У міру того як зовнішня заборгованість Великобританії та США рік у рік зростала і незабаром перевищила величину золотого запасу цих країн, а уряди зарубіжних держав все більше переконувалися в тому, що, зберігаючи існуючу міжнародну валютну систему, вони вимушено фінансують дефіцити Великобританії та США (політику яких вони не могли контролювати і часом не погоджувалися з нею), дві вищезгадані умови починали суперечити один одному.

Бреттон-Вудська система була добре задумана, але могла ефективно працювати тільки за умови стійкості основної резервної валюти. І цієї умови врешті-решт не було дотримано. У 60-ті роки платіжний баланс США в основному зводився з негативним сальдо, а це означало, що кількість доларів, що знаходяться на руках у іноземців, швидко зростала при виснаженні золотих резервів США.

Протягом 1960-х років долар поступово втрачав свою здатність обміну на золото, проте система договірного кредитно-резервного стандарту дозволяла зберігати, принаймні, видимість існування золотовалютного стандарту. Через війну США досить довго вдавалося ухилятися необхідність ліквідації дефіциту платіжного балансу з допомогою зміни внутрішньої економічної політики чи курсу долара. Зрештою, однак, коли американський уряд замість підвищення податкових ставок став збільшувати грошову масу в обігу, щоб оплачувати витрати на війну у В'єтнамі, у США стався сплеск інфляції. У міру зростання грошової маси відсоткові ставки падали, а ціни внутрішнього ринку стрімко підвищувалися, що призводило до зниження конкурентоспроможності американських товарів там.

Перша криза вибухнула у жовтні 1960, коли ціна золота на приватному ринку за короткий час зросла до 40 дол. за унцію за офіційної ціни 35 дол. за унцію. За цією кризою були золота, доларова і стерлінгова кризи. Такий розвиток подій міг би незабаром завершитися крахом усієї світової валютної системи, подібним до краху 1931, проте насправді воно призвело до небувало тісної співпраці всіх провідних держав світу у валютній сфері і підвищило готовність країн, які мали надлишкові резерви, продовжувати фінансувати операції з порятунку валютної системи. період, доки йшло обговорення фундаментальних реформ.

Незважаючи на зростаючі доходи від зарубіжних інвестицій, позитивне сальдо платіжного балансу США за статтями торгівлі товарами та послугами (включаючи доходи від зарубіжних інвестицій), переказів та пенсій, що досягало 7,5 млрд. дол. у 1964, змінилося дефіцитом у розмірі бл. 800 млн. дол. у 1971. Крім того, обсяг експорту капіталу зі США всі ці роки стабільно тримався на рівні 1% валового національного продукту; проте, якщо наприкінці 1960-х років високі відсоткові ставки країни сприяли припливу США бл. 24 млрд. дол. іноземного капіталу, то на початку 1970-х низькі ставки викликали масове скидання цінних паперів та відтік інвестицій за кордон.

Здатність США зберігати оборотність долара у золото ставала неможливою. На початку 70-х років. відбувся перерозподіл золотих запасів на користь Європи, а в міжнародному обороті брало участь все більше готівкових та безготівкових доларів США. Довіра до долара як резервної валюти додатково падала через гігантський дефіцит платіжного балансу США. Дефіцит США за статтями офіційних розрахунків досяг небувалих розмірів – 10,7 млрд. дол. у 1970 та 30,5 млрд. дол. у 1971 при максимумі у 49,5 млрд. дол. (у річному обчисленні) у третьому кварталі 1971.

З'явилися значні проблеми з міжнародною ліквідністю, оскільки видобуток золота був невеликим порівняно зі зростанням обсягів міжнародної торгівлі. Утворилися нові фінансові центри ( Західна Європа, Японія), та їх національні валюти почали поступово так само використовувати як резервні. Це призвело до втрати США свого абсолютного домінуючого становища фінансовому світі.

Відповідно до правил МВФ, надлишок доларів, що утворився на приватному валютному ринку, повинен був поглинатися закордонними центральними банками, що вимагалося для збереження існуючих валютних паритетів. Однак такі дії породжували очікування знецінення долара щодо сильніших валют країн, які нагромадили доларові вимоги на величезні суми, зокрема Франції, Західної Німеччини та Японії. Ці очікування були підкріплені офіційними заявами американського уряду про те, що він розглядає зміну валютних курсів як міру, необхідну для відновлення рівноваги платіжного балансу та конкурентоспроможності американських товарів на зовнішніх ринках. 15 серпня 1971 року США офіційно оголосили про призупинення обміну доларів на золото. Одночасно для зміцнення своїх позицій на майбутніх переговорах США запровадили тимчасову 10-відсоткову надбавку до імпортних мит. Введення надбавки мало дві мети: обмежити імпорт шляхом його подорожчання та попередити уряди зарубіжних країнпро те, що якщо вони не зроблять кардинальних кроків, що сприятимуть зростанню експорту зі США, обсяг їхнього власного експорту до США буде різко обмежений.

Смітсонівська угода.Після заяв, що пролунали 15 серпня, ті країни, які мали позитивні сальдо платіжних балансів, які ще не перейшли до плаваючих курсів своїх валют, виявилися змушеними зробити це. Однак керівні кредитно-грошові установи цих країн постаралися обмежити підвищення курсів їх валют і таким чином зберегти конкурентоспроможність своїх товарів на міжнародних ринках. У той же час уряди прагнули уникнути повернення до руйнівної протекціоністської політики, яка взяла гору у світі в 1931 після припинення обміну фунтів стерлінгів на золото і могла знову стати домінуючою тепер, коли припинився обмін на золото доларів. Небезпеку повернення до минулого вдалося усунути за допомогою угод, досягнутих 18 грудня 1971 року на переговорах між представниками країн «Групи десяти» у Смітсонівському інституті (Вашингтон).

