НЕОГЕНОВИЙ ПЕРІОД
У неогеновий період виникають дельфіни, тюлені, моржі - види, що живуть і в сучасних умовах.
На початку неогенового періоду в Європі та Азії було багато хижих тварин: собак, шаблезубих тигрів, гієн. Серед травоїдних переважали мастодонти, олені, однорогі носороги.
У Північній Америці хижі були представлені собаками та шаблезубими тиграми, а травоїдні – титанотеріями, кіньми та оленями.
Південна Америка була дещо ізольована від Північної. Представниками її фауни були сумчасті, мегатерії, лінивці, броненосці, широконосі мавпи.
У верхньоміоценовий період між Північною Америкою та Євразією відбувається обмін фауною. Багато тварин переселилося з материка на материк. Північну Америку заселяють мастодонти, носороги, хижаки, а Європу та Азію переселяються коні.
З початком лігоцену в Азії, Африці та Європі розселяються безрогі носороги, мастодонти, антилопи, газелі, свині, тапіри, жирафи, шаблезубі тигри, ведмеді. Однак у другій половині пліоцену клімат на Землі став прохолодним, і такі тварини, як мастодонти, тапіри, жирафи, переселяються на південь, і їх місці з'являються бики, бізони, олені, ведмеді.
У пліоцені зв'язок між Америкою та Азією перервався. Одночасно відновився зв'язок між Північною та Південною Америкою. Північноамериканська фауна переселилася до Південної Америки і поступово витіснила її фауну. З місцевої фауни залишилися лише броненосці, лінивці та мурахоїди, поширилися ведмеді, лами, свині, олені, собачі, котячі.
Австралія була ізольована з інших материків. Отже, значних змін у фауні не відбулося.
Серед морських безхребетних у цей час переважають двостулкові та черевоногі молюски, морські їжаки. Мшанки та корали на півдні Європи утворюють рифи. Простежуються арктичні зоогеографічні провінції: північна, що включала Англію, Нідерланди та Бельгію, південна – Чилі, Патагонію та Нову Зеландію.
Сильно поширилася солонуватоводна фауна. Її представники населяли великі мілководні моря, що утворилися на материках внаслідок настання неогенового моря. У цій фауні зовсім відсутні корали, морські їжаки та зірки. Молюски за кількістю пологів та видів значно поступаються молюскам, що населяли океан із нормальною солоністю. Однак за чисельністю особин вони у багато разів перевершують океанські. Раковини невеликих за розмірами солонуватоводних молюсків буквально переповнюють відкладення цих морів. Риби вже зовсім не відрізняються від сучасних.
Прохолодніший клімат спричинив поступове зникнення тропічних форм. Вже добре простежується кліматична зональність.
Якщо на початку міоцену флора майже не відрізняється від палеогенової, то в середині міоцену в південних районах ростуть вже пальми та лаври, у середніх широтах переважають хвойні, граби, тополі, вільхи, каштани, дуби, берези та очерет; на півночі - ялини, сосни, осоки, берези, граби, верби, буки, ясені, дуби, клени, сливи.
У період пліоцену на півдні Європи ще залишилися лаври, пальми, південні дуби. Однак поряд з ними зустрічаються ясені та тополі. На півночі Європи теплолюбні рослини зникли. Їхнє місце зайняли сосни, ялини, берези граби. Сибір був покритий хвойними лісами і лише в долинах рік зустрічалися волоські горіхи.
У Північній Америці протягом міоцену теплолюбні форми поступово витісняються широколистяними та хвойними. Наприкінці пліоцену на півночі Північної Америки та Євразії існувала тундра.
З відкладеннями неогенового періоду пов'язані родовища нафти, горючих газів, сірки, гіпсу, вугілля, залізняку, кам'яної солі.
Тривав неогеновий період 20 млн. років.
Незважаючи на невелику тривалість, близько 20-24 млн. років, неогеновий період є одним з найважливіших періодів геологічної історії Землі. За цей відносно невеликий проміжок часу земна поверхня набула сучасних рис, виникли раніше невідомі ландшафтно-кліматичні обстановки та з'явилися прямі предки людини.
Протягом неогенового періоду надзвичайно високою активністю мали тектонічні рухи, які призвели до підняття великих ділянок земної кори, що супроводжується складчастістю та впровадженням інтрузій. В результаті цих рухів виникли і набули сучасних рис гірські системи Альпійсько-Гімалайського поясу, західних ланцюгів Кордильєр та Анд, а також острівних дуг. Одночасно з ними сильно активізувалися рухи за давніми і знову розломами. Вони викликали різномаплітудні глибові переміщення і призвели до відродження гірського рельєфу на околицях стародавніх та молодих платформ. Різна швидкість і різний знакпереміщення блоків сприяли утворенню контрастного рельєфу від високих плато та плоскогір'їв, розчленованих пічними долинами, до високогірних масивів зі складною системою хребтів та міжгірських западин. Процеси активізації, що спричинили відродження гірського рельєфу, супроводжувалися інтенсивним магматизмом.
Першопричиною такої активної перебудови на континентах стало переміщення і зіткнення великих, що тривало. літосферних плит. У неогеновому періоді завершилося формування сучасного вигляду океанів та берегової зони континентів. Дотик жорстких літосферних плит спричинив утворення гірських хребтів і масивів. Так, внаслідок зіткнення Індостанської плити з Євразією з'явилася потужна гірська система Гімалаїв. Переміщення Африки у північному напрямку та її зіткнення з Євразією призвело до скорочення раніше великого океану Тетіс та формування високих гір, що оточують сучасне Середземне море (Атлас, Піренеї, Альпи, Карпати, Крим, Кавказ, Ельбурс, гірські системи Туреччини та Ірану). Цей величезний гірничо-складчастий пояс, відомий під назвою Альпійсько-Гімалайського, простягається на відстань кількох тисяч кілометрів. Формування цього пояса ще далеко до завершення. До цього часу тут відбуваються сильні тектонічні рухи. Свідченням цього є часті землетруси, виверження вулканів та повільне збільшення висот гірських хребтів.
Інший найбільший гірський ланцюг Землі - Анди з'явився внаслідок зіткнення Південно-Американської літосферної плити з океанічною плитою Наска, розташованої в межах південно-східної частини Тихого океану. Тут, як і в Альпійсько-Гімалайському поясі, продовжуються активні гороосвітні процеси.
На сході Азії, починаючи від Коряцького нагір'я аж до острова Нова Гвінея, розташовується Східно-Азіатський пояс. Активні тектонічні рухи та вулканізм, що відбувалися у неогеновому періоді, продовжуються і в даний час. Тут здійснюються підняття та повільні переміщення острівних дуг, виверження вулканів, сильні землетруси та йде накопичення потужних товщ уламкового матеріалу.
Значне переміщення літосферних плит та його зіткнення у межах консолідованих жорстких ділянок викликали утворення глибинних розломів. Рухи вздовж цих розломів значно змінили образ Землі.
