…Порожнеча світу є початок дотику його ядра. На поверхні закінчується повітря і закінчується сама поверхня. Тонка насолода ядра, а ядро є зрушення в Нескінченне. Бачити з порожнечі, досягнувши кінця думки. Є «те», що занадто думки. Думка – завжди кордон, завжди боротьба та протиріччя. Думка є рух, що дорівнює нулю. Видимий світ є ілюзія форми. Чому ілюзія, тому що форма у кожний момент не дорівнює собі самій. Вона завжди – приховує покрив, але навіть не слідство. Догми, трафарети та стереотипи – харчування форми.

Утримувати свідомість у межах форми – гасити його. Думкою можна тільки намітити, проте, ні як не продумати реальність. З точки відсутності зв'язку з будь-ким, чим-небудь народжується Присутність як свобода творити.

Свобода ґрунтується там, де закінчується чергування, зміна буття і небуття. І, безумовно, свобода є кінець думки, скованої розумом.

Спочатку була непідйомна втома, що виникає при «квантових стрибках» свідомості, нерухомість з вкрадливим тріумфуванням Переходу, з його запахом і звуком ... за порогом беззвучності.

Чи варто було залучатися до цього світу, обростати їм, щоб вирватися з нього, щоб прийти тільки до одного – розриву з ним, з нього.
Те, що змінюється, перестає бути собою - не є життя!
Але життя немає і незмінність. У категоріях просторово-часових вона не відкривається. Мене перестало хвилювати все, що на вустах.

Мене перестає хвилювати біль і радість, бо внутрішнє «я» не страждає і не відчуває протилежностей, воно ПОЗА цим, не вище за це, а ПОЗА. Так само й думки вузьколобих фанатів від рухів «світла», тепловодного черні «збирального убожества, що не обривається з дахів», більше не борознять поверхню мого сприйняття. Про таких давно сказано, «якщо ти не холодний і не гарячий, то виблюю тебе з Моїх уст».

Дивно, що наше існування обмежене лише однією планетою, укладеною в межах еволюції думки, і ніяк не виходить на Ціле.
Давно сказано, наша матеріальна форма недостатньо відповідає завданням еволюції, дух неспроможна реалізуватися у ній цілком. Але будь-яка ізоляція є розпад та заперечення. Ми потрапили у вир монстрів наших же мыслеформ. Ми фатально залежимо від матерії. І втома від цього життя є передвістя пробудження.
Ми «жертви» впливу світів на нас тільки тому, що пасивно реєструємо факт їхнього впливу і не знаємо, як усвідомлено взаємодіяти з ними.

Таємниця життя – лише у відносинах між Світами. І розвиток нашої астрономії, астрології та парапсихології є лише фактом нашої повернутих до Всесвіту спиною. Але наше справжнє, внутрішнє Я створено зі складу Цілого – Метагалактичної міжпросторової структури. Помилка в тому, що ми Всесвіт пізнаємо тільки по відношенню до форми, але не з справжності її якості, укладеного в нас самих. Незмірна Єдність Всесвіту і є Господь.

Звільнитися від видимого – торкнутися непереборного дихання життя. І ось коли починаєш її відчувати у всьому непізнаному, міжграничному, що межує зі смертю форми, якості, тоді неймовірно тяжкі всі звичні дії. Тоді стовпи фізичного світла будуть неймовірними пудами завіси.

Ми незрівнянно жебраки по відношенню до Всесвіту. Ми постійно шукаємо нові можливості матерії, тоді як потрібно лише вчитися звільнятися від неї, переходити від фізичного існування до психодуховного.

Жити, ототожнившись зі своїм фізичним тілом. Жити так само, як космічні вогні.

Але всі духовні появи на фізичному плані є сон, повна протилежність або зворотне відображення явищ Духа.

Більшості з тих, хто активний у цьому плані, на Тому Плані вже немає!
Їх назад пропорційна активність тут закрила їм шляхи еволюції там. Вони розірвали флюїдичну зв'язок з Душею - внутрішнім Образом-задумом Духа і доживають, часом дуже «успішно» (у матеріальному сенсі, звичайно) як біологічна речовина, форма або потік, клапоть матерії. Але все, що не має провідності чи прозорості Єдності, є бруд або шлак, і підлягає виведенню із системи Цілого.
Ну що поробиш, якщо мені не цікаві стосунки дружин і чоловіків, батьків та дітей, людей та звірів, а цікаві, тобто важливі. реальні стосунки тільки зі своїм внутрішнім Я, з темрявою його, прозоріше за густе світло. Ці відносини одні нічим не обумовлені, бо безумовні, і не обмежені думкою-розумом форми. І ці відносини є непереборною суттю життя.

Так, моя Душа більше не несе відповідальності за особистість, бо не можна відповідати за те, чого вже НЕМАЄ!

Цей світ ще механічно обертається навколо Сонця, але вже зотлів у полоні форми. Доля збідніла. Світ рухається до Пралаї. Але кінчається і інерція форми. Радикальні зміни свідомості ще немає дію. Лише несвідоме пов'язане або єдине з надсвідомим.

Зовнішній світ закінчується тим, хто став Душею.

Ця фаза людської еволюції – як нижча точка «запірування» – зустрічається з перед-життям. Пластика і гармонія внутрішніх просторів цурається всього зовнішнього. Відповідати на «реальність» дня – це не бути! Бо вона вивернута на виворот. Буття хочу, БУТТЯ, але не ОТРАВИ плинності!

Єдина Реальність на Землі – Шамбала! (Бо нейтральна до нас: божевільному будинку кінця Калі Юги, що затягнувся, однак.) І невразлива справжність звільненої інтуїції, що стоїть на парадоксах Новизни.

Ні, Бога тут ще ніколи не було, бо Він є проявленим людством, про яке ми ще нічого не знаємо, бо їм не є, бо бути ним – не бути зовнішнім. Але суцільно, зовнішні люди-тіні….

Щось усередині нас уподібнене космічному вогню, що незмінно руйнує нас з метою другого народження.

Є тільки одна воля – воля внутрішнього Я – істинного, вона алогічна, із задзеркалля дивиться на нас, решта – тимчасове. Ця воля реалізується як самопізнання, яке не є свідомістю чи пізнанням. Це невербальна насолода Витока, доступна одній єдності Душі. Вона не вимірювана і докорінно несуперечлива, т.к. незмінна нічим.

Самопізнання, рівне незнання. Самосвідомість, нерівне усвідомленню.

Але лише нерозкладне, безособове якість, не наділене атрибутами, вільне від полярностей. Тільки не-рух, недіяння наближає до неї – реальності суті. Суть «Я» - реальність, решта – розпад.

Як нестерпно шкода, що ми розуміємо лише звичне і лише те, що укладено у межах мислення. Але ми мислимо тільки категоріями кордонів. Трафаретне мислення за своєю суттю – одноманітність, однаковість самого його, мислення, механізму. Весь розумовий процес хомо сапіенсу – лише багаторазово опосередкована напіваналогія реальності, сума наших механічних уявлень про світ. Але світ не те, що ми про нього думаємо.

Отже, я тяжію слухати лише внутрішнє «я» - і це справжнє спілкування, решта – піна на воді. І це не ізоляція, але розімкненість у єдино-реальний, істинний та ЄДИНИЙ світ. У ньому немає понять: "я"-"не-я", бо це кінець думки. Вічно-суще не містить у собі поняття «одного» і «всіх», конкретного та загального, індивідуального та соборного, тимчасового та апріорного, воно ДАНО, ДАННІСТЬ. І даність вища за всяку єдність, бо не знає різноманітності. Все і ніщо – суть те саме. Даність не знає зусиль. Зусилля призводить до залежності. Ми по відношенню до неї, Даності, – зворотне відображення. Шлях до неї – шлях парадоксів. Після Дзен неї висловився адекватно лише Дж.Кришнамурти, тобто. висловив її – за-словом. І ця ДАННІСТЬ спонтанна. Коли Крішнамурті заявив, що «життя є трансцендентальна спонтанність», він розкрив саму основу та закон життя.

Щось породжене за допомогою чогось, але воно не рівне тому імпульсу, від якого відштовхнулося.

Всі фізичні дії дорівнюють НУЛЮ, але спокій лише дорівнює РУХУ, бо, почавши від нього, досягаємо внутрішнє Я, вільне від полярностей: рух-нерухомість. "Реальність - це Порожнеча, але вона не порожня".

Мовчання скорочує дистанцію. Є одна свобода – свобода від участі. Роль знову породжена мисленням.

Бог є заперечення Бога. Бо кожне наступне вже не є попереднім.

Будь-яке суспільство чи організація є вже кристалізація життя чи ідеї – ізольованість від життя та насильство над життєвим початком. І всяке вчення є віддаленням від Істини. Бо Істині Навчити не можна! Усі розповіді – НЕ про Нею!

Перестаєш говорити про те, чим стаєш.

Лише внутрішньо «Я» со-природно Їй. Істина – середовище його проживання. Але лише в цьому випадку, на внутрішніх планах, середовище і «я» злиті і взаєморозчинні власним імпульсом. Виходить, що справжнє життя - це життя від зворотного, походить не від свідомості, розумом і свідомістю не обумовлюється, не знає і тіні насильства. Не виносить умовності та буквальності. Але є стрибок у Безодню і вимагає від нас мужності.

