економічної дійсності.

Обидві ці обставини усвідомлюються деякими буржуазними дослідниками, зокрема і теоретиками «економіки добробуту». Один із них, видний англійський економіст Є. Мішан, звертає увагу своїх наукових колег на помилкову, завищену оцінку ними впливу своїх розпоряджень на політичні рішення: «У сучасному економічному розвитку необхідність згоди у підході до нормативної економіки розподілу втрачається». Як наслідок, на його думку, на Заході «економіка добробуту» втрачає свій здоровий глузд».

Отже, теоретична частина концепції спирається на поверхневі, ідеалістичні посилки, практичні розпорядження виявляються «порожньою претензією». Таке становище не випадкове. Справа в тому, що виробничі відносини капіталізму не дають матеріалу для створення дійсно наукової теорії «економіки добробуту»: з економічних законів капіталізму не випливає необхідність підвищення життєвого рівня широких мас трудящих, навпаки, мета капіталістичного виробництва передбачає зростання ступеня експлуатації.

Чим же насправді пояснюються дії держави в розвинених капіталістичних країнах - дії, які є для буржуазних вчених джерелом концепції «загального добробуту»?

Соціальні реформи проводяться в капіталістичних країнах насамперед із метою врятувати господарство від криз надвиробництва. Антикризова політика капіталістичних держав включає заходи, розраховані збільшення купівельної спроможності населення, задля того, щоб уникнути затоварювання в критичних розмірах. Однією з справжніх причин «трансформації» капіталістичної держави є прагнення захищати виробництво від небезпечних потрясінь.

Однією з головних причин соціальних заходів держави є боротьба робітничого класу, сила та масштаби якої зростають. В. І. Ленін вказував, що буржуазія використовує проти трудящих методи прямого насильства, або соціальних реформ. Вибір тієї чи іншої шляху залежить від конкретних обставин як внутрішнього, і міжнародного характеру.

Результати завоювань трудящих капіталістичних країн прямо пов'язані з розвитком соціалістичної системи. Від її господарських успіхів, про міжнародне значення яких не раз нагадував В. І. Ленін, від результатів економічного змагання з капіталізмом - залежать шляхи, якими підуть народи Африки, Азії, а також Європи і самої Америки.

Саме ці чинники – посилення боротьби робітничого класу та селянства капіталістичних країн та успіхи країн соціалістичної системи змусили буржуазну державу «усвідомити» необхідність поступок трудящим. Ці ж причини пояснюють, чому соціальні реформи проводилися не лише там, де робітничий рух був найбільш потужним; у ряді держав буржуазія застосувала тактику поступок, щоб запобігти активізації класової боротьби.

Самі реформи мають важливу особливість. Вказуючи на можливість серйозних поступок з боку капіталістів, В. І. Ленін зазначав, що вони спрямовані на сферу матеріального, а не духовного життя трудящих. Примушені загостренням класової боротьби та проблемами виробництва та ринку до соціальних реформ, буржуазні діячі розуміють: що вищий духовний розвиток людини, чим ширше її уявлення про процеси розвитку суспільства, то ближче він до сприйняття ідей соціалізму. Звідси прагнення ідеологів «держави добробуту» випнути саме матеріальний бік справи. Одиниці з них, що вказують на важливість духовної сфери, наприклад Є. Мішан, говорять про неї лише як про один із критеріїв добробуту, але не відносять її до державних турбот і ні словом не згадують, що в «державі добробуту» багато робиться і самим державою у тому числі, щоб загальмувати духовне зростання трудящих, дати їм сурогати життя, відволікти від роздумів.

Оскільки піднесення добробуту трудящих не є об'єктивною метою капіталістичного виробництва, самі соціальні реформи в буржуазних країнах, по-перше, епізодичні, по-друге, не охоплюють усіх трудящих і, по-третє, відносно неміцні.

Епізодичний характер цих реформ, їхня залежність від «критичних точок» у розвитку капіталізму підтверджується історією соціального законодавства США. Обов'язок держави дбати про благо своїх громадян було записано ще Конституції 1787 р. Але перша хвиля соціальних реформ виникла лише вигляді рузвельтівського «нового курсу», щоб подолати наслідки кризи 1929 - 1933 гг. Надалі ряд законодавчих заходів, вкладених у підвищення матеріального рівня окремих категорій населення, здійснювався або у зв'язку з кризовими явищами економіки країни, або «згуртування нації» перед зростаючими внутрішньополітичних і зовнішньополітичних труднощів. Аналогічну картину можна спостерігати в багатьох державах загального добробуту. Про епізодичність цих реформ свідчить і згортання соціальних програм у 80-ті роки у США.

Ступінь охоплення соціальними реформами різних категорій трудящих залежить від співвідношення класових сил. Хоча в сучасних умовах капіталістам, як правило, непросто відбити у трудящих завойовані ним позиції, «держава добробуту» не втрачає можливості загальмувати зростання життєвого рівня тих верств трудящих, які недостатньо згуртовані чи слабко пов'язані з передовими загонами робітників.

При цьому життєвий рівень трудящих капіталістичних держав, якщо він навіть відносно високий, знаходиться під незмінною небезпекою падіння. Нестійкість соціальних завоювань трудящих визначається нестійкістю капіталістичної економіки. Жодна «держава добробуту» не може, якби й хотіла, дати гарантії від криз надвиробництва, жодна не в силах зупинити зростання цін, безробіття тощо. Тому невпевненість у завтрашньому дні стає хронічним явищем, одним із головних факторів погіршення становища трудящих.

Далі буржуазна держава не може зробити таких поступок трудящим, які загрожували б пануванню капіталістів, навіть просто ускладнювали б капіталістичне накопичення. Це зумовлює обмежений характер будь-яких буржуазних реформ у сфері «економіки добробуту».

Зрештою, незважаючи на збільшення розміру соціальних видатків у державних бюджетах розвинених капіталістичних країн за останні десятиліття, економічна природа цих видатків не змінюється. Вони можуть бути частиною або вартості робочої сили, вилученої у вигляді різноманітних податків, або додаткової вартості, яка зроблена робочим класом і повинна належати йому цілком.

Отже, економічна боротьба робітничого класу як така неспроможна зупинити капіталістичне накопичення, неспроможна підірвати основи капіталізму. «Робітничий клас не повинен перебільшувати кінцевих результатів цієї повсякденної боротьби. Він не повинен забувати, що у цій повсякденній боротьбі він бореться лише проти наслідків, а не проти причин». , Що він застосовує лише паліативи, а не виліковує хворобу. Тому робітники не повинні обмежуватися виключно цими неминучими партизанськими сутичками, які невпинно породжуються настанням капіталу, що ніколи не припиняється, або змінами ринку».

Усе сказане дозволяє зробити висновок класової сутності концепції «економіки добробуту». Вона насамперед є ідеологічним відображенням інтересів державно-монополістичного капіталізму. Зростаюче втручання імперіалістичної держави у відносини між працею та капіталом – такий один із головних моментів дійсного змісту «трансформації» капіталізму в наш час.

Другий момент, що характеризує класове значення концепції «загального добробуту» полягає в тому, що вона веде до маскування державно-монополістичних дій «піклуванням про трудящих». Саме тому автори концепції або зовсім замовчують причини сучасного соціального законодавства, або дають йому вкрай ідеалістичне пояснення.

Далі багато авторів концепції добробуту відходять від традиційного для буржуазних ідеологів твердження про надкласову імперіалістичну державу і активно проповідують вигідність капіталістичної держави для народних мас: чим багатша країна, тим більшу частку від суспільного «пирога» отримають і бізнесмен, і робітник; відмінності в багатстві не усуваються, але добробут кожного зростає, отже, всі повинні прагнути підйому економіки.