На заході Північної Америки глибинний розлом відокремив від материка півострів Каліфорнію, внаслідок чого утворилася Каліфорнійська затока.
На початку неогену глибинні розломи, що взаємно перетинаються, розсікли жорсткі плити Африки та Аравії на окремі брили і почалося їх повільне розсування. На місці роздвигів виникли грабени, в яких розташувалися сучасні Червоне море, Суецький та Аденська затоки. Саме вони відокремили Аравійський півострів від Африки.
Вивчення рельєфу та складу порід морського дна Червоного моря та Аденської затоки призвело вчених до висновку, по-перше, земна коратут має океанічну будову, тобто під невеликим шаром осадових утворень базальтова кора, і, по-друге, що утворення таких грабенів, у центральній частині яких знаходяться лінійно витягнуті споруди, подібні до сучасних серединно-океанічних хребтів, є початковим етапом формування океанічних западин на тілі Землі.
Дослідження Червоного моря та Аденської затоки проведені за допомогою глибоководного буріння і за допомогою глибоководних обжитих апаратів, що спускаються, показали, що в даний час в центральній частині грабенів різко збільшений тепловий потік, відбуваються підводні виливи базальтових лав і винос сильномінералізованих розсолів. Температура придонних вод перевищує 60 ° C, а мінералізація, але не загальна солоність, зростає майже в 5-8 разів за рахунок підвищеного вмісту цинку, золота, міді, заліза, срібла, урану. Насичена мінеральними солями, винесеними з глибинних надр Землі, вода розташовується на глибинах 2-2,5 км і не піднімається на поверхню.
Великі зміни відбулися протягом неогену у Східній Африці. Тут виникла ціла система розломів, що звуться Великих Африканських розломів. Вони починаються в районі нижньої течії нар. Замбезі і тягнуться у субмеридіональному напрямку. Біля озера Ньяса серія розломів утворює три гілки. Західна гілка проходить через озера Танганьїка і Едуард, центральна - через озера Рудольф і Дофіне, а східна - біля південного краю півострова Сомалі і відкривається в Індійський океан. Центральна гілка у свою чергу поділяється на дві. Одна підходить до узбережжя Аденської затоки, а інша через Ефіопію проходить до Червоного та Мертвого моря і упирається в гірську систему Тавр.
Великі грабени були утворені та інших регіонах. Так було сформовано Байкальський грабен з амплітудою прогинання понад 2500 м і перебувають у продовженні оз. Байкал Тункінська западина та ряд западин, розташованих у північно-східному напрямку. Ці западини заповнені потужними товщами піщано-глинистих та вулканогенних опадів потужністю кілька тисяч метрів.
Складний розвиток зазнав океану Тетіс. Внаслідок переміщення Африканського континенту океан Тетіс розпався на два морські басейни, які розділялися ланцюжком суші та архіпелагами островів. Вони протягувалися від Альп через Балкани та Анатолію у межі сучасних Центрального Ірану та Афганістану. У той час як південний басейн Тетіса тривалий час зберігав зв'язок із Світовим океаном, північний дедалі сильніше ізолювався, особливо після появи молодих гірських споруд. Виникло море із мінливою солоністю, яке називають Паратетисом. Воно сягало багатьох сотень кілометрів від районів Західної Європи до Аральського моря.
Наприкінці неогену внаслідок інтенсивного зростання гірських споруд Паратетіс розпався на низку напівізольованих басейнів. Тектонічні рухи, що тривали, викликали одних ділянок і затоплення інших.
Енергійні піднесення Альп, Карпат, Кавказу, Криму та гірських споруд Ірану та Анатолії сприяли відокремленню Середземного, Чорного, Каспійського морів. Іноді зв'язок між ними відновлювався.
Одна з найбільших ізоляцій Середземного моря від Світового океану, що відбулася близько 5 млн років тому, мало не призвела до найбільшої катастрофи. Під час так званої месинської кризи внаслідок відсутності припливу води та посиленого випаровування відбулося значне зростання солоності та поступове усихання Середземного моря. Щорічно за рахунок випаровування Середземне море втрачало понад 3 тис. км3 води. За відсутності зв'язку з відкритим океаном це викликало сильне зниження рівня моря. На місці Середземного моря з'явилася величезна ванна, рівень води в якій був на кілька сотень метрів нижче рівня Світового океану. Осушена поверхня величезної пустелі була вкрита товстим шаром кам'яної солі, ангідриту та гіпсу.
Через деякий час перемичка у вигляді Гібралтарського хребта, що сполучала Європу з Африкою, впала, води Атлантики ринули в чашу Середземноморської западини і досить швидко заповнили її. Завдяки великому перепаду висот між рівнем води в Атлантиці та поверхнею Середземноморської низовини напір води у Гібралтарській протоці – водоспаді був дуже сильним. Пропускна здатність Гібралтарського водоспаду в кілька сотень разів перевищувала здатність водоспаду Вікторія. За кілька десятків років чаша Середземноморської западини знову заповнилася.
Протягом пліоценової епохи неодноразово змінювалися розміни та контури Чорного (його іноді називають Понтичним) та Каспійського морів. Між ними виникали зв'язки через Предкавказзя, Ріонську і Куринську низовини, то знову пропадали. У четвертинний час виник зв'язок Чорного моря із Середземним за допомогою проток Босфор і Дарданелли. Це врятувало Чорне море від остаточного висихання, а зв'язок з Каспієм був зрештою втрачений. Площа останнього, як і Аральського моря, повільно скорочується і не виключено, що якщо людина не прийде їй на допомогу, то на неї чекає доля Середземного моря в месинську кризу.
Отже, протягом неогену сталася загибель колись найбільшого океану Тетіс, який розділяв два найбільші материки - Євразію та Гондвану. Внаслідок переміщення літосферних плит площа океану сильно зменшилася, і в даний час його реліктами є Середземне, Чорне та Каспійське моря.
Під впливом багатьох факторів у неогені бурхливу еволюцію відчував органічний світ. Тваринне та рослинне царство набуло сучасних рис. У цей час вперше виникли ландшафти тайги, лісостепу, гірських та рівнинних степів.
В екваторіальних та тропічних областях були поширені вологі ліси чи савани. Великі простори покривалися своєрідними лісами, що нагадують сучасні дощові ліси низовин Калімантана. У складі тропічних лісів виростали фікуси, бананові, пальми, бамбуки, деревоподібні папороті, лаври, вічнозелені дуби і т. д. У районах із сильним дефіцитом вологи та сезонним розподілом атмосферних опадів розташовувалися савани.
У помірних та високих широтах диференціація рослинного покриву була значнішою. Лісова рослинність на початку неогену характеризувалася різноманітністю та багатством видів. Досить великим розвитком користувалися широколистяні ліси, у яких провідна роль належала вічнозеленим формам. У зв'язку із посиленням посушливості тут з'явилися ксерофільні елементи, що дали початок середземноморському типу рослинності. Для цієї рослинності була характерна поява у складі вічнозелених лавроподібних лісів маслин, волоського горіха, платанів, самшитів, кипарисів, південних видів сосен та кедрів.