Але вибору немає: «хочеш пізнати Бога – пізнай самого себе». І тоді слова принца датського здійсняться: «і повернув очі зіницями в душу, а там – темно», або -дрібно, адже «є душа – десертна тарілка: все порожньо, гладко, чистенько і дрібно». А головне, такі душі, або душі завжди знають, що добре, а що погано, як правильно, а як не правильно, що можна, а що не можна, бо тепленькі, сіренькі – «у світі, де найчорніший – СЕР»!

…а може взагалі відмовитися від шляху втілень, тоді настане Даність… .

Смерть - найпотужніший чинник, який змушує кожного з нас замислитися над тим, чи правильно ми живемо. Тому, незважаючи на свою зовнішню непривабливість, тема смерті займає у філософії одне з центральних місць.

З погляду науки смерть є неминучим фіналом функціонування будь-якої живої системи, і є закономірним результатом вичерпання її життєвих ресурсів, старіння та відмирання клітин. Смерть є припинення життя.

Однак смерть не можна розглядати як протилежність до життя. Смерть - це відсутність життя, а її закінчення, завершення. Тому смерті протистоїть не життя, а народження. Це цілком природний процес переходу з живого стану до неживого. Живе і неживе, виживання і не виживання - це дві сторони єдиної навколишньої природи. Причини смерті у біології та медицині досить добре вивчені. Смерть можна відсунути на якийсь час, з нею можна боротися, продовжуючи життя, але перемогти повністю неможливо.

Смерть може бути позбавленням від усіляких пристрастей і страждань.

Богослов'я більшості релігій виходить з догмату про безсмертя душі і тлінності, несуттєвість тіла: вмирає тіло, але душа, що становить сутність людини, вічна і безсмертна. Смерть людини розцінюється у християнстві як звільнення від земних страждань.

Філософію цікавить не смерть як фізичне явище, а сенс смерті, тобто її значення у системі людського буття. Якщо людина відрізняється з інших живих істот не зовнішніми ознаками, а принципово, сутнісно, те й смерть людини відрізняється від смерті, скажімо, мавпи чи собаки. Смерть людини не означає простого припинення життя, так само, як і життя людини не зводиться до поїдання їжі, розмноження та захисту від різних небезпек. Смерть має сенс, і з'ясувати, в чому саме він полягає, є завданням філософського дослідження проблеми смерті.

Найважливіший сенс смерті у тому, що свідомість факту її неминучості змушує людини осмислено ставитися до життя. Свідомість смерті - це свідомість людиною своєї кінцівки у цьому світі. Якщо життя обмежена в часі, то не варто витрачати його на другорядні, суєтні вчинки. Неминуча смерть спонукає людину більш осмислено поставитися до світу, зробити "ревізію" цінностей, відокремити суттєве від несуттєвого.

Проблема смерті є у більшості історичних типів філософії. У рамках брахманізму оформилося вчення про карму, сприйняте іншими філософсько-релігійними вченнями Індії. Ідея карми зіграла роль морального імперативу в житті індійського суспільства, поставила смерть і переродження залежність від змісту та якості життя. Подібне значення має ідея пекла і раю в християнстві та ісламі. Особливою популярністю тема смерті мала екзистенціалізм.

Свій погляд на смерть мав філософ Артур Шопенгауер, який створив теорію палінгенезії, що є філософською альтернативою релігійної реінкарнації. Суть його теорії в тому, що воля людини ніколи не вмирає, але виявляє себе знову в нових індивідах. Водночас Шопенгауер заперечує основні положення реінкарнації про переселення конкретної душі. Теорія палінгенезії була викладена у творі А. Шопенгауера «Світ як воля і уявлення» - зокрема, у розділі «Смерть та її ставлення до неруйнівності нашої істоти». На відміну від відкритого індивідуалізму, палінгенезія розглядає просторові кордони для людей метафізично значимими, тобто. одна особа не може існувати одночасно у двох або кількох місцях простору. У своєму творі Шопенгауер стверджує: Нескінченний час протік, перш ніж я народився, - чим же був я весь цей час? Метафізична відповідь на це, мабуть, була б такою: «я завжди був я: саме всі ті, хто протягом цього часу називав себе я, це були я». Шопенгауер заперечував можливість збереження після руйнування тіла індивідуального «Я» з усіма його спогадами. Руйнування мозку означає повне знищення особистості. З іншого боку, унікальна воля кожної людини не схильна до знищення. Воля людини зберігається після розпаду тіла і згодом ця воля виявляється у новій інтелектуальній оболонці. Нова особистість постає зовсім відмінна від старої. Шопенгауер відмовляється говорити про метемпсихоз, тобто «перехід цілої так званої душі в інше тіло», воліючи іменувати свою теорію «палінгенезією», під якою він розумів «розкладання і новоутворення індивіда, причому залишається його воля, яка, приймаючи образ нової істоти , Отримує новий інтелект». Фактично в ідеї Шопенгауера про «незнищенність нашої істоти» можна знайти наступність з ідеями давньогрецького філософа Парменіда про відсутність небуття.

Одним із мислителів, який заявив про зв'язок своїх поглядів із думками Шопенгауера, є австрійський фізик-теоретик, лауреат Нобелівської преміїз фізики (1933) Ервін Шредінгер. У той же час Шредінгер дотримується радикальніших поглядів, які філософ Даніель Колак назвав відкритим індивідуалізмом.

Філософ Мераб Мамардашвілі в такий спосіб викладає погляди Шредінгера: «І Шредінгер ставив таке запитання: ось вам було 16 років, і вас роздирали пристрасті. А що залишилося від того "я", яке було носієм цих пристрастей? Як якесь втілення "я", адже це були ви - разом з вашим тілом, з вашими переживаннями і т.д., але ж ви його не пам'ятаєте. А ви є. Значить, ви – інше «я»! У кожний момент ваші минулі «я» здавалися вам, що вони найважливіші, останні, а вони змінилися, навіть не породивши поняття смерті. Вони всі померли, а термін «смерть» навіть не виник. персонажів. Навіщо ж, каже Шредінгер, боятися смерті?»

Смерть є найглибшим і найзначнішим фактом життя, що підносить найостаннішого зі смертних над буденністю і вульгарністю життя.

Тільки факт смерті ставить у глибині питання про сенс життя. Життя на цьому світі має сенс саме тому, що є смерть. Сенс пов'язаний із кінцем. І якби не було кінця, якби була нескінченність життя, то сенсу в житті не було б. Смерть - граничний жах і граничне зло - виявляється єдиним виходом з часу у вічність, і життя безсмертне і вічне виявляється досяжним лише через смерть.

Життя шляхетне тільки тому, що в ньому є смерть, є кінець, що свідчить про те, що людина призначена до іншого, вищого життя. У нескінченному часі смисл ніколи не розкривається, смисл лежить у вічності. Але між життям у часі і життям у вічності лежить безодня, через яку перехід можливий лише шляхом смерті, шляхом жаху розриву. Смерть є не лише нісенітницею життя в цьому світі, тлінність її, а й знак, що йде з глибини, що вказує на існування найвищого сенсу життя.

Живі, а не мертві страждають, коли смерть зробить свою справу. Мертві більше не можуть страждати; і ми можемо навіть похвалити смерть, коли вона кладе край крайньому фізичному болю або сумному розумовому занепаду. Проте неправильно говорити про смерть як про ”винагороду”, оскільки справжня винагорода, як і справжнє покарання, потребує свідомого переживання факту. У житті кожної людини може настати момент, коли смерть буде більш дієвою для її головних цілей, ніж життя.

Соціальне значеннясмерть також має свої позитивні сторони. Спільність смерті нагадує нам про рівність всіх людей.

Парадокс смерті в тому, що смерть є найстрашніше зло, яке найбільше лякає людину, і через це зло розкривається вихід до вічного життя, або один із виходів. Такими парадоксами наповнене наше життя. Нескінченність життя якраз і робила б людину кінцевою істотою.

Парадокс смерті має у світі як етичне, а й естетичне своє вираження. Смерть потворна, і вона є гранична потворність, розкладання, втрата будь-якого вигляду та лику, торжество нижчих елементів матеріального світу. І смерть прекрасна, вона ушляхетнює останнього зі смертних і ставить його на одну висоту з найпершими, вона перемагає каліцтво вульгарності і буденності. Смерть - це граничне зло, шляхетніше життя в цьому світі. Краса, краса минулого пов'язана з фактом смерті, що облагороджує.

Саме смерть очищає минуле та кладе на нього печатку вічності. У смерті є не лише розкладання, а й очищення. Випробування смерті не витримує ніщо зіпсоване, що розклалося і тлінне. Це випробування витримує лише вічне. Моральний парадокс життя і смерті висловимо в етичному імперативі: стався до живих, як до вмираючих, до померлих стався, як до живих, тобто. пам'ятай завжди про смерть, як про таємницю життя, і в житті, і в смерті стверджуй завжди вічне життя.

Трагічна смерть особистості людині, тому що особистість є вічна ідея.

Особистість не народжується від батька та матері, особистість твориться Вищою силою.