«Економіка добробуту», таким чином, незалежно від намірів науковців, що її розробляють, об'єктивно спрямована на примирення робітничого класу і всіх трудящих з монополістичною буржуазією.

Чи потрібно у такому разі робітничому класу боротися за соціальні реформи? Зрозуміло, потрібно, оскільки перемоги у цій боротьбі як певною мірою покращують матеріальні умови життя трудящих, а й згуртовують робітників, підвищують їх організованість, вселяють віру у свої сили.

Але робітничий клас не повинен обмежуватися економічною боротьбою, що є лише першим ступенем великої школи робітничого руху, а використовувати методи політичної боротьби.

ФЕДЕРАЛЬНЕ АГЕНТСТВО З ОСВІТИ

ДЕРЖАВНИЙ ОСВІТНИЙ УСТАНОВА

ВИЩОЇ ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ

«БАШКІРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

НАФТОКАСМКА ФІЛІЯ

Кафедра економічної теорії та аналізу

КУРСОВА РОБОТА

з економічної теорії

на тему: Теорія добробуту. Критерії оцінки добробуту (В. Парето, Н. Калдор, Дж. Хікс, Т. Сітовскі, А. Бергсон)»

Виконав:студентка 1 курсу

денного відділення

група №14

№ залікової книжки 07405

Фатіхова О. Д.

Науковий керівник:

помічник

Колотов Д. С.

Нефтекамськ – 2008

Вступ 3

1 Погляди економістів на оцінку добробуту суспільства 5

1.1 Теорія добробуту та критерії її оцінки -

1.2 Критерій оцінки добробуту В. Парето 9

1.3 Критерій оцінки добробуту Н. Калдора - Р. Хікса 12

1.4 Критерій оцінки добробуту В. Сітовскі 14

1.5 Критерій оцінки добробуту А. Бергсона 16

2 Фактори добробуту суспільства 18

2.1 Тендерна характеристика глав домогосподарств як фактор

добробуту

2.2 Розподіл глав домогосподарств за видом заняття та рівнем освіти як фактор добробуту на прикладі Кіровської області 19

2.3 Рівень споживання домогосподарств як фактор, що визначає добробут на прикладі Кіровської області 23

2.4 Інші фактори, що впливають на рівень добробуту на прикладі Кіровської області 27

2.5 Оцінка добробуту населення Кіровської області на основі одноразового вибіркового обстеження 29

Висновок 31

Список використаних джерел 33

Вступ

Мета моєї курсової роботи – розкрити теорію добробуту та практично виявити фактори, що визначають рівень добробуту.

Завдання курсової роботи: вивчити та розібрати критерії оцінки добробуту вчених-економістів; вивчити вплив тендерної характеристики, розподілу глав домогосподарств за видом заняття та рівнем освіти, рівня споживання та інших факторів на добробут на прикладі дослідження по Кіровській області та здійснити необхідні розрахунки; розкрити актуальність цієї теми на сьогоднішній день.

Будь-який процес, що відбувається в економіці, тією чи іншою мірою постійно стикається з проблемою невідповідності розподілу обмеженої кількості ресурсів з відповідною системою їх використання, тому він має не тільки економічне, а й соціальне забарвлення. У попередні роки реформ перевагу надавали, головним чином, трансформації економічних інститутів, тоді як завданням соціального розвитку, підвищення рівня та якості життя громадян приділялася недостатня увага. Це гальмувало подальше просування країни шляхом соціально-економічного прогресу.

В результаті, одним із постійно спостерігаються феноменів у сучасній економіці стало наростання соціальної втоми та пасивності населення, зниження очікування благополучного майбутнього, звуження горизонтів господарського, особистого та сімейного соціально-економічного планування.

Крім того, поряд з економічними та політичними змінами в суспільстві зазнали трансформації та моральні критерії, норми, уявлення всіх членів суспільства про соціальну нерівність. З'явився великий прошарок незахищеного населення, що загострило соціально-особистісну нестійкість, і ще більшу нерівність, що виявляється у збільшенні частки населення з низькими доходами. Рівень добробуту визначається не тільки доходом, але й іншими показниками, що характеризують умови місця проживання, ступінь комфортності довкілля, задоволеність роботою і т.д.

У сучасних умовах, коли основною характеристикою розвиненого суспільства стає його соціальна спрямованість, особливу увагу необхідно приділити матеріальним джерелам, які забезпечують благополуччя. Одним із джерел виступають, перш за все, доходи населення. Тому для характеристики добробуту необхідне дослідження джерел життєзабезпечення. Саме вони найповніше відображають зв'язок між доходом та благополуччям.

Добробут є багатошаровою та багатоаспектною категорією. Вона характеризується як рівнем доходів, а й задоволеністю людей своїм життям з погляду задоволеності різноманітних потреб та інтересів, що залежать від різних чинників, надають безпосередній вплив неї. Тому, перш за все, необхідно розглянути та дослідити її з урахуванням специфічних характеристик.

Добробут є як характеристикою розвитку суспільства, а й об'єктивно необхідною умовою його розвитку. Крім того, зростання добробуту можна прирівняти до збільшення багатства, нарощування якого пов'язане з економічним зростанням, накопиченням капіталу та інших ресурсів і тому основою зростання добробуту є матеріальне виробництво, що створює матеріальне благополуччя.

Крім того, значимість цієї теми, я вважаю, посилюється ще й тим, що з розвитком ринкових відносин і перетворень у соціально-економічній сфері все в більш помітній ролі виступають економічні та соціальні умови регіонів.

Теоретичною та методологічною базою дослідження послужили праці провідних зарубіжних економістів – представників класичних та сучасних течій економічної теорії з питань добробуту, рівня життя та системи життєзабезпечення.

1 Погляди економістів на оцінку добробуту суспільства

Теорія добробуту та критерії її оцінки

Як написано в одному авторитетному виданні, економічна теорія добробуту (WE) – загальний термін позначення нормативних аспектів економічної теорії. Базисні передумови, що лежать в основі WE, є міркуваннями цінності, які економіст вільний або прийняти, або відкинути. При цьому на відміну від позитивної економічної теорії, де можлива емпірична перевірка базисних передумов, тут це зробити неможливо. WE займається політичними рекомендаціями та вивчає шляхи переходу від одного суспільного стану А до іншого – В – кращого. Домінантною школою є школа Парето, яку іноді називають Новою економічною теорією добробуту. Найбільш істотна відмінність цієї школи від іншої, пов'язаної з ім'ям Пігу, полягає в тому, що вона заперечує принцип кардиналістської корисності та ідею міжперсональної сумісності корисностей. Оскільки виключається можливість зіставлення корисності чи добробуту різних індивідів, визнається, що різні пари суспільних станів неможливо знайти упорядковані. Для того, щоб ширше використовувати принцип Парето, було висунуто компенсаційний принцип. А щоб визначити оптимум оптимумів, було запропоновано використати функцію добробуту Бергсона, що, однак, передбачає кардиналістську корисність та міжперсональну сумісність.

Це визначення дає загальне, хоч і не дуже чітке, уявлення про теорію добробуту та її предмет. Проте слід уточнити низку моментів.

Теорія добробуту є спробою обговорення нормативних проблем у рамках соціально-філософської позиції, на якій ґрунтується сучасна західна економічна теорія, відповідно до прийнятих нею методологічних принципів та за допомогою розробленого аналітичного інструментарію.

