«Не мені їх судити. Довірена особа імператора Олександра I «російської політики не існує»

(1) Олександр I мав репутацію людини не найхоробрішого десятка. «Наш цар лихим був капітаном: Під Австерліцем він утік, у Дванадцятому році тремтів», – знущався Пушкін близько 1824. Бар. Розенкампф в такий спосіб коментував пораду піти світ, даний Олександру його гофмаршалом Толстим напередодні Тильзита : «Звичайно, цей спритний царедворец [Толстой] порадив государю те, що на думку його було найбільш приємним Олександру. Толстой добре бачив, що імператор, подібно до того, як і при Аустерліці, перебував під сильним враженням видимої небезпеки; великий князьКостянтин Павлович був _також не з хоробрих_»...

Та й сам імператор у відповідь коханій сестрі Катерині, яка відправила йому на початку осені 1812 року запеклий лист (де значилося, крім іншого, що тепер Олександра звинувачують вже і в втраті особистої честі), писав: «Я переходжу тепер до пункту, який найближче до мене стосується: до моєї особистої честі... Я не можу думати, що у вашому листі порушується питання про ту особисту хоробрість, яку має кожен солдат і якої я не надаю жодної ціни. Втім, якщо вже я маю приниження зупинятися на цьому предметі, я вам сказав би…» А трохи далі знову: «Але, ще раз, я не думаю, що у вашому листі йдеться про цю [особисту] хоробрість, і я припускаю , що Ви хотіли говорити про хоробрість моральну – про єдину, якій у видатних положеннях можна надавати будь-яку ціну».
Це «я не надаю ніякої ціни» виконано такої гіркоти, такого явного відтінку «зелений виноград», що відразу стає ясно, наскільки імператор знав у глибині душі собі ціну з цього приводу і наскільки це йому докучало.
Проте за ним відомий принаймні один вчинок хоробрості майже самогубної, причому такий, про який ніхто не згадує. Щоб оцінити цей вчинок, треба, знову ж таки, пригадати, як Олександр ставився 1812 року до своїх головнокомандувачів.

(2) Ще в 1810 році Барклай подав імператору розробку про те, що в майбутній війні з Наполеоном треба буде, не соромлячись зовнішнім безслав'ям такої поведінки, відходити від кордону вглиб країни, не приймаючи бою і спустошуючи країну за собою, поки комунікаційні лінії ворога розтягнуть, а сили його не вичерпаються в спустошеній країні настільки, що продовження війни виявиться для нього неможливим, і залишиться йому тільки відступати. А тим часом на флангах, у тилу та в основній армії можна буде спокійно зосередити резерви, а тут підійде зима, і…. План цей був Барклаєм придуманий за враженням від іспано-британського опору французам в Іспанії з поправками на російські простори, клімат та мобілізаційні можливості. Імператорові цей план дуже сподобався, тому що тут все було напевно. Барклая завдяки цьому очікувало піднесення, а сам Олександр з того часу неодноразово відпускав на людях фрази на тему про те, що він у разі війни відступить хоч до Камчатки, а миру не підпише. Багато хто це підхопив. 11 червня 1812 року, незадовго до війни, генерал-губернатор Москви Ростопчин писав імператору, кажучи, що нема чого боятися відступати перед Наполеоном хоч до Сибіру, ​​якщо той нападе:

«Ваша імперія має двох могутніх захисників у її обширності та кліматі… навіть якби нещасні обставини змусили Вас зважитися на відступ перед переможним ворогом, і в цьому випадку імператор Росії завжди буде грозен у Москві, страшний у Казані та непереможний у Тобольську».

Сам Олександр, як згадувалося, повторював такі речі праворуч і ліворуч. І тут визначився якийсь поганий парадокс: повторювати Олександр це повторював, але виключно напоказ - сам він анітрохи не вірив, що при виконанні плану Барклая відходити доведеться дійсно далеко. Сам план Барклая з відступом, спустошенням, виснаженням сил ворога йому справді дуже сподобався, але він при цьому вважав, що здати супротивнику до моменту цього виснаження доведеться хіба що Литву та інші колишні польські провінції, приблизно до лінії Двіна – Дніпро. Сам Барклай не виключав навіть здачі Москви; імператор уголос говорив, що відступить і до Сибіру, ​​але насправді не був готовий до відступу далі Дніпра, вважаючи, що з ворожим наступальним потенціалом все має закінчитися ще до цього. Таким чином, між імператором і головнокомандувачем Барклаєм розрослося велике непорозуміння: на словах цар був готовий до застосування його плану в куди більших масштабах, ніж вважав за необхідне сам Барклай, насправді – у незмірно менших. Саме тому Олександр незабаром наблизив Фуля та доповнив загальну стратегію Барклая Фулевської ідеєю влаштування Дріського табору на верхній Двіні. Як зазначали російські військові історики, цей план Фуля зовсім не був протиріччям плану Барклая, а був його оптимістично-мінімалістським варіантом: в основі лежала та ідея, що виснаження сил противника і розтягнення його комунікацій відбудеться вже до моменту досягнення Наполеоном району Дрісси, так що взяти укріплений Дріський табір (а тим більше блокувати і обійти його) Наполеон вже не зможе. Сам Барклай і не мріяв про таке, але не намагався протидіяти Фулевському плану і надоптимізму Олександра, оскільки не бачив у цьому сенсу: хоче імператор вірити, що відступати не доведеться далі Дрісси, будує з цієї причини Дріський табір – заради Бога; все одно, коли відступаючі досягнуть Дрісси, стане ясно, що протриматися в ній при співвідношенні сил не вдасться, оскільки ворог далеко ще не послабшав у потрібній мірі - і доведеться відходити далі; так яка ж шкода у будівництві Дріського табору? Імператор, однак, тлумачив цей неопір Барклая як якесь мовчазне зобов'язання не пускати Наполеона далі за Верхню Двіну.

(3) Весь цей ланцюг недомовок і непорозумінь повною мірою вийшов на світ під час війни. Наполеон перейшов кордон 12 червня (за російським стилем), російські війська залишили Дріський табір і відступили на Полоцьк 2 липня; 6 липня імператор під натиском Барклая та своїх наближених залишив армію і пішов у тил (через Смоленськ до Москви, а звідти до Петербурга). Відступ продовжувався. В результаті цар сильно розчарувався в Барклаї, який, як вважав Олександр, підвів його, поставивши його перед необхідністю не на словах, а насправді терпіти відступ без бою і здавати корінні російські провінції - чого Олександру зовсім не хотілося. Однак найкращих воєначальників у імператора в запасі не було, і до того ж змістити Барклая означало б для Олександра розписатися у власних прорахунках, визнати перед військами невірним свій давній вибір головнокомандувача та плану війни і, що ще гірше, визнати, що відступ вирвався із заздалегідь передбачених. їм, царем, рамок – це вже могло деморалізувати війська. Тому Олександр перед обличчям своїх підданих підкреслено тримався за Барклая до 5 серпня. Проте водночас він зробив небувалий крок. У липні йшли інтенсивні переговори у Швеції – фактичний правитель Швеції, наполеоновський маршал Бернадот ще навесні 1812 р. уклав союз з Росією проти Наполеона; тепер, у липні, зусиллями російських дипломатів у Швеції там (в Еребрі) було укладено російсько-англійська та англо-шведська конвенції: Англія давала Бернадоту 700.000 фунтів стерлінгів на ведення війни проти Франції та її союзників, а заставу за це надати погодилася Росія (вона зобов'язалася послати частину свого флоту до одного з англійських портів у забезпечення цієї англійської субсидії Бернадоту).
Протягом того ж липня Олександр зробив Бернадоту кілька пропозицій, у тому числі дві принципові: пропозицію про особисту зустріч і, не мало не багато, пропозицію про призначення Бернадота головнокомандувачем російськими військами! При цьому Бернадот мав висадити всі шведські сили в портах Прибалтики, об'єднати їх там із готівковими російськими військами та підкріпленнями до них і на чолі всієї цієї армії (всі сили якої в цьому випадку налічували б до 150 тис. чол.) вдарити в тил. Наполеону. Одночасно до Бернадота і переходило б головнокомандування над усіма російськими військами (насправді, при викладеному ході подій Бернадот виявлявся б командувачем найбільшого з усіх російських військових угруповань, що завдає ще й головного удару по ворогу; тільки природно було б підкорити такому командувачу і все інші російські армії, що автоматично стають другорядними).

З погляду військової ідея ця, ймовірно, була перспективною, принаймні на папері. Але по самолюбству російської військової верхівки та й усього суспільства вдарити вона мала б неймовірним чином. Про Барклая по всій країні люто говорили, що він німець; 6 серпня керівник військовим міністерством Горчаков заявив в обличчя цареві, що вся Росія вважає, що в таку війну належить мати головнокомандувачем російської – і ось на тлі таких настроїв імператор призначив би головнокомандувачем у війні з французами не те що просто «не російської», а як раз француза, та ще й наполеонівського маршала, з тим явним підтекстом, що сили Наполеона може побити тільки полководець школи самого Наполеона*. Багато гіркоти, розпачу та розчарування в Барклаї мав випробувати Олександр, щоб зважитися на такий крок, і сміливості – хай навіть сміливості відчаю – він вимагав чималої.
Бернадот, однак, відмовився від цієї ідеї та погодився лише на побачення з Олександром. (Треба сказати, що в ході липневих переговорів з Олександром Бернадотом ще раніше зголосився оперувати проти Наполеона в Прибалтиці з тією умовою, що йому для цього буде передано в тимчасове управління Фінляндія, нещодавно завойована Росією у Швеції; на це Олександр не пішов, справедливо вважаючи, що Бернадот хоче просто отримати для Швеції назад Фінляндію).

*Професор З. А. Корф про такому ставленні імператора до справі у поєднанні писав: «Олександр не особливо довіряв військовому таланту своїх генералів і шукав поради і з боку Бернадота, військова слава якого була загальновідома; справді, Бернадот неодноразово давав поради Олександру; протягом всієї війни проти Наполеона царем і спадкоємним принцом обговорювалися найрізноманітніші стратегічні плани; не одну дію робив Олександр під безпосереднім впливом Бернадота».

(4) На особисте побачення з Бернадотом Олександр убув 9 серпня, тільки-но призначивши головнокомандувачем Кутузова замість Барклая. Незабаром він приїхав до Або, а через кілька днів, 15 серпня, до нього в Або завітав Бернадот (який теж цілком свідомо змусив царя його чекати). 15-18 серпня вони вели переговори при особистих зустрічах, і під час цих переговорів Олександр знову порушив питання очолення Бернадотом російських військ! Цього разу вже не йшлося про головнокомандування військами в Росії: Олександр запропонував дати Бернадоту 80 тисяч російських військ, щоб той, приєднавши до них шведський контингент, висадився безпосередньо у Франції і рушив на Париж, щоб поламати імперію Наполеона і самому опанувати правління у Франції. , яке правління Олександр обіцяв негайно за ним визнати; на додачу до цього Олександр пропонував Бернадоту розлучитися зі своєю дружиною, Дезіре, за якою він був властивим Наполеону (Дезіре до того встигла побувати в заручинах з Наполеоном і, крім того, доводилася йому попелом) і одружитися замість того з улюбленою сестрою самого Олександра, Катериною Павловою. ! Про Дезіра ходили чутки, що під час своєї заручини з Наполеоном вона була у зв'язку з ним; з Катериною ж Павлівною чи то в напівінцестуальному, чи то просто інцестуальному зв'язку був сам Олександр, тож у пропозиції цьому була певна симетрія.
Якби Бернадот прийняв цю пропозицію і досяг успіху, то він знову-таки автоматично висунувся б на роль головнокомандувача російськими (і взагалі антинаполеонівськими) військами в Європі, тобто, зокрема, всіма основними силами російських військ, коли вони до Європи після цього ввійшли б , і, разом, став би головним довіреним обличчям царя.