По-перше, були узгоджені умови багатостороннього перегляду валютних курсів, що спричинило девальвацію долара США до золота на 7,89% та одночасне підвищення курсів валют багатьох інших країн. В результаті, вартість провідних валют світу щодо колишнього доларового паритету зросла на 7–19%. До початку 1972 р. багато інших країн не змінювали зафіксовані МВФ валютні паритети; як наслідок, вартість їхніх валют щодо долара також автоматично піднялася. Деякі країни вдалися до коригування паритету своїх валют, щоб зберегти їхній колишній курс до долара, тоді як інші підвищили або знизили курси національних валют до долара. По-друге, «Група десяти» домовилася тимчасово встановити межі допустимих коливань курсів на рівні 2,25% від нового валютного курсу, що поки що виключало вільне «плавання» валют. Нарешті, по-третє, США погодилися скасувати 10% надбавку до імпортних мит.

У результаті вжитих заходів золотовалютний стандарт трансформувався у паперово-доларовий стандарт, за якого всі країни, за винятком США, взяли на себе ризиковані зобов'язання підтримувати нові валютні курси, які фактично закріплені Смітсонівською угодою.

Бреттон-вудська валютна система

У 1944 р. у Бреттон-Вуді (США) відбулася конференція, в якій взяли участь Великобританія, США та ще 42 країни. Її рішенням було створено Міжнародний валютний фонд, який почав діяти з 1 березня 1947 р. у складі 30 країн, 2000 р. їх стало понад 180.

МВФ було створено для виконання таких функцій:

• спостереження за тим, щоб держави-члени дотримувалися узгоджених правил поведінки у міжнародній торгівлі та фінансах та підтримували стабільність валютних курсів;

  надавати позикові кошти своїм членам у разі тимчасового дефіциту платіжного балансу.

Розроблений механізм функціонування нової міжнародної системи ґрунтувався в основному на плані американської делегації та відображав домінуюче становище США у світовій економіці.

Бреттон-вудська валютна системабула золотовалютним, а по суті золотодоларовим стандартом з фіксованим валютним курсом.

Принципи її функціонування полягали в следующем: 1. Функції світових фінансів були закріплені за золотом, частка у сукупних офіційних резервах країн світу, тобто. у структурі міжнародної ліквідності становила на той час близько 50%, частка фунта стерлінгів - близько 40 і долара - 8-10%. 2. Ціна золота була визначена у доларах у розмірі 35 дол. за 1 тройську унцію. Таким чином, 1 дол. = 0,888671 г чистого золота. На думку багатьох авторитетних західних та вітчизняних економістів, курс долара був завищений. Це дозволяло США вигідно розміщувати свої капітали в інших країнах в умовах гострого повоєнного товарного дефіциту та високого світового попиту експортувати свої товари за завищеними цінами. 3. США зобов'язалися підтримувати цю фіксовану ціну за унцію золота та були готові обміняти будь-яку кількість американських доларів на золото без обмежень та лімітів. Офіційний золотий запас США становив 20 млрд. дол. (75% світового запасу), і він принаймні вдвічі перевищував кількість доларів у нерезидентів. 4. Інші країни мали фіксувати ціну своїх валют у золоті через долар. Для цього фіксувався курс національної валюти до долара (наприклад, 1:4), а потім визначалося її золоте утримання - 0,888671 р: 4 = 0,222168 р. Золотий паритет національної валюти у відсутності жодного стосунку до золотого запасу цієї країни, а лише вказував на ставлення до долара. 5. Країни-члени МВФ мали підтримувати валютний курс своїх національних валют у межах коливань 1%. Усередині встановленого коридору коливань валютний курс визначався попитом та пропозицією. При відхиленні валютного курсу від паритету у той чи інший бік центральні банки мали здійснювати інтервенції: скуповувати свою валюту чи продавати її за іноземні валюти. Практично долар був єдиною валютою інтервенції, бо інші валюти ще довго залишалися незворотними і система була золотодоларовим стандартом. 6. Зміна паритету валют, тобто. девальвація чи ревальвація до 10% здійснювалися країнами самостійно. Зміна паритету понад 10% була можлива лише за дозволом МВФ. Таким чином, бретон-вудська система була коригуючою системою фіксованих валютних курсів принаймні у своєму початковому варіанті. Вона поєднувала у собі стабільність валютних курсів із деякою гнучкістю. Після перехідного періоду, що відбувся після закінчення Другої світової війни, країни-члени МВФ скасували всі обмеження на конвертованість своїх валют до початку 1960-х років. Їм було заборонено встановлювати додаткові торгові бар'єри, інакше конвертованість валют не мала б великого значення. Існуючі торгові обмеження повинні були бути поступово скасовані шляхом багатосторонніх переговорів під егідою Генеральної угоди з тарифів та торгівлі (ГАТТ). Допускалися обмеження міжнародний рух ліквідного капіталу захисту національних валют. Дефіцити поточних платіжних балансів оплачувались із офіційних золотовалютних резервів або покривалися позиками МВФ, які надавалися на середній термін (3-5 років) та призначалися виключно для погашення дефіциту поточного платіжного балансу.

Довгострокова допомога у розвитку забезпечувалася:

• Міжнародним банком реконструкції та розвитку(МБРР) та іншими філіями Світового банку, що утворилися пізніше.

  У 1956 р. була створена Міжнародна фінансова корпорація(МФК) для стимулювання приватних інвестицій в економіку західноєвропейських, а потім і країн і країн з перехідною економікою.

  У 1960 р. була створена Міжнародна асоціація розвитку(МАР) для надання позик на тривалий термін низьким відсоткамнайбіднішим країнам.