Матеріалізм, позитивізм тощо. вчення примиряються зі смертю, узаконюють смерть і разом з тим намагаються забути про неї, влаштовуючи життя на могилах покійників. Ставлення до смерті стоїчне чи буддійське безсиле перед нею і означає перемогу смерті, але воно шляхетніше родових теорій, які зовсім забувають про смерть. Душевне, а не духовне ставлення до смерті завжди сумне і меланхолійне, в ньому завжди є смуток спогаду, який не має сили воскресати. Лише духовне ставлення до смерті переможне. Лише християнство знає перемогу над смертю. Християнство вчить не так про природне безсмертя, яке не передбачає ніякої боротьби, як про воскресіння, що передбачає боротьбу духовних, благодатних сил із силами смертоносними. Вчення про воскресіння виходить із трагічного факту смерті і означає перемогу над ним, чого немає ні в яких вченнях про безсмертя, ні в орфізмі, ні у Платона, ні в теософії. Тільки християнство прямо дивиться у вічі смерті, визнає і трагізм смерті, і сенс смерті, і водночас не примиряється зі смертю і перемагає її. Людина і смертна і безсмертна, вона належить і смертоносному часу і вічності, вона і духовна істота, і істота природна. Смерть є страшною трагедією, і смерть через смерть перемагається воскресінням. Але смерть перемагається не природними, а надприродними силами.

Страх смерті є не тільки страх смерті особистості, але і страх смерті світу. Є особистий Апокаліпсис та Апокаліпсис світовий. Апокаліпсис є одкровенням про смерть світу, хоча смерть у ньому не останнє слово. Смертна як людина, як народи і культури, а й усе людство загалом, і весь світ.

Смерть і потенційне безсмертя найсильніша приманка для філософуючого розуму, бо всі наші життєві справи повинні так чи інакше порівнюватися з вічним. Людина приречена на роздуми про смерть і в цьому її відмінність від тварини, яка смертна, але не знає про це.

По суті, йдеться про тріад: життя - смерть - безсмертя, оскільки всі духовні системи людства виходили з ідеї суперечливої єдності цих феноменів. Найбільша увага тут приділялася смерті та набуттю безсмертя в іншому житті, а сама людське життятрактувалася як мить, відпущена людині для того, щоб вона могла гідно підготуватися до смерті та безсмертя.

За невеликим винятком у всіх часів та народів висловлювання про життя мали негативний характер. Життя – страждання (Будда, Шопенгауер та ін); життя - сон (Веди, Платон, Лабрюйєр, Паскаль); життя - безодня зла (давньоєгипетський текст «Розмова людини зі своїм духом). «І зненавидів я життя, бо противним мені стали справи, що робляться під сонцем, бо все - суєта і мука духа» (Екклезіаст); «Людське життя жалюгідне» (Сенека); "Життя - боротьба і мандрівка по чужині" (Марк Аврелій); «все попіл, привид, тінь і дим» (Іоан Дамаський); «Життя однозвучне, видовище похмуро» (Петрарка); "Життя - це повість дурня, розказана ідіотом, повна шуму і люті, але позбавлена сенсу" (Шекспір); «Життя людське не що інше, як постійна ілюзія» (Паскаль); «Все життя - лише вартість оманливих надій» (Дідро); «Моє життя - вічна ніч.. що таке життя, як не безумство?» (К'єркегор); «Все людське життя глибоко занурене в неправду» (Ніцше). Про це ж кажучи прислів'я та приказки різних народів- «Життя – копійка». Ортега-і-Гассет визначили людину не як тіло і як дух, а як специфічну людську драму. Дійсно, у цьому сенсі життя кожної людини драматичне і трагічне: як би вдало не складалося життя, як би воно не було тривалим - кінець його неминучий. «Хто перебуває між живими, тому є ще надія, так як і псові живому краще, ніж мертвому леву» (Екклезіаст). Через століття, після Екклезіаста, грецький мудрець Епікур намагався вирішити це питання так: «Привчай себе до думки, що смерть не має до нас ніякого відношення. Коли ми існуємо, смерть ще не присутня, а коли смерть присутня, тоді ми не існуємо».

Помічено, що мудрість людини часто виявляється у спокійному ставленні до життя та смерті. Як сказала Махатма Ганді: «Ми не знаємо, що краще – жити чи померти. Тому нам не слід ні надмірно захоплюватися життям, не тремтіти перед думкою про смерть. Ми повинні однаково ставитись до них обох. Це ідеальний варіант.» А ще задовго до цього у «Бхагавадгіті» сказано: «Справді, смерть призначена для народженого, а народження неминуче для померлого. Про неминуче - не скорботи!».

Водночас чимало великих людей усвідомлювали цю проблему у трагічних тонах. Визначний вітчизняний біолог І.І.Мечников, розмірковуючи про можливість «виховання інстинкту природної смерті», писав про Л.Н.Толстом: «Коли Толстой, який мучить неможливістю вирішити це завдання і переслідуваний страхом смерті, запитав себе, чи може неспроможна сімейне коханнязаспокоїти його душу, він побачив, що це марна надія. Навіщо, питав він себе, виховувати дітей, які незабаром виявляться в такому ж критичному стані, як їхній батько? Навіщо жити? Навіщо мені любити їх, вирощувати і дотримуватись їх. Для того ж розпачу, який у мені, або для тупоумства. Люблячи їх, я не можу приховати від них істини, - кожен крок їх веде до пізнання цієї істини. А істина – смерть».

Вже понад тридцять століть мудреці, пророки та філософи різних країні народів намагаються знайти вододіл між життям, смертю та безсмертям. Найчастіше вважають, що вся справа в усвідомленні факту майбутньої смерті: ми знаємо, що помремо і гарячково шукаємо шлях до безсмертя. Решта живе тихо і мирно завершує свій шлях, встигнувши відтворити нове життя або послужити добривом ґрунту для іншого життя. Людина ж приречена на довічні болісні роздуми про сенс життя або про її безглуздість, виводить цим себе, а часто інших, і змушений топити ці прокляті питання у вині та наркотиках. Почасти це вірно, але виникає питання: як бути з фактом смерті новонародженої дитини, яка ще не встигла нічого зрозуміти, чи розумово відсталої людини, яка не може нічого зрозуміти? Чи вважати початком життя момент зачаття (який неможливо точно визначити здебільшого) чи момент народження? Невідома і нікого не чіпаюча смерть маленької істоти, крім її матері, від голоду десь у Африці і пишні похорони всесвітньо відомих лідерів - перед вічності немає різниці. У цьому сенсі глибоко правий англійський поет Д.Донн, який сказав, що «смерть кожної людини применшує все людство, і тому ніколи не питай, за ким дзвонить, він дзвонить по тобі».

Смерть має позитивне значення. Але смерть є водночас найстрашніше і єдине зло. Будь-яке зло може бути зведене до смерті. Жодного іншого зла, крім смерті та вбивства не існує.

За всіх часів люди шукали порятунку від неминучої пані смерті. І це полягає не тільки в пошуках безсмертя тіла чи душі, а також у певній «байдужості» до смерті. На цьому ґрунтується принцип «прекрасного життя» Епікура.

Принцип цей Епікур формулює так: «Привч себе до думки, що смерть не має до нас ніякого відношення. Все добре і погане полягає у відчутті, а смерть є позбавленням відчуття. Тому правильне знання того, що смерть не має до нас жодного відношення, робить смертність життя заспокійливою, - не тому, щоб воно додавало до неї безмежну кількість часу, а тому, що забирає спрагу безсмертя».

Висновок: «дурний той, хто говорить, що він боїться смерті не тому, що вона завдає страждання, коли прийде, а тому, що вона заподіює страждання тим, що прийде: адже якщо що не турбує присутності, то марно засмучуватися, коли воно тільки ще очікується.

Таким чином, найстрашніше з лих, смерть не має до нас ніякого відношення, тому що коли ми існуємо, смерть ще не присутня; а коли смерть є, тоді ми не існуємо. Таким чином, смерть не має відношення ні до тих, хто живе, ні до померлих, оскільки для одних вона не існує».

Своє ставлення до смерті він протиставляє ставлення до неї «людей натовпу», які прагнуть уникнути смерті як найбільшого зла, то, навпаки, жадають її, бачачи в ній засіб «відпочинку від лих життя». Епікур каже: «Мудрець не відхиляється від життя, але й не боїться не життя, тому, що життя йому не заважає, а не життя не представляється якимось злом».

Міністерство освіти та науки Р.Ф.

Федеральне Бюджетне ГОУ ВПО

«Волгоградський державний технічний університет»

Кафедра філософії

Реферат з філософії.

Тема: "Життя і смерть як проблеми філософії"

Виконав:

Перевірив:

Волгоград, 2012

Вступ

1. Поняття сенсу життя.

2. Смерть як філософська проблема.

3. Безсмертя

Висновок

Список літератури

Вступ

Все народжене приречене на смерть. У матеріальному світі ми не знаємо нічого, що суперечить цьому закону. Тварини та рослини, зірки та планети, Навіть Всесвіт, по сучасним поняттяммали колись початок, а отже, мають і кінець.

Людина – єдина істота, яка усвідомлює свою смертність. І це усвідомлення неминучості смерті ставить перед кожною людиною низку важливих світоглядних питань.