Ось це, мабуть, і був найсміливіший вчинок Олександра за все його життя. У дні, коли робилася ця пропозиція, головні російські сили, якраз у цей момент очолені Кутузовим, налічували трохи більше 100 тис. регулярних військ і близько 10 тис. козаків і перебували у безперервному відступі на Москву; на флангах – на Волині та на Двіні – було ще кілька десятків тисяч людей, які тримаються у маневреній обороні. Як на цьому фоні відреагували б у Росії на ідею дати чужоземному принцу-регенту, французу з наполеонівських маршалів 80 тис. російських солдатів на заморську експедицію, щоб посадити його на французький престол? - Бог знає, а тільки видається, що Олександр тут грав би з таким вогнем, з яким ніколи в житті йому більше зустрічатися не доводилося. Видно, відступ до Смоленська і від Смоленська до Москви (рапорт Барклая про здачу Смоленська імператор отримав саме в Або, 16 серпня) та історія з призначенням Кутузова Головнокомандувачем довели імператора до останньої крайності.

Проте нести наслідки цієї ініціативи Олександру не довелося. Бернадот його пропозицію відхилив і у частині вторгнення до Франції на чолі російських військ (він так і сказав, що не на чолі російських військ і не як підручний воєначальник царя можна йому здійснити вторгнення до Франції та повалення наполеонівської влади), і в частині династичного шлюбу з Катериною Павлівною (чому імператор у душі міг лише зрадіти). Олександр запропонував тоді вже не 80, а всього 35 000 російських військ для того, щоб Бернадот з ними завоював Норвегію, а потім рушив би в Данію і далі, знову ж таки, до Європи. Тобто насправді той самий план, але лише у редукованому на початковому етапі вигляді! Бернадот знову відмовився, заявивши, що ці 35 000 осіб за готівки набагато потрібніші Олександру всередині Росії, ніж поза нею. Тим ця справа і скінчилося.

Аракчеєв Олексій Андрійович Аракчеєв Олексій Андрійович

(1769-1834), граф (1799), російський державний та військовий діяч, генерал від артилерії (1807). У 1808—1810 військовий міністр, провів низку реформ в армії, реорганізував артилерію; у 1810-1812 та 1816-1826 голова Департаменту військових справ Державної ради. У 1815-1825 найбільш довірена особа імператора Олександра I, ревний провідник його внутрішньої політики; організатор та головний начальник військових поселень. У 1818 р. брав участь у розробці проекту звільнення селян.

Аракчеєв Олексій Андрійович (23 вересня (4 жовтня) 1769, Тверська провінція Новгородської губернії - 21 квітня (3 травня) 1834, село Грузино Тихвінського повіту Новгородської губернії), російський державний і військовий діяч, граф (1799), генерал від арти ; військовий міністр (1808–1810), провів реорганізацію артилерії; голова Департаменту військових справ Державної ради (з 1810). У 1815-1825 роках Аракчеєв був довіреною особою імператора Олександра I Павловича (див.ОЛЕКСАНДР I Павлович), Здійснював його внутрішню політику; був організатором та головним начальником військових поселень.
Аракчеєв походив із небагатої дворянської сім'ї. З дитячих років він привчався до суворої дисципліни, завзятої праці, ощадливості, скрупульозного дотримання релігійних обрядів. В 1783 Аракчеєв був прийнятий в Шляхетський артилерійський і інженерний (згодом Другий кадетський) корпус, де виявив здібності до математики. Після закінчення корпусу (1787) у чині армійського поручика він був залишений там викладачем арифметики, геометрії та артилерійської справи; відав також корпусною бібліотекою. У 1788-1790 роках під час російсько-шведської війни Аракчеєв навчав рекрутів артилерійській справі. 1790 року за рекомендацією директора корпусу він вступив репетитором до сім'ї президента Військової колегії Н.І. Салтикова, не без сприяння якого в 1792 був прийнятий в гатчинські війська спадкоємця престолу великого князя Павла Петровича (майбутній імператор Павло I). «Прусські» принципи військового виховання, що панували там, Аракчеєв втілював у життя з педантизмом і жорстокістю. Закороткий строк
Своєю старанністю та особистою відданістю він здобув довіру Павла. Після його царювання Аракчеєв був зроблений генерал-майори і призначений комендантом Петербурга. Йому був наданий багатий маєток у Новгородській губернії - єдиний дар, прийнятий ним протягом усієї служби. У квітні 1797 року Аракчеєва було призначено командиром лейб-гвардії Преображенського полку, поставлено на чолі почту імператора з визначенням генерал-квартирмейстером всієї російської армії та начальником Головного штабу. У січні 1798 року він був призначений інспектором всієї російської артилерії. Аракчеєв чимало сприяв зміцненню боєздатності військ, наведенню порядку в армії, що супроводжувалося насадженням паличної муштри, особливо в гвардії. При дворі він тримався відчужено, свою кар'єру (як пізніше і за Олександра I) пов'язував виключно з заступництвом імператора. Проте, навіть йому не вдалося уникнути опали. У 1798 Аракчеєв був віддалений від служби, а в наступному роціПрактично засланий у свій новгородський маєток. За кілька днів до своєї загибелі Павло I (11 березня 1801 р.) відчув небезпеку змови, мав намір повернути Аракчеєва до Петербурга, але голова змовників П.А. Пален завадив цьому. Через два роки після вступу на престол нового імператора Олександра I Павловича генерал Аракчеєв відновили на посаді інспектора артилерії, з чого почалося його нове піднесення.
Влітку 1807 року Аракчеєв був у генерали від артилерії, а грудні цього року йому було наказано перебувати за імператора з правом оголошувати найвищі укази з артилерії. У 1808 Аракчеєв був призначений міністром військово-сухопутних сил з підпорядкуванням йому Військово-похідної канцелярії імператора і фельд'єгерського корпусу. Одночасно він стає сенатором. На знак його особливих заслуг Ростовський мушкетерський полк було перейменовано на Гренадерського графа Аракчеєва полк. Взимку 1809 він зіграв важливу рольв активізації бойових дій у російсько-шведській війні (1808-1809), наполягавши на переході російських військ по льоду Ботнічної затоки до шведських берегів.
Аракчеєв розпочав загальне перебудову російської армії (комплектування та навчання стройового складу, установа рекрутського депо, запровадження дивізійної організації, посади чергового генерала). Найбільш плідними були його перетворення на артилерії. Зведена в роти та батареї, артилерія виділялася в самостійний рід військ, розмір лафетів та калібри знарядь було зменшено; було вдосконалено технологію виготовлення зброї, боєприпасів, стала більш ефективною діяльність арсеналів. Крім того, було засновано Артилерійський комітет, почав виходити «Артилерійський журнал». Висунення на передній план політичного життяМ.М. Сперанського та підготовка планів державних реформ за спиною Аракчеєва змусили його подати у відставку. У 1810 він був призначений головою Військового департаменту Державної ради, а посаду військового міністра зайняв М. Б. Барклай де Толлі.
Восени 1812 Аракчеєв знову був наближений до імператора, що було пов'язано з невдоволенням царя невдачами у війні з Наполеоном і падінням імператорського престижу в суспільстві. Аракчеєву було доручено формування ополчення та артилерійських полків, він знову отримав право оголошувати іменні укази. У повоєнний час, коли у внутрішній політиці Олександра I посилилися охоронно-реакційні тенденції, Аракчеєв став фактично другою особою після імператора в управлінні країною, зосередивши в руках неосяжну владу. З 1815 року він зумів підпорядкувати собі Державну раду, Комітет міністрів, власну Його імператорську величність канцелярію. Будучи єдиним доповідачем царю з усіх поточних питань, Аракчеєв залишався лише сумлінним виконавцем волі царя та її задумів, чи це створення військових поселень (з 1819 Аракчеєв - начальник штабу над військовими поселеннями, а 1821-1826 - головний начальник Окремого корпусу військових участь у розробці планів визволення селян. В 1818 Аракчеєв склав секретний проект викупу скарбницею поміщицьких маєтків «по добровільно встановленими цінами», щоб «сприяти уряду у знищенні кріпацтва людей у ​​Росії». Проект не отримав жодного руху, але передбачив ідеї, реалізовані згодом реформою 1861 року.
Смерть Олександра обірвала кар'єру Аракчеєва. 20 грудня 1825 він був звільнений Миколою I Павловичем від справ Комітету міністрів і виключений зі складу Державної ради, а в 1826 відсторонений від начальства над військовими поселеннями. Аракчеєв виїхав за кордон і самовільно випустив там видання конфіденційних листів до нього Олександра I, що викликало скандал у російському суспільстві та урядових колах. Після повернення до Росії Аракчеєв жив у своєму маєтку Грузино, займаючись його благоустроєм.
На оточуючих особистість Аракчеєва справляла негативне враження крутою вдачею, свавіллям, догідливістю перед престолом у поєднанні з презирством до всіх нижчестоящих чинів. Великий військовий адміністратор, він не брав участі в жодній битві. При убогості освіти Аракчеєв був наділений здоровим практичним розумом, знаходив вірні рішення у складних ситуаціях, відрізнявся чесністю, боровся з хабарництвом, найвище ставив інтереси скарбниці, хоча нерідко керувався не державними інтересами, а амбіціями царедворця. Його марнославство знаходило задоволення в безроздільному прихильності до нього самодержця, найменше піднесення іншої сановної фігури сприймалося зі злапам'ятною ревнощами. В очах сучасників і нащадків Аракчеєв уособлював собою найбільш похмурі сторони павлівського та олександрівського царювання. Політика крайньої реакції, поліцейського деспотизму та грубої воєнщини на ім'я Аракчеєва отримала назву «аракчеєвщини».

Енциклопедичний словник. 2009 .