Запозичення із МВФ.При вступі до МВФ кожної країни визначалася квота, розмір якої залежав від її економічної сили та обсягу зовнішньої торгівлі. Розмір квоти визначав права країни під час голосування та запозичення. У 1944 р. загальний обсяг фонду було встановлено у розмірі 8,8 млрд. дол.; квота США тоді становила 31%. Через кожні 5 років квоти переглядалися з урахуванням змін, що відбулися в економіці країн-учасниць. На початку 1994 р. загальний обсяг коштів, що надаються фонду, збільшився до 205,4 млрд. дол. за рахунок збільшення квот і числа учасників МВФ. До 1994 р. квота США знизилася до 18,3%, Німеччини та Японії вона склала по 5,7%, Франції та Великобританії - по 5,1%. У 1999 р. обсяг коштів МВФ збільшився до 287,9 млрд. дол; квота США дорівнювала 17,67%, Японії – 6,33; Німеччини -6,19; Великобританії та Франції – по 5,1; країн - 37,73, зокрема Африки - 5,35; Азії – 9,63 (КНР – 2,23), Латинська Америка- 7,55; Росії – 2,83%. При вступі до МВФ країна мала внести 25% квоти золотом, решта 75% у своїй національній валюті. Золота частка квоти визначала резервну позицію країни. При запозиченні з Фонду країна отримувала валюту, що конвертується, в обмін на розміщення еквівалентної (і додаткової) кількості своєї валюти у Фонді до 200% квоти країни в національній валюті. Спочатку країна-член МВФ могла отримати позику у розмірі не більше 25% своєї квоти на рік, за 5 років – 125% своєї квоти. Перша частка у розмірі 25% квоти видавалася під золото (золотий) транш ) без будь-яких умов та обмежень. Для отримання подальших кредитних траншів МВФ запроваджує більш високі ставки відсотка, висуває дедалі жорсткіші умови кредитування та посилює контроль за тим, щоб країна-отримувач вживала заходів для усунення платіжного балансу. Повернення кредитів було розраховано на 3-5 років у вигляді викупу у Фонду тієї частини своєї валюти, під яку брався кредит. Іншими словами, Фонд має залишити початкові 75% національної валюти країни-позичальника. Якщо обсяг національної валюти у Фонді був нижчим за 75% квоти країни, то країна могла отримати різницю, яка називалася суперзолотим траншем, безоплатно. Розмір квоти країни за вирахуванням її національної валюти, наданої Фонду, визначає чисту позицію країни у Фонді. Еволюція механізму бреттон-вудської валютної системи.Механізм бреттон-вудської валютної системи, розроблений та закріплений підписанням угоди у 1944 р., діяв з 1947 р. до 1971 р. У 1950-1971 р.р. багато країн-членів МВФ змінювали золотомонетні паритети своїх валют через проведення девальвацій чи ревальвацій. Великобританія девальвувала фунт 1964, 1967, 1969, 1972, 1974 рр.; французький франк був девальвований у 1957 та 1967 рр.; італійська ліра - у 1964, 1967, 1972, 1974 рр. Ревальвація західнонімецької марки була проведена у 1961, 1967 та 1969 роках. Часто девальвували свої валюти країни, що розвиваються. Розвинені країни неохоче змінювали золотомонетні паритети своїх валют, хоч це передбачалося угодою. Країни з негативним сальдо поточного платіжного балансу чинили опір необхідної девальвації, т.к. девальвація вважалася ознакою слабкості країни. Країни з позитивним поточним платіжним балансом хотіли проводити ревальвацію, т.к. цей захід знижував товарний експорт, скорочував активне сальдо торгового балансу та накопичення валютних резервів. Це знизило ефективність бреттон-вудської системи у її важливій функції врегулювання нерівноваги платіжних балансів. Нерівновагу поточних платіжних балансів, тобто. хронічні активи в одних країн та хронічні пасиви в інших, стимулювало рух капіталів з країн з активними сальдо до країн з негативним сальдо за поточними розрахунками. Особливо швидко переміщалися між країнами короткострокові капітали, звані " гарячі гроші, після запровадження конвертованості основних валют. З 1958 р. фактично, і з 1961 р. і юридично конвертованими стали європейські валюти; японська єнастала конвертованою по відношенню до долара та інших валют у 1964 р. Збільшенню міжнародного руху капіталів сприяли ринок євровалют, який виник у 1950-х рр., розвиток європейської інтеграції, розширення міжнародної торгівлі внаслідок зниження мит країнами-членами ГАТТ. З часом бреттон-вудська система зазнала кількох суттєвих змін. Ці зміни, з одного боку, були викликані змінами у світовій економіці, з іншого - відбивали кризу самої системи та були спробами пристосувати її до нових умов, у яких вона вже не могла працювати ефективно. У 1962 р. МВФ затвердив загальне положення про запозичення. Відповідно до цього положення провідні держави-члени "Групи десяти", а також Швейцарія, створили фонд і зобов'язалися надати за потреби понад 6 млрд. дол. тим державам, які гостро потребують допомоги для подолання дефіциту поточного платіжного балансу. Надалі цей фонд збільшувався, загальне положення про запозичення оновлювалося та розширювалося. Центральні банки країн-членів МВФ погодили умови угод про своп, тобто. про надання валюти будь-якої іншої країни щодо інтервенцій на валютних ринках з метою протистояти потоку гарячих грошей. Центральний банк країни, що накопичив значний обсяг високоліквідних коштів, міг продати іноземну валюту, щоб підвищити норму відсотка (дисконту) чи скоротити кількість термінових грошейна валютному ринку та поставити у невигідне становище дестабілізуючі потоки гарячих грошей. У 1971 р. загальні кошти МВФ сягнули 28,5 млрд. дол., у тому числі 23,5% становила квота США. Наприкінці 1971 р. МВФ надав кредитів загальну суму 22 млрд. дол., їх 4 млрд. дол. було непогашеної заборгованістю. МВФ також збільшив розміри позик до 50% квоти замість первісних 25% квоти. Найбільш значною зміною механізму бреттон-вудської системи в період 1947-1971 рр. було введення Спеціальних прав запозичення (СПЗ або SDR - Special Drawing Rights) для підтримки міжнародних резервів у золоті, обмінних курсів валют та резервних позицій у МВФ. СДР є розрахунковий засіб усередині МВФ. Вони не мають золотого забезпечення, не можуть вільно обмінюватися на іншу валюту. СДР є міжнародним резервом. Вони можуть використовуватися лише при розрахунках між центральними банками для усунення дефіциту та профіциту платіжного балансу, а не під час здійснення комерційних угод. На обсяг СДР, що перевищує передбачені угоди, встановлювалися надбавки спочатку у розмірі 1,5%, а пізніше - 5%. Домовленість про випуск СДР обсягом 9,5 млрд. дол. було досягнуто 1967 р. Ця сума розподілялася між країнами відповідно до їхнім квотами у три прийоми - у січні 1970, 1971 і 1972 рр. . У 1979-1981 pp. відбувся другий випуск СПЗ на суму 12,5 млрд. дол. Спочатку вартість СПЗ була встановлена ​​у розмірі 1 дол. США. З 1974 р. СПЗ прив'язується до кошика валют (у липні 1999 р. 1 СПЗ = 1,3642 дол.). У 1961 р. було створено об'єднання (золотий пул) 8 держав під проводом США з метою підтримки ціни на золото. Країни-члени золотого пулу проводили кампанії з продажу офіційного золота на Лондонському ринку для запобігання підвищенню його ціни понад офіційно встановлену в 35 дол. за тройську унцію. Золотий пул проіснував до 1968 р. У 1968 р. було сформовано дворівневий ринок золота. У офіційних розрахунках між банками діяла офіційна вартість; комерційна вартість золото регулювалася ринком. У 1968 р. ринкова ціна становила 42,6 дол. за 1 тройську унцію, у 2002 р. - 200).