Звернення до проблеми порівняння різних суспільних станів та до питання про конфліктність інтересів у рамках економічної теорії, що бачить своє завдання в аналізі способів розподілу обмежених ресурсів, означає визнання соціального характеру господарської діяльності та, у зв'язку з цим, проблем, які не можуть бути безпосередньо зведені до проблему ефективної алокації ресурсів.

Сучасна економічна теорія виходить з принципі пріоритету людської особистості. Звідси випливає, що й можна говорити про суспільне благо, то тільки як про похідне від індивідуального блага. Разом з тим у суспільній свідомості вкоренилося уявлення про суспільне благо як якісно відмінне від блага індивідуального. Вся історія теорії добробуту - це, по суті, історія спроб узгодити етичний принцип послідовного індивідуалізму з уявленнями про суспільне благо як незведене прямо до індивідуальних благ.

Спираючись на принцип індивідуалізму, легко оголосити, що індивідуальне благо - це все, що індивід таким вважає незалежно від мотивів. Тоді суспільне благо – це сукупність благ індивідуальних. Проте постає проблема, як будується ця сукупність, тобто. які правила «складання» індивідуальних благ.

Існують і інші перешкоди на шляху простого співвідношення двох типів благ. Так, визначаючи благо, ми залишаємо поза увагою питання про спосіб його досягнення, тим самим, вважаючи, що обидва явища є незалежними. Хоча подібне припущення здається цілком природним, насправді це не так. Поділ питання про сутність блага і шляхи його досягнення закономірно для утилітаризму, стверджував, як заведено говорити у філософів, первинність поняття блага стосовно поняттю правильності, тобто. того, що треба робити, щоб досягти блага. Разом про те можливі інші філософські системи, у яких поняття блага невіддільне уявлення у тому, як досягається. І слід зауважити, що соціально-економічна практика часто свідчить на користь такого підходу.

Оскільки економічна теорія добробуту взагалі і теорія добробуту, зокрема, перебувала під сильним впливом утилітаризму, дана проблема в ній практично не ставилася. Більше того, саме утилітаризм підготував ґрунт для формулювання суспільної функції добробуту, що передбачала, зрештою, підпорядкування індивідуальних цільових функцій певної зовнішньої мети.

Якщо вести відлік сучасної економічної теорії добробуту від робіт Парето, можна сказати, що з 100 років ця теорія отримала переважно негативні результати. Для великої кількості конкретних завдань було показано, що не існують загальні правила, що дозволяють звести індивідуальні уявлення про благо до якогось загального добра. Водночас не лише тому, що негативний результат – теж результат, а й тому, що «невдачі» на високому рівні абстракції компенсувалися плідним розглядом приватних питань, з невдач у вирішенні проблеми добробуту виникли нові напрями економічного аналізу.

Як і в інших випадках, витоки багатьох проблем теорії добробуту можна виявити у А. Сміта. У «Багатстві народів» Сміт сформулював три принципи, що мають безпосереднє відношення до цієї проблеми: основний мотив людини в галузі господарювання – корисливий інтерес; «Невидима рука» ринку трансформує приватний інтерес у загальне благо, яке трактується передусім як багатство народу. Найкращою політикою, з метою забезпечення зростання багатства народу, є та, яка найменше впливає на вільну гру ринкових сил.

Неважко помітити, що тут міститься відповідь на поставлене вище питання про загальне благо. Для Сміта – це національне багатство чи дохід; індивідуальне благо – це індивідуальний дохід. У Сміта між ними немає і не може бути протиріччя, і, що дуже важливо, вільний ринок якнайкраще забезпечує узгодження інтересів та досягнення як індивідуального, так і суспільного блага.

Звідси випливає і третя теза Сміта – політичний імператив, безпосередньо спрямований проти меркантилізму і гаслом захисників laissez-faire, що залишається таким. Основна ідея полягає в тому, що найкраще забезпечення товариства товарами досягається ринковим механізмом за мінімальної участі держави. Тому, якщо чогось і треба прагнути, то це до того, щоб наблизити реальність до вільного ринку.

Теорія добробуту зосереджена в основному навколо наступного кола проблем:

· Співвідношення загального блага та результатів діяльності індивідів, які мають свої власні цілі та вплив на цей процес інституційної структури економічної системи. Іншими словами, обговорюється питання про те, який устрій системи забезпечує найкраще співвідношення приватних інтересів та суспільного блага: вільний ринок, ринок з елементами регулювання, централізований механізм прийняття рішень та управління.

Будь-який стан економіки характеризується певним розміщенням ресурсів та розподілом результатів економічної діяльності. Відповідно стану економіки можна порівняти з погляду ефективності розміщення ресурсів та справедливості розподілу продуктів, отриманих під час використання цих ресурсів.

Суспільство внаслідок проведення тієї чи іншої політики може змінювати ці стани. І тут потрібно визначити, який із можливих економічних станів є кращим з погляду суспільства.

Виходячи зі своєї системи цінностей, кожна людина проводить різницю між справедливим і несправедливим, формулює якийсь ідеал справедливості. Однак дуже важко визначити критерій справедливості навіть по відношенню до окремого людського життя, не кажучи вже про всю економіку в цілому.

1.2 Критерій оцінки добробуту В. Парето

У сучасній теорії добробуту можна виділити два важливі підходи до вирішення питання про сутність суспільного блага. Відповідно до першого, громадське благо характеризується певним показником, чи цільової функцією, що підлягає оптимізації. Відповідно до другого, це – стан, у певному сенсі найкраще, з погляду індивіда.

Другий підхід пов'язаний з ім'ям В. Парето і, перш за все, з його роботою "Курс політичної економії" (1896-1897). Розмірковуючи в руслі теорії загальної рівноваги, Парето намагався дати змістовне трактування твердженню, що досконала конкуренція забезпечує досягнення максимуму добробуту. При цьому він наголошував на етичній нейтральності свого підходу, обмежувався аналізом проблеми ефективності; відмовився від розгляду природи корисності та визнав неможливість виміру корисності та міжособистісного зіставлення корисностей; єдино можливим способом виявлення індивідуальних корисностей вважав шкалу переваг; виходив із передумови, що ніхто крім самої людини, не здатний судити, що для нього благо; питання ж про природу переваг людей виводив за межі економічної теорії.

Наслідком подібних уявлень було твердження про те, що чиста економічна теорія не може дати критерію вибору між соціальним порядком, що базується на приватній власності, та соціалізмом. Вирішення цього питання передбачає звернення до обставин іншого характеру, якими сам Парето активно цікавився, але не як економіст, бо як соціолог і філософ.

Критерій Парето-оптимальності найчастіше використовується у мікроекономічній теорії. Ми говоримо, що стан системи є Парето-оптимальним (або Парето-ефективним), якщо не існує іншого стану, від переходу до якого всім до одного учасникам взаємодії стало б краще. Тобто у разі Парето-ефективного стану не можна покращити добробут частини агентів, не погіршивши становища інших. Відповідно, Парето-покращенням називається така зміна стану, у якому добробут всіх агентів збільшується. Цілком можливо, що поширення цей критерій отримав завдяки факту, що має назву першої теореми суспільного добробуту. Вона свідчить, що може загального рівноваги розміщення ресурсів Парето-оптимально.

Критерій Парето базується на уявленні суспільного добробуту як вектора добробуту індивідів:

W = (W1, W2 … Wn) (1)

де Wi - добробут i-того індивіда (1? i? n), n - число членів суспільства.