Пошуком відповіді ці питання займалися і займаються і міфологія, і різні релігійні вчення, і мистецтво, і численні філософії. Але на відміну від міфології та релігії, які, як правило, прагнуть нав'язати, продиктувати людині певні її рішення, філософія закликає передусім до розуму людини і виходить з того, людина має шукати відповідь самостійно, докладаючи при цьому власні духовні зусилля. Філософія допомагає йому, акумулюючи і критично аналізуючи попередній досвід людства в таких пошуках.

Концепція сенсу життя.

Починаючи розгляд проблеми сенсу людського буття, згадаємо визначення людини, дане
Найбільш яскраво специфіка людського буття виявляється при розгляді сенсу його життя. Якщо життя людини полягає не в простому фізичному виживанні, не в збереженні тіла, а має інші цілі, які задані людині ззовні або обрані нею самою, це означає, що вона має сенс.

Сенс життя - це цілі, ідеали та цінності, реалізація яких виступає як лейтмотив людського існування. На рівні повсякденного пояснення сенс життя це те, заради чого людина живе. Сократ, у відповідь звинувачення його у поширенні філософських знань, що розбещують звичаї, заявив, що він займається філософією тому, що вона допомагає йому розібратися в житті. Жити, не розібравшись у тому, що таке життя, не варто. Сократ виявив, що багато його сучасники витрачають свої життя на досягнення різноманітних цілей, - багатства, слави, задоволень, - і навіть не замислюються, чи це важливо. Але якщо людина не поставить собі питання про сенс життя і добре не поміркує над ним, вона не може бути впевнена в тому, чи правильно вона живе. І все його життя може виявитися марним виживанням часу. Альбер Камю - французький філософ, який жив двома з половиною тисячоліттями пізніше Сократа - писав: "Вирішити, чи варто чи не варто життя того, щоб її прожити, - значить відповісти на фундаментальне питання філософії. Все інше - чи має світ три виміри, чи керується розум дев'ятьма чи дванадцятьма категоріями - другорядно". Ф.М. Достоєвський назвав питання "навіщо жити?" таємницею буття людського.
Розмірковуючи про сенс життя людина, по суті, займається самовиправданням свого життя, намагається переконати самого себе в тому, що вона живе не тому, що її "народили" на це світло, не питаючи її згоди, а тому що вона виконує певну "місію" і без його участі світ ніколи не заповнить себе цілісністю. Мати сенс означає мати об'єктивне розумне призначення, бути причетним до буття поза собою.
Пошук сенсожиттєвих орієнтирів – не просте завдання. Її намагаються вирішувати прості люди, обивателі та професійні філософи. Усі вироблені в ході розвитку філософії концепції способу життя можна поділити на два типи: суб'єктивістські та об'єктивістські. Перші включають уявлення про сенс життя, сформовані окремими людьми виходячи з їх суб'єктивних уявлень про гідне життя. Прихильники такого підходу до визначення сенсу життя наполягають, що кожна людина має своє індивідуальне покликання в житті, свій сенс життя, відмінний від сенсу, що вкладається у життя іншими людьми. Об'єктивістські (метафізичні) концепції виходять з того, що життя людини має сенс лише доти, оскільки воно спрямоване на реалізацію цілей, що виходять за межі лише його індивідуального буття. Осмисленим може бути життя та діяльність, які керуються не випадковими потягами, не примхливою грою пристрастей та свавіллям, а єдиним, розумним, вищим початком, що проникає всі сторони життя до кінця. Цим початком, що осмислює життя і діяльність, може бути мета, що має безумовне значення, безумовну об'єктивну цінність. Якщо людина ставить перед собою індивідуальні, суб'єктивні цілі, які не співвідносяться з об'єктивними цілями та цінностями, то рано чи пізно постане питання про сенс та значення цих індивідуальних цілей. Дуже яскраво зобразив цю невідповідність між умовною метою та прагненням до безумовного А.П.Чехов в оповіданні "Агрус". Мрією життя героя оповідання було придбати невеликий будиночокз ділянкою, на якій обов'язково повинен рости аґрус. Цю мрію йому врешті-решт вдалося здійснити, проте чи можна вважати досягнення такої мети реалізацією сенсожиттєвого призначення? Автор розповіді пише, що коли він побачив цю людину, яка досягла межі своїх мрій, на неї пахнуло страшною тугою, порожнечею і безглуздям такого "щастя".
Аналіз теоретично оформлених уявлень про сенс життя показує, що вони згодні у цьому, що має сенс лише тоді, коли людина керується цілями, ідеалами і цінностями, які пов'язані з простим фізичним виживанням. Людина живе " для чогось " і з'ясування цього " чогось " є дуже важливим завданням, що передує свідоме, осмислене життя.

2.Смерть як філософська проблема.

З давніх-давен людина ставила перед собою питання, в чому сутність людського буття. Багато філософів і мислителів намагалися відповісти, для чого живе людина, для чого прийшла вона в цей світ, чому вона вмирає і що відбувається з нею після смерті.
Смерть - найпотужніший чинник, який змушує кожного з нас замислитися над тим, чи правильно ми живемо. Тому, незважаючи на свою зовнішню непривабливість, тема смерті займає у філософії одне з центральних місць.
З погляду науки смерть є неминучим фіналом функціонування будь-якої живої системи, і є закономірним результатом вичерпання її життєвих ресурсів, старіння та відмирання клітин. Смерть є припинення життя.

Однак смерть не можна розглядати як протилежність до життя. Смерть – це не відсутність життя, а її закінчення, завершення. Тому смерті протистоїть не життя, а народження. Це цілком природний процес переходу з живого стану до неживого. Живе і неживе, виживання і не виживання – це дві сторони єдиної навколишньої природи.Причини смерті у біології та медицині досить добре вивчені. Смерть можна відсунути на якийсь час, з нею можна боротися, продовжуючи життя, але перемогти повністю неможливо.

Смерть може бути позбавленням від усіляких пристрастей і страждань.
Богослов'я більшості релігій виходить з догмату про безсмертя душі і тлінності, несуттєвість тіла: вмирає тіло, але душа, що становить сутність людини, вічна і безсмертна. Смерть людини розцінюється у християнстві як звільнення від земних страждань.
Філософію цікавить не смерть як фізичне явище, а сенс смерті, тобто її значення у системі людського буття. Якщо людина відрізняється з інших живих істот не зовнішніми ознаками, а принципово, сутнісно, те й смерть людини відрізняється від смерті, скажімо, мавпи чи собаки. Смерть людини не означає простого припинення життя, так само, як і життя людини не зводиться до поїдання їжі, розмноження та захисту від різних небезпек. Смерть має сенс, і з'ясувати, в чому саме він полягає, є завданням філософського дослідження проблеми смерті.
Найважливіший сенс смерті у тому, що свідомість факту її неминучості змушує людини осмислено ставитися до життя. Свідомість смерті - це свідомість людиною своєї кінцівки у цьому світі. Якщо життя обмежена в часі, то не варто витрачати його на другорядні, суєтні вчинки. Неминуча смерть спонукає людину більш осмислено поставитися до світу, зробити "ревізію" цінностей, відокремити суттєве від несуттєвого.
Проблема смерті є у більшості історичних типів філософії. У рамках брахманізму оформилося вчення про карму, сприйняте іншими філософсько-релігійними вченнями Індії. Ідея карми зіграла роль морального імперативу в житті індійського суспільства, поставила смерть і переродження залежність від змісту та якості життя. Подібне значення має ідея пекла і раю в християнстві та ісламі. Особливою популярністю тема смерті мала екзистенціалізм.
Свій погляд на смерть мав філософАртур Шопенгауер, який створив теоріюпалінгенезії , що є філософською альтернативою релігійної реінкарнації. Суть його теорії в тому, що воля людини ніколи не вмирає, але виявляє себе знову в нових індивідах.Водночас Шопенгауер відкидає основні положенняреінкарнації про переселення конкретної душі. Теорія палінгенезії була викладена у творі А. Шопенгауера «Світ як воля і уявлення», зокрема, у розділі «Смерть та її ставлення до неруйнівності нашої істоти». На відміну відвідкритого індивідуалізму, палингенезия розглядає просторові кордону для людей метафізично значимими, тобто. одна особа не може існувати одночасно у двох або кількох місцях простору. У своєму творі Шопенгауер стверджує: Нескінченний час протік, перш ніж я народився, чим же був я весь цей час?» Метафізична відповідь на це, мабуть, була б такою: «я завжди був я: саме всі ті, хто протягом цього часу називав себе я, це були я».Шопенгауер заперечував можливість збереження після руйнування тіла індивідуального «Я» з усіма його спогадами. Руйнування мозку означає повне знищення особистості. З іншого боку, унікальна воля кожної людини не схильна до знищення. Воля людини зберігається після розпаду тіла і згодом ця воля виявляється у новій інтелектуальній оболонці. Нова особистість постає зовсім відмінна від старої.Шопенгауер відмовляється говорити про метемпсихоз, тобто «перехід цілої так званої душі в інше тіло», воліючи іменувати свою теорію «палінгенезією», під якою він розумів «розкладання і новоутворення індивіда, причому залишається його воля, яка, приймаючи образ нової істоти , Отримує новий інтелект». Фактично в ідеї Шопенгауера про «незнищенність нашої істоти» можна знайти наступність з ідеями давньогрецького філософа Парменіда про відсутність небуття.