Важливу роль розподілі рослинності грав рельєф. На передгірних рясно заболочених низовинах розташовувалися чагарники нісових, таксодіумів і папоротей. На схилах гір росли широколистяні ліси, у яких провідна роль належала субтропічним формам, вище вони змінювалися хвойними лісами, що з сосни, ялиці, тсуги, ялини.
При переміщенні у бік полярних областей у складі лісів зникали вічнозелені та широколистяні форми. Хвойно-широколистяні ліси були представлені досить великим спектром голонасінних та покритонасінних форм від ялинки, сосни та секвої до верби, вільхи, берези, бука, клена, горіха, каштану. В аридній області помірних широт розташовувалися бореальні аналоги саван - степу. Лісова рослинність знаходилася по долинах річок та на узбережжях озер.
У зв'язку з похолоданням, що посилювалося наприкінці неогену, виникли і набули широкого поширення нові зональні типи ландшафту - тайга, лісостеп та тундра.
Досі все ще остаточно не вирішено питання про місце виникнення тайги. Гіпотези приполярного походження тайги пов'язують утворення тайгових компонентів у приполярних районах з поступовим поширенням її на південь у міру настання похолодання. Інша група гіпотез припускає, що батьківщиною тайгових ландшафтів була Берінгія - область суші, що включає сучасні Чукотку та великі ділянки шельфових морів Північного Сходу СРСР. Так звана філоценогенетична гіпотеза розглядає тайгу як ландшафт, що виник за рахунок поступової деградації хвойно-широколистяних лісів у міру похолодання та зменшення вологості. Є також інша гіпотеза, за якою тайга виникла внаслідок вертикальної кліматичної зональності. Таїжна рослинність спочатку розвивалася у високогір'ї, а потім як би «спустилася» на навколишні рівнини під час похолодання. Наприкінці неогену тайгові ландшафти вже займали великі простори Північної Євразії та північних районів Північної Америки.
На рубежі неогену та четвертинного періоду внаслідок похолодання та посилення посушливості у лісовій формації особливо виділилися трав'янисті рослинні угруповання степового типу. У неогені розпочався процес «великого остепнення рівнин». Спочатку степи займали обмежені райони і часто чергувалися з лісостепами. Степові ландшафти формувалися в межах внутрішньоконтинентальних рівнин помірного пояса із змінно-вологім типом клімату. В аридному кліматі утворилися напівпустелі та пустелі, головним чином за рахунок скорочення саванних ландшафтів.
Значні зміни сталися у складі фауни. У шельфових зонах жили двостулкові і брюхоногіе молюски, що досягли великої різноманітності, корали, форамініфери, а в більш віддалених ділянках - планктонні форамініфери і коколітофориди.
У помірних та високих широтах склад морської фауни змінився. Зникли корали і тропічні форми молюсків, виникло безліч радіолярій і особливо діатомей. Широкий розвиток отримали костисті риби, морські черепахи та земноводні.
Великої різноманітності досягла фауна наземних хребетних. У міоцені, коли багато ландшафтів зберігали риси палеогену, розвивалася так звана анхітерієва фауна, що отримала назву за характерним представником - анхітерієм. Анхітерій - це невеликого розміру тварина, завбільшки з поні, - один із предків коней із трипалими кінцівками. Анхітерієва фауна включала багато форм предків коней, а також носорогів, ведмедів, оленів, свиней, антилоп, черепах, гризунів та мавп. З цього перерахування видно, що до складу фауни входили як лісові, так і лісостепові (совані) форми. Залежно від ландшафтно-кліматичних умов спостерігалася екологічна неоднорідність. У більш посушливих саванних районах мали поширення мастодонти, газелі, мавпи, антилопи тощо.
У середині неогену в Євразії, Північній Америці та Африці з'явилася гіппаріонова фауна, що швидко прогресує. До неї входили стародавні (гіппаріони) та справжні коні, носороги, хоботні, антилопи, верблюди, олені, жирафи, бегемоти, гризуни, черепахи, людиноподібні мавпи, гієни, шаблезубі тигри та інші хижаки.
Найхарактернішим представником цієї фауни був гіппаріон - невеликий кінь із трипалими кінцівками, що прийшов на зміну анхітерію. Вони жили у відкритих степових просторах і будова їх кінцівок вказує на здатність пересування як у високотрав'ї, так і по кочкуватих болотах.
У гиппарионовой фауні переважне значення мали представники відкритих та лісостепових ландшафтів. Наприкінці неогену роль гіппаринової фауни зросла. У її складі посилилося значення саванно-степових представників тваринного світу – антилоп, верблюдів, жираф, страусів, однопалого коня.
Протягом кайнозою зв'язок між окремими континентами періодично переривався. Це перешкоджало міграціям наземної фауни та водночас зумовило великі провінційні відмінності. Так, наприклад, у неогені дуже своєрідною була фауна Південної Америки. Вона складалася із сумчастих, копитних, гризунів, плосконосих мавп. Починаючи з палеогену, ендемічна фауна розвивалася й у Австралії.
Протягом неогенового періоду кліматичні умови Землі наближалися до сучасним. Абсолютне панування континентальних умов на материках, різко виражені контрасти наземного рельєфу, наявність високих та протяжних гірських систем, зменшення площі Арктичного басейну та його відносна ізоляція, скорочення розмірів Середземного моря та багатьох окраїнних морів вплинули на клімат неогену. У цілому нині для клімату неогену були характерні такі особливості: прогресивне похолодання, що поширилося від високих широт, і поява льодовитості у полярних областях; суттєве загострення температурних контрастів між високими та низькими широтами; відокремлення та різке переважання континентального клімату.
Простирання кліматичних поясів наближалося до сучасного широтного. По обидва боки від екватора розташовувалися екваторіальний та два тропічні пояси. У межах на континентальних поверхнях за умов високої зволоженості формувалися потужні латеритовые покрови і зростали тропічні вологі ліси. У морях мешкали виключно теплолюбні представники фауни - корали, коралові губки, мшанки, різноманітні брюхоногі та двостулкові молюски тощо.
Для тропіків характерні найвищі значення температур. У прибережних ділянках морських басейнів середньорічні температури зазвичай перевищували 22 °C. На периферії тропічного пояса на північ і на південь від екватора протягом міоценової епохи (відповідно до зміни кліматичних умов) змінювався тип рослинності. Тропічні дощові ліси змінювалися субтропічними ксерофільними, а вічнозелені форми витіснялися хвойними та широколистяними. У межах субтропічного пояса розташовувалися вологі та відносно посушливі ландшафти.