Очевидна проблема полягає у виборі підходів до оцінки добробуту індивідів. У найзагальнішому вигляді добробут індивіда можна як суб'єктивну оцінку його становища, причому ця оцінка може бути дана різними членами суспільства, включаючи самого індивіда, і навіть державними чи громадськими организациями. Якщо ми припустимо, що кожен індивід – найкращий суддя свого добробуту і прагне максимізувати цей добробут, можна використовувати функцію корисності індивіда як порядковий індикатор його добробуту. Припустимо, що уявна економіка складається з двох індивідуумів: Федора і Трифона. Якщо горизонтальною осі відкладати добробут Федора, а вертикальної – Трифона, можна побудувати лінію «кордону обмежених можливостей».

Малюнок 1 – Можлива конфігурація межі можливих добробутів

Це припущення досить просто: якщо, наприклад, індивід віддає перевагу стану А стану В (рисунок 1), стверджується, що його добробут вищий у ситуації А, ніж у В, а отже, в його системі переваг А ранжується відносно вище В. Тоді ми отримуємо вектор: W = (U1, U2 … Un) (2)

де Ui - ординалістська функція корисності i-того індивіда, що відображає його порядкові переваги. У випадку переваги індивіда можуть ставитися як його власного споживання, до того, що відбувається у суспільстві.

За визначенням один вектор більше іншого в тому і тільки тому випадку, якщо хоча б один з його елементів буде більше, а решта не менше, ніж у іншого вектора. Порівняння рівнів добробуту за Парето зводиться до порівняння векторів. Звідси випливає, що добробут зростає зі збільшенням корисності, одержуваної окремим індивідом, якщо корисність решти членів суспільства, по крайнього заходу, не зменшується. Проте ми можемо сказати нічого певного щодо зміни громадського добробуту, якщо корисність одних членів суспільства зростає, а інших падає.

На думку В. Парето, будь-яка зміна в економіці, яка нікому не завдає збитків, але підвищує добробут однієї чи кількох осіб, є поліпшенням. Отже, оптимальним за Парето є такий стан економіки, за якого не можна поліпшити становище хоча б одного суб'єкта, не погіршуючи становища інших.

1.3 Критерій оцінки добробуту Н. Калдора - Р. Хікса

Для пояснення ситуації руху від точки А до точки Е (рисунок 1), Н. Калдор та Р. Хікс запропонували наступну процедуру. Припустимо, що ми запитуємо у Трифона, яку максимальну суму він сплатив би за те, щоб не відмовлятися від руху від точки А до точки Е. Припустимо, що ця сума Wт. Аналогічним чином можна з'ясувати у Федора, скільки він готовий сплатити, щоб запобігти наступу такої зміни. Позначимо цю суму через Wф. Якщо Wф перевищує Wт, Калдор стверджує, що Трифон може компенсувати Федору зниження його добробуту і зберегти частину виграшу собі. Отже, зміна є в результаті чистим прибутком (у грошах), оскільки прибуток Трифона перевищує збитки Федора. Зауважимо, що по Калдору-Хікс не потрібно збитки Федора компенсувати так, щоб ніхто не опинився б у програші: індивід, який отримує прибуток, повинен бути здатний потенційно здійснити таку компенсацію за свій рахунок.

Проілюструємо критерій Калдора-Хікса графічно (рисунок 2). Введемо нову криву можливостей корисностей ZZ", що характеризує всілякі комбінації рівнів корисності індивідуумів при виконанні умов Парето-оптимальності.

Рисунок 2 – Критерій оптимальності Калдора – Хікса

Розглянемо рух із точки F. Подивимося, що станеться, якщо Федір поступається певною частиною свого багатства, передаючи його Трифону. Ми опинимося у точці G. У цій точці становище Федора гірше, а становище Трифона – краще, ніж у точці F. Рухаючись далі, ми опинимося у точці Eі т.д. Отже, ZZ" є геометричне місце точок всіх поєднань рівнів корисностей для двох індивідуумів, які можуть бути отримані через перерозподіл багатства між ними і де цей перерозподіл не супроводжується іншими змінами.

Розглянемо рух від точки А до точки Е. Цей рух не можна оцінити за допомогою критерію Парето. ZZ" є крива можливостей корисності, що проходить через точку Е. Зауважимо, що є й інші точки (наприклад, Fі G), до яких можна перейти з Е шляхом перерозподілу багатства. Ці точки лежать вище за точку А. За критерієм Калдора-Хікса, рух від точки А до точки Е є покращенням, тому що в точці Е можна таким чином перерозподілити багатство, що в результаті зміни ніхто не зазнає збитків (видно, що збиток, який зазнає Федір, компенсований у точці Gі особливо в точці F). підсумки, відзначимо, що рух від точки А до точки Е є поліпшенням у тому випадку, якщо А лежить нижче за криву можливої ​​корисності, що проходить через точку Е.

Висновок Калдора-Хікса: зміна економічної політики веде до поліпшення, якщо ті, хто виграє, оцінюють свої доходи вище за величину, яку потерпілі відносять до своїх збитків.

1.4 Критерій оцінки добробуту Т. Сітовскі

Американський економіст Т. Сітовскі зауважив, що критерій, запропонований Калдор-Хіксом, має серйозні недоліки. За цим критерієм, можливо, що від точки А до точки Н (рисунок 3) означає, що можливе поліпшення положення, але в той же час рух від Н до А буде також поліпшенням. Точка А лежить нижче за криву можливої ​​корисності ZZ", яка проходить через точку Н, але в той же час Н лежить нижче за криву можливої ​​корисності JJ", що проходить через точку А. (Така ситуація виникає у разі перетину двох кривих можливостей корисності.)

Рисунок 3 – Критерій оптимальності Т. Сітовскі

Для того, щоб вирішити цю проблему, Сітовскі запропонував наступний критерій:

a) використовувати критерій Калдора-Хікса для того, щоб з'ясувати, чи покращує положення одного з індивідуумів рух від початкової точки до нової;

b) використовувати критерій Калдора-Хікса для того, щоб переконатися, що зворотний рух від нової точки до початкової не призведе до погіршення становища.

Відповідно до критерію Сітовські тоді й лише тоді, коли рух від однієї точки до іншої задовольняє обом твердженням, воно призведе до покращення.

Однак, як і у випадку критерію Калдора-Хікса, так і у разі критерію Сітовські передбачається, що здійснюється перехід від зіставлення добробуту окремих індивідуумів до оцінки добробуту цих індивідуумів.

Зауважимо, що якщо криві можливостей корисності ніколи не перетинаються, може виникнути наступна проблема. У точці J(рисунок 4) становище Федора краще, а становище Трифона гірше, ніж у точці А.

Рисунок 4 – Критерій оптимальності

Якщо за критерієм Калдора-Хікса і Сітовські положення в точці J краще, ніж у точці А, оскільки крива можливостей корисності, що проходить через J, лежить вище за А, то немає однозначного приводу для такого висновку.

Прагнення привести різні за якістю корисності до єдиної фінансової бази обмежено. Гранична цінність однієї і тієї ж суми різна для бідного та багатого. Тисяча доларів для школяра – це багато? А для людини, щомісячний дохід якої складає двадцять тисяч доларів? А для мільярдера? Як і раніше, гострою залишається проблема розробки системи цінностей.

Таким чином, Т. Сітовскі пропонує подвійний критерій: по-перше, переконатися, що рух з першої точки (на одній кривій споживчих можливостей) до другої (на інший кривої потребує можливостей) покращує становище, і по-друге, перевірити, що зворотний рух з другої точки на першу не погіршує положення.