Одним із мислителів, який заявив про зв'язок своїх поглядів з думками Шопенгауера, є австрійський фізик-теоретик, лауреат Нобелівської премії з фізики (1933) Ервін Шредінгер. У той же час Шредінгер дотримується радикальніших поглядів, які філософ Даніель Колак назвав відкритим індивідуалізмом.

Філософ Мераб Мамардашвілі в такий спосіб викладає погляди Шредінгера: «І Шредінгер ставив таке запитання: ось вам було 16 років, і вас роздирали пристрасті. А що залишилося від того "я", яке було носієм цих пристрастей? Як якесь втілення «я», адже це були ви разом з вашим тілом, з вашими переживаннями і т.д., але ви ж його не пам'ятаєте. А ви є. Значить, ви інше «я»! У кожний момент ваші минулі «я» здавалися вам, що вони найважливіші, останні, а вони змінилися, навіть не породивши поняття смерті. Вони всі померли, а термін «смерть» навіть не виник. персонажів. Навіщо ж, каже Шредінгер, боятися смерті?»

Смерть є найглибшим і найзначнішим фактом життя, що підносить найостаннішого

зі смертних над буденністю та вульгарністю життя.

Життя шляхетне тільки тому, що в ньому є смерть, є кінець,

що свідчить про те, що людина призначена до іншого, вищого життя. У нескінченному часі смисл ніколи не розкривається, смисл лежить у вічності. Але між життям у часі та життям у вічності лежить безодня, через яку

перехід можливий лише шляхом смерті, шляхом жаху розриву. Смерть є не лише нісенітницею життя в цьому світі, тлінність її, а й знак, що йде з глибини, що вказує на існування найвищого сенсу життя.

для його головних цілей, ніж життя.

Соціальне значення смерті також має позитивні сторони. Спільність смерті нагадує нам про рівність всіх людей.

Парадокс смерті має у світі не лише етичне, а й естетичне своє

вираз. Смерть потворна, і вона є гранична потворність, розкладання,

втрата будь-якого вигляду та лику, торжество нижчих елементів

матеріального світу І смерть прекрасна, вона ушляхетнює останнього з

смертних і ставить його на одну висоту з найпершими, вона перемагає потворність вульгарності та буденності. Смерть - це граничне зло, шляхетніше життя в цьому світі. Краса, краса минулого пов'язана з фактом смерті, що облагороджує.

стався до живих, як до вмираючих, до померлих стався, як до живих, тобто.

пам'ятай завжди про смерть, як про таємницю життя, і в житті, і в смерті стверджуй

завжди вічне життя.

Трагічна смерть особистості людині, тому що особистість є вічна ідея.

Особистість не народжується від батька та матері, особистість твориться Вищою силою.

означає перемогу над ним, чого немає ні в яких вченнях про безсмертя, ні в

орфізму, ні у Платона, ні в теософії. Тільки християнство прямо дивиться в

очі смерті, визнає і трагізм смерті, і сенс смерті, і водночас не

примиряється зі смертю і перемагає її. Людина і смертна і безсмертна, вона

належить і смертоносному часу і вічності, він і духовна істота, і природна істота. Смерть є страшною трагедією, і смерть через смерть перемагається воскресінням. Але смерть перемагається не природними, а

надприродними силами.

По суті, йдеться про тріаду: життя, смерть, безсмертя, оскільки всі духовні системи людства виходили з ідеї суперечливої єдності цих феноменів. Найбільша увага тут приділялася смерті та набуттю безсмертя в іншому житті, а саме людське життя трактувалося як мить, відпущена людині для того, щоб вона могла гідно підготуватися до смерті та безсмертя.

За невеликим винятком у всіх часів та народів висловлювання про життя мали негативний характер. Життя - страждання (Будда, Шопенгауер та ін); життя сон (Веди, Платон, Лабрюйер, Паскаль); життя безодня зла (давньоєгипетський текст «Розмова людини зі своїм духом). «І зненавидів я життя, бо противним мені стали справи, що робляться під сонцем, бо все є марнота і мука духа» (Екклезіаст); «Людське життя жалюгідне» (Сенека); «Життя - боротьба і мандрівка по чужині» (Марк Аврелій); «все попіл, привид, тінь і дим» (Іоан Дамаський); «Життя однозвучне, видовище похмуро» (Петрарка); «Життя - це повість дурня, розказана ідіотом, повна шуму і люті, але позбавлена сенсу» (Шекспір); «Життя людське не що інше, як постійна ілюзія» (Паскаль); «Все життя лише ціна оманливих надій» (Дідро); «Моє життя – вічна ніч.. що таке життя, як не безумство?» (К'єркегор); «Все людське життя глибоко занурене в неправду» (Ніцше). Про це ж кажучи прислів'я та приказки різних народів «Життя» копійка. Ортега-і-Гассет визначили людину не як тіло і як дух, а як специфічну людську драму. Дійсно, у цьому сенсі життя кожної людини драматичне і трагічне: як би вдало не складалося життя, як би воно не було тривалим, кінець його неминучий. «Хто перебуває між живими, тому є ще надія, так як і псові живому краще, ніж мертвому леву» (Екклезіаст). Через століття, після Екклезіаста, грецький мудрець Епікур намагався вирішити це питання так: «Привчай себе до думки, що смерть не має до нас ніякого відношення. Коли ми існуємо, смерть ще не присутня, а коли смерть присутня, тоді ми не існуємо».

Помічено, що мудрість людини часто виявляється у спокійному ставленні до життя та смерті. Як сказала Махатма Ганді: «Ми не знаємо, що краще жити або померти. Тому нам не слід ні надмірно захоплюватися життям, не тремтіти перед думкою про смерть. Ми повинні однаково ставитись до них обох. Це ідеальний варіант. А ще задовго до цього у «Бхагавадгіті» сказано: «Справді, смерть призначена для народженого, а народження неминуче для померлого. Про неминуче не скорботу!».

Водночас чимало великих людей усвідомлювали цю проблему у трагічних тонах. Видатний вітчизняний біолог І.І.Мечников, розмірковуючи про можливість «виховання інстинкту природної смерті», писав про Л.Н.Толстого: «Коли Толстой, який мучить неможливість вирішити це завдання і переслідуваний страхом смерті, запитав себе, чи не може сімейне кохання заспокоїти його душу, він побачив, що це марна надія. Навіщо, питав він себе, виховувати дітей, які незабаром виявляться в такому ж критичному стані, як їхній батько? Навіщо жити? Навіщо мені любити їх, вирощувати і дотримуватись їх. Для того ж розпачу, який у мені, або для тупоумства. Люблячи їх, я не можу приховати від них істини, - кожен крок їх веде до пізнання цієї істини. А істина – смерть».

Вже понад тридцять століть мудреці, пророки та філософи різних країн і народів намагаються знайти вододіл між життям, смертю та безсмертям. Найчастіше вважають, що вся справа в усвідомленні факту майбутньої смерті: ми знаємо, що помремо і гарячково шукаємо шлях до безсмертя. Решта живе тихо і мирно завершує свій шлях, встигнувши відтворити нове життя або послужити добривом ґрунту для іншого життя. Людина ж приречена на довічні болісні роздуми про сенс життя або про її безглуздість, виводить цим себе, а часто інших, і змушений топити ці прокляті питання у вині та наркотиках. Почасти це вірно, але виникає питання: як бути з фактом смерті новонародженої дитини, яка ще не встигла нічого зрозуміти, чи розумово відсталої людини, яка не може нічого зрозуміти? Чи вважати початком життя момент зачаття (який неможливо точно визначити здебільшого) чи момент народження? Невідома і нікого не чіпаюча смерть маленької істоти, крім її матері, від голоду десь у Африці і пишні похорони всесвітньо відомих лідерів перед обличчям вічності немає різниці. У цьому сенсі глибоко правий англійський поет Д.Донн, який сказав, що «смерть кожної людини применшує все людство, і тому ніколи не питай, за ким дзвонить, він дзвонить по тобі».

За всіх часів люди шукали порятунку від неминучої пані смерті. І це

полягає не тільки в пошуках безсмертя тіла або душі, а також в комусь

байдужості до смерті. На цьому ґрунтується принцип «прекрасного життя» Епікура.

Висновок: «дурний той, хто каже, що він боїться смерті не тому, що вона

завдає страждання, коли прийде, але тому, що вона завдає страждання

тим, що прийде: адже якщо не турбує присутності, то марно

засмучуватися, коли воно тільки ще очікується. Таким чином, найстрашніше з лих, смерть не має до нас ніякого відношення, тому що коли ми існуємо, смерть ще не присутня; а коли смерть є, тоді ми не існуємо. Таким чином, смерть не має відношення ні до тих, хто живе, ні до померлих, оскільки для одних вона не існує».

3. Безсмертя

Проблема безсмертя одна з основних проблем людського життя.

Людина є істота, поставлена перед смертю в

протягом усього свого життя, а не тільки в остання годинажиття. Людина веде

двояку боротьбу: за життя та за безсмертя.