Дивитись що таке "Аракчеєв Олексій Андрійович" в інших словниках:

- (1769-1834) російський державний і військовий діяч, граф (1799), генерал від артилерії (1807). З 1808 10 військовий міністр провів реорганізацію артилерії; з 1810 р. голова Департаменту військових справ Державної ради. У 1815 25. Великий Енциклопедичний словник

Аракчеєв Олексій Андрійович- (1769?1834), державний і військовий діяч, генерал від артилерії (1807), граф (1799). У 1783 87 навчався в Петербурзі в Артилерійському та інженерному шляхетному корпусі, з 1792 служив при дворі великого князя Павла Петровича в Гатчині. Енциклопедичний довідник "Санкт-Петербург"

Аракчеєв, Олексій Андрійович, граф. Народився 23 вересня 1769 року в маєтку свого батька, відставного військового та власника 20 душ селян у Бежецькому повіті, Тверській губернії. Батько А., людина м'яка і слабохарактерна, не входив у виховання сина, і … Біографічний словник

Державний та військовий діяч, генерал від артилерії (1807), сенатор (1808), граф (1799). Походив… … Військово-біографічний словник

Олександр I став російським імператором внаслідок палацового перевороту та царевбивства 11 березня 1801 р.

У перші роки правління він вважав, що країна потребує докорінних реформ і серйозного оновлення. Для проведення реформ він створив негласний комітет для обговорення проектів перетворень. Негласний комітет висував ідею обмеження самодержавства, але спочатку було вирішено провести реформи у сфері управління. У 1802 р. розпочалася реформа вищих органів державної влади, створено міністерства, засновано Комітет міністрів. У 1803 р. був виданий указ про «вільних хліборобів», за яким поміщики могли за викуп відпускати своїх кріпаків на волю із земельними наділами. Після звернення поміщиків Прибалтики затвердив закон про скасування кріпацтва в Естляндії (1811 р.).

У 1809 році статс-секретар імператора М. Сперанський представив цареві проект корінної реформи державного управління - проект створення в Росії конституційної монархії. Зустрівши активний опір дворян, Олександр I відмовився від проекту.

У 1816-1822 pp. у Росії з'явилися дворянські таємні суспільства - «Союз порятунку». Союз благоденства Південне суспільство, Північне суспільство - з метою запровадження Росії республіканської конституції чи конституційної монархією. До кінця свого царювання Олександр I, зазнаючи тиску з боку дворян і побоюючись народних виступів, відмовився від усіх ліберальних ідей та серйозних реформ.

У 1812 р. Росія зазнала навали армії Наполеона, поразка якого завершилася вступом російських військ у Париж. У зовнішній політиці Росії відбулися кардинальні зміни. На відміну від Павла I, який підтримував Наполеона, Олександр, навпаки, виступив проти Франції, і з Англією відновив торгові та політичні відносини.

У 1801 р. Росія та Англія уклали антифранцузьку конвенцію «Про взаємну дружбу», а потім, у 1804 р. Росія вступили до третьої антифранцузької коаліції. Після поразки під Аустерліцем 1805 р. коаліція розпалася. У 1807 р. підписано вимушений Тільзитський мир із Наполеоном. Згодом Росія з союзниками завдали вирішальної поразки армії Наполеона в «Битві народів» під Лейпцигом у 1813 р.

У 1804-1813 pp. Росія виграла війну з Іраном, серйозно розширила та зміцнила свої південні кордони. У 1806-1812 pp. йшла затяжного характеру російсько-турецька війна. Внаслідок війни зі Швецією у 1808-1809 рр. до складу Росії було включено Фінляндія, пізніше Польща (1814 р.).

У 1814 р. Росія брала участь у роботі Віденського конгресу для вирішення питань післявоєнного устрою Європи та у створенні Священного союзу для забезпечення миру в Європі, до якого увійшли Росія та майже всі європейські країни.

ПОЧАТОК ЦАРКУВАННЯ ОЛЕКСАНДРА I

І все-таки перші роки царювання Олександра залишили найкращі спогади у сучасників, «Днів Олександрових прекрасний початок» — так позначив роки А.С. Пушкін. Настав короткий період освіченого абсолютизму». Відкривалися університети, ліцеї, гімназії. Вживалися заходів для полегшення становища селян. Олександр припинив роздачу державних селян у володіння поміщикам. У 1803 р. було прийнято указ про «вільних хліборобів». Згідно з указом, поміщик міг звільнити своїх селян, наділивши їх землею та отримавши з них викуп. Але поміщики не поспішали користуватися цим указом. За час царювання Олександра I було звільнено лише 47 тис. душ чоловічої статі. Але ідеї, закладені в указі 1803 р., згодом стали підставою реформи 1861 р.

У Негласному комітеті було висловлено пропозицію про заборону продавати кріпаків без землі. Торгівля людьми здійснювалася у Росії у неприкритих, цинічних формах. Оголошення про продаж кріпаків друкувалися в газетах. На Макаріївському ярмарку їх продавали поряд із іншим товаром, розлучали сім'ї. Іноді російський селянин, куплений на ярмарку, вирушав у далекі східні країни, де до кінця своїх днів жив на положенні раба-чужинця.

Олександр I хотів припинити подібні ганебні явища, але пропозиція про заборону продавати селян без землі натрапила на завзятий опір вищих сановників. Вони вважали, що це підриває кріпацтво. Не виявивши наполегливості, молодий імператор відступив. Було заборонено лише публікувати оголошення про продаж людей.

На початку ХІХ ст. адміністративна система держави перебувала у стані очевидного розвалу. Введена колегіальна форма центрального управління явно не виправдала себе. У колегіях панувала кругова безвідповідальність, яка прикривала хабарництво та казнокрадство. Місцева влада, користуючись слабкістю центрального управління, творили беззаконня.

Спочатку Олександр I сподівався навести порядок і зміцнити державу шляхом запровадження міністерської системи центрального управління, заснованої на принципі єдиноначальності. У 1802 р. замість колишніх 12 колегій було створено 8 міністерств: військове, морське, закордонних справ, внутрішніх справ, комерції, фінансів, народної освіти та юстиції. Цей захід зміцнив центральне управління. Але рішучої перемоги у боротьбі зі зловживаннями досягнуто не було. У нових міністерствах оселилися старі вади. Розростаючись, вони здіймалися до верхніх поверхів державної влади. Олександру були відомі сенатори, які брали хабарі. Бажання викрити їх боролося в ньому з побоюванням упустити престиж Сенату. Ставало очевидно, що одними перестановками в бюрократичній машині не можна вирішити завдання створення такої системи державної влади, яка б активно сприяла розвитку продуктивних силкраїни, а не пожирала її ресурси. Був потрібен принципово новий підхід до вирішення задачі.

Боханов А.М., Горінов М.М. Історія Росії з початку XVIII до кінця XIX століття, М., 2001

«РОСІЙСЬКОЇ ПОЛІТИКИ НЕ ІСНУЄ»

Російської, російської політики за царювання Імператора Олександра I, можна сказати, немає. Є політика європейська (сто років потому сказали б «пан-європейська»), є політика всесвіту – політика Священного Союзу. І є «російська політика» іноземних кабінетів, які використовують для своїх корисливих цілей Росію та її Царя майстерною роботою довірених осіб, які мають на Государя необмежений вплив (такі, наприклад, Поццо ді Борго та Мішо де Боретур – два дивовижні генерал-ад'ютанти, що заправляли російською політикою , але за своє своє генерал-ад'ютантство не вивчилися жодному російському слову).

Тут можна простежити чотири фази:

Перша – епоха переважно англійського впливу. Це – «днів Олександрових прекрасний початок». Молодий Государ не проти помріяти в колі інтимних друзів про «прожекти конституції російської». Англія - ​​ідеал і покровителька будь-якого лібералізму, зокрема російського. На чолі англійського уряду Пітт молодший – великий син великого батька, смертельний ворог Франції взагалі та Бонапарта зокрема. Їм пускається чудова ідея визволення Європи від тиранії Наполеона (фінансову сторону Англія перебирає). Результат - війна з Францією, - друга французька війна... Англійської крові, щоправда, пролито небагато, зате російська ллється рікою при Аустерліці та Пултуску, Ейлау та Фрідланді.

За Фрідланд слід Тільзит, що відкриває другу епоху - епоху французького впливу. Геній Наполеона справляє глибоке враження на Олександра... Тільзитський банкет, георгіївські хрести на грудях французьких гренадер... свободу дій у Іспанії. Росія безоглядно приєднується до континентальної системи, не обміркувавши всіх наслідків цього кроку.

Наполеон відбув до Іспанії. У геніальній прусській голові Штейна дозрів тим часом план визволення Німеччини від ярма Наполеона - план, заснований на російській крові... Від Берліна до Петербурга ближче, ніж від Мадрида до Петербурга. Прусський вплив починає витісняти французьке. Штейн і Пфуль повели справу майстерно, вправно представивши російському Імператору всю велич подвигу «порятунку царів та їх народів». Одночасно їх спільники нацьковували на Росію Наполеона, всіляко інсинуюючи недотримання Росією континентального договору, торкаючись хворе місце Наполеона, його ненависть до свого головного ворога - Англії. Відносини між ерфуртськими союзниками остаточно зіпсувалися і дріб'язкового приводу (майстерно роздутого стараннями німецьких доброзичливців) виявилося достатньо для залучення Наполеона і Олександра в жорстоку трирічну війну, що знекровила і розорила їх країни - але виявилася до надзвичайно прибутковою. та для Пруссії зокрема.

Використовуючи до кінця слабкі сторони Олександра - пристрасть до пози і містицизм, - іноземні кабінети тонким лестощами змусили його повірити у свій месіанізм і через своїх довірених людей навіяли йому ідею Священного Союзу, який потім перетворився на їх вправних руках у Священний союз Європи проти Росії. Сучасна тим сумним подіям гравюра зображує «клятву трьох монархів на труні Фрідріха Великого у вічній дружбі». Клятву, яку жахливою ціною заплатили чотири російських покоління. На Віденському конгресі від Росії відбирається Галичина, незадовго до того отримана, а в обмін дається герцогство Варшавське, ніж завбачливо, до більшої слави германізму, до складу Росії вводиться ворожий їй польський елемент. У цей четвертий період російська політика прямує за вказівкою Меттерніха.

ВІЙНА 1812 І ЗАГРАНІЧНИЙ ПОХІД РОСІЙСЬКОЇ АРМІЇ

З 650 тис. солдатів "Великої армії" Наполеона повернулися на батьківщину, за одними даними, 30 тис., за іншими - 40 тис. солдатів. Фактично, наполеонівська армія була вигнана, а винищена на безкрайніх засніжених просторах Росії. 21 грудня доносив Олександру: «Війна закінчена за повним винищенням ворога». 25 грудня був виданий приурочений до Різдва Христового царський маніфест, який сповіщав про закінчення війни. Росія виявилася єдиною країною в Європі, здатною не лише протистояти наполеонівській агресії, а й завдати їй нищівного удару. Секрет перемоги полягав у тому, що це була національно-визвольна, воістину Вітчизняна війна. Але ця перемога дісталася народу дорогою ціною. Дванадцять губерній, що стали ареною воєнних дій, було розорено. Спалено та зруйновано стародавні російські міста Смоленськ, Полоцьк, Вітебськ, Москва. Прямі військові втрати становили понад 300 тис. солдатів та офіцерів. Ще більші втрати були серед цивільного населення.

Перемога у Вітчизняній війні 1812 р. зробила величезний вплив на всі сторони соціального, політичного та культурного життя країни, сприяла зростанню національної самосвідомості, дала могутній поштовх розвитку передової суспільної думки в Росії.