На міжнародну валютну систему великий вплив надавав платіжний баланс та золотий запас США. У перші повоєнні роки США мали величезний актив платіжного балансу і надавали істотну допомогу країнам Західної Європи за планом Маршалла і двосторонньої основі. Після відновлення західноєвропейської економіки до 1950 р. платіжний баланс США став негативним; дефіцит покривався переважно доларами і частково золотом. Кількість доларів у нерезидентів збільшувалась, кількість золота у США знижувалася; ставлення доларів поза США до американського золотого запасу скорочувалося. У 1949 р. США мали 25 млрд. дол. золотом, до 1970 р. золотий запас знизився до 11 млрд. дол. і покривав лише 20-25% дол., що за межами країни. До 1970 р. в іноземців було 440 млрд. дол. проти 13 млрд. дол. майже до 40%, 1950 р. вона становила близько 70% (див. табл. 14.1).

Країни з активними платіжними балансами (деякі західноєвропейські країни та Японія) охоче приймали долари, оскільки:

• США були готові обмінювати долари на золото за твердою ціною, що робило долар настільки хорошим, як і золото;

  долари могли використовуватися у міжнародних розрахунках із будь-якою країною, тобто. долар був справжньою міжнародною валютою;

  доларові депозити приносили відсотки, тоді як золоті запаси відсотків не дають.