Сильне страждання завжди ставить питання про смерть та безсмертя. Але і всяке

поглиблення життя ставить те саме питання. Було збудовано багато типів

релігійних та філософських навчань про перемогу над жахом смерті та досягнення реального чи примарного безсмертя: спіритуалістичне вчення про безсмертя душі; вчення про перетворення душ; містико-пантеїстичне вчення про злиття з Божеством; ідеалістичне вчення про безсмертя ідей та цінностей; християнське вченняпро воскресіння цілісної людини; притуплення гостроти проблеми смерті

через злиття з колективним життям на землі та через можливість земного

щастя.

Спіритуалістичне вчення про безсмертя душі обіцяє безсмертя лише частини людини, а не цілісної людини. Вчення про перетворення ще менше дає безсмертя цілісній людині, воно передбачає його розкладання на окремі елементи і ввернення людини в космічний кругообіг, залишає його у часі. Людина може перейти у нелюдський рід існування.

Вчення про злиття з божеством не означає безсмертя особистості, а лише

безсмертя безособових ідей та цінностей. Ідеалістичне вчення також не

означає безсмертя особистості, лише безсмертя безособових ідей цінностей.

Відвертання від теми про безсмертя через зверненість до прийдешнього щастя людства говорить про нерозв'язність цієї теми і про ворожнечу до її постановки.

Тільки християнське вчення про воскресіння цілісної людини відповідає

поставлене питання, але з ним пов'язано багато труднощів.

Практичне безсмертя не узгоджується зі зміною поколінь на біологічну і соціальної еволюції. Грубо кажучи, Безсмертя не буде

давати нам розвиватись. Але також існує можливість, що Особисте

практичне безсмертя, що передбачає припинення зміни поколінь як фактора розвитку в його нинішньому сенсі, не тільки має стати перепоною на шляху духовного прогресу, але, навпаки, стати потужним імпульсом руху людства вперед, дозволивши максимально використати творчий потенціал людей, невичерпну унікальність кожного з них без колосальних. та нераціональних витрат на відтворення нових поколінь, освоїти космічні

простори.

Виникнення смерті як явища закінчення життя призвело до більшої диференціації (великого протиставлення) кінцевого та нескінченного. Смертність окремого біологічного індивіда і безсмертя роду – це, у певному сенсі, кричущі протилежності. З іншого боку, велика диференціація кінцівки та нескінченності існування супроводжувалася поглибленням їхнього взаємоопосередження, опосередкованих зв'язків між ними. Статеве розмноження грає роль такого опосередковувача. Воно, з одного боку, протиставляє організм і рід (кінцеве та нескінченне), а, з іншого, є сполучною ланкою між ними.

Протиставляюча роль статевого розмноження полягає в тому, що воно, по-перше, робить непотрібним індивідуальне «безсмертя» організму і, по-друге, при статевому розмноженні організм не повністю повторюється у своєму потомстві, не тиражується один до одного і, отже, не зберігає себе у своїй особливості. Кінцевість, особливість, індивідуальність окремого організму виступає в цьому випадку яскравіше, гостріше, оголеніше.

Висновок:

Що таке смерть? Це риторичне питання. Відповіді нема. У багатьох народів, коли говорять про померлу людину, кажуть, що вона «у кращому світі». Але чому ж ми так боїмося смерті? Чому смерть дорогих і близьких на людей веде нас у глибоке горе і потрясіння? Напевно, нас лякає невідомість, це знання недоступності для людства. Людство ніби йде на дотик, у сліпу, у невідомість. Спроба зрозуміти, що таке смерть, ставить у безвихідь багато понять і законів. Адже, якщо життя – це борошно і т.д., а смерть – звільнення від мук, перехід у найкращий світ, те, чим обгрунтована радість народження дитини, якщо за логікою, мати прирікає його на муки?! І в чому суть життя відповідно до факту смерті? Отже, життя для чогось дається, ймовірно, життя – це одна з ланок ланцюга і наступна ланка – смерть, але ланка не остання?

Смерть залишається нерозгаданим і незаперечним фактом. Невідомість вселяє страх і змушує гарячково шукати шлях до безсмертя. Перед лицем смерті люди, у сенсі слова, рівні одне одному, як і будь-якому живому істоті, що стирає нерівність, у якому грунтується земне життя. Тому спокійне сприйняття думки про відсутність вічного життя мого «я» та розуміння неминучості злиття з «байдужою» природою є одним із шляхів безрелігійного підходу до проблеми безсмертя. Щоправда, у цьому випадку виникає проблема Абсолюту, на якого можна виперти свої моральні рішення. А.П.Чехов писав: «Потрібно вірити в Бога, А якщо віри немає, то не займати її місце галасом, а шукати, шукати самотньо, віч-на-віч зі своєю совістю».

Список літератури:

Введення у філософію: підручник для вузів, М., 1989.Ч.2.Гл.18.
Людина та суспільство. Сучасний світ. М.,1994.

3. Шопенгауер А. Вибрані твори. М., 1992

4. Алексєєв П.В., Панін А.В. Філософія: Підручник для ВНЗ М., 1998

5. Губін В.Д., Сидоріна Т.Ю. Філософія: Підручник Міфологія: Російське слово, 1997

6. Канке В.А. Філософія: історичний і систематичний курс Міфологія: Логос, 2001

7. Кохановський В.П. Філософія: навчальний посібникдля студентів Ростов-на-Дону: Фенікс, 1998

Вступ

Орієнтація грецьких мислителів на людину та її розум тісно пов'язані з фундаментальної установкою всієї грецької культури - із закликом до самопізнання. Вислів ”Пізнай самого себе”, висічений на колоні при вході до храму Аполлона в Дельфах, став однією з провідних ідей на поворотних пунктах історії.

Для Сократа сенс людського життя полягає у філософствуванні, постійному самопізнанні, вічному пошуку самого себе шляхом випробування. Подолання незнання передбачає пошук того, що є добро і зло, прекрасне і потворне, істина та помилка. Згідно з Платоном, щастя (блаженство) можливе лише в потойбічному світі, коли безсмертна душа - ідеальна сутність у людині - звільняється від кайданів тлінного тіла. Природа людини, вважає Платон, визначається її душею, точніше, душею та тілом, але з приматом душі над тілом, божественного безсмертного початку над смертним, тілесним. За вченням Платона, людська душа складається з трьох частин: перша з них виражає ідеально - розумну здатність, друга - пожадливо-вольову, третя - інстинктивно-афектну. Залежно від цього, яка з цих частин бере гору, залежить доля людини, спрямованість його діяльності, сенс її життя.

На запитання, про що людина має мріяти, Антисфен казав: ”Про те, щоб померти щасливою”. ”Той, хто хоче бути безсмертним, - казав він, - має вести благочестиве та праведне життя”. ”Держави гинуть тоді, коли перестають відрізняти поганих від добрих”.

На відміну від слов'янського язичництва (основними світоглядними домінантами якого були антропоморфізація природи та натуралізація людини) та еллінського типу культури (де мірою всіх речей була героїзована людина) прийняте Руссю християнство диктувало якісно іншу концепцію людини. Основою всіх основ і мірою всіх речей став найвищий духовний субстанційний першооснова.

Через усвідомлення своєї дещиці, гріховності, навіть нікчемності перед абсолютністю ідеалу і в прагненні до нього людина отримала перспективу духовного розвитку, її свідомість стає динамічно спрямованою до морального вдосконалення. Совість, моральна чистота, прагнення творити добро, здійснювати духовні подвиги стає стрижнем особистісної самосвідомості, поведінки найкращих представників російського народу, гарантами його соціального розвитку. Кошти морального, духовного становлення, боротьби особистості проти її придушення на різних етапах середньовічної історії Русі були різні - від прагнення до духовного самопоглиблення в дусі Ніла Сорського до бунтарського протесту протопопа Авакума на захист народних традицій від їхнього свідомого руйнування згори.

Проблема людини займає одне з центральних місць у філософії французького Просвітництва. Своє розуміння людини французькі матеріалісти протиставляли релігійно-філософській антропології, рішуче відкидали дуалістичне трактування природи людини як поєднання тілесної, матеріальної субстанції та нематеріальної, безсмертної душі. Що стосується філософів-деїстів, то Руссо допускав безсмертя душі та потойбічну відплату, тоді як Вольтер заперечував, що душа безсмертна, а з приводу того, що можлива ”божественна справедливість” у потойбіччя, вважав за краще зберігати ”благоговійне мовчання”.

У тлумаченні людської природи Вольтер виступив противником Паскаля, відкидаючи як його дуалізм, а й головну думкуфілософа, що людина - одна з найслабших і найменших істот у природі, свого роду ”мисляча тростина”. Люди не такі жалюгідні і не такі злі, як думав Паскаль, підкреслює Вольтер. Ідеї ж Паскаля про самотність і занедбаність людей він протиставляє свою тезу про людину, як громадську істоту, яка прагне утворення ”культурних спільнот”. Не сприймає Вольтер і паскалівське засудження людських пристрастей та егоїзму. ”Кохання до себе”, інші потяги та пристрасті є, згідно з Вольтером, першопричиною всіх людських діянь, тим імпульсом, який поєднує людей, призводить до утворення процвітаючих міст та великих держав.