Природні умови субтропічного пояса в міоцені зазнавали сильних змін, з одного боку, під впливом похолодання, а з іншого - в результаті посилення континентальності клімату. У лісах зникли представники вічнозелених асоціацій, а потім теплолюбні хвойні і навіть деякі широколистяні. Серед міоценової епохи середньорічні температури в субтропічному поясі становили 17–20 °C, а наприкінці міоцену вони повсюдно знизилися на 3–5°.
Похолодання, що прогресивно розвивалося з початку неогену, найбільше позначилося на кліматі полярних і помірних широт і виявилося у значному розростанні покривного заледеніння Антарктиди. Перші льоди виникли в гірських областях Антарктиди близько 20-22 млн років тому. Надалі льодовики перемістилися на рівнини, і їхня площа особливо сильно зросла в середині неогену.
Після короткочасного потепління, що відбулося близько 5 млн років тому, знову настало похолодання. Воно призвело до звуження екваторіального, тропічного та субтропічного поясів та розширення площі аридного клімату. Значне зниження температур сприяло появі тундрового та тайгового типів ландшафту, збільшення потужності антарктичного. льодовикового панцираі виникненню спочатку гірських льодовиків, та був і суцільного панцира у полярних областях північної півкулі. Вперше лід в акваторії Північного Льодовитого океану з'явився близько 4,5 млн років тому. Близько 2 млн. років тому льодовиковими покровами були зайняті значна частина Антарктиди, Патагонії, Ісландія та багато островів Північного Льодовитого океану.
Сама назва кайнозойська означає « нове життя». Так, справді Кайнозойська ера — це нове життя, яке зі свого початку більш схоже на сучасність. Попередня геологічну епоху- мезозойську - відмінностей було більше.
Кайнозойська ера почалася понад 60 мільйонів років тому і поділяється на два періоди: більш ранній - третинний і пізній - четвертинний, у якому ми з вами живемо.
Кайнозойська ера йде відразу після мезозою. Саме вона бере початок межі крейди і палеогену, як у Землі сталося друге масштабністю катастрофічне вимирання видів. Знаменна дана епоха розвитком ссавців, які прийшли на зміну динозаврам та іншим рептиліям, майже повністю вимерлим на рубежі цих епох. У процесі розвитку ссавців виділився рід приматів, у тому числі стався людина.
Періоди Кайнозойської ери
- Палеоген (стародавній). Тривалість – 42 млн. Років. Епохи - Палеоцен (66млн - 56млн років тому), Еоцен (56млн - 34млн років тому), Олігоцен (34 млн - 23млн років тому)
- Неоген (новий). Тривалість – 21 млн років. Епохи - Міоцен (23 млн - 5 млн років тому), Пліоцен (5 млн - 2,6 млн років тому)
- Четвертинний (Антропогеновий). Триває й досі. Епохи - Плейстоценова (2,6 млн - 12 тис років тому), Голоценова (12 тис років тому і до сьогодні).
За час кайнозойської ери географічні контури континентів набули того вигляду, який існує нині. Північноамериканський континент все більше віддалявся від лавразійської, а нині - євроазіатської частини глобального північного материка, а південноамериканський сегмент все більше віддалявся від африканського сегмента південної Гондвани. Все більше відходили на південь Австралія з Антарктидою, індійський сегмент все більше «видавлювало» на північ, поки, нарешті, він не приєднався до південноазіатської частини майбутньої Євразії, викликавши при цьому підйом кавказької материкової частини, а також багато в чому посприявши підйому з води і решти нинішньої частини європейського континенту.
Клімат кайнозойської ерипостійно суворе. Похолодання не було абсолютно різким, але все ж таки не всі групи тварин і рослинних видів встигли звикнути до нього. Саме протягом кайнозою були сформовані верхні та південні льодові шапки в районі полюсів, а кліматична карта землі набула тієї поясності, яку ми маємо на сьогоднішній день. Вона є яскраво виражений екваторіальний пояс за земним екватором, і далі в порядку видалення до полюсів – субекваторіальний, тропічний, субтропічний, помірний, і за полярними колами відповідно арктичний та антарктичний кліматичні пояси.
Розглянемо докладніше періоди кайнозойської епохи.
Бере свій початок із великого крейдового вимирання, датованого 66 млн. л. н. і тривав 43 млн. років до позначки 23 млн. л. н. Саме на цей період припадає становлення та світанок ссавців як головного наземного виду. Протягом усього періоду материки продовжували розходитися убік, сформувався молодий Атлантичний океан, а завершило палеоген перше серйозне похолодання.
Відповідно до рішення Міжнародного союзу геологічних наук палеоген прийнято поділяти на три відділи– Палеоценовий (Датський, Зеландський та Танетський яруси), Еоценовий (Іпрський, Лютетський, Бартонський та Приабонський яруси) та Олігоценовий (Рюпельський та Хаттський яруси).
У процесі палеогенового періоду Гондвана і Лавразія продовжували розпадатись на складові і якщо на початок палеогену де-не-де тварини ще могли мігрувати з одних майбутніх глобальних континентів на інші, то до кінця палеогену це вже стало неможливим. Південна Америка повністю відокремилася від Африканського континенту, Північна Америка відійшла від європейської частини майбутньої Євразії, але в півночі Гондвана остаточно розпалася на Австралію, Антарктиду та півострів Індостан, стрімко попрямував до південноазіатської частини Євразії. За 40 млн. років подолавши відстань понад 8 тис. км, він успішно досяг верхнього материка та возз'єднався з ним. Північно- і американські і континенти розходилися з Європою та Африкою зі швидкістю від 2 до 6 см на рік, і до закінчення палеогену ширина атлантичного океану вже становила від 1 тис. до 2,5 тис. км.
Протягом майже всього палеогенового періодукайнозойської ери клімат тримався теплий і вологий, хоча стала тенденція до похолодання простежувалася протягом усього його протягом. Середня температура в районі Північного моря трималася в межах 22-26°C. Але до кінця палеогену стало холодати все різкіше, і межі з неогеном вже було сформовано північні і південні льодові шапки. І якщо у випадку північного моря це були окремі області льодів, що поперемінно утворювалися та танули, то у випадку з Антарктидою тут почав утворюватися стійкий льодовиковий щит, що існує й понині. Середня річна температура у районі нинішніх полярних кіл опустилася до 5°C.
Тварини палеогену
З початку палеогену тваринний світ (Рис. 1), в якому зникли основні панівні види крейдяного періоду, став широко заселятися новими видами. На зміну вимерлим амонітам, белемнітам, рудистам, іноцерамам, іхтіозаврам, плезіозаврам, динозаврам та іншим групам мезозойських плазунів прийшли ссавці, які з початком палеогену отримали величезний поштовх у розвитку.
У морях розвинулися нові різновиди черевоногих і двостулкових молюсків, просунулися у розвитку і костисті риби. Особливо поширені були німмуліти. Саме з вапняків цих одноклітинних форамініфер було складено стародавні єгипетські піраміди. Поряд з ними були поширені і такі вапняні одноклітинні водорості, як коколітофориди. Також значна роль була відведена радіоляріям, діатомним водоростям і мікроскопічним кремнієвим джгутиковим.