На початок 1960-х гг. Бреттон-вудська система функціонувала нормально, незважаючи на те, що США мали пасивний платіжний баланс за рахунок вивезення капіталу, надання допомоги іншим країнам. На початку 1950-х років. західноєвропейські країни відновили свою економіку, а з кінця десятиліття почала набирати чинності західноєвропейська інтеграція. Іноземці накопичували долари; долар все більше тіснив фунт стерлінгів та золото у складі міжнародних резервів. Виник у 50-х роках. ринок євродоларів дозволяв зберігати долари поза США. На початку 60-х років. постало питання про девальвацію долара, але адміністрація США категорично відкинула таку можливість. Натомість США використовували інші інструменти економічної політики для скорочення дефіциту платіжного балансу, які принесли незначні результати. Для запобігання витоку короткострокових капіталів підтримувалась ставка відсотка на ці капітали на дуже високому рівні. При цьому зберігалися довгострокові ставки відсотка на відносно низькому рівні для стимулювання економічного зростання. США також проводили форвардні інтервенції на ринках іноземних валют, продаючи сильні валюти (як, наприклад, німецькі марки) для підвищення норми дисконту без зміни валютного курсу. Це робилося у тому, щоб зробити невигідним відтік ліквідного капіталу. США також проводили самостійні інтервенції на готівковому ринку, підтримуючи долар спільно з іншими країнами в рамках золотого пулу. Необхідні кошти для здійснення державних інтервенцій на готівковому та форвардному ринку США зазвичай отримували за угодами про своп між центральними банками та за угодами про кредити стендбай з МВФ. США також вживали заходів для стимулювання експорту товарів, зокрема надаючи кошти іншим країнам на закупівлю американських товарів. Для того, щоб запобігти обміну надлишку доларів на золото іноземним державам, США випустили так звані "облігації Рузи". Ці облігації були середньостроковими казначейськими облігаціями в доларовій гідності, але з гарантіями обміну за існуючим валютним курсом. Незважаючи на докладені зусилля щодо зниження дефіциту платіжного балансу та скорочення витоку доларів, на початку 60-х років. іноземні доларові резерви перевищили золотий запас США У січні 1965 р. французька влада, очолювана генералом Де Голлем, заявила про зміну політики щодо структури резервів. Франція вирішила обмежити доларові авуари потребами поточних розрахунків, а решту доларів конвертувати у золото. Міністерство фінансів США конвертувало 300 млн. дол., пред'явлених Францією, у золото за ціною 35 дол. за унцію. Адміністрація США намагалася уникнути девальвації долара, запропонувавши іншим країнам провести ревальвацію своїх валют, що автоматично знизило б валютний курс долара. До 1968-1969 років. активне сальдо американського торговельного балансу скоротилося у середньорічному вирахуванні до 0,6 млрд. дол.; у 1960-1967 рр. воно дорівнювало 4,95 млрд. дол. на рік. США йшли до дефіциту за зовнішньої торгівліта поточних розрахунків, що було показником зниження насамперед цінової конкурентоспроможності американських товарів, що було пов'язано із завищеним курсом долара по відношенню до інших валют. Ознакою завищеного курсу долара до низки валют був стабільний актив торговельного балансу ряду країн, і перш за все Німеччини та Японії. У 1969 р. було ревальвовано західнонімецьку марку, у травні 1971 р. - швейцарський франк і австрійський шилінг, що також вказувало на неминучість девальвації долара. Криза бреттон-вудської валютної системи. 1971 - це знаменний рік в еволюції міжнародної валютної системи, коли були порушені всі її основні принципи. Безпосередньою причиною краху міжнародної валютної системи вважатимуться очікування, що виникли наприкінці 1970 - початку 1971 рр., девальвації долара у зв'язку з дефіцитом США з торгового балансу. Це призвело до масованого витоку ліквідного капіталу зі США. Західноєвропейські країни скупили величезну кількість доларів і зрештою були змушені запровадити заходи, що обмежують надходження доларів. Втеча від долара дедалі більше зосереджувалося на японській єні. Навесні 1971 р. ФРН, Голландія, Бельгія практично відмовилися від фіксованого валютного курсу та запровадили плаваючий курс своїх валют. Японський банк підтримував курс своєї валюти до долара аж до кінця серпня, коли банк змушений був дозволити ієні плавати. 15 серпня 1971 р. адміністрація США припинила обмін доларів на золото. У зв'язку з незворотністю долара у золото валютна система від золотодоларового стандарту перейшла на доларовий стандарт. У грудні 1971 р. представники "групи 10" уклали Смітсонівську угоду. За цією угодою було прийнято найважливіші рішення, у тому числі про девальвацію долара, перегляд обмінних курсів інших валют, повернення до фіксованих валютних курсів з великими коливаннями. Доларову ціну на золото було підвищено з 35 дол. за 1 тройську унцію до 38 дол., що означало девальвацію долара на 7,89%. Було переглянуто обмінні курси інших валют по відношенню до неконвертованого долара, що було докорінною зміною у самій валютно-кредитній системі. Єна була ревальвована на 7,7%, німецька марка – на 4,6; голландський гульден та бельгійський франк - на 2,8%. Англія, Канада та Франція зберегли існуючі паритети своїх валют, Швейцарія зберегла паритет, який був встановлений у травні внаслідок ревальвації на 7,1%. Валюти Італії та Швеції були девальвовані на 1%. На додаток до перегляду курсів валют було прийнято рішення щодо повернення до фіксованого валютного курсу. Проте межі коливань валютних курсів було розширено з плюс-мінус 1% до плюс-мінус 2,25% від узгодженого паритету. Розмір девальвації долара 1972 р. на 7,9% був недостатній, що свідчили дефіцити торгового і платіжного балансу США. Очікування наступної девальвації долара призвело до відновлення гри проти долара. У березні 1972 р. країни-члени Європейського економічного співтовариства домовилися про межі коливань своїх валют по відношенню одна до одної в половинному розмірі, ніж по відношенню до долара. Це отримало назву "змії в тунелі". У квітні 1972 р. Англія запровадила плаваючий курс, порушивши смітсонівські домовленості грудня 1971 р.; за нею пішли інші країни. У 1973 р. Паризька угода 14 країн узаконило плаваючі курси. У лютому 1973 р. США змушені були вдруге девальвувати долар на 10% шляхом підвищення офіційної ціни 1 унції золота до 42,22 дол.

Бреттон-Вудськая валютна система - це форма організації грошових відносин, розрахунків, встановлена ​​Бреттон-Вудською конференцією в 1944 р., згідно з якою роль світових грошей поряд із золотом виконує долар США.

Оформлено угодою країн на конференції з валютних та фінансових питань, що відбулася у липні 1944 р. у м. Бреттон-Вудс (штат Ніо-Хемпшир, США). Заснована на низці структурних принципів:

запровадження уніфікованої системи валютних курсів відповідно до встановленого паритету;

офіційно встановлені фіксовані паритети валют до долара США, який у свою чергу конвертувався в золото за фіксованим курсом;

визначено офіційну ціну золота на 1 липня 1944 р. на рівні 35 дол. за тройську унцію золота або 1 дол. за 0,88571 г золота;

встановлено, що фіксовані золоті паритети та курси валют могли коливатися в межах ±196 паритету, а Західної Європи ±0,75%;

створено умови для конвертованості двох резервних валют - долара США та фунта стерлінгів - у золото за офіційним курсом.

Бреттон-Вудська система була золо девізною системою з фіксованими валютними курсами. США брали на себе зобов'язання на першу вимогу обмінювати долари в золото без будь-яких обмежень, а інші країни мали зафіксувати курс своєї валюти до долара.

За рішенням Брсттон-Вудської конференції було створено Міжнародний валютний фонд (МВФ), основні цілі якого:

надання сприяння стабільності валютних курсів, платіжних угод та уникнення конкурентної девальвації валют;

сприяння організації багатосторонньої платіжної системиза поточними операціями;

усунення валютних обмежень між країнами – учасницями фонду;

надання короткострокових кредитів для врегулювання платіжних дисбалансів;

сприяння міжнародному співробітництву на основі постійних нарад та консультацій з міжнародних валютних проблем.