Прагнення до послідовно матеріалістичного вирішення проблеми людини набуло яскравого вираження у творах Ламетрі, Дідро та Гельвеція. Лейтмотивом їхньої філософської антропології є положення про матеріальну єдність людини, найтіснішу залежність ”здібностей душі”, усіх психічних процесів, починаючи з відчуття та кінчаючи мисленням, від нервової системи та мозку, від стану ”тілесної субстанції”. Відповідно до такої точки зору смерть тіла розглядалася як причина припинення всієї психічної діяльності людини, як природне та закономірне завершення земного життя, єдино можливого та реального.

Глава 1. Людина у пошуках сенсу життя.

На відміну від тварин, інстинкти не диктують людині, що їй потрібно, і на відміну від людини вчорашнього дня, традиції не диктують сьогоднішній людині, що їй повинно. Не знаючи ні того, що йому потрібно, ні того, що він повинен, людина втратила ясне уявлення про те, чого вона хоче. У результаті він або хоче того ж, що й інші (конформізм), або робить те, що інші хочуть від нього (тоталітаризм).

Сенс має бути знайдений, але не може бути створений. Створити можна лише суб'єктивний зміст, просте відчуття сенсу, чи нісенітницю. Сенс як повинен, а й може бути знайдено, й у пошуках сенсу людини спрямовує його совість. Одним словом, совість – це орган сенсу. Її можна визначити як здатність виявити той єдиний і унікальний зміст, який у будь-якій ситуації. Сенс - це щоразу ще й конкретний зміст конкретної ситуації. Це завжди ”вимога моменту”, яка завжди адресована конкретній людині. І як неповторна кожна окрема ситуація, так само унікальна і кожна окрема людина.

Кожен день і кожну годину пропонують новий зміст, і на кожну людину чекає інший зміст. Сенс є для кожного, і для кожного є свій особливий зміст. З цього випливає, що сенс повинен змінюватися як від ситуації до ситуації, і від людини до людини. Однак сенс всюдисущий. Немає такої людини, для якої життя не тримало б на готову якусь справу, і немає такої ситуації, в якій нам би не було надано життям можливість знайти сенс.

Людина як шукає сенс через своє прагнення сенсу, а й знаходить його, саме трьома шляхами. По-перше, він може побачити сенс у дії, у створенні чогось. По-друге, він бачить сенс у тому, щоб переживати щось, і, нарешті, він бачить сенс у тому, щоб когось любити. Але навіть у безнадійній ситуації, перед якою він безпорадний, він здатний бачити сенс.

У житті немає ситуацій, які справді позбавлені сенсу. Це можна пояснити тим, що представляються нам негативними сторони людського існування - зокрема, трагічна тріада, що включає страждання, провину і смерть, - також можуть бути перетворені на щось позитивне, на досягнення, якщо підійти до них з правильної позиції і з адекватною установкою.

Здійснюючи сенс, людина реалізує саму себе. Здійснюючи ж зміст, ув'язнений у стражданні, ми реалізуємо найлюдське в людині. Ми здобуваємо зрілість, ми ростемо, ми переростаємо самих себе. Саме там, де ми безпорадні та позбавлені надії, будучи не в змозі змінити ситуацію, - саме там ми покликані, відчуваємо необхідність змінитись самим.

Існує визначення, що свідчить, що смисли та цінності - не що інше, як реактивні освіти та механізми захисту. Але чи є сенси і цінності такими відносними і суб'єктивними, як вважають? Сенс відносний остільки, оскільки він відноситься до конкретної людини, залученої в особливу ситуацію. Можна сказати, що сенс змінюється, по-перше, від людини до людини і, по-друге, - від дня до іншого, навіть від години до години. Звичайно, краще говорити про унікальність, а не про відносність смислів. Унікальність, проте, - це якість як ситуації, а й життя як цілого, оскільки життя - це низка унікальних ситуацій. Людина унікальна як, по суті, і у існуванні. У граничному аналізі ніхто може бути замінений - завдяки унікальності кожної людської сутності. І життя кожної людини унікальне в тому, що ніхто не може повторити її. Нема такої речі, як універсальний сенс життя, є лише унікальні сенси індивідуальних ситуацій. Однак серед них є й такі, що мають щось спільне, і, отже, є смисли, які притаманні людям певного суспільства, і навіть більше – смисли, які поділяються безліччю людей упродовж історії. Ці смисли є те, що розуміється під цінностями. Таким чином, цінності можна визначити як універсалії сенсу, що кристалізуються у типових ситуаціях, з якими стикається суспільство або навіть усе людство.

Володіння цінностями полегшує для людини пошук сенсу, принаймні у типових ситуаціях, вона позбавляє прийняття рішень. Але, на жаль, йому доводиться розплачуватися за це полегшення, тому що на відміну від унікальних смислів, що пронизують унікальні ситуації, може виявитися, що дві цінності суперечать одна одній. А протиріччя цінностей відбиваються у душі людини у формі ціннісних конфліктів.

Враження, що дві цінності суперечать одна одній, є наслідком того, що втрачається цілий вимір. Що це за вимір? Це ієрархічний порядок цінностей. За Максом Шеллером, оцінювання імпліцитно передбачає перевагу однієї цінності іншій. Ранг цінності переживається разом із самою цінністю. Іншими словами, переживання певної цінності включає переживання того, що вона вища за якусь іншу. Отже, приходимо до висновку, що для ціннісних конфліктів немає місця. Проте переживання ієрархічного порядку цінностей не позбавляє людини прийняття рішень.

Потяги штовхають людину, цінності – притягують. Людина завжди вільна прийняти або відкинути цінність, що пропонується їй ситуацією. Це справедливо також щодо ієрархічного порядку цінностей, що передаються моральними та етичними традиціями та нормами. Вони повинні пройти перевірку совістю людини - якщо тільки вона не відмовляється підкорятися своїй совісті і не заглушає її голосу.

Сенс - це те, що мається на увазі людиною, яка ставить запитання, або ситуацією, яка також має на увазі питання, що вимагає відповіді. Звичайно, людина вільна у відповіді на питання, які задає їй життя. Але цю свободу не слід змішувати із довільністю. Її треба розуміти з погляду відповідальності. Людина відповідає за правильність відповіді питанням, за перебування справжнього сенсу ситуації. А сенс - це щось, що потрібно швидше знайти, ніж надати, швидше виявити, аніж придумати.

Сенси не можуть даватися довільно, а повинні бути відповідальними. Сенс слід шукати за допомогою совісті. І справді, совість керує людиною у її пошуку сенсу. Совість може бути визначена як інтуїтивна здатність людини знаходити сенс ситуації. Крім того, що совість інтуїтивна, вона є творчою здатністю. Совість також має здатність виявляти унікальні сенси, що суперечать прийнятим цінностям. Жива, ясна та точна совість – єдине, що дає людині можливість чинити опір ефектам екзистенційного вакууму – конформізму та тоталітаризму.

Чи існує життя після смерті?

Альберт Камус сказав: "Життя є сумою всіх ваших виборів". Адже, нічого не стирається і не минає безслідно, але все, навіть кожна думка, має наслідки. Саме це формує наше життя. Багато хто, у разі невдач, звикли звалювати провину на долю. Але до чого тут вона, коли ми самі зробили свій вибір? Якось, звернувши не туди, вибравши не того - ми завели своє життя в порожнечу. А що якщо наші рішення мають наслідки не тільки тут, а й після смерті? Що якщо після смерті наш чекає не порожнеча, як багато хто вважає, а вічне життя? Що якщо за все нами вчинене нам доведеться відповісти?

Скільки разів, на похороні, ви чули фразу: "Ця людина досить страждала, їй тепер краще", або: "Ця людина тепер тихо відпочиває і ніколи не страждатиме... Вічна йому пам'ять". Але чи це так? Що на нас чекає після смерті? Вічне життя чи порожнеча? Свобода чи вічне ув'язнення у порожній труні?

На що схожа смерть? І чому всі ми так уникаємо цієї теми? Зіткнувшись зі смертю в будь-якій формі, ми неминуче постаємо перед перспективою нашої власної. Ми розуміємо, що це не щось абстрактне, а цілком реальна річ, яка може наздогнати нас будь-якої миті. Думка, яка у такому разі не дає спокою: "Це станеться зі мною". Тому, щоб уберегти себе від таких переживань, ми вирішуємо просто уникати таких розмов, наскільки це можливо. Інша ж причина, це те, що люди вважають за краще говорити про речі, які їм добре знайомі, в яких вони знаються. У той час як смерть є щось таке, що лежить за межами нашого досвіду, тому що більшість із нас ніколи не переживали її.

Можливо, саме тому ми намагаємося порівняти смерть з речами, з якими ми знайомі з нашого повсякденного досвіду і які видаються нам дуже прийнятними. Наприклад, багато хто вважає, що це схоже на сон без сновидінь. Заплющив очі, заснув і більше нічого. Темрява. Так Платон говорив: "І якщо смерть є відсутність будь-якого відчуття, щось на зразок сну, коли сплячий не бачить далі ніяких снів, то вона була б напрочуд вигідною." Тільки сон уранці закінчиться, а смерть – це назавжди. Адже тому ми так і любимо його, що за ним буде пробудження: новий день, нові можливості, нове життя. Якби не було пробудження, всіх переваг сну просто не було б. Таким чином, при більш ретельному розгляді, таке порівняння не є настільки адекватним, щоб дати нам реальну втіху чи надію перед смертю.