Дно океанів та морів покрилося новими губками. Їхні спікули в деяких місцях накопичувалися і утворювали досить масштабні за площею зарості, що згодом розвинулися в своєрідні породи – спонголіти. Численні були і корали, що в основному належать до склерактинії. Мали місце як мілководні, так і глибоководні їх різновиди. Багато рифові коралові масиви нинішнього тропічного пояса зародилися в середині палеогену – еоцені.
Поряд з такими костистими рибами, як скати та акули, в океанічних глибинах палеогенового періоду виникли і перші різновиди китових, сирен та дельфіноподібних. Вони стали першими ссавцями, які вирішили освоїти океанічне та морське водне середовище.
Від земноводних після крейдяного катаклізму залишилися лише жаби, жаби та нечисленні гігантські саламандри. Пережили крейдяне потрясіння та деякі різновиди рептилій, такі як черепахи, змії, крокодили та ящірки.
Рис. 1 – Тварини палеогену
Основна різноманітність ссавців палеогенумало дрібні розміри, і було тісно пов'язане з озерно-болотною та лісовою рослинністю. Ближче до середини палеоцену почало відбуватися яскраво виражений поділ основної маси різновидів ссавців на такі систематизовані групи, як хижі, хоботні, копитні, комахоїдні, приматоподібні, гризуни та ін. Але через те, що здебільшого вони не так поспішали з розвитку досить примітивними, багато хто з них вимруть вже в майбутньому неогені.
Розбіжність материків призвело до освіти континентах своєї специфічної фауни. Так, наприклад, в Австралії і до цього дня збереглися види стародавніх сумчастих ссавців, які вимерли на інших континентах ще в пору кінця палеогену початку неогену. Досить довго, протягом усього палеогену, сумчасті, як і неповнозубі та перші примати існували на американському континенті.
У тропічних лісах ближче до міоцену розвинулися гігантські ссавці індрикотерії, і на зміну бронтотерієвої фауні прийшла фауна індрикотерієва. Бронтотерієву фауну назвали через те, що її становили в основному представники різноманітних травоїдних непарнокопитних бронтотеріїв, широко поширених у середині палеогену за всіма материками та географічними зонами. В основному вони харчувалися соковитою болотяною рослинністю і довго могли залишатися у воді.
Також бронтотерієве екологічне угруповання складалося з древніх носорогів амінодонтів, великих свиноподібних ептелодонтів, примітивних парнокопитних антракотерій, тапіроподібних та ін. Індрикотерієве екологічне угруповання, що одержала свою назву від стародавнього гігантського носорога індрикотерію, що входив до неї, мала більшу кількість видів і різновидів. До неї увійшли всі мешканці саван, заболочених лісів та інших болотистих ландшафтів.
Савани на той час заселяли вже згадані 8-метрові індрикотерії та всілякі дрібні гризуни. Поруч із ними рідкісні обживали і прісноводні черепахи. Більш вологі та заболочені місця були повні представниками бронтотерієвої фауни – ептелодонтами, амінодонтами та антракотеріями – свиноподібними тваринами, що віддалено нагадували гіпопотамів. Стародавні болотяні носороги амінодонти плодилися в замулених і заболочених заплавах річок, а стародавні свиноподібні ептелодонти непогано почувалися в різних прибережних гущавинах.
Рис. 1 – Тварини та рослини неогену
Переважаючими в гиппарионовой фауні були різновиди, що мешкають саме на територіях степових, лісостепових та інших відкритих ландшафтів. До кінця неогену гіппаріонова фауна майже повсюдно замінила антітерієву. Склад її ще більше розширився за рахунок збільшення чисельності поголів'я таких різновидів стародавніх саванно-рідколісних тварин, як антилопи, різні страусині, верблюдоподібні, жирафи, однопалі коні.
Оскільки ще палеогені зв'язок між різними материками порушилася, у зв'язку з чим представники фауни більше міг мігрувати з континенту на континент. Це спричинило прояви різнорідних провінційних відмінностей. Наприклад, американський континент рясно був заселений різними копитними, гризунами та плосконосими приматами сумчастого типу. Ця ендемічна фауна була й у австралійського континенту.
Рослинність
У зв'язку з похолоданням і тим, що клімат почав набувати все більш континентального забарвлення, ширилися ділянки стародавніх степів, саван і рідкісних лісів, де у великих кількостях паслися предки сучасних бізоньих, жирафоподібних, оленеподібних, свиней та інших ссавців. хижаки. Саме наприкінці неогену у лісах почали з'являтися перші предки людиноподібних приматів.
Незважаючи на зими полярних широт, в екваторіальному поясі землі все ще буяла тропічна рослинність. Найбільшою різноманітністю виділялися широколистяні деревні рослини. Які складаються з них, як правило, вічнозелені ліси перемежувалися і межували з саванними та чагарниками інших рідкісних лісів, згодом саме вони дали розмаїтість сучасній середньоземноморській флорі, а саме оливі, платанам, волоським горіхам, самшиту, південній сосні та кесі.
Різноманітні були й північні риштування. Вічнозелених рослин тут уже не було, але здебільшого розрослися і прижилися каштанові, секвойні та інші хвойно-широколистяні та листопадні. Пізніше у зв'язку з другим різким похолоданням на півночі утворилися великі області тундри та лісостепу. Тундри заполонили всі зони з нинішнім помірним кліматом, а місця, де ще недавно буйно виростали тропічні ліси, перетворилися на пустелі та напівпустелі.
Антропоген (ч етвертичний період)
Четвертинний період (антропоген)бере свій початок 2,6 млн. л. н. і триває до цього дня. За час, що триває цей часовий відрізок, відбулися три головні речі:
- планета вступила в нову льодовичну епоху, під час якої різкі похолодання чергувалися з потепліннями;
- материки прийняли свої остаточні нинішні контури, сформувався сучасний рельєф;
- на планеті з'явилася людина розумна.
Підрозділи антропогену, геологічні зміни, клімат
Майже всю довжину антропогену займає відділ Плейстоцен, який за міжнародними мірками стратиграфії прийнято ділити на Гелазький, Калабрійський, Середній та Верхній яруси, і Голоцен, що бере початок трохи більше 11 тис. л. н. і триває й донині. 
В основі своєї материки в нинішній подобі склалися вже задовго до початку четвертинного періоду, але саме в цей проміжок часу багато молодих гірських ланцюгів набули нинішнього вигляду. Берегова лінія материків прийняла нинішні обриси, а за рахунок льодовиків сформувалися крайні північні континентальні архіпелаги, такі як канадський, о-ва Шпіцберген, Ісландія, Нова земля та ін. 100 метрів.
Відступаючи, гігантські льодовики антропогену залишали у себе слід із глибоких морен. У періоди найбільших зледенінь Загальна площальодовиків перевищувала нинішні більш ніж утричі. Таким чином, можна сказати, що більша частина Північної Америки, Європи і нинішньої Росії була похована під льодовими товщами.