Суперечності Бреттон-Вудської валютної системи, насамперед між національним характером долара та використанням його як міжнародного платіжного засобу, поступово розхитували її у міру зміцнення економіки країн Західної Європи та Японії. Наприкінці 60-х років настала криза Бреттон-Вудської валютної системи, сутність якої полягала в суперечності між міжнародним і глобальним характером міжнародних економічних відносин і використанням для їх здійснення національних валют, схильних до знецінення (переважно долара). Причинами валютної кризи стали:

світова циклічна криза, що охопила економіку різних країн із 1969 р.;

посилення інфляції та відмінності в її темпах різних країнах, що вплинуло на динаміку курсів валют і створило умови для курсових перекосів;

хронічний дефіцит платіжних балансів одних країн та активне сальдо інших, що посилили різкі коливання валют у відповідних напрямках;

у міру ослаблення економічних позицій США збільшувалося покриття дефіциту платіжного балансу цієї країни національною валютою, що веде до зростання зовнішнього боргу. Через війну короткострокова заборгованість США зросла 8,5 разів за 1949-1971 рр., а офіційні золоті резерви скоротилися в 2,4 разу. У результаті було підірвано стійкість основний резервної валюти;

ринок євродоларів, що спочатку підтримував позиції американської валюти, поглинаючи надлишок доларів, на початку 70-х став джерелом «гарячих» грошей, які, переливаючись з країни в країну, загострювали валютну кризу;

зіграли свою дезорганізуючу роль і великі транснаціональні корпорації. Маючи величезні активи в різних валютах, вони брали активну участь у валютних спекуляціях, надаючи їм грандіозний масштаб.

У 1971 р. США офіційно припинили конвертувати долари в золото за офіційним курсом. Для порятунку системи фіксованих валютних курсів у грудні 1971 р. було досягнуто домовленості про розширення меж коливань курсів до ±2,25% паритету валют. Проте вже через рік цю домовленість про фіксовані валютні курси було скасовано, і Бреттон-Вудська система перестала існувати.

1. Нестійкість економіки. Початок валютної кризи 1967 року збігся із уповільненням економічного зростання.

2. Посилення інфляції негативно впливало конкурентоспроможність фірм. Оскільки різні темпи інфляції у різних країнах по-різному впливали динаміку курсу валют, це створювало умови для «курсових перекосів», що заохочувало спекулятивні переміщення «гарячих» грошей.

3. У 1970-х роках спекуляції загострили валютну кризу. Надлишок доларів у вигляді стихійної лавини гарячих грошей періодично обрушувався то на одну, то на іншу країну, викликаючи валютні потрясіння і втечу від однієї валюти до іншої.

4. Нестабільність національних платіжних балансів. Хронічний дефіцит в одних країн (особливо США, Великобританії) та позитивне сальдо інших (ФРН, Японія) посилювали коливання курсів валют.

5. Невідповідність принципів Бреттон-Вудської системи змін співвідношення сил на світовій арені. Валютна система, заснована на національних валютах, суперечила інтернаціоналізації світового господарства. Ця суперечність посилювалась у міру ослаблення економічних позицій США та Великобританії, які погашали дефіцит своїх платіжних балансів емісією національних валют, використовуючи їхній статус резервних валют. Це суперечило інтересам інших держав.

6. Роль транснаціональних корпорацій (ТНК) у валютній сфері: ТНК мають у своєму розпорядженні гігантські короткострокові активи в різних валютах, які можуть істотно перевищувати резерви центральних банків країн, де діють корпорації і, таким чином, ТНК можуть вислизати від національного контролю. ТНК при спробах уникнути втрат або отримати прибутки беруть участь у валютних спекуляціях, надаючи їм величезного розмаху.

Таким чином, поступово виникла потреба перегляду основ існуючої валютної системи. Її структурні принципи, встановлені 1944 р., перестали відповідати реальному стану справ. Суть кризи Бреттон-Вудської системи полягає в суперечності між міжнародним характером міжнародних економічних відносин і використанням для цього національних валют (переважно долара США), схильних до знецінення.

9. Ямайська валютна система. Основні положення. 1978. Принципи: 1) кілька валют в основі 2) юридично завершена офіційна демонетизація золота 3)основним засобом міжнародних розрахунків стає вільно конвертована валюта та СПЗ 4) не існує меж коливання валютних курсів, які формуються під впливом попиту та пропозиції режим валютного курсу, але їй заборонено висловлювати його через золото 6) МВФ покликаний посилити міждержавне валютне регулювання.

Вже загальним місцем стало те, що Бреттон-Вудська фінансова система перебуває у кризі. Проте більш-менш виразного пояснення того, в чому ця криза полягає, так і не дано. Точніше, робляться спроби знайти локальні проблеми та їх подолати – проте глобального ефекту такі дії не дають. Відповідно, можна зробити припущення, що справжню причину кризи поки що не знайдено.

У реальному есе робиться спроба визначити глобальну причину кризи Б.-В. системи та проаналізуватиможливості збереження або перетворення цієї системи.
Надалі використані висновки, зроблені в книзі А. Кобякова та М. Хазіна «Захід імперії долара і кінець «Pax Americana», виданої в Москві в 2004 році, а також інших робіт її авторів, О. Григор'єва та інших економістів.

Сучасна економіка – це економіка поділу праці. Відповідно, розвиток у рамках чинної економічної парадигми – це поглиблення поділу праці, який є основою моделі розвитку, яка називається науково-технічним прогресом (НТП). Обов'язковою умовою цього процесу є інновації – поява як нових продуктів, і нових технологій виробництва старих. Розуміння цієї моделі виникло ще XVII столітті у роботах перших меркантилістів. Уповільнення процесів поділу праці чи його зупинка сприймається сучасної моделі економіки як криза. Спрощення системи розподілу праці (її деградація), як, наприклад, це було в СРСР у 90-ті роки, сприймається як економічна катастрофа.