1.5 Критерій оцінки добробуту А. Бергсона

Бергсон, на відміну від Калдора, Хікса і Сітовскі, вважає, що основою висновків щодо поліпшення чи погіршення добробуту має бути виявлення точних суджень про цінності, які дають самі індивідууми. Саме ці міркування дадуть змогу економістові оцінити становище. На думку Бергсона, судження, які встановлюють, що є справедливість і благо у розподілі, можуть бути розроблені економістами, виборцями, законодавчими органами чи іншими урядовими установами. Такий підхід рівнозначний побудові картки байдужості, що дає оцінку різним комбінаціям корисності, які можуть діставатися різним членам суспільства (пунктирні лінії на рис. 5).

Така карта байдужості називається функцією загального добробуту, аналогічною за своїми властивостями ординалістської функції корисності. Вона дозволяє економісту ухвалити певне рішення – чи є запропонована зміна економічної політики покращенням становища чи не є. Виходячи з такого підходу положення Е на малюнку 5 повинно вважатися кращим, ніж положення А (зміна від А до Е є покращенням), оскільки Е лежить на вищій кривій байдужості цієї функції суспільного добробуту.

Рисунок 5 – Функція суспільного добробуту

Отже, А. Бергсон розглянув проблему розробки системи цінностей. Така система має бути розроблена економістами, законодавчими або виконавчими органами. Створення такої системи – побудова карти кривих байдужості, яка б відображала функцію суспільного добробуту.

2 Фактори добробуту суспільства

У березні 2006 року Кіровстат пройшов регіональне одноразове вибіркове обстеження «Оцінка добробуту населення Кіровської області». Ця робота була продовженням підготовленого у 2005 році на замовлення Уряду Кіровської області аналітичного матеріалу «Проблеми бідності населення Кіровської області». Мета обстеження – отримання інформації про рівень життя незаможних (бідних) верств населення області, яка доповнить дані федеральних статистичних спостережень щодо обстеження бюджетів домашніх господарств та проблем зайнятості населення.

Для проведення цього обстеження фахівцями Кіровстату було розроблено анкету, що складається з 33 питань, згрупованих у 6 розділів:

a) відомості про домогосподарство;

b) інформацію про главу домогосподарства;

c) доходи домогосподарства;

d) витрати та заощадження домогосподарства;

e) житлові умови;

f) чинники, що впливають рівень життя.

Обстеженням було охоплено 626 домашніх господарств, які проживають у міській (72%) та сільській (28%) місцевості. Співвідношення домогосподарств, обстежених у місті та на селі, відповідало розподілу населення Кіровської області за місцем проживання на 1 січня 2006 року. Обстеження проводили досвідчені інтерв'юери. На запитання анкети відповідали здебільшого глави домогосподарств, а у разі їх відсутності – найбільш обізнані члени домогосподарства не молодші 18 років. Серед обстежених голів домогосподарств було 265 чоловіків та 361 жінка.

2.1 Тендерна характеристика глав домогосподарств як фактор добробуту на прикладі Кіровської області

На рівень добробуту домашніх господарств впливають тендерні відмінності глав домогосподарств та їх вік. Причому, як показало обстеження, найбільше домогосподарство виграє у плані добробуту, якщо на чолі його стоїть чоловік: більше половини голів багатих домашніх господарств Кіровської області – чоловіки. У незаможних домашніх господарств глави-чоловіки становлять лише третину (33,1%), а вкрай бідних – трохи більше чверті (25,3%). Чинник віку глави домогосподарства також має значення рівня добробуту, але, мабуть, настільки значне. Середній вік чоловіка – голови небідного домогосподарства у березні 2006 року становив 46 років, жінки – 51 рік; незаможного – 44 та 49 років; вкрай бідного – 36 та 41 рік.

2.2 Розподіл глав домогосподарств за видом заняття та рівнем освіти як фактор добробуту на прикладі Кіровської області

Важливо відзначити позитивний вплив рівня освіти та кваліфікації глав домашніх господарств, які є другим за значимістю позитивним фактом після їхньої тендерної характеристики. Глави небідних обстежених домашніх господарств мають вищий рівень освіти: майже чверть їх (24%) здобули вищу освіту, тоді як із кожних 100 розділів незаможних домашніх господарств вищу освіту відзначено лише в дев'яти. Частка глав домашніх господарств, рівень освіти яких вище середнього загального, групи малозабезпечених домашніх господарств вище, ніж у групі небідних. У той самий час питому вагу глав домашніх господарств, мають середнє і початкове професійне освіту, практично збігається у обох групах (середнє професійне – 27 і 30%, початкове професійне 16 і 19% відповідно). Більшість голів домашніх господарств в обох групах працюють за наймом, тобто рівень їхньої заробітної плати встановлюється роботодавцем.

Важливим чинником добробуту домашніх господарств є вид діяльності працюючого за наймом голови домогосподарства. Результати вибіркового обстеження підтвердили, наприклад, що глави домогосподарств, які працюють у промисловості, зменшують ризик бідності своїх сімей. У промисловому виробництві зайнята третина глав небідних домашніх господарств та 19% незаможних. У сільському господарстві, де відзначено найнижчий рівень заробітної плати, працюють 26,7% голів незаможних домогосподарств та лише 5,6% голів багатих домогосподарств.

Таблиця 1 - Розподіл голів домашніх господарств за видом заняття (у% відповіли у групі)

У ході обстеження главам домашніх господарств було запропоновано відповісти на запитання: «Чи відповідає робота вашої спеціальності?» Відповіді розподілилися так: 25,5% голів незаможних домогосподарств відповіли «відповідає», 30% - «не відповідає»; відповіді глав небідних домогосподарств – 41,7 та 20,8% відповідно. Глави незаможних домашніх господарств, які працюють за фахом, здебільшого мали базову освіту не вище середньої професійної.

Вищу освіту мали лише 7 із кожних 100 розділів незаможних домашніх господарств. На відміну від незаможних домогосподарств серед небідних вищу професійну освіту мав майже кожен четвертий розділ.

Таблиця 2 – Розподіл глав домогосподарств, які працюють за фахом, за рівнем освіти (у відсотках)

Для тих, хто відповів на поставлене запитання, негативно було запропоновано вказати причину невідповідності роботи отриманої спеціальності. На труднощі з пошуком роботи з отриманої спеціальності вказали 63,2% голів незаможних домогосподарств та 38,6% – багатих. Це говорить, з одного боку, про наявність диспропорцій між пропозицією кадрів, підготовлених установами професійної освіти, і потребами економіки, а з іншого – про серйозний дисбаланс на ринку праці, що виник у ході трансформації економіки в 90-х роках XX століття і не подоланням досі, а також про те, що далеко не всі могли пристосуватися до нових умов.

Заробітна плата, що отримується від основної роботи, є одним із провідних джерел засобів існування для всіх груп домашніх господарств.

Водночас майже дві третини (61%) незаможних домашніх господарств, крім заробітної плати та пенсій, отримували дохід від особистого підсобного господарства, 20,3% - мали допомогу від батьків (дітей), інших родичів та друзів, 7,2% - випадкові заробітки, 5,9% – заробітну плату від додаткової роботи та ще 23,8% малозабезпечених зазначили, що мали інші джерела доходу. У сільській місцевості нарівні із заробітком від основної роботи респонденти назвали від особистого підсобного господарства.

Таблиця 3 - Угруповання респондентів за наявністю окремих джерел доходів (у % до тих, хто відповів у групі)

Кожен сьомий глава незаможного домогосподарства та кожен дев'ятий – небідного мали додаткову роботу чи випадкові (разові) приробітки. Як додаткова робота глави домогосподарств назвали роботу за сумісництвом, продаж продукції особистого підсобного господарства, ремесла, риболовлі, полювання, надання послуг приватним особам.