Але переможне закінчення Вітчизняної війни 1812 р. ще означало, що Росії вдалося покінчити з агресивними планами Наполеона. Сам він відкрито заявляв про підготовку нового походу на Росію, гарячково бив нову армію для кампанії 1813 р.

Олександр I прийняв рішення попередити Наполеона і одразу перенести військові дії за межі країни. На виконання його волі Кутузов у ​​наказі по армії від 21 грудня 1812 писав: «Не зупиняючись серед героїчних подвигів, ми йдемо тепер далі. Пройдемо кордону і помстимося довершити поразку ворога на своїх полях його». І Олександр і Кутузов повною мірою розраховували допоможе з боку підкорених Наполеоном народів, та його розрахунок виправдався.

1 січня 1813 р. стотисячна російська армія під командуванням Кутузова перейшла Нєман і вступила у межі Польщі. 16 лютого у Каліші, де знаходилася ставка Олександра I, було укладено між Росією та Пруссією наступальний та оборонний союз. Пруссія брала він також зобов'язання постачати своїй території продовольством російську армію.

На початку березня російські війська зайняли Берлін. На той час Наполеон сформував 300-тысячную армію, зі складу якої 160 тис. солдатів рушив проти союзних військ. Тяжкою втратою для Росії була смерть Кутузова 16 квітня 1813 р. в силезському місті Бунцлау. Головнокомандувачем Російської армією Олександр I призначив П.Х. Вітгенштейн. Його спроби вести свою, відмінну від кутузовської стратегії призвела до низки невдач. Наполеон, завдавши наприкінці квітня - початку травня поразки російсько-прусським військам за Люцена і Бауцена, відкинув їх до Одеру. Олександр I замінив Вітгенштейна посаді головнокомандувача союзними військами Барклаем де Толлі.

У липні – серпні 1813 р. до антинаполеонівської коаліції вступили Англія, Швеція та Австрія. У розпорядженні коаліції було до півмільйона солдатів, розділених на три армії. Головнокомандувачем над усіма арміями було призначено австрійського фельдмаршала Карла Шварценберга, а загальне керівництво веденням військових дій проти Наполеона здійснювало раду трьох монархів - Олександра I, Франца I і Фрідріха-Вільгельма III.

У Наполеона на початок серпня 1813 р. налічувалося вже 440 тис. солдатів, і 15 серпня він здобув перемогу над військами коаліції під Дрезденом. Лише перемога російських військ через три дні після Дрезденської битви над корпусом наполеонівського генерала Д. Вандама під Кульмом запобігла розпаду коаліції.

Вирішальна битва під час кампанії 1813 р. розгорнулася під Лейпцигом 4-7 жовтня. То була «битва народів». У ній брало участь з обох боків понад півмільйона людей. Бій завершився перемогою союзних російсько-пруссько-австрійських військ.

Після бою під Лейпцигом союзники повільно просувалися до французького кордону. За два з половиною місяці майже вся територія німецьких держав була звільнена від французьких військ, за винятком деяких фортець, у яких французькі гарнізони вперто оборонялися до кінця війни.

1 січня 1814 союзні війська перейшли Рейн і вступили на територію Франції. На той час до антинаполеонівської коаліції приєдналася Данія. Союзні війська безперервно поповнювалися резервами, і на початку 1814 р. налічували до 900 тис. солдатів. За два зимові місяці 1814 р. Наполеон виграв у них 12 битв і два звів унічию. У таборі коаліції знову виникли вагання. Союзники запропонували Наполеону мир за умов повернення Франції до кордонів 1792 р. Наполеон відповів відмовою. Протягом війни наполягав Олександр I, який прагнув повалення Наполеона з престолу. Водночас Олександр I не хотів і відновлення на французькому престолі Бурбонів: він пропонував залишити на престолі малолітнього сина Наполеона під регентством його матері Марії-Луїзи. 10 березня Росія, Австрія, Пруссія та Англія уклали Шомонський трактат, яким зобов'язувалися не вступати в сепаратні переговори з Наполеоном про мир або перемир'я. Триразова перевага союзників у чисельності військ до кінця березня 1814 р. призвело до переможного закінчення кампанії. Здобувши на початку березня перемогу в битвах при Лаоні та Арсі сюр Про, 100-тисячне угруповання союзних військ рушило на Париж, який оборонявся 45-тисячним гарнізоном. 19 березня 1814 р. Париж капітулював. Наполеон кинувся звільняти столицю, але його маршали відмовилися боротися і змусили його 25 березня підписати зречення престолу. За мирним договором, підписаним 18 (30) травня 1814 р. у Парижі, Франція поверталася до кордонів 1792 р. Наполеон та її династія позбавлялися французького престолу, у якому відновлювалися Бурбоны. Королем Франції став Людовік XVIII, який повернувся з Росії, де він перебував на еміграції.

ЗВАГИ ТА РОЗВАГИ ОЛЕКСАНДРОВСЬКОЇ ЕПОХИ

Свята династії були всенародними днями відпочинку та гулянь, і щороку весь Петербург, охоплений святковим збудженням, чекав 22 липня. За кілька днів до урочистостей із міста Петергофською дорогою прямували тисячі людей: знати в розкішних каретах, дворяни, городяни, простолюдини - хто в чому доведеться. Журнал 1820-х років нам повідомляє:

«На дрожках тісняться кілька людей і охоче переносять тряску та занепокоєння; там, у чухонській фурі, міститься ціле сімейство з великими запасами провізії всякого роду, і всі вони терпляче ковтають густий пил... Понад те, по обидва боки дороги йдуть багато пішоходів, у яких полювання і фортеця ніг пересилує легкість гаманця; рознощики різних фруктів і ягід - і ті поспішають у Петергоф, сподіваючись на прибуток і горілку. ...Пристань представляє також жваву картину, тут тисячі народу тісняться і поспішають потрапити на пароплав».

Петербуржці проводили у Петергофі кілька днів – парки були розкриті всім. Десятки тисяч людей ночували просто на вулицях. Тепла, коротка світла ніч нікому не здавалася стомлюючою. Дворяни спали у своїх каретах, міщани та селяни у візках, сотні екіпажів утворювали справжні бівуаки. Усюди виднілися коні, що жували, люди, що спили в наймальовничіших позах. Це були мирні полчища, все було рідко тихо і поважно, без звичного пияцтва і мордобою. Після закінчення свята гості так само смирно виїжджали до Петербурга, життя входило у свою звичайну колію до наступного літа.

Увечері, після обіду та танців у Великому палаці розпочинався маскарад у Нижньому парку, куди допускали всіх охочих. Петергофські парки на той час перетворювалися: алеї, фонтани, каскади, як у XVIII столітті, прикрашалися тисячами запалених мишок і різнобарвних ламп. Усюди грали оркестри, натовпи гостей у маскарадних костюмах гуляли алеями парку, розступаючись перед кавалькадами нарядних вершників та екіпажами членів царської родини.

Зі сходженням Олександра Петербург особливо радісно зустрічав своє перше століття. У травні 1803 року у столиці йшли безперервні гуляння. Глядачі бачили в день народження міста, як безліч святково одягненого народу наповнювало собою всі алеї Літнього саду ... на Царициному лузі стояли балагани, гойдалки та інші пристосування для всякого роду ігор. Увечері Літній сад, головні будівлі на набережній, фортеця та невеликий голландський будиночок Петра Великого… були чудово ілюміновані. На Неві флотилія з невеликих суден імператорської ескадри, розібрана прапорами, була також яскраво освітлена, і на палубі одного з цих судів видно було… так званий «Дідусь російського флоту» - ботик, з якого почався російський флот…

Анісімов Є.В. Імператорська Росія. СПб., 2008

ЛЕГЕНДИ І СЛУХИ ПРО СМЕРТЬ ОЛЕКСАНДРА I

Те, що сталося там, на півдні, вкрите таємницею. Офіційно відомо, що Олександр I помер 19 листопада 1825 року у Таганрозі. Тіло государя поспішно бальзамували та повезли до Петербурга. […] А приблизно з 1836 року, вже за Миколи I, країною поповзли чутки, що в народі живе якийсь мудрий старець Федір Кузьмич Кузмін, праведний, освічений і дуже схожий на покійного імператора, хоча при цьому зовсім не претендує на самозвання . Він довго ходив святими місцями Русі, а потім осів у Сибіру, ​​де й помер у 1864 році. Те, що старець не був простолюдином, було зрозуміло всім, хто його бачив.

Але далі розгорілася люта і нерозв'язна суперечка: хто ж він? Одні кажуть, що це колись блискучий кавалергард Федір Уваров, який таємниче зник зі свого маєтку. Інші вважають, що це і був сам імператор Олександр. Звісно, ​​серед останніх чимало божевільних та графоманів, але є й люди серйозні. Вони звертають увагу на багато дивних фактів. Причина смерті 47-річного імператора, загалом здорової, рухливої ​​людини, до кінця не зрозуміла. Є якась дивна плутанина в документах про смерть царя, і це змусило запідозрити, що папери складені заднім числом. Коли ж тіло доставили до столиці, то при розтині труни всі були вражені зойком матері покійного, імператриці Марії Федорівни, побачивши темне, «як у мавра», обличчя Олександра: «Це не мій син!». Говорили про якусь помилку при бальзамуванні. А може, як стверджують прихильники відходу царя, ця помилка була не випадкова? Якраз незадовго до 19 листопада на очах государя розбився фельд'єгер - екіпаж понесли коня. Його й поклали в труну, а сам Олександр...

[…] В останні місяці Олександр I дуже змінився. Здавалося, їм володіла якась важлива думка, яка робила його замисленим і рішучим водночас. […] Нарешті, близькі згадували, як Олександр часто замовляв у тому, що втомився і мріє залишити престол. Дружина Миколи I, імператриця Олександра Федорівна, за тиждень до їхньої коронації 15 серпня 1826 року записала в щоденнику:

«Напевно, побачивши народ я думатиму про те, як покійний імператор Олександр, говорячи нам одного разу про своє зречення, додав: «Як я радітиму, коли я побачу вас проїжджаючими повз мене, і я в натовпі кричатиму вам «Ура! », Розмахуючи своєю шапкою».

Опоненти на це заперечують: чи це справа - відмовитися від такої влади? Та й усі ці розмови Олександра – лише звична для нього поза, манірність. І взагалі, навіщо цареві потрібно було йти в народ, який йому так не подобався. Хіба не було інших способів прожити без трону - згадаємо шведську королеву Христину, що залишила престол і поїхала насолоджуватися життям в Італію. Або можна було оселитися в Криму та збудувати палац. Так можна було піти до монастиря, нарешті. […] А тим часом від однієї святині до іншої брели з палицями та торбинками по Росії прочани. Їх багато разів у своїх поїздках країною бачив Олександр. Це були не волоцюги, а люди, сповнені віри та любові до ближнього, вічні зачаровані мандрівники Русі. Їхній безперервний рух нескінченною дорогою, їхня бачна по очах і віра, що не потребує доказів, могла підказати вихід втомленому государю…

Словом, у цій історії ясності немає жодної. Кращий знавець часу Олександра І історик Н. К. Шильдер, автор фундаментальної роботи про нього, блискучий знавець документів і чесна людина, говорив:

«Вся суперечка тільки тому й можлива, що одні неодмінно бажають, щоб Олександр I та Федір Кузьмич були одна й та сама особа, а інші рішуче цього не хочуть. Тим часом, жодних певних даних для вирішення цього питання в той чи інший бік немає. Я можу навести стільки ж даних на користь першої думки, скільки і на користь другої, і жодного висновку зробити не можна». […]

1. Хто з названих діячів був довіреною особою Олександра I, провідником його внутрішньої політики у 1815-1825 рр.?