Слід сказати, що нинішня льодовикова ера в історії землі не перша. Протягом кількох мільярдів років тривала перша історична льодовикова епоха, що почала 1,5 млрд. л. н. у ранньому протерозої. Після тривалого тепла на планету знову обрушилося 270-мільйолітнє похолодання. Сталося це 900 млн. л. н. у пізньому протерозої. Далі мало місце ще одне значне зледеніння, яке тривало протягом 230 млн. л. н. у палеозої (460 - 230 млн. л. н.). І ось тепер планета переживає чергове похолодання, початок якого прийнято відносити до 65 млн. л. Воно поступово набирало сили і ще не відомо, чи кайнозойська глобальна льодовикова епоха пережила свій апогей низьких температур.
Рис. 1 - Антропоген (четвертинний період)
За час поточної льодовикової епохи сталося безліч потеплінь і похолодань, і як стверджують вчені, на даному проміжку часу Земля переживає стадію потепління. За підрахунками останнє похолодання змінилося потеплінням від 15 до 10 тис. л н. За часів найсильніших зледенінь плейстоцену лінія льодовиків опускалася від 1500 до 1700 км на південь від нинішньої межі.
Клімат антропогенубув схильний до багаторазових коливань. У ті часи, коли льодовики наступали, кліматичні зони звужувалися і відступали ближче до екватора, і, навпаки, у періоди потеплінь та масового танення льодовиків, помірний пояс поширювався до північних континентальних околиць і, як наслідок, ширилися й інші кліматичні пояси.
Клімат
В антропогеновий періоднесподівані потепління чергувалися з такими ж різкими похолоданнями. Кордони льодовикової зони антропогену часом доходили до 40 ° північних широт. Під північною льодовиковою шапкою знаходилися Північна Америка, Європа аж до Альп, скандинавський півострів, Північний Урал, Східна Сибір. Також у зв'язку з заледенінням та таненням льодових шапок відбувалося то спад, то знову настання моря на сушу. Періоди між заледеніннями супроводжувалися морською регресією та м'яким кліматом. На даний момент має місце один з таких проміжків, який повинен змінитись не пізніше ніж через найближчу 1000 років наступним етапом зледеніння. Воно триватиме приблизно 20 тис. років, поки не зміниться черговим періодом потепління. Тут варто відзначити, що чергування проміжків може статися і набагато швидше, а може взагалі порушитися через втручання в земні природні процеси людини. Цілком імовірно, що кайнозойську еруможе завершити глобальна екологічна катастрофа схожа на ту, що викликала загибель безлічі видів у пермському і крейдяному періодах.
Тварини четвертинного періоду
Серед безхребетних у плейстоцені четвертинного періоду надзвичайно розвинулися всілякі равлики та інші сухопутні молюски. Підводний світ був багато в чому схожий з попереднім неогеном. Починав набувати схожість зі справжнім і світ комах, але найцікавішим метаморфозам був схильний світ ссавців.
З початку антропогену широкого поширення набули різновиди слоноподібних. На початку плейстоцену вони заселяли величезні території Євразійського континенту. Деякі їхні види заввишки досягали 4 м у загривку. Все частіше у північних частинах континентів стали з'являтися види слонів, покритих довгою шерстю. До середини плейстоцену мамонтові були вже звичайними і найпоширенішими представниками північних тундрових широт. Мігрувавши по льодах Берингової протоки в один із чергових відрізків похолодання на Аляску, мамонти розплодилися і по всій частині північноамериканського континенту. Як вважається, мамонти походять від трогонтерієвих слонів, на межі неогену та плейстоцену, широко поширених у степових широтах.
Будь-яка розповідь про природу будь-якого регіону буде безглузда без розповіді про тварин і рослини, що його населяють. Це стосується і розповіді про ту природу, якої вже немає. Вона залишилася у минулому. Вчені вивчають залишені нею скам'янілі кістки, колишні ґрунти, пилок, відновлюючи з розрізнених елементів картини минулого. Те життя, однак, не зникло... Світ, у якому ми живемо, є його нащадком. Одному з відрізків минулого – неогену біля півдня Росії та її природі – і присвячується це розповідь. Тут не будуть описуватися кістки і місцезнаходження копалин – «там у такому шарі знайшли скелет, там череп...». Вони не дають загальної єдиної картини. Тут наведено реконструкцію. Уява допоможе нам реконструювати і побачити природні обстановки півдня Росії та їх мешканців, що існували колись, спираючись на конкретні знахідки, але не обмежуючись ними. Світ цей настільки ж реалістичний, наскільки фантастичний. Він уже не існує, як не існує частина прожитого людиною життя, проте насправді ця частина людина не сумнівається.
Неоген – це другий період кайнозойської ери. Його тимчасові рамки обмежені 23 мільйонами років тому знизу (закінчився період палеоген) та 1,8 мільйонів років тому зверху, коли розпочався четвертинний період. Чи багато це чи мало? Чи давній це геологічний відрізок часу чи молодий? Дивлячись із чим порівнювати. Вік Землі 4,5 мільярда років, існування явних форм життя - фанерозою - займає останні 540 мільйонів років. Кайнозойська ера розпочалася 65 мільйонів років тому. Вона традиційно характеризується розвитком і пануванням квіткових рослин та ссавців. Незайвим буде нагадати про те, що людину тоді на території нашої країни зокрема і на Землі взагалі не було, та й формуватися людина почала лише ближче до кінця неогену. Саме в неогені здебільшого склалися основні великі риси та елементи рельєфу нашої країни. Саме звідти родом багато сучасних тварин. І самі ми, люди, як вигляд.
Великі простори рівнин, що вийшли з-під морів в олігоцені (остання епоха палеогену), протягнулися від Південної Європи через південь Росії до майже Тихого океану, стали новим ландшафтом, зі своїми височинами, низовинами, річками, озерами, берегами, ярами, пагорбами. У палеогені здебільшого території країни, не покритої морем, переважали тропічні та субтропічні ліси, у складі зустрічалися пальми. Це була тропічна вічнозелена – так звана полтавська – флора, за участю пальм та лаврових.
Тропічну палеогенову флору поступово на початку неогену витіснила листопадна флора – тургайська. Ліси тургайського типу були теплолюбними і вологими, і лісові породи, що зустрічалися в них - бук, вільха, волоський горіх, каштан, платан, береза та інші - мали велике листя.
У міоцені (перша епоха неогену, що почалася 23 мільйони років тому, закінчилася 5,2 мільйона років тому) цей ландшафт, у тому числі простори півдня Росії, почали освоювати нові спільноти тварин.