Втрата роботи главою домашнього господарства збільшує ймовірність потрапляння домогосподарства до бідних. Більшість домашніх господарств немає можливості робити заощадження. Лише 19,3% незаможних та 42,3% небідних домогосподарств відзначили наявність заощаджень. Ризик втратити роботу як один із факторів бідності в регіоні назвали 23,3% респондентів.

Респонденти пов'язують цей чинник із негативною дією двох інших факторів: відсутністю робочих місць (35,5%) та зростанням безробіття (23,2%). За даними вибіркового обстеження, частка безробітних голів незаможних домашніх господарств більш ніж удвічі перевищила питому вагу в небідних домогосподарствах.

Вихід на пенсію одного з членів домогосподарства також означає різке падіння доходів, оскільки розмір пенсії істотно нижчий за розмір заробітної плати. Майже у чверті (24,1%) пенсіонерів, які отримують трудові пенсії, розмір їх у 2005 році, за даними Пенсійного фонду, був нижчим за величину прожиткового мінімуму. При цьому співвідношення середнього розміру трудових пенсій та величини прожиткового мінімуму пенсіонера у 2005 році становило лише 1,25. Відповідно присутність пенсіонерів у домогосподарстві або відхід на пенсію його голови негативно впливає на рівень добробуту. У складі незаможних домашніх господарств частку пенсіонерів припадає майже третину (31,7%), у небідних домашніх господарствах – чверть (25,3%).

2.3 Рівень споживання домогосподарств як фактор, що визначає добробут на прикладі Кіровської області

Обстеження дозволило оцінити рівень споживання незаможних та небідних домогосподарств. Згідно з його результатами, більше третини (35,5%) незаможних домогосподарств оцінили рівень свого харчування як погане, тоді як серед небідних сімей аналогічну відповідь дав лише один із кожних семи респондентів (14%). Нестачу коштів на оновлення одягу та взуття випробовували три чверті незаможних домогосподарств та 44% небідних. Майже половина обстежених малозабезпечених сімей оновлюють верхній одяг та сезонне взуття в міру зносу, приблизно половина малозабезпечених домогосподарств, які мають дітей, не в змозі купувати дітям у міру їхнього зростання новий одяг та взуття.

Обмежені кошти стримують процес накопичення капіталу. Серед незаможних домогосподарств з кожних п'ятьох учасників опитування заощадження мав лише один, а серед небідних – майже кожен другий.

Відповіді респондентів, які мають різний рівень добробуту, на питання щодо оцінки якості харчування могли бути дещо суб'єктивними.

Анкета містила докладні питання, дозволяють порівняти рівень споживання домашнього господарства з його рівнем добробуту. Понад три чверті (78,3%) незаможних домогосподарств вказали на нестачу в їхньому харчуванні фруктів та ягід, більше половини – м'яса та м'ясопродуктів, майже половина – риби та рибопродуктів. Водночас споживання фруктів та ягід вважали достатнім менше чверті незаможних домогосподарств, м'яса та м'ясопродуктів – 42%, риби та рибних продуктів – трохи більше половини домогосподарств.

За даними обстеження, серед незаможних домогосподарств страви з м'ясом, куркою чи рибою щодня може дозволити лише одне з кожних п'яти домогосподарств (22,4%), серед небідних – кожне друге. Заможні домогосподарства споживають страви з м'ясом, куркою або рибою в основному 2-3 рази, а то й раз на тиждень. Що ж до фруктів і соків у зимовий час, то більшість незаможних домогосподарств вживають їх у своєму раціоні вкрай рідко, і лише 2% - щодня.

Вибіркове обстеження ще раз підтвердило, що не всі незаможні домогосподарства мають кольорові телевізори, холодильники (морозильники), пилососи, пральні та швейні машини, не кажучи вже про більш сучасні види техніки: відеомагнітофони (відеоплеєри), музичні центри, стільникові телефони. Лише 16% обстежених незаможних домогосподарств мали автомобілі, 14% – мотоцикли, 6% – персональні комп'ютери. При цьому слід зазначити, що значна частина наявних у домогосподарствах товарів тривалого користування придбана 15-25 років тому. Насамперед це меблі, холодильники, пральні та швейні машини.

Зростання ціни послуги знижує купівельну спроможність доходів незаможних верств населення. Обстеження домашніх господарств дозволило визначити рівень можливості споживання послуг домашніми господарствами різного матеріального становища. Як показали відповіді респондентів, серед незаможних домашніх господарств можуть дозволити собі необхідні платні медичні послуги 32,8% опитаних, послуги освіти – 6,9, послуги з ремонту житлових приміщень – 17,2; послуги пасажирського транспорту далекого прямування – 10,3; -оздоровчі послуги – 3,4%.

Таблиця 4 - Можливості споживання платних послуг залежно від рівня добробуту домогосподарств (у % до підсумку групи)

Обмеження на рівні споживання домашніх господарств із низькими доходами призводять до відмови від деяких видів послуг. Так, у незаможних домогосподарства дуже незначний рівень споживання послуг культури. Як показали дані обстеження, квитки в кіно (театр, на концерт) можуть придбати менш як чверть цих домогосподарств, серед вкрай бідних – лише 16,5%.

Обстеження показало також, що незаможні домогосподарства практично не мають нового житла, що відповідає сучасним вимогам.

Значна частка цих господарств (43%) проживає у дерев'яних будинках, майже третину (31%) яких збудовано до 1965 року, дві третини (67%) – у період з 1966 по 1995 роки і лише 2% будинків збудовано після 1995 року. Менше 40% незаможних домогосподарств живуть у панельних та блокових будинках, переважно забудови 1976-1996 років.

Ступінь благоустрою житла малозабезпечених домогосподарств з окремих видів благоустрою нижчий, ніж у багатих домашніх господарствах. У середньому за незаможними та небідними домогосподарствами рівень забезпеченості видами благоустрою на момент обстеження становив: водопроводом – 87,9 та 92%, опаленням 59,3 та 85,7%, каналізацією – 61,4 та 86,3%, гарячим водопостачанням – 28 ,3 та 65,8%, ванною (душем) – 48,6 та 82,4%, газом або електроплитою – 86,9 та 97,3%, телефоном – 46,9 та 82,4%.

Домогосподарства, крім основного житла, мають інші види нерухомості, переважно це земельні ділянки та дачні будинки для сезонного проживання, гаражі. Як показали відповіді респондентів, серед незаможних кожне четверте домогосподарство мало земельну ділянку (без житлових будівель), кожне шосте – дачу (будинок) для сезонного проживання та гараж. При цьому слід зазначити, що володіння такою нерухомістю зберігається більшою мірою домогосподарствами для того, щоб вижити (самозабезпечення продуктами харчування та споживання послуг з проживання у власному житлі). Додаткове житло у вигляді квартири чи індивідуального будинку (частини будинку з окремим входом) мали відповідно лише 1,4 та 3,8% незаможних домогосподарств. Для порівняння: серед багатих домогосподарств додаткову квартиру мали 3,9% домогосподарств, індивідуальний будинок (або його частина) – 3,6%, стаціонарний гараж мало майже кожне третє домогосподарство, дачу (будинок) для сезонного проживання – кожне друге.

Для того, щоб можна було щось планувати для покращення своїх житлових умов, необхідні хоч якісь заощадження, без яких вирішення цього питання для значної частини незаможних домогосподарств стає неможливим. Тільки одне з кожних 20 (5,4%) незаможних домашніх господарств, що мають заощадження, знайшло можливість відкласти якісь кошти на купівлю (придбання) квартири, а інші – відкладають їх на вирішення більш термінових та необхідних питань (у порядку зменшення значущості) : для створення резерву на непередбачений випадок (51,8%), на ремонт квартири (21,4%), до виходу на пенсію, на старість (19,6%), на покупку автомобіля (19,6%), на допомогу дітям (16,1%).