1) М.М.Сперанський

2) Н.М.Карамзін

3) М.І.Кутузов

4) А.А.Аракчеєв

2. З діяльністю М.М.Сперанського пов'язана основа в Росії:

1) Московського університету

3) міністерств

4) Таємної канцелярії

3. Що з перерахованого сталося під час Вітчизняної війни 1812 р.?

А) бій біля річки Березини

Б) Синопська битва

В) пожежа Москви

Г) Брусилівський прорив

Д) Тарутинський марш-маневр

Е) бої за Шипку-Шейнове

Вкажіть правильну відповідь:

1) АБГ 2) АВД 3) БГЕ 4) ВГЕ

4. У червні 1812 р. у результаті зробленого М.Б.Барклаем-де-Толлі відступу російської армії було зірвано план Наполеона:

1) здобути перемогу у битві біля річки Березини

2) розгромити російські армії у прикордонній битві

3) здобути перемогу над російською армією в Прибалтиці

4) захопити столицю Російської імперії Петербург

5. Прочитайте уривок із твору художньої літературиі назвіть імператора, про якого йдеться.

«Маніфест про зречення Костянтина Павловича від престолу і призначення Миколи спадкоємцем підписаний був імператором восени в Царському Селі. На запечатаному конверті імператор зробив напис «Зберігати в Успенському соборі з державними актами до мого запитання, а в разі моєї смерті відкрити насамперед будь-яку іншу дію». Знали про це лише три людини в Росії: писав цей маніфест Голіцин, Аракчеєв і Філарет, архієпископ московський. Тоді ж сказав пан кілька загадкових слів про своє можливе зречення престолу. Голіцин здивувався, злякався і зрозумів, що слова на конверті: «до мого запиту» - це саме можливе зречення самого імператора.

6. М.І.Кутузов прийняв рішення залишити Москву на військовій раді:

1) у Тарутиному

2) під Малоярославцем

3) у Філях

4) у Смоленську

7. Слов'янофілами називалися представники суспільної думки ХІХ ст., погляди яких зводилися, зокрема, до твердження про необхідність:

1) збереження селянської громади у майбутньому

2) соціалістичної революції

3) терору проти високопосадовців

4) встановлення диктатури пролетаріату

8. Прийнята в роки царювання Миколи I як офіційна ідеологія система поглядів ґрунтувалася на положенні:

1) «Сила влади – цареві, сила думки – народу»

2) "Москва - третій Рим, а четвертому не бувати"

3) «Православ'я, самодержавство, народність»

4) «Неопір злу насильством»

9. Як називалося в Росії першої половини XIX століття стан, який мав монопольне право на володіння кріпаками?

4) дворяни

10. Назвіть не менше трьох положень, що становлять зміст поняття «декабристи». Наведіть щонайменше дві назви програмних документів декабристів.

11. Хто з наведених нижче осіб прославився в роки Кримської війни 1853-1856 рр.?

1) А.В.Суворов

2) П.С.Нахімов

3) С.О.Макаров

• Вбивство Павла I
• Обіцянки реформ
• Мир з Наполеоном
• Сперанський
• Вітчизняна війна
• Імператор-містик
• Священний союз
• Аракчіївщина
• Епоха Пушкіна
• Народження опозиції
• Федір Кузьмич

1. Вбивство Павла I та сходження на престол

В двох словах:Еліта ненавиділа імператора Павла I, та її син Олександр став природним центром тяжіння змовників. Олександр дав переконати себе, що батько буде скинутий мирним шляхом; не перешкоджаючи змові, він фактично санкціонував переворот, що завершився царевбивством. Під час сходження на престол Олександр пообіцяв, що за нього все буде як за бабусі — Катерини II.

Олександр народився 1777 року, він був старшим сином Павла і з дитинства готувався до правління Росією. Його рано забрали у батька, все виховання повністю диригувалося бабусею Катериною II. Відносини між Катериною та Павлом були напружені, і це створило специфічне очікування, що імператриця захоче передати престол онукові в обхід сина — ходили чутки про існування такого заповіту. Втім, сучасні історики, які багато й спеціально займалися цим питанням, схильні вважати, що такого заповіту ніколи не існувало.

Державний музей-заповідник «Павловськ»

Коли Павло нарешті став імператором, між ним та дворянською елітою дуже швидко намітився конфлікт. Це спричинило те, що Олександр почав сприйматися як природний центр опозиції. Павло взагалі не був тираном: він був людиною дуже запальним, але відхідливим і не тримав зла. У припадках люті він міг ображати людей, принижувати їх, приймати дикі рішення, але він був жорстоким і кровожерливим. Це дуже погана комбінація для правителя: його недостатньо боялися, але через грубість та абсолютну непередбачуваність ненавиділи. Була загальна ворожість і до політики Павла. Серед його рішень було багато непопулярних: було відкликання знаменитого походу до Персії; були різкі коливання між антинаполеонівською та пронаполеонівською політикою; була стала боротьба з дворянськими привілеями.

Але палацовий переворот, яких було багато XVIII столітті, був неможливий, поки змовники не заручилися згодою спадкоємця престолу. Олександр як мінімум не перешкоджав змові. Він вважав себе більш відповідним монархом, ніж батько, і з іншого боку, боявся взяти він гріх батьковбивства. Йому дуже хотілося вірити, що вдасться змусити Павла зректися і уникнути кровопролиття, і Олександр дав змовникам у цьому переконати себе. Його бабуся вбила свого чоловіка і не відчувала з цього приводу жодних занепокоєнь, але йому було важче: він був по-іншому вихований.

Wikimedia Commons

Дізнавшись, що Павло зовсім не зрікся престолу, а був убитий, Олександр втратив свідомість. Під стінами палацу, за чутками, збиралися солдати і казали, що дворяни вбили і імператора, і спадкоємця. Момент був абсолютно критичний: коридорами палацу ходила вдова імператриця Марія Федорівна і говорила німецькою: «Я хочу царювати». Зрештою, Олександр вийшов на балкон і сказав: «Батюшка помер апоплексичним ударом. При мені все буде як при бабусі», пішов з балкона і знову втратив свідомість.

Даючи згоду на змову, Олександр вважав, що потрібні капітальні реформи для Росії. Його царювання було зустрінуте загальним тріумфом — і Олександр, відчуваючи це, миттєво взявся діяти. Усі заслані Павлом були амністовані; було розформовано Таємну канцелярію; колегії, які існували ще з петровських часів, були замінені на міністерства - на французький зразок. На посади міністрів Олександр поставив старих вельмож катерининського часу, які заступниками зробив своїх молодих наближених, із якими збирався реформувати країну.

Wikimedia Commons

2. Обіцянки реформ

В двох словах:Теоретично Олександр був за відміну кріпацтва, обмеження самодержавства і навіть перетворення Росії у республіку. Проте всі реформи постійно відкладалися потім і до корінних змін не дійшло.

Називати початок правління Олександра ліберальним не варто: слово «ліберал» вживається в сотнях різноманітних значень і трохи знепритомніло.

Проте імператор справді виношував плани монументальних реформ. Справа в тому, що Олександр, як і всі російські монархи, за винятком Павла, був безумовним і твердим противником кріпосного права. Активно обговорювалося створення державних інститутів, які б обмежити владу імператора. Але Олександр одразу потрапив у стандартну пастку будь-якого російського монарха-реформатора — з одного боку, треба обмежити власну владу, але якщо обмежити її, то як проводити реформи?

Musée historique de Lausanne

Вихователем Олександра був швейцарський мислитель Фредерік Сезар Лагарп, який за переконаннями був республіканцем. Вже ставши імператором, Олександр постійно говорив, що його ідеал — це швейцарська республіка, що хоче зробити Росію республікою, та був поїхати з дружиною кудись на Рейн і доживати свої дні. При цьому Олександр ніколи не забував, що він володар, і коли не міг домовитися з найближчим оточенням, говорив: «Я самодержавний монарх, я так хочу!» Це було одним із багатьох його внутрішніх протиріч.

В олександрівське царювання були дві реформаторські хвилі: перша пов'язана з заснуванням Негласного комітету та Державної ради (період з царювання на престол до 1805-1806 років), друга - з діяльністю Сперанського після Тільзитського світу в 1807 році. Завданням першого етапу було створення стійких інститутів структурі державної влади, форм станового представництва, і навіть «неодмінних законів», тобто обмеження свавілля: монарх має бути під владою закону, хоча й ним самим створеного.

При цьому реформи постійно відсувалися на потім: у цьому полягав олександрівський політичний стиль. Перетворення мали бути грандіозними — але колись потім, а чи не зараз. Показовий приклад — Указ про вільних хліборобів, тимчасовий захід, за допомогою якого Олександр планував привчити громадську думку до того, що кріпацтво зрештою буде скасовано. Указ дозволяв поміщикам відпускати селян на волю, укладаючи з ними контракти та віддаючи їм шмат землі. До скасування кріпосного права трохи більше одного відсотка селянського населення Росії скористалися Указом про вільних хліборобів. У цьому указ і залишився єдиним реальним кроком до вирішення селянського питання, зробленим біля великороської частини імперії, до 1861 року.

Інший приклад – створення міністерств. Передбачалося, що міністр повинен контрасигнувати імператорський указ: на будь-якому указі, крім імператорського, має бути ще й підпис міністра. При цьому природно, що формування кабінету міністрів було цілком прерогативою імператора, він міг змінити будь-кого, хто не захоче контрасигнувати той чи інший указ. Але в той же час це було все-таки обмеженням для спонтанних, довільних рішень, характерних для царювання його батька.

Звичайно, політичний клімат було змінено, але серйозні інституційні зміни потребують часу. Проблема політичного стилю Олександра полягала в тому, що він створював величезну інерцію неконтрольованих очікувань та постійно відкладав реальні кроки щодо їх здійснення. Люди постійно чекали, а очікування, природно, мають властивість призводити до розчарувань.

3. Відносини з Наполеоном

Wikimedia Commons

В двох словах:У роки правління Олександр воював з Наполеоном; велася перша історія Росії масова пропагандистська кампанія: Наполеона оголосили агресором і Антихристом. Консерватори тріумфували: під час війни Олександру було не до «ліберальних» настроїв. Висновок Олександром і Наполеоном Тільзитського світу в 1807 став шоком як для еліти, так і для народу: офіційна позиція країни змінилася на профранцузьку.