Поглиблення поділу праці неминуче спричиняє збільшення ризиків виробників, які мають вбудовуватися в дедалі більш складний технологічний (виробничий) ланцюжок. Якщо немає механізмів зниження цих ризиків, то в якийсь момент поглиблення поділу праці стає неможливим – система переходить у стан глибокої кризи. Відповідно, в рамках замкнутої економічної системи (не взаємодієіз зовнішнім світом), природне поглиблення поділу праці може розвиватися лише до деякого фіксованого рівня, далі інновації перестають окупатися та науково-технічнийпрогрес спочатку уповільнюється, та був зупиняється. Ця теза вперше сформулював Адам Сміт у другій половині XVIII століття, потім цю тему в рамках марксистської політекономії розвивала наприкінці XIX – на початку XX Роза Люксембург.

Таким чином, розвиток у рамках парадигми НТП можливий лише в міру використання механізмів зниження ризиків виробників. Таких механізмів було винайдено всього три: кредитування виробника (ризики частково передаються фінансовій системі), розширення ринків збуту продукції (знижуються ризики виробника у вихідній економічній системі), кредитування споживача. Зазначимо, що тільки фізичне розширення ринків забезпечує зниження ризиків у всій економічній системі, перший та третій спосіб лише перерозподіляють їх.

Сформульовані вище тези дозволяють визначити сучасні проблемиБреттон-Вудської системи. Оскільки масштаб платоспроможного попиту у світі вичерпано, подальше зменшення ризиків практично неможливе. Щодо перерозподілу ризиків, то інструменти для цього також підійшли до своєї межі: кредитні та страхові інструменти практично більше не підвищують ефективності роботи виробників (у тому числі й послуг). Можливості кредитного стимулювання споживання теж практично вичерпані, у світі йде найжорстокіша боргова криза.

Як наслідок, у світі почалася криза падіння ефективності капіталу, пов'язана зі швидким зниженням темпів подальшого поглиблення поділу праці. Криза, аналогічна першій (у 1908–14 рр.) та другій (1933–41 рр.) «Великим» депресіям, та кризі 70-х років. Специфікою цього кризи і те, що, на відміну звичайних циклічних криз, з нього немає «природного» виходу - економіка продовжує перебувати у мінімумах і зростання починається. Для фінансової системи це виявляється у тому, що вона не може збільшити свою ефективність щодо пропозиції нових інструментів зниження ризиків виробників. Усі спроби вирішити цю проблему на рівні пруденційних заходів не призводять до суттєвого позитивного ефекту, і це зрозуміло з вищесказаного- без зростання ринків збуту це завдання сьогодні вирішено бути не може. З точки зору фінансової системи це означає, що сьогодні неможливо вирішити деякі її ключові проблеми.

Це насамперед протиріччя долара, який, з одного боку, є національною валютою США, тобто використовується для стимулювання попиту всередині цієї країни, а з іншого – є світовою та резервною валютою. У 1944 році економіка США становила понад 50% світової, що дозволяло балансувати ситуацію в рамках цієї суперечності, проте сьогодні ця частка знизилася до приблизно 20% і підтримувати стійкість світової валюти ресурсами США стає важко. Про це, до речі, говорив президент США Обама у своєму виступі на Генеральній Асамблеї ООН, проте ця його теза не була почута.

Ще одна суперечність – це структурні диспропорції між сукупним приватним попитом та приватними доходами. У США сьогодні реально наявні доходи домогосподарств (з урахуванням реального, а не офіційного рівня інфляції) знаходяться на рівні початку 60-х років минулого століття, решта споживання досягається за рахунок зниження заощаджень і зростання боргового навантаження (як домогосподарств, так і держави) . Приблизна оцінка цього структурного розриву складає близько 3 трильйонів доларів на рік та він підтримувавсяза рахунок постійного рефінансування боргу і натомість планомірного зниження вартості запозичень. У 1980 році, перед початком програми «рейганоміки», облікова ставкаФРС США становила 19%, до грудня 2008 року вона знизилася практично до нуля. Збіг цієї дати з початком «гострої» стадії кризи у вересні того ж року, звісно, ​​не випадковий.

Ще одна суперечність – необхідність використовувати все більш складні фінансові інструменти для зниження ризиків виробника призвела до того, різко змінився масштаб перерозподілу сукупного прибутку в економіці на користь фінансової системи. Якщо до ІІ Світової війни нормою вважалося 5%, до кінця 40-х ця цифра піднялася до 10%, сьогодні вона перевищує 50%. Зрозуміло, що важливо збільшити її вже неможливо, а економіка, в якій більше половини прибутку виводиться з виробничогоконтуру (ще раз повторюю – тут мають на увазі не тільки виробництво товарів, а й послуг, які споживаються кінцевим споживачем) у посередницький,не може підвищувати свою ефективність Є й інші, менш принципові протиріччя, але вже перелічені показують, що вирішити проблеми фінансової системи виключно за рахунок суто фінансових методів неможливо – криза має загальноекономічний характер.

При цьому досвід останніх, приблизно, 40–45 років, коли від кейнсіанських методів управління уряду перейшли до монетарних, не дає можливості вийти за межі суто фінансового управління: ніхто з чиновників, що діють, уже не пам'ятає, що це таке. У розвинених країнах, принаймні, у Росії це поки що не так.