У небідних домашніх господарствах першочергові цілі використання заощаджень кілька: купівля автомобіля (49,3%), резерв на непередбачений випадок (35,9%), ремонт квартири (26,1%), купівля дачі, земельної ділянки (23,9%) , Купівля дорогих речей (одягу, предметів обходу) (22,5%).

Нагромадження до виходу на пенсію або на старість у багатих домогосподарствах становлять лише 8,5%.

Загалом можна констатувати, що незаможне населення, маючи підвищену частку витрат на харчування, витрачаючи значну частину коштів на придбання промтоварів першої необхідності, має обмежені можливості для придбання промтоварів тривалого користування та послуг, а також для накопичення та покращення житлових умов.

На Кіровщині для того, щоб підтримувати прийнятний рівень життя сім'ї, не менше двох членів повинні мати постійне джерело доходу. Тому для багатьох сімей втрата роботи хоча б одним із годувальників означає перехід за межу бідності. Більшість населення немає реальних заощаджень, які б дозволити пережити тривале безробіття, а тим паче – відкрити власну справу. Ризик переходу домашнього господарства із групи «небідних» у групу «малозабезпечених» підвищується, якщо хтось із працездатних членів домогосподарства або його голова потрапляє до складу безробітних.

2.4 Інші фактори, що впливають на рівень добробуту на прикладі Кіровської області

У заключному розділі анкети респондентам пропонувалося вказати чинники, які впливають рівень життя: чинники, що підсилюють бідність, і чинники, найважливіші задля досягнення матеріального благополуччя. Серед причин, що посилюють бідність, на думку респондентів, домінують зростання цін (93,9%), низький розмір заробітної плати (90,9%), висока вартість медичних послуг (38,3%), відсутність робочих місць (35,5%) %), найвища вартість оплати послуг освіти (30,5%).

Кожен четвертий відповів серед чинників бідності зростання безробіття і втрату роботи, а кожен сьомий-восьмий – затримки виплати зароблених коштів. Крім того, було названо низький розмір пенсій та зростання тарифів на житлово-комунальні послуги.

На думку респондентів, рівень бідності багато в чому залежить від спільної дії зростання цін, низького рівня заробітної плати, дисбалансу на ринку праці та інших факторів. У ході вибіркового опитування респондентам було запропоновано назвати чотири найбільш важливі, на думку, фактори, що посилюють бідність. При цьому найчастіше зустрічалися такі поєднання відповідей:

1. зростання цін, низький розмір заробітної плати, відсутність робочих місць, висока вартість медичних послуг;

2. Зростання цін, зростання безробіття, низький розмір заробітної плати, висока оплата для здобуття освіти;

3. Зростання цін, низький розмір заробітної плати, відсутність робочих місць, висока оплата для здобуття освіти;

4. Зростання цін, низький розмір зарплати, відсутність робочих місць, втрата роботи.

5. Зростання цін, низький розмір заробітної плати, відсутність можливості для покращення житлових умов, висока вартість медичних послуг.

Два перші місця в рейтингу факторів, найбільш важливих для досягнення матеріального благополуччя, на думку респондентів, займають хороша робота та освіта, третє та четверте місця – посада, зв'язки та знайомства. Далі у певному відриві названі: наполеглива праця, особисті фізичні дані (здоров'я, привабливість, стать і т.д.), особисті соціальні якості (честолюбство, прагнення досягнень, моральні якості та інші), місце проживання. Менш 18% опитаних вважають найбільш важливими такі чинники, як випадок чи удача (8,3%), готовність порушувати закон (5,3%) та можливість зайнятися підприємництвом (4,3%).

2.5 Оцінка добробуту населення Кіровської області на основі одноразового вибіркового обстеження

Для оцінки рівня матеріального становища домогосподарств використовувався показник «грошові прибутки». Середньодушовий прожитковий мінімум мешканця Кіровської області в Ікварталі 2006 року склався на рівні 3019 рублів на місяць. За рівнем сукупного місячного доходу домашніх господарств та кількістю готівкових членів домогосподарств розраховано середньодушовий дохід обстежених домогосподарств та визначено дві їх групи за рівнем добробуту:

· Небідні з середньодушовим доходом вище за величину прожиткового мінімуму – 336 домогосподарств (53,7%);

· Заможні (бідні) - з доходом нижче величини прожиткового мінімуму - 290 домогосподарств (46,3%).

Серед малозабезпечених домогосподарств обстежено 91 вкрай бідне – із середньодушовим доходом нижче ½ величини прожиткового мінімуму.

Із загальної кількості готівкових членів усіх обстежених домашніх господарств 53,4% становили працюючі, 27,1% - утриманці (20% - діти). Причому як ще раз підтвердило справжнє обстеження, наявність і кількість дітей та їх співвідношення з числом працюючих членів домогосподарства дуже істотно впливають на рівень добробуту домогосподарств: зі збільшенням числа дітей та зменшенням кількості працюючих рівень добробуту домогосподарства знижується. У незаможних домашніх господарствах частка працюючих була помітно нижчою, а частка дітей – вищою, ніж у небідних. Питома вага у цих групах склала відповідно: працюючих членів домогосподарства – 46,3 і 60%; утриманців – 35,2 та 19,1%, з них дітей – 26,2 та 14%.

Наявність дітей віком до 16 років зазначено у складі кожного другого малозабезпеченого домогосподарства і лише в одному з трьох багатих.

Узагальнюючи отримані результати, можна дійти невтішного висновку у тому, що домашнє господарство у Кіровській області має нижчий добробут і, мабуть, більш високий ризик опинитися серед бідних, якщо виконується якась комбінація з таких умов:

· Главою домашнього господарства є безробітний або жінка;

· у домашньому господарстві є діти, особливо маленькі, та пенсіонери;

· домашнє господарство проживає за межами обласного центру чи промислово розвинених міст обласного значення.

Висновок

Економіка характеризується насамперед двома основними параметрами: розміщенням ресурсів, які визначають результати економічної діяльності та розподілом результатів економічної діяльності.

Таким чином, економічний добробут суспільства можна оцінити з двох позицій: ефективності розміщення ресурсів та справедливості розподілу благ.

Огляд численних західних публікацій на цю тему показує, що в них основна увага зосереджена на проблемі узгодження етичного принципу послідовного індивідуалізму з уявленнями про суспільне благо як таке, що не зводиться до індивідуальних благ. У більшості випадків йдеться про пошук способу співвіднесення блага індивідуального та суспільного.

По А. Сміту громадське благо – це національне багатство чи загальний дохід, індивідуальне благо – це індивідуальне багатство чи приватний доход. У А. Сміта з-поміж них немає і може бути протиріччя, оскільки вільний ринок найкраще забезпечує узгодження інтересів і досягнень як індивідуального, і суспільного блага. «Невидима рука» ринку трансформує приватний інтерес у загальне благо, яке сприймається як багатство народу.

Для Пігу показником добробуту є національний дохід дивіденд або національний дохід. Цим він підтверджує свою прихильність до ординалістської точки зору і фактично створює передумови для появи нового підходу – «суспільна функція добробуту».

Досягнення оптимуму добробуту, на думку Пігу, можливе лише за втручання держави в економіку, оскільки автоматичному досягненню оптимуму заважають недосконалості вільного ринку (монополія тощо).

Згідно з критерієм добробуту Парето, збільшення добробуту означає таку ситуацію, коли деякі люди виграють, але ніхто не програє. Іншими словами, стан називається оптимальним, якщо виконується така умова: нічиє добробут не може бути покращено з погіршенням добробуту будь-кого іншого. Головним недоліком Парето-оптимуму є складність її практичного застосування, оскільки у реальному житті відсутня вільна конкуренція та конкурентна рівновага.