Існує й інша думка, яка стверджує, що смерть, це не кінець, а скоріше навпаки, початок чогось нового. Згідно з цією думкою, душа продовжує жити навіть після того, як фізичне тілоприпиняє своє існування. Тобто смерть – це життя після життя. Різні релігії по-різному уявляють собі це життя, наприклад, християнство - як життя душі без тіла, але всі вони сходяться на тому, що у людини є не тільки це життя, а й те потойбічне. Смерть - це перехід із цього життя на ту, тобто. знову ж таки мить, коли кінчається одне життя і починається інше.

Багато хто думає: “І до чого тоді готується? Не варто думати про те, що буде потім». На жаль, багато хто так і робить.

Але все ж таки, кожному з нас, іноді спадає на думку думка: "А що якщо смерть - це не кінець? Що якщо після смерті я зможу бачити, чути, відчувати, мислити?". І найголовніше: "А якщо моє життя там, залежить від моїх вчинків тут?"

Чи вірю я в життя після смерті? Звісно вірю, а як інакше? Не знаю, може, мою думку сформувала віра, але я не уявляю, як можна думати, що потойбіччя немає. Як жити і знати, що після смерті просто порожнеча? Тоді в чому взагалі є сенс нашого існування? Мені здається, смерть вона не така, як багато хто її уявляє. І всім нам, у годину смерті, доведеться побачити і пережити багато чого, до чого ми не підготовлені.

Напевно, всі чули про факти клінічної смерті та переживання, які відчуває людина. Якщо скласти всі оповідання, то в більшості випадків ми отримаємо загальну картину того, що переживає людина, розлучаючись із тілом. Вони чують, як лікар оголошує їх мертвими. Потім вони бачать себе - бездиханне тіло, що лежить внизу, без жодної ознаки життя. Спочатку настає шок, а потім усвідомлення того, що вони, як і раніше, можуть чути, бачити, відчувати, мислити - нічого не змінилося, ось тільки з'являється щось на кшталт свободи, полегшення і навіть умиротворення.

У більшості випадків, у такому стані, душа повертається у своє тіло. Але буває, що подорож душі продовжується. Багато хто говорить, що вони відчували, як рухаються темним тунелем. Після цього одні потрапляли у світ невимовної краси, і перебували у стані досконалої радості, там вони зустрічалися з родичами, які померли раніше. Інші бачили дуже яскраве світло і зустрічалися зі світлою істотою, стверджуючи пізніше, що це був або Ісус Христос, або його ангел, від якого віяло любов'ю, добротою та умиротворенням. Але й ті й інші стверджують, що ніколи не відчували таких почуттів на землі. Їхні можливості були безмежні і надприродні. Там вони не відчували ні голоду, ні спраги, ні болю.

Ось один з описів цього стану: "Я знав, що вмираю, - розповідала інша людина, - а нічого зробити не могла, щоб повідомити про це, тому що мене ніхто не чув. Я знаходився поза моїм тілом - це безперечно, тому що я бачив своє тіло там, на столі в операційній. Моя душа вийшла з тіла. все, але не заважав мені бачити операційну, і лікарів, і сестер, і все інше. Тепер я розумію, що я ще не готовий до смерті, але ніби перевіряв мене. що Він любить мене.

Багато хто, перебуваючи ще в тунелі, бачили все своє життя, починаючи з самого дитинства, згадуючи своє минуле і оцінюючи все своїм вчинкам.

Ось як одна людина описав такий перегляд свого життя: "Я відчув себе поза моїм тілом і ширяючим над будівлею, а тіло моє я бачив, що лежить внизу. Потім з усіх боків оточив мене світло, і в ньому я побачив як би рухається бачення, в Якому показувалося все моє життя. розум керує мною і допомагає мені бачити. Найбільше мене вразило те, що він показував мені не тільки те, що я зробив, а й те, як мої справи позначилися на інших людях. , але все, навіть кожна думка, має наслідки"

Але є й інші оповідання, в яких люди описують похмурі місця, в яких бачать огидних та жахливих істот. Вони постійно чули там жахливі крики, стогін і плач. Повітря там було сповнене сморідом. Багато хто описує цей стан, як місце жахливих страждань, нестерпного болю та вічної скорботи.

"Одного разу, Томас Уелч розповідав, як, працюючи він послизнувся, впав у річку і виявився придушеним величезними колодами. Робітникам знадобилося більше години, щоб знайти його тіло і дістати з-під колод. Не бачачи в ньому жодних ознак життя, вони вважали його померлим". Сам же Томас у стані своєї тимчасової смерті опинився на березі неосяжного вогняного океану. обличчям, які померли раніше за нього. Всі вони стояли в заціпенні від жаху, дивлячись на вогняні вали, що перекочувалися. що чекає на нього, він би жив зовсім інакше.

У цей час він помітив когось, що йде далеко. Обличчя незнайомця відображало велику силу та доброту. Томас одразу зрозумів, що це Господь і що Він може врятувати його душу, приречену в геєну. Томас мав надію, що Господь помітить його. Але Господь ішов мимо, дивлячись кудись у далечінь. "Ось-ось Він сховається, і тоді всьому кінець" - подумав Томас. Раптом Господь повернув своє обличчя і глянув на Томаса. Це все, що треба було – лише один погляд Господа! В одну мить Томас опинився у своєму тілі й ожив. Ще він не встиг розплющити очі, як явно почув молитви робітників, що стояли довкола. Через багато років Томас пам'ятав усе, що побачив "там" у всіх найдрібніших подробицях. Цей випадок неможливо було забути.

Окремі почуття відчувають самогубці. Адже, недаремно кажучи, що з усіх злочинів чи не найстрашніший і найважчий, це - самогубство. Вони відбуваються по різних причин: смерть рідної людини, Втрата великої суми грошей, нестерпність глузувань, самотність і т.д. Багато хто в такому разі пишуть, що "їм набридло життя", що "немає більше сенсу" тощо. Вони накладають на себе руки, щоб закінчити страждання, а виявляється, там все тільки починається. Адже, одне з головних правил, у будь-якій вірі – "Не убий". А самогубство – це позбавлення себе життя, того життя, яке дав Бог.

Один самогубець так описав те, що відбувається з ним: "Коли я потрапив туди, я зрозумів, що дві речі абсолютно забороняються: убити себе і убити іншу людину. Якби я вирішив накласти на себе руки це означало б кинути в обличчя Богу даний Ним дар. Позбавити а життя іншої людини - означало б порушити Божий план про нього"

Не всі люди, які пережили тимчасову смерть, відчувають щось подібне. Більшість просто нічого не пам'ятають. Деякі психологи пояснюють цей факт так: "Деякі видіння бувають настільки жахливими, що підсвідомість людей, які їх побачили, автоматично стирає ці картини з пам'яті". Крім того, люди будуть набагато охочіше розповідати про світлі видіння, ніж про кошмари. Адже те, що людина бачить там, є результатом її дій за життя. А кому хочеться зізнатися, що він настільки жахливий, що заслужив пекло?

Як би там не було, але більше 90% тих, хто пережив клінічну смерть, вирішують змінити своє життя. Повернувшись, вони намагаються жити краще. Починають вірити в Бога, змінюють свій спосіб життя, ставлять інші пріоритети, стають серйознішими. Дехто кидає все, чим вони жили раніше, що вважали важливим і йдуть допомагати нужденним. Адже вони вже знають, що на них чекає там.

"Я нікому не розповідав про те, що я відчув у момент моєї смерті, але, коли я повернувся до життя, мене турбувало одне пекуче і всепоглинаюче бажання зробити щось добре для інших. Мені було так соромно за себе." Коли я повернувся, я вирішив, що мені потрібно змінитись. Я відчував каяття, і моя минуле життямене зовсім не задовольняла. Я вирішив розпочати зовсім інший спосіб життя.

Багато хто думає, що їх це просто не стосується. Що вони ще надто молоді, що вони не встигли побудувати сім'ю, завести дітей, заробити перший мільйон тощо. Але смерть не знає відмінностей у віці, расі чи соціальному становищі. Смерть – невід'ємна частина життя, це щось, що трапиться з кожним із нас. Ти можеш йти вулицею, будувати плани на майбутнє - але машина, що раптово виїхала з-за рогу, або серцевий напад - руйнує все. А там буде все одно - де ти працюєш, скільки у тебе дітей, що ти збирався зробити, але так і не встиг. Важливими будуть лише твої вчинки, твої слова, твої мили. Тільки вони матимуть сенс.

Чи вірити у вічне життя? Не знаю, як ви, проте, я вірю. Я вірю в рай, і я вірю пекло. Я вірю в те, що після смерті кожному дістанеться за заслуги. Я вірю в те, що кожен відбуватиме вічне життя там, де він має бути. Та й взагалі, я вважаю, що кожна людина на землі вірить у це. Просто, у когось не вистачає сміливості собі в цьому зізнатися. Адже набагато зручніше і приємніше думати, що пекла не існує. Чим визнати, що ти ведеш своє життя у прірву, семимильними кроками. Ні? Хм, ну тоді чому люди так бояться смерті, чому вони так хапаються за життя? Та тому що всі, хоча б кілька разів, запитували себе: "А що, якщо рай і пекло існує, куди в такому разі потраплю я?"

життя смерть клінічна смерть

Література