В 1804 Росія укладає союз з Австрією і вступає в третю антинаполеонівську коаліцію, в якій також беруть участь Англія і Швеція. Кампанія закінчується жахливою поразкою під Аустерліцем у 1805 році. В умовах війни та військової поразки дуже важко проводити якісь реформи — і першій хвилі реформістської діяльності Олександра приходить кінець. У 1806 році починається нова війна (цього разу Росія в союзі з Англією, Пруссією, Саксонією, Швецією), Наполеон знову святкує перемогу і укладає вигідний для себе мирний договір з Олександром. Росія несподівано змінює антифранцузьку політику на різко профранцузьку.

Wikimedia Commons

Тильзитский світ позначав перепочинок як Росії, так Франції. Наполеон розумів, що Росія — величезна країна, яку важко розбити. Своїм головним противником він вважав Англію, а після поразки у Трафальгарській битві  Трафальгарська битва- Морська битва між англійськими та франко-іспанськими морськими силами. Сталося 21 жовтня 1805 року біля мису Трафальгар на Атлантичному узбережжі Іспанії біля міста Кадіс. У ході битви Франція та Іспанія втратили 22 кораблі, тоді як Англія — жодного.він не міг розраховувати на військове вторгнення на острів та його головною зброєю була економічна блокада Англії, так звана континентальна блокада. За підсумками світу Росія офіційно зобов'язалася долучитися до неї — щоправда, згодом систематично порушувала це зобов'язання. Натомість Наполеон фактично подарував Олександру Фінляндію: він гарантував свій нейтралітет у війні зі Швецією. Цікаво, що приєднання Фінляндії – перша в історії Росії завойовницька кампанія, яка не була схвалена громадською думкою. Можливо, тому що всі розуміли, що це за домовленістю з Наполеоном, було відчуття, що ми відібрали чуже.

Світ із Наполеоном був шоком як для еліти, а й у всій країни. Справа в тому, що активна антинаполеонівська кампанія 1806 року - це перший в історії Росії приклад національної політичної мобілізації. Тоді створювалося ополчення, селянам у царських маніфестах розповідали, що Наполеон — Антихрист, а ще через рік з'ясовується, що цей Антихрист — наш друг і союзник, з яким імператор обіймається на плоту посеред річки Неман.

Wikimedia Commons

Лотман часто цитував анекдот: два мужики розмовляють один з одним, і один каже: а як же наш батюшка цар православний з Антихристом обіймався? А другий каже: е-е, ти нічого не зрозумів! Він же на річці з ним мир укладав. Так він його, каже, спочатку охрестив, а потім уже уклав мир.

Національна мобілізація 1806 - дуже важливий сюжет для розуміння епохи. Справа в тому, що ідеологія єдиної нації, національного організму має німецьке походження. У Німеччині ідея вважалася ліберальною та була спрямована проти всіх тодішніх монархій (двадцяти однієї) та за єдність німецького народу. Причому ідея єдиного народу передбачала знищення станових бар'єрів чи принаймні їхнє пом'якшення: ми всі єдині, тому у нас усіх мають бути однакові права. У Росії ж все було навпаки: ми єдиний народ, тому у селян має бути батюшка поміщик, а поміщики — батюшка цар.

У 1806 році консерватори дуже пожвавилися, відчули, що вперше за Олександра вони у фаворі: нарешті від справ усувають сумнівних лібералів, людей, які порівнюють себе з якобінцями. Аж раптом у 1807 році разом із Тільзитським світом відбувається повна зміна політики: консерваторів знову кудись засувають, замість них з'являється Сперанський. Причому очевидно, що Олександр не мав ілюзій щодо миру з Наполеоном і саме тому він запросив Сперанського: потрібна була людина, яка швидко і ефективно підготує країну до нової великої війни.

Але формально Росія підтримувала Францію. Тому всередині країни утворилася дуже сильна опозиція. Консерватори збиралися вдома у Державіна у 1811 році, за півроку до війни; адмірал Шишков виступив там із промовою про любов до Вітчизни, при цьому гості активно критикували мир із Францією. То справді був перший випадок відкритої неофіційної ідеологічної кампанії. Як тільки Олександр зрозумів, що війна станеться дуже скоро, він насамперед відставив Сперанського і призначив на його місце Шишкова. Це був сильний ідеологічний жест, адресований громадській думці.

Після Тільзитського світу Наполеон продовжив розширювати свою імперію. В 1809 він остаточно розгромив Австрію і почав готуватися до вирішальної війниз Англією, але перед цим зібрався змусити Росію до виконання домовленостей Тільзіт. Наполеон не збирався завойовувати Росію: він вважав, що швидко розіб'є російську армію, і Олександр буде змушений підписати з ним ще один мирний договір. То справді був жахливий стратегічний прорахунок.

Державний Ермітаж

У Росії військовим міністром був Барклай-де-Толлі, якому було доручено розробляти план дії російської арміїу разі війни з Наполеоном. І Барклай, будучи людиною дуже освіченою, розробляв план кампанії з урахуванням війн скіфів проти персів. Стратегія вимагала наявності двох армій: одночасно відступають і заманюють противника углиб країни, що застосовують тактику випаленої землі. Ще 1807 року Барклай зустрів знаменитого історика античності Нібура і почав радитися з ним щодо скіфів, не знаючи, що Нібур — бонапартист. Той був недурною людиною, здогадався, навіщо Барклай його розпитує, і розповів про це генералу Дюма, батькові письменника, щоб французький генеральний штаб взяв до уваги роздуми російського генерального штабу. Але на це оповідання не звернули уваги.

4. Сперанський: піднесення та опала

Державний Ермітаж

В двох словах:Михайло Сперанський був людиною номер два в країні та персоною наполеонівського розмаху: мав план перетворення всіх сторін життя держави. Але він нажив собі багато ворогів, і Олександру довелося здати свого помічника, щоб зміцнити свою репутацію перед війною 1812 року.

Михайло Сперанський був поповичем, сином сільського священика, навчався у провінційній духовній семінарії, потім у Олександро-Невській лаврі. Здібні семінаристи були кадровим резервом для бюрократії: дворяни хотіли лише на військову чи дипломатичну службу, а чи не на цивільну. У результаті Сперанського звернули увагу: він стає секретарем князя Куракина, потім починає служити в канцелярії князя Кочубея, члена Негласного комітету, і дуже швидко стає його довіреною особою; нарешті його рекомендують Олександру. Після Тільзитського світу Олександр швидко робить його статс-секретарем, фактично найближчим помічником, людиною №2 у державі. Олександр, як і будь-який автократ, потребував того, на кого можна покласти всі непопулярні рішення, зокрема підвищення податків заради стабілізації фінансової системи.

У Сперанського єдиного був системний план єдиних перетворень у Росії. Не зрозуміло, чи цей план був здійсненним, важливо, що одна людина могла охопити політику країни в цілому — зовнішню, внутрішню, фінансову, адміністративну, станову. Він існував проект поетапної скасування кріпосного права, поетапного початку конституційної монархії через створення Державної ради спочатку як дорадчого органу, потім як органу, обмежує самовладдя. Сперанський вважав за необхідне створити єдине зведення законів: це убезпечило б країну від адміністративного свавілля. У особистих розмовах із Сперанським Олександр цей проект підтримав. Державна рада була створена, але так і не отримала великих повноважень. Байка Крилова «Квартет» написана на скликання Держради, і її зміст цілком виразний: рішення має приймати одна людина — сам государ.

Сперанський мав гігантські плани з виховання кадрової еліти. Він заблокував автоматичне просування по табелі про ранги та ввів іспит на переведення у восьмий клас (це відносно високий чин), який мав відсіяти неосвічений шар з вищих посад. Було створено елітні освітні системи, включаючи Царськосельский ліцей. Він був людиною фантастичної амбітності, наполеонівського розмаху, особистістю плоть від плоті ранньоромантичного періоду. Він вважав, що сам може витягнути цілу країну і її повністю перетворити і змінити.

Був вузький шар людей, які нескінченно довіряли Сперанському (згадаймо початкову закоханість у нього князя Андрія з «Війни та миру»). Але широка еліта, звісно, ​​його страшенно ненавиділа. Сперанського вважали Антихристом, злодієм, казали, що він у змові з Наполеоном і хоче отримати польську корону. Не було гріха, що на нього не повісили б; аскетизм життя Сперанського був добре відомий, проте говорили про його мільйони. Він акумулював на собі ненависть: сестра імператора Катерина Павлівна таємно дала Карамзіну прочитати проект Сперанського, і той написав запеклу відповідь — «Записку про давню та нову Росію». Жозеф де Местр  Жозеф де Местр(1753-1821) - католицький філософ, літератор, політик та дипломат, основоположник політичного консерватизму.бомбардував Олександра листами проти Сперанського. Його відставка у березні 1812 року стала практично національним святом - як за 12 років до того вбивство Павла.

По суті, Олександру довелося здати Сперанського. Він звільнив його без пояснення, сказавши лише: «З відомої тобі причини». Опубліковані багатослівні листи Сперанського Олександру, у яких намагається зрозуміти, у чому причина немилості государя, і заразом виправдатися. Сперанський вирушив у заслання — спочатку Нижній, потім Перм. Про останню розмову Олександра зі Сперанським ходило багато легенд. Нібито імператор сказав йому, що він повинен видалити Сперанського, бо інакше йому не дадуть грошей: що це могло означати в умовах абсолютної монархії — важко зрозуміти. Говорили, що, оголосивши Сперанського про відставку, Олександр обійняв його і заплакав: він взагалі був легкий на сльозу. Одним він потім розповідав, що в нього відібрали Сперанського, і йому довелося принести жертву. Іншим - що викрив зраду і навіть мав намір розстріляти зрадника. Третім пояснював, що не вірить доносам і, якби його не змушував брак часу перед війною, він витратив би рік на докладне вивчення звинувачень.

Швидше за все, Олександр не підозрював Сперанського в зраді, інакше він навряд чи потім повернув би його до державної служби і зробив би пензенським губернатором і губернатором Сибіру. Відставка Сперанського була політичним жестом, демонстративним принесенням жертви громадській думці, і він сильно зміцнив популярність Олександра перед війною.

5. Вітчизняна війна, Закордонний похід та партизанський міф

Музей-панорама «Бородинська битва»

В двох словах:"Народна" війна 1812 року - це міф: насправді заманювання противника в глиб країни входило в початковий план Барклая, реалізований Кутузовим, а партизанами керували офіцери. Через пропаганду війни як «вітчизняну» забулося феноменальне досягнення російської армії — похід до Парижа.

У червні 1812 року Франція напала на Росію, і вже до вересня Наполеон зайняв Москву. Разом про те цей період військових дій був часом поразок, якими були, наприклад, перші місяці після вторгнення Гітлера. До «скіфського» плану Барклая входило затягнути противника на територію країни і позбавити його нормального постачання. Це була виключно ретельно продумана та здійснена російським генштабом військова операція з переламування найпотужнішої армії у світі.