У середньому міоцен (більше 15 мільйонів років тому) тваринний світ тих просторів характеризується загальним комплексом тварин, який називається анхітерієвою фауною. Анхітерієва фауна сформувалася внаслідок розвитку місцевих елементів та асиміляції прищільців, переважно з Африки. Анхітерій – це невелика конячка, родич одного з предків нинішніх коней. Проте, відповідно до місцевих умов, ландшафти та їх населення зовсім не були одноманітними. Деяким аналогом ланшафтів, у яких мешкала анхітерієва фауна, є сучасні ліси Уссурійського краю, де журавлина є сусідами з лотосом, а виноград обвиває ялиновий стовбур. Так, на плакорах (плоських міжріччях) росли каштани, дуби, в'язи. У долинах річок рослинність складалася з таксодієвих та вічнозелених рослин – лавра, коричних дерев, магнолієвих. Були присутні вільха, верба, липа. Миртові, платанові, таксодіум, бук поступово зникали.
Зона листопадних лісів доходила до 45 ° північної широти (приблизно широта міста Ставрополя). З півдня рівнини нашого регіону межували з Сарматським морем – Паратетисом. Північні береги його були заболочені низини з очеретом, очеретом, рогозом, вербами... З протилежного боку Сарматського моря, на південь від нього, височіли підняття Кавказу. Неоген, між іншим, характеризується і задиманням нових гірських масивів – Альпійсько-Гімалайського пояса, куди входить і Кавказ.
Анхітерії, збираючись у стада, кочували по тодішніх теплолюбних лісах, чагарниках, і по савані, харчуючись листям і пагонами дерев. Ноги анхітерію закінчувалися трьома м'якими пальцями, а не одним копитом, як у сучасного коня. З анхітеріями мирно уживалися полохливі антилопи. Поодаль рили грунт тапіри, за способом життя подібні до сучасних кабанів, зростом у метр і завдовжки два метри, і мають невеликий хобот. Мабуть, їх цікавило їстівне та смачне коріння. Різні носороги жували всякі соковиті трави, мало звертаючи увагу на оточуючих. Присутність хижаків внаслідок власних розмірів носорогів не хвилювало.
А хижаки за такої великої кількості потенційного видобутку, звичайно, були. Гієни (вони харчувалися і падалью, і мисливським видобутком), середньоміоценові великі шаблезубі та не шаблезубі кішки, предки махайродів. Вчені сперечаються - чи були вони мисливцями зі своїми вражаючими зубами, або використовували зуби-кинджали для обробки туш загиблих великих тварин на зразок носорога. Напевно, зустрічалися й ті й ці види шаблезубих.
Не відмовлялися від тваринної їжі та амфіціони – всеїдні ведмедяки. Недоїдені залишки тварин діставалися грифам-падальникам, що виглядали зверху видобуток або відпочивав групами на землі, очищаючи пір'я. Птахи того світу були близькими до сучасних.
У болотах, дельтах рік біля краю моря добували собі їжу величезні динотерії, хоботні тварини, у яких бивні росли з нижньої щелепи вниз. За розмірами (а його висота могла бути вище 4 метрів) динотерій перевищує і сучасних та вимерлих слонів і є одним із найбільших наземних ссавців. Але не лише вони шукали соковиті корми. Мастодонти платібеладони, теж хоботні, але володіли нижньою щелепою (сплощеними бивнями), висунутою вперед і що представляла собою своєрідну ложку, висмикували з мулу і піску снопи рослин, стоячи по коліна у воді. Очевидно, їм подобалося коріння водної рослинності як їжу. І свою нижню щелепу разом із хоботом вони використовували для промивання вирваного коріння від мулу.
Середні температури літніх місяців трималися близько 25 ° C, зимових - не знижувалися нижче нуля. Цей світ був теплим... Світ великих річок, що замерзають, світ залитих сонцем рівнин зі світлими лісами, світ саван на просторах між річковими долинами.
Фуна, що склалася тоді, отримала подальший розвиток і до теперішнього часу підійшла у вигляді сучасної фауни саван Африки, куди поширилися ті тварини та їх нащадки.
Анхітерієва фауна. Можна скласти уявлення про те, як виглядала Ростовська, Волгоградська області, північний схил Кавказу 13-15 мільйонів років тому.
Нижче наведено зображення деяких тварин.
|
|
|
Тим часом поступово змінювався клімат, стаючи більш сухим та прохолодним.
Друга половина міоцену характеризується вже тим, що суцільна рослинність зникає з вододілів. Плоскі вододіли місцями заповнюються ефедрою, полином, злаковими. Панівним типом ландшафтів стають лісостепи та степи. Домінували рідкісні ліси, типу сучасних саван, з ділянками лісів, річкових долин та степів.
У такому мозаїчному ландшафті спостерігається максимальна різноманітність умов проживання для рослиноїдних ссавців, і тому максимальна різноманітність хижаків.
Цей ландшафт заповнюється новою, наступною за анхітерієвою, фауною – фауною гіппаріону (з 12 мільйонів років тому до 2-3 мільйонів років тому). Деякі види пішли у минуле, деякі залишилися, були й новачки. Смуга проживання гіппаріонової фауни починається в Західній Європі, тягнеться по всьому півдні Росії, захоплюючи (сьогоднішні) верхів'я Дону, Дніпра, Самарську Луку майбутньої Волги, і йде в Азію ... Гіппаріон - це теж невеликий кінь, і теж з трьома м'якими пальцями. Це свідчить про пристосованість гіппаріону до м'якого ґрунту. Стада - як припускають вчені, буквально незліченні, незліченні, - цих тварин разом з іншими не просто мешкали в цьому ландшафті, вони його формували, переробляючи рослинну масу. Різноманітні у тій фауні були антилопи, жирафи. Жили носороги ацератерії та хілотерії. Хілотерії зустрічалися найчастіше і вели напівводний спосіб життя в болотах та річкових долинах, на приозерних рівнинах. Харчувалися носороги хілотерії болотяною рослинністю. Цікаво, більшість видів носорогів, крім одного, були безрогими. Мастодонти гомфотерії очищали гілки чагарників від листя. Верблюди, що прийшли з Північної Америки через наземний коридор Берінгії десь 6 мільйонів років тому, жували зірвані трави. Походжали страуси. Полювали гієни. У гілках дерев миготіли мавпи мезопітеки. Звичайно, були і земноводні, і плазуни, і комахи.
Найбільшими тваринами на той час як і раніше були динотерії, ті, з бивнями, що зростають вниз. Ті, що проіснували понад 20 мільйонів років, майже без змін, вони явно були дуже успішними тваринами. Місце царя звірів займали, як і зараз, котячі – шаблезубі махайроди. Були й інші великі кішки, що були звичним кошмаром і страхом для інших мешканців. Вони, напевно, билися за здобич - сильний забирав у слабкого, слабший знову вирушав на полювання. Вистачало всім.
Зауважимо, що людина як вид з'явився в Африці майже в такому ж ландшафті, але трохи пізніше, в пліоцені. Чи не звідти наша радість від приємного ока простору?.. Любов до звичного на генетичному рівні відкритого простору. Але не до пустелі, а до простору, населеного стадами тварин, що блукають у травах між перелісками та островами рослинності?