Остаточний висновок з вищесказаного : криза Бреттон-Вудської фінансової системи пов'язана не так з внутрішніми механізмами цієї системи, як із зовнішніми. Звідси випливає важливий висновок - реформування самої Б.-В. системи, швидше за все, вирішити проблеми кризи, що почалася, не допоможе. Разом з тим, наведені вище міркування показують, як можна, хоч би теоретично, компенсувати деякі внутрішні суперечності в рамках Бреттон-Вудської системи. Цілком імовірно, що це дозволить збільшити її ресурс і продовжити нинішню ситуацію, можливо, на кілька десятиліть. Насамперед - це поділ функцій національної валюти та міжнародної.

Зазначимо, що подібну спробу було зроблено у 2011 році в рамках проекту «центробанку центробанків», проте після «справи Стросс-Кана» цей проект було закрито. Зазначимо, що й розглядати історичні аналогії, то «центробанк центробанків» був явним аналогом ФРС, лише над масштабах країни, а масштабах всієї Бреттон-Вудської системи. Але те, що вдалося зробити у 1910–13 роках, цього разу реалізувати не вдалося. Фактично, ця невдала спроба якраз і показала, що суто фінансові методи більше не працюють: цілком раціональна спроба здійснити реформу управління світовими фінансами, більше того, реформу, яка вже 100 років тому показала свою ефективність, не пройшла чисто політичним причин.

Ще один варіант порятунку ситуації – це списання частини боргу, що накопичився. Повернути його все одно неможливо, реально наявні доходи населення не генерують необхідний масштабний фінансовий потік, а необхідність його обслуговування серйозно стримує можливість економічного зростання.

При цьому є кілька різних варіантівсписання боргів: списати борги корпорацій, щоб вони могли собі дозволити знизити відпускні ціни, списати борги приватних осіб, щоб можна було стимулювати реальний платоспроможний попит і оздоровити його структуру, нарешті, реструктурувати борги на кілька десятиліть, що, з урахуванням інфляційних процесів, що починаються, не сильно відрізняється від повного списання. Проблема полягає в тому більшість активів у сучасній економіці - це саме фінансові активи і така пропозиція не тільки вимагає принципової зміни всієї фінансової інфраструктури, а й закриття більшості сучасних фінансових інститутів з позбавлення їх бенефіціарів та власників переважної частини доходів та активів. Зрозуміло, що ці люди, які багато в чому контролюють сучасну політичну систему, такого рішення ніколи не допустять. При тому, що збереження фінансової інфраструктури у її сучасному вигляді у довгостроковій перспективі все одно неможливе.

Таким чином, ми бачимо, що Бреттон-Вудська система, створена для стимулювання економічної експансії доларової системи після Другої світової війни, підійшла до своєї природної межі. Її теоретично,ще можна реформувати, щоб продовжити час її існування,проте необхідні для цього дії стикаються із суто політичними проблемами. Як наслідок, вважаю, що зберігати Б.-В. систему в сучасному вигляді недоцільно – оскільки наслідки вжитих для цього заходів вже в середньостроковій перспективі можуть призвести до вкрай негативних наслідків. Однак можна говорити про те, щоб створити нову систему, побудовану на ідеях Бреттон-Вудса.

Суть цієї системи можна описати в такий спосіб. Бреттон-Вудська система включає не лише загальновідомі інститути – МВФ, Світовий банк і СОТ (ГАТТ), а й емісійний центр – Федеральну резервну систему США. З іманентно властивою їй протиріччямміж національною та міжнародною функцією валюти. З цієї причини, щоб відродити світову фінансову систему на принципах Б.-В., необхідно перейти від мононаціональноївалютної системи, до полінаціональної(валютним зонам). Такий перехід дозволить вирішити одразу кілька завдань.

По-перше, він зніме навантаження на емісійні валюти - масштаб нових емісійних центрів у рамках обмежених регіональних систем поділу праці буде більшим, ніж нинішній масштаб економіки США у світі (і порівняємо з їх роллю наприкінці 40-х років минулого століття).
По-друге, щодо нових валют (за винятком євро) практично немає боргових проблем.
Як наслідок, по-третє, немає політичних проблем, пов'язаних із накопиченими фінансовими активами. Більше того, з урахуванням того, що сукупний приватний попит, який активно стимулювався останні десятиліття за рахунок емісії (як кредитної, так і грошової) долара, різко скорочуватиметься, проблема розпаду єдиної системи поділу праці все одно стане на порядок денний. Отже, створення регіональних систем (як це було, наприклад, у першій половині ХХ століття) все одно стане на порядок денний. Питання тільки в тому, щоб зробити цей процес керованим і за рахунок цього найменш болючим.

Висновок

Таким чином, мені здається, що оптимальна структура світової економіки та фінансів виглядає так. Вона складається з кількох регіональних систем поділу праці (валютних зон), побудованих, усередині себе, на Бреттон-вудськихпринципи. При цьому в торговельній взаємодії між зонами принцип вільної торгівлі не діятиме, в цьому сенсі СОТ припинить своє існування. Навкидку таких систем виходить 6–7 (англо-саксонськасвіт з доларом, латиноамериканська зона з Південною Африкою, Західна Європа та Західна Африка з євро, Індія, Китаю та ЮВА з юанем, Євразійська зона з умовним рублем).

При цьому, оскільки міжзональна торгівля теж існуватиме (хоча і в менших обсягах, ніж зараз), потрібна надбудовна інфраструктура. Оскільки емісійний принцип сильно скомпрометований, міжзональна торгівля (точніше паритет зональних валют) може бути прив'язана до золота, а контроль за міжзональною взаємодією має здійснювати ще один міжнародний інститут. Така модель дозволить не лише суттєво знизити протиріччя нинішньої системи, але й дасть світові щонайменше кілька десятиліть для того, щоб розробити нові інструменти. економічного розвитку. В іншому випадку, ми ризикуємо потрапити до низки криз, аналогічних восени 2008 року, які проходитимуть все частіше і поховають під собою всі економічні досягнення останніх десятиліть.