При цьому, звичайно, існувало масове очікування вирішальної битви: «Ми довго, мовчки відступали, / Прикро було, бою чекали…» Був величезний психологічний тиск на Барклая: на думку більшості, він мав дати генеральну битву. Нарешті Барклай не витримав і став готуватися до битви. У цей момент Олександр, сам не витримавши такого ж громадського тиску, зняв Барклая і призначив його Кутузова. Прибувши до армії, Кутузов негайно продовжив далі відступати.

Державний Ермітаж

Кутузов був у простішому становищі, ніж Барклай. У нього, як у нового командувача, був кредит довіри, а також російське прізвище, що на той момент було важливо. Новому головнокомандувачу вдалося виграти ще кілька тижнів та кілька сотень кілометрів. Чи багато сперечаються, чи був Кутузов настільки великим полководцем, яким його описує національна міфологія? Можливо, основна заслуга лежить на Барклаї, який розробив правильний план? Відповісти важко, але у будь-якому разі Кутузов зумів блискуче реалізувати план воєнних дій.

Тверська обласна бібліотека ім. А. М. Горького

Вже після закінчення війни історіографія почала масовано розробляти міф про народну, партизанську війну. Хоча партизанський рух ніколи не був спонтанним, загонами добровольців у тилу керували офіцери. діючої армії. Як показав у недавній книзі «Росія проти Наполеона» Домінік Лівен, завдяки цій самій історіографічній легенді з національної пам'яті зовсім стерлося найнеймовірніше досягнення російської армії — похід до Парижа. Це не стало частиною міфу про війну, яку ми досі називаємо «війна дванадцятого року», хоча війна була 1812-1814 років. Європейський похід не давав можливості відіграти ідею «дуби народної війни»: який же народ, якщо це все в Німеччині та Франції відбувається?

6. Імператор-містик

Державний Ермітаж

В двох словах:Олександр ні чужий модному тоді містицизму. Імператор переконав себе, що його батька вбили, бо цього хотіло Провидіння. У перемозі над Наполеоном він побачив божественний знак того, що все зробив правильно. Реформи Олександр не доводив до кінця теж з містичних причин: чекав на вказівки згори.

Містичні захоплення імператора почалися дуже рано. Олександр був глибоким містиком як мінімум зі сходження на престол, а можливо, і раніше. Це визначало як особисте життя царя, коло його спілкування та інтересів, а й державну політику. Можливо, свою роль зіграло і вбивство батька, якому Олександр як мінімум не завадив. Людині нервовій і сумлінній, якою був імператор, дуже важко було жити з таким вантажем. Йому треба було знайти виправдання свого вчинку, але як? Відповідь проста: так велів Провидіння. Можливо, саме звідси й виникає захоплення містицизмом.

У кожній пригоді Олександр бачив якийсь вищий зміст. Ось епізод, що імператор неодноразово переказував своїм наближеним. На церковній службі в 1812 році, у найважчий історичний момент, у нього випала Біблія з рук - він відкрив її на 90-му псалмі  Попадуть біля тебе тисяча та десять тисяч праворуч тебе; але до тебе не наблизиться: тільки дивитися будеш очима твоїми і бачити відплату безбожним. Бо ти сказав: «Господь — надія моя»; Всевишнього вибрав ти притулком твоїм; не станеться тобі зло, і виразка не наблизиться до оселі твоєї; бо Своїм ангелам заповідає про тебе — охоронятиме тебе на всіх шляхах твоїх: на руках понесуть тебе, щоб не спіткнешся об камінь ногою твоєю; на аспіда і василіска наступиш; зневажатимеш лева та дракона (Пс. 9:7-13).
і побачив, що той ідеально лягав на ситуацію. Саме тоді Олександр зрозумів, що Росія виграє війну.

Відповідно до містичного вчення того часу, для того, щоб зчитувати та розуміти подібні знаки, людина має працювати над собою. У міру морального очищення відбувається прилучення до все більш високої мудрості, і на верхньому ступені цієї езотеричної мудрості віра переходить у очевидність. Тобто більше не треба вірити, бо божественна істина відкрита безпосередньому спогляданню.

Олександр ні першим містиком у Росії: у у вісімнадцятому сторіччі у Росії існувало сильний містичний рух. Деякі московські масони увійшли до кола світової езотеричної еліти. Першою російською книгою, що мала світовий резонанс, мабуть, були «Деякі риси про внутрішню церкву» Івана Лопухіна, одного з головних російських містиків. Трактат спочатку вийшов на французькою мовою, а потім був виданий російською. З Лопухіним активно листувався Сперанський, найближчий сподвижник Олександра, який розділяв захоплення імператора і збирав йому містичну бібліотеку. Імператор сам часто зустрічався і листувався з багатьма найбільшими містиками своєї епохи - як російськими, і західноєвропейськими.

Звичайно, ці погляди не могли не позначитися на політиці. Звідси зростає і небажання Олександра закінчувати багато реформ і проектів: колись Господь мені відкриє істину, тоді він осінить мене своїм знаменням, і я проведу всі реформи, а поки що краще почекати і дочекатися потрібного моменту.

Олександр все життя шукав таємні знаки, і, звичайно, після перемоги над Наполеоном він остаточно переконався, що все правильно робить: були страшні випробування, поразки, але він вірив, чекав, і ось Господь опинився з ним, підказав вірні рішення, вказав, що він і є той обраний, який відновить мир і лад у Європі після Наполеонівських воєн. Священний союз і вся подальша політика були частиною цього уявлення про майбутню містичну трансформацію всього світу.

7. Священний союз та призначення Олександра

Wikimedia Commons

В двох словах:Після перемоги над Наполеоном Олександр вважав, що його життєве призначення реалізувалося у Священному союзі: уклавши союз із католицькою Австрією та протестантською Пруссією православна Росія як би створила єдину християнську Європу. Завданням союзу було підтримувати світ і допускати повалення законної влади.

Війна виграна, російська армія у Парижі, Наполеон на засланні — у Відні переможці вирішують долі Європи. Олександр знаходить своє призначення у тому, щоб після перемоги над Наполеоном об'єднати Європу. Так народжується Священний союз. На чолі стоять три європейські імператори - православний російський цар (Олександр I), австрійський імператор-католик (Франц II) і прусський король-протестант (Фрідріх Вільгельм III). Для Олександра це містичний аналог біблійного сюжету поклоніння царів.

Олександр вважав, що він створює єдиний європейський союз народів, у цьому його призначення і задля цього була гігантська війна; заради цього йому довелося відправити на той світ свого батька; задля цього були всі реформи першої половини його царювання, що не відбулися, тому що його історична роль — роль людини, яка створить єдину християнську Європу. Нехай не через формальне об'єднання в одну конфесію це зовсім неважливо; як писав Іван Лопухін, Церква існує всередині людини. І всередині всіх християн вона єдина. В яку ти церкву ходиш — до католицької, протестантської чи православної — не має значення. Формальне завдання союзу – підтримувати мир у Європі, керуючись ідеєю божественного походження та безумовної легітимності існуючої влади.

Historisches Museum der Stadt Wien

Коли австрійський міністр закордонних справ Меттерніх побачив написаний Олександром проект союзного договору, він жахнувся. Меттерніх був зовсім далекий від цього цього містичного умонастрою і ретельно редагував документ, щоб зовсім одіозні речі викреслити, але потім таки порадив австрійському імператору його підписати, бо союз з Олександром був надто важливим для Австрії. Імператор поставив підпис — щоправда, під найсуворішу обіцянку Олександра не публікуватиме договір. Можливо, він боявся, що вся Європа подумає, що монархи збожеволіли. Олександр дав відповідну обіцянку — і за кілька місяців опублікував документ.

Спочатку Священний союз багато в чому працював. Один із найяскравіших прикладів – це грецьке повстання 1821 року. Багато хто був упевнений, що Росія допоможе православним братам у їхній боротьбі з турками. Російська армія стояла в Одесі, експедиційний корпус — в інших місцях на півдні: вони чекали на сигнал, щоб вирушити звільняти одновірних греків. Вся історія і Росії, і світу могла б піти по-іншому, але Олександр, спираючись на принципи Священного союзу, відмовився вступати в конфлікт із легітимною турецькою владою, і мрія про звільнену Грецію принесла в жертву ідеології Священного союзу. Про грецьке повстання Олександр говорив, що це навчення «синагог Сатани», що причаїлися в Парижі. Вони нібито задумали спонукати Росію порушити правила Священного союзу, головної справи його життя і підкидають такі спокуси, щоб російський імператор зійшов зі свого шляху.

До 1848 року Священний союз залишався реальним політичним механізмом. Корисний він був насамперед Австрії: він допоміг державі, що роздирається етнічними та релігійними протиріччями, протриматися 30 років.

8. Аракчеєв та аракчеєвщина

Державний Ермітаж

В двох словах:Царювання Олександра неправильно описувати опозицією «добрий Сперанський — поганий Аракчеєв». Два головні помічники імператора поважали один одного, а заразом відтягували всю ненависть з нього на себе. Крім того, Аракчеєв — лише ефективний виконавець, але не ініціатор створення військових поселень: це була ідея Олександра.

Аракчеєв був із жебрак дворянської сім'ї, з дитинства він мріяв про артилерійську службу. Артилерійські офіцери були військовою елітою — щоб потрапити до відповідного училища, потрібно було мати сильну протекцію. Сім'я Аракчеєвих не могла дозволити собі освіту сина, їм треба було, щоб його не просто прийняли до корпусу, а й зарахували туди на казенний кошт. І можна собі уявити, якою силою волі мав мати підліток, якщо він умовив батька поїхати з ним до Петербурга. Вони вдвох стояли біля дверей канцелярії директора Артилерійського корпусу Петра Меліссіно і не йшли: не їли, не пили, мокли під дощем і кожного разу Меліссіно падали йому в ноги. І зрештою директор зламався.

Не маючи зв'язків та грошей, Аракчеєв став дуже великим артилерійським генералом. Видатних військових якостей у нього не було, мабуть, він був боягузуватий, але він став блискучим організатором та інженером. До війни 1812 року російська артилерія перевершувала французьку. І після війни Олександр, побачивши у своєму оточенні такого селфмейд-людини, став дуже йому довіряти; можливо, він вирішив, що знайшов другого Сперанського. Крім того, неймовірний успіх Аракчеєва був пов'язаний з тим, що оточення Олександра, яке знало про царевбивство, уникало говорити з імператором про батька, а Аракчеєв, який був дуже близький до Павла, зберігав його портрет, постійно починав спілкування з Олександром з тосту «За здоров'я покійного імператора! — і цей стиль спілкування давав імператору можливість вірити, що близька Павлу людина не підозрює про її жахливий злочин.

У Олександра виникла ідея, як зберегти боєздатну армію за умов російської економіки. Рекрутська армія, що постійно діє, була важким тягарем для бюджету: її було неможливо ні частково демобілізувати, ні як слід утримувати. І імператор вирішив створити військові підрозділи, які б у періоди світу частину часу займалися бойовою підготовкою, а частину часу – сільським господарством. Таким чином людей не відривали б від землі і одночасно армія годувала б себе. Ця ідея була пов'язана з містичними настроями Олександра: військові поселення надзвичайно нагадують утопії масонських містечок.