Р. Хікс та Н. Калдор запропонували так звані компенсаційні критерії для вирішення проблеми зіставлення оптимальних станів. Суть їхніх пропозицій полягає в тому, що перехід від одного стану до іншого, при якому хтось виграє, а хтось програє, можна вважати поліпшенням, якщо ті, хто виграв, здатні (але не обов'язково це роблять) компенсувати тим, хто програв їх втрати і при цьому вони залишаються у виграші.

А. Бергсон ввів поняття суспільної функції добробуту, яка задає систему суспільних кривих байдужості, за допомогою якої пропонувалося ранжувати комбінації індивідуальних корисностей. Таке припущення означає визнання існування етичних правил досягнення більш широкого оптимуму, ніж передбачає Парето-оптимум. Наприклад, загальна функція зростає, якщо зростають її компоненти чи одні зростають, інші не зменшуються.

Аналіз західних теорій добробуту показує, що в них превалює принцип пріоритету людської особистості, майже у всіх природа добробуту розкривається з позицій індивідуального та суспільного добробуту, головною умовою підвищення добробуту визнається втручання держави в економіку у зв'язку з недосконалістю ринку. Їх характерна розширена трактування добробуту, водночас не розкриває конкретного змісту його сутності у вигляді визначення властивостей, кордонів, елементів і структури добробуту.

Список використаних джерел

1. Агапова І. Історія економічних вчень. Навчальний посібник

2. Блауг М. Економічна думка у ретроспективі. - М. - Справа Лтд. - 1994

3. Віхи економічної думки. Т. 4. Економіка добробуту та громадський вибір / За редакцією Заостровцева А. П. // Економічна школа - 2004

4. Людвіг Ерхард / Добробут для всіх – 1985

5. Сучасна економіка. Лекційний курс. Багаторівневий навчальний посібник. - Ростов на Дону: видавництво "Фенікс", 2001 - 544с.

6. Економічна теорія добробуту. Навчальний посібник для вишів. / Тарасова С. В. // ЮНІТІ - 2001

7. Історія економічної думки. Курс лекцій. – М.: Асоціація авторів та видавців «ТАНДЕМ». Видавництво ЕКМОС, 1998 - 248с.

8. Принципи макроекономіки. 2-е видання / Переклад з англійської - СПб.: Пітер, 2005. - 560с.

9. Економіка: Підручник для технічних вузів/А. І. Михайлушкін, П. Д. Шимко. – 3-тє видання, испр. - М., Вища школа, 2006 - 488с.

10. Акопов В., Гаджієв Ю. Національна та регіональна моделі добробуту // Суспільство та економіка – 2002. – №6

11. Н. І. Зорін, Р. М. Кудрявцева / Добробут Кіровської області за даними 2006 року - http://www.kks.kirov.ru/pressw/publ/vopros3.htm

14 . Економічна теорія добробуту

Поняття суспільного оптимуму

Економічні умови досягнення оптимуму

Критерії порівняння різних оптимальних станів

Інституційні умови досягнення оптимуму (ринок чи держава)

Розгляд економіки загалом

Нормативний метод («нормативна частина економічної теорії»)

Теорія суспільного добробуту: 1.Формує поняття суспільного блага. 2. Вирішує завдання порівняння різних станів економіки. 3.Аналізує механізми досягнення оптимальних станів.

Дві традиції

Компенсаційний критерій Калдора-Хікса: перехід від одного станудо іншого, при якому хтось виграє, а хтось програє, можна вважати поліпшенням, якщо ті, хто виграв, здатні (але не обов'язково це роблять) компенсувати тим, хто програв їх втрати і при цьому вони залишаться у виграші.

Однак існує проблема оборотності («парадокс Сцитовскі»): можна вказати таку пару різних економічних станів, з яких перше є парето-покращенням порівняно з другим, а друге є парето-покращенням порівняно з першим. Сцитовськи запропонував подвійний компенсаційний критерій: поліпшення відбудеться у разі, якщо переміщення з вихідного положення в кінцевому підсумку задовольняє критерію Калдора-Хікса, а переміщення у зворотному напрямку – ні.

Теорія суспільного добробуту А. Пігу

Максимум соціального добробуту – рівність граничних товарів, одержуваних при різному використанні ресурсів.

«Золоте правило максимізації добробуту»рівність граничних суспільних та граничних приватних витрат.

Пігу висуває тезу про існування суспільних вигод та витрат виробництва будь-якого блага, які не враховуються самим виробником, але які впливають на добробут інших учасників ринку. Існування зовнішніх ефектів призводить до того, що обсяг випуску товарів, що мають негативний зовнішній ефект, виявляється вище суспільно необхідного, а обсяг випуску товарів, що мають позитивний зовнішній ефект, виявляється нижче суспільно необхідного.

У разі позитивних екстерналій невідповідність пропозиції попиту виникає у зв'язку з тим, що приватний виробник орієнтується на ринкову ціну, яка визначається корисністю виробленого ним товару тих учасників ринку, які платять цей товар. Ринок не відображає корисність цього виробництва для тих, хто отримує вигоду безкоштовно. Ціна встановлюється на нижчому рівні.

Виробник товарів, мають негативний зовнішній ефект, орієнтується на ринковий механізм, який співвідносить приватну корисність товару з приватними витратами, у разі витратами виробника. Отже, не враховуються витрати, які несуть деякі учасники ринку у зв'язку з існуючим негативним зовнішнім ефектом. Через війну рівновагу між попитом і пропозицією встановлюється лише на рівні, відповідному вищому обсягу виробництва, ніж реальна потреба суспільства на даному товарі.

Так утворюється розрив між приватними та громадськими вигодами та приватними та громадськими витратами. А. Пігу назвав ці явища неринковими залежностями, які заважають ринку встановити оптимальні обсяги виробництва.

На основі своєї теорії зовнішніх ефектів А. Пігу зробив низку макроекономічних висновків. По-перше, він запропонував свій критерій оцінки оптимального розподілу ресурсів. Відповідно до його теорії, соціальний оптимум кожному за товару встановлюється тоді, коли граничні суспільні вигоди від цього товару виявляються рівними граничним суспільним витратам. По-друге, оскільки ринок не здатний забезпечити таке співвідношення, то потрібне зовнішнє втручання. Якщо громадські вигоди якогось товару перевищують приватні вигоди, то держава має надавати субсидії виробнику, щоб той збільшував пропозицію цього товару, а також надавати субсидії споживачеві для придбання цього товару. Що стосується існування негативних зовнішніх ефектів необхідно встановлення податків або сам товар, або економічну діяльність із виробництва даного товару.

Завдяки Пігу серед економістів міцно утвердилася думка, що наявність зовнішніх ефектів робить легітимним втручання держави. Однак Коуз показав, що існування зовнішніх ефектів пов'язане з інституціональними особливостями, а саме із системою прав власності, зміна якої у напрямку їхньої чіткішої специфікації дозволяє інтерналізувати зовнішні ефекти та зробити зайвим втручання держави.

Ліберальне вирішення проблеми зовнішніх ефектів Коуза

Зовнішні ефекти – це не провали ринку, а провали системи прав власності.

Специфікація прав власності знімає проблему зовнішніх ефектів.

Теорема Коуза: якщо 1) права власності чітко визначені і 2) трансакційні витрати дорівнюють нулю, то алокація ресурсів залишатиметься незмінною та ефективною 3) незалежно від змін у розподілі прав власності.