Картина ландшафту лісостепу з гіппаріоновою фауною. Відбувається заміщення лісових островів лугами та степами. Десь у Ростовській області 8 мільйонів років тому...
Нижче наведені малюнки деяких тварин, притаманних складу гиппарионовой фауни.
|
|
У пліоцені (наступна за міоценом епоха; пліоцен почався 5,2-5,4 мільйона років тому; пліоценом закінчився неоген) клімат продовжував змінюватися, стаючи сушішими і прохолоднішими. Продовжувалося остепнення рівнин, зменшення площі лісів. У другій половині пліоцену на території Ростовської області та Північного Причорномор'я, де вже були справжні степи, жили величезні південні слони Архідіскодонти, великі коні Стенона, ті ж, що й раніше, гіппаріони, олені, гвинторогі антилопи, великі (якщо не сказати «гігант» ) бобри трогонтерії, страуси, гієни. Хижі котячі махайроди, динофеліси та гомотерії. Мастодонти – ананкуси, чудові дуже довгими бивнями. Носорога. Верблюди. Буйволи. Це була фауна теплих низовин та передгірних похилих рівнин. Вона називається Хапровською фауною.
Попереду вже наступав зі своїми змінами, новими умовами та новою природою четвертинний період. Він буде не менш своєрідним, із чудовими тваринами та явищами, але – іншим…
Використана література:
Ю.А. Орлів. У світі стародавніх тварин. М. Наука.1989 р.
D. Dixon, B. Cox, RJ. Savage та ін. Encyclopedia of Dinosaurs and Prehistoric Animals. 1998.
О.М. Курочкін, А.М. Січкар. Атлас динозаврів та інших копалин тварин. М. 2003.
Використано матеріали зі стендів експозиції Палеонтологічного музею в Москві, сфотографовані автором, а також малюнки з мережі Internet.
Дивіться також на цьому сайті:
Степовий Слідопит
НЕОГЕНОВИЙ ПЕРІОД
Неогеновий період (у перекладі - новонароджений) поділяється на два відділи міоцену та пліоцену, в цей період Європа сполучається з Азією. Дві глибокі затоки, що виникли на території Атлантії, згодом відокремили Європу від Північної Америки. Повністю сформувалася Африка, тривало формування Азії.
На місці сучасної Берингової протоки продовжує існувати перешийок, що поєднував Північно-Східну Азію з Північною Америкою. Іноді цей перешийок заливало мілководне море. Океани набули сучасних обрисів. Завдяки гороосвітнім рухам формуються Альпи, Гімалаї, Кордильєри, східноазіатські хребти. У їхнього підніжжя утворюються западини, в яких відкладаються потужні товщі осадових і вулканічних порід. Двічі море заливало великі площі материків, відкладаючи глини, піски, вапняки, гіпси, сіль. Наприкінці неогену більшість материків звільняється від моря. Клімат неогенового періоду був досить теплим і вологим, проте трохи прохолоднішим порівняно з кліматом палеогенового періоду. Наприкінці неогену він поступово набуває сучасних рис.
Схожим на сучасний стає органічний світ. Примітивних креодонтів витісняють ведмеді, гієни, куниці, собаки, борсуки. Будучи більш рухливими та маючи складнішу організацію, вони пристосувалися до різноманітних умов життя, перехоплювали видобуток у креодонтів та сумчастих хижаків, а іноді й харчувалися ними.
Поряд із видами, які, трохи змінившись, дожили до нашого часу, з'явилися й види хижаків, що вимерли у неогені. До них насамперед належить шаблезубий тигр. Він названий так тому, що його верхні ікла досягали завдовжки 15 см і були злегка вигнуті. Вони стирчали із закритої пащі тварини. Для того, щоб пустити їх у хід, шаблезубого тигра доводилося широко розкривати пащу. Полювали тигри на коней, газелей, антилоп.
У нащадків палеогеонових мерікгіпусів – гіппаріонів були вже такі зуби, як у сучасного коня. Їхні невеликі бічні копита не торкалися землі. Копити ж на середніх пальцях робилися дедалі більшими і широкими. Вони добре утримували тварин на твердому грунті, давали можливість розривати сніг, щоб витягти з-під нього корм, захищатися від хижаків.
Поряд із північноамериканським центром розвитку коней існував і європейський. Однак у Європі стародавні коні вимерли на початку олігоцену, не залишивши нащадків. Найімовірніше вони були винищені численними хижаками. А в Америці древні коні продовжували розвиватися. Згодом вони дали справжніх коней, які через Берінгов перешийок проникли до Європи та Азії. В Америці коні вимерли ще на початку плейстоцену, а великі табуни сучасних мустангів, що вільно пасуться в американських преріях, є далекими нащадками коней, привезених іспанськими колонізаторами. Таким чином, відбувся своєрідний обмін кіньми між Новим Світом та Старим Світом.
У Південній Америці жили гігантські лінивці - мегатерії (до 8 м завдовжки). Стаючи на задні лапи, вони об'їдали листя дерев. Мегатерії мали товстий хвіст, низький череп із невеликим мозком. Їх передні лапи були набагато коротші за задні. Будучи неповороткими, вони ставали легкою здобиччю для хижаків і тому повністю вимерли, не залишивши нащадків.
Зміна кліматичних умов призвела до утворення великих степів, що сприяло розвитку копитних. Від маленьких безрогих оленів, що жили на болотистому ґрунті, походили численні парнокопитні - антилопи, козли, бізони, барани, газелі, чиї міцні копита були добре пристосовані до швидкого бігу в степах. Коли парнокопитних розлучилася така кількість, що почала відчуватися нестача їжі, частина їх освоїла нові місця проживання: скелі, лісостепи, пустелі. Від жирафоподібних безгорбих верблюдів, що жили в Африці, відбулися справжні верблюди, що заселили пустелі та напівпустелі Європи та Азії. Горб із поживними речовинами дозволяв верблюдам тривалий час обходитися без води та їжі.
Ліси заселяли справжні олені, з яких одні види зустрічаються і в наші дні, а інші, наприклад мега лоцераси, які були в півтора рази більші за звичайні олені, повністю вимерли.
У лісостепових зонах мешкали жирафи, поблизу озер та боліт – бегемоти, свині, тапіри. У густих чагарниках жили носороги, мурахоїди.
Серед хоботних з'являються мастодонти з прямими довгими іклами та справжні слони.
На деревах живуть лемури, мавпи, людиноподібні мавпи. Деякі лемури перейшли до наземного способу життя. Пересувалися вони на задніх ногах. Досягали 1,5 м заввишки. Харчувалися головним чином плодами та комахами.
Гігантський птах динорніс, що жив у Новій Зеландії, досягав 3,5 м у висоту. Голова і крила у динорніса були маленькими, дзьоб недорозвиненим. Він пересувався на довгих сильних ногах. Дожив динорніс до четвертинного періоду і, очевидно, був винищений людиною.