Аракчеєв, який очолював Імператорську канцелярію, був категорично проти – зараз ми це знаємо. Але він був слуга государя і взявся за цю ідею з властивою йому діловою хваткою та ефективністю. Він був жорстокою, владною, сильною і абсолютно безжальною людиною і залізною рукою виконував доручення, в яке сам не вірив. І результат перевершив усі очікування: військові поселення економічно виправдали себе і військова підготовка в них не припинялася.

Із книги «Історичний опис одягу та озброєння російських військ». СПб., 1857

Від військових поселень відмовилися лише після смерті Олександра через спротив як офіцерів, так і селян, які сприймали це як рабство. Одна річ, коли тебе поголили в солдати: рекрутчина жахлива, але ти бодай солдат. А тут ти живеш удома з дружиною, а при цьому ходиш строєм, носиш форму, діти твої носять форму. Для російських селян це було царство Антихриста. Одним із перших розпоряджень Миколи було усунення Аракчеєва, який уже раніше відійшов від справ після вбивства кріпаками його коханки Настасії Мінкіної, від усіх посад і скасування військових поселень: новий імператор, як і всі, ненавидів Аракчеєва і, крім того, був прагматиком, а не утопом .

Існує протиставлення «злий Аракчеєв - добрий Сперанський», дві особи олександрівського царювання. Але кожна людина, яка починає розбиратися глибше в Олександрівській епосі, з подивом зазначає, що ці два державні діячі глибоко симпатизували один одному. Ймовірно, вони відчували спорідненість як яскраві люди, які самі зробили кар'єру, серед родовитих заздрісників. Звичайно, Сперанський вважав себе ідеологом, реформатором, частково Наполеоном, а Аракчеєв - виконавцем государевої волі, але це не заважало їм поважати одне одного.

9. Початок російської літератури

В двох словах:За романтичною концепцією, нації, щоб стати великою, потрібний геній, який висловить народну душу. Старше покоління поетів одноголосно призначило роль майбутнього генія молодого Пушкіна, і вражає, що це довіру повністю виправдав.

Російська література в тому вигляді, в якому ми її знаємо, почалася у XVIII столітті - але в Олександрівське царювання вона досягає зрілості. Головна відмінність літератури олександрівського періоду від літератури XVIII століття – це ідея національного духу. З'являється романтичне уявлення, що нація, народ є єдиним організмом, єдиною особистістю. Як кожна особа, ця нація має душу, а її історія — це як доля людини.

Душа народу насамперед виявляється у його поезії. Відлуння цих думок можна знайти ще у Радищева. У «Подорожі з Петербурга до Москви» він каже, що хороше законодавство можна влаштувати, ґрунтуючись на складі народних пісень: Хто знає голоси російських народних пісень, той зізнається, що є в них щось, скорбота душевну означає.<…>На цьому музичному розташуванні народного вуха умій засновувати кермо влади. У них знайдеш утворення душі нашого народу». Відповідно перед тим, як писати закони, піди в шинок, послухай пісні.

Державна Третьяківська галерея

Звичайно, в олександрівський час література не стає по-справжньому масовою, селяни читати її не починають. Вже 1870-ті роки, після скасування кріпосного права, Некрасов запитуватиме: «Коли мужик не Блюхера / І не мілорда дурного - / Бєлінського і Гоголя / З базару понесе?» Проте відбувається величезне зростання читацької аудиторії. Віхою стає «Історія» Карамзіна. Дуже важливо, що з'являється посада придворного історіографа, який має написати історію держави Російського, і не менш важливо, що на цю позицію наймається найзнаменитіший письменник країни. У 1804 році Карамзін був обличчям національної літератури і набагато перевершував усіх інших за рівнем слави та визнання. Звичайно, був Державін, але він сприймався як старий, а Карамзіну було лише 38 років. Крім того, оди, якими прославився Державін, користувалися популярністю лише у вузькому колі, а Карамзіна читала кожна освічена людина у країні. І все своє подальше життя Карамзін писав історію, формуючи національну ідентичність.

Пізніше серед шанувальників Карамзіна виник літературно-політичний гурток «Арзамас», однією з цілей якого є формування реформаторської ідеології та допомога Олександру у боротьбі з ретроградами. Тому «Арзамас», як показала у своєму недавньому дослідженні Марія Львівна Майофіс, був природним союзом нового покоління державних діячів та нового покоління літераторів, які мають бути мовою та втіленням цієї ідеології. До гуртка входить Жуковський, який був літературним голосом Священного союзу, входить Вяземський, Батюшков, і з'являється молодий Пушкін. Про нього ще нічого не зрозуміло, він дуже юний — але всі вже знають, що він геній, цю славу він набуває ще дитиною.

Всеросійський музей А. С. Пушкіна

Ідея генія, у якому втілюється національний дух, охоплює Європу на початку ХІХ століття. Народ великий тільки тоді, коли народ має великий поет, який виражає його колективну душу, — і всі країни зайняті пошуком або вирощуванням своїх геніїв. Ми тільки-но перемогли Наполеона і зайняли Париж, а такого поета у нас ще немає. Унікальність російського досвіду у цьому, що це старше покоління провідних поетів одностайно призначає цю посаду однієї й тієї ж і ще молодої людини. Державін каже, що Пушкін «ще у Ліцеї перевершив усіх письменників»; Жуковський пише йому: «Переможцю-учню від переможеного вчителя» після виходу досить ще учнівської поеми «Руслан та Людмила»; Батюшков відвідує хворого Пушкіна в ліцейському лазареті. П'ятьма роками пізніше Карамзін рятує його від посилання на Соловки, незважаючи на те, що Пушкін намагався спокусити його дружину. Пушкін ще майже нічого написати не встиг, а про нього вже кажуть: це наш національний геній, зараз він виросте і все за нас створить. Треба було мати разючі властивості характеру, щоб не зламатися під гнітом такої відповідальності.

Якщо вдаватися до містичних пояснень, можна сказати, що це було правильно, оскільки Пушкін виправдав всі очікування. Ось йому 19 років, він щойно скінчив Ліцей, тиняється по Петербургу, грає в карти, ходить до дівок і хворіє на венеричне захворювання. І пише у своїй: «І непідкупний голос мій / Був луна російського народу». Звичайно, в 19 років про себе напишеш усе, що завгодно, але ж вся країна цьому повірила — і не дарма!

У цьому сенсі Олександрівська доба — це пушкінська доба. Рідкісний випадок, коли шкільне визначення є абсолютно вірним. Зі світовою славою гірше вийшло: для цього довелося почекати ще два покоління — до Толстого та Достоєвського, а потім і Чехова. Гоголь був відомий у Європі, але великої світової слави не досяг. Знадобилася ще людина, яка зуміла поїхати до Європи і виступити агентом російської словесності. Ним був Іван Сергійович Тургенєв, який спочатку своїми власними творами роз'яснив європейській публіці, що російських письменників варто читати, а потім виявилося, що в Росії є такі генії, які Європі не снилися.

10. Народження опозиції

В двох словах:Першою опозицією курсу держави у Росії стали консерватори, незадоволені реформаторськими починаннями Олександра. Проти них виступали офіцери, які щойно підкорили Париж і повірили, що з ними не можна не зважати, — з них і склалися декабристські товариства.

Ідея, що в країні існує суспільство, яке має право бути почутим і впливати на державну політику, виникає в XIX столітті. У XVIII столітті були лише одинаки типу Радищева. Він сам вважав себе опозиціонером, але більшість вважали його божевільним.

Перше інтелектуальне протягом XIX століття, яке було незадоволене владою, — це консерватори. При цьому оскільки ці люди були більшими монархістами, ніж сам монарх, то вони не могли відмовитися від абсолютної підтримки самодержця. Критика Олександра для них була неможливою, тому що він був позитивною альтернативою Наполеону — втіленню світового зла. Та й взагалі все їхнє світогляд було засноване на Олександрі. Вони були незадоволені тим, що Олександр підточує вікові підвалини російського самодержавства, але їхня агресія зганялася спочатку на Негласному комітеті, потім на Сперанському і ніколи не доходила до імператора. Після Тільзитського світу всередині еліти виникає потужний рух, який опиняється не стільки самому государю, скільки його політиці. У 1812 році, напередодні війни, це угруповання входить до влади: адмірал Шишков стає державним секретарем замість Сперанського. Консерватори сподіваються, що після перемоги вони визначать державну політику.

Brown University Library

В опозиції їм виявляється інше вогнище вільнодумства, що виникає в армії і ще більшою мірою в гвардії. Значна кількість вільнодумних молодих офіцерів починають відчувати, що настав час здійснювати реформи, які їм обіцяли всі 12 років правління Олександра. Зазвичай важливу роль відводять тому, що в Закордонному поході вони побачили Європу — але як прекрасна Європа, можна було і з книг вичитати. Найважливіше, що ці люди дуже зростає самооцінка: ми перемогли Наполеона! Крім того, на війні командир взагалі користується великою самостійністю, а в російській армії - особливо: на командувача частиною навіть у мирний час було цілком покладено постачання та підтримку боєздатності гарнізону, і рівень його особистої відповідальності завжди був величезний, колосальний. Ці люди звикли нести відповідальність і відчули, що з ними більше не можна не зважати.

Офіцери починають формувати гуртки, початкова мета яких — не дати консерваторам консолідуватися і перешкодити государю проводити реформи, які він обіцяв. Спочатку їх було небагато, здебільшого це були гвардійці та дворянська еліта; серед них такі прізвища, як Трубецькой і Волконський, верхівка аристократії. Але був хтось із низів. Припустимо, Пестель - син сибірського генерал-губернатора, страшного казнокрада та карного злочинця; Рилєєв був із бідних дворян.

На початку XIX століття таємні товариства взагалі були в моді, але учасники цих перших таємних товариств у Росії претендували на державні посади за чинної влади. "Арзамас" засновували великі чиновники, а потім туди вступили майбутні декабристи. Одночасно ранньодекабристські гуртки та інші таємні товариства, які виникали та зникали на той час, були пов'язані з масонськими ложами.

Важко сказати, що думав про це Олександр. Йому приписується фраза «Я їм не суддя», яка була нібито сказана, коли він дізнався про протодекабристські товариства. Вже потім Микола не міг пробачити братові, що той, знаючи про існування таємних товариств, які думали про державний переворот, нічого йому не сказав.

Не треба думати, що за Олександра не було цензури та репресій: цензура була лютою, були арешти, був розгром після бунту в Семенівському полку.  Семенівський лейб-гвардії полк збунтувався в 1820 році після того, як коханого солдатами та офіцерами командира Якова Потьомкіна змінили на ставленика Аракчеєва Федора Шварца. За це гвардійців посадили у фортецю, зазнали тілесних покарань, полк був розкасований.. Але тиск був вибірковим, це вже Микола, навчений гірким досвідом старшого брата, насамперед організував Третє відділення  Третє відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії - найвищий орган політичного розшуку під час правління Миколи I та Олександра II., Мета якого - тримати все під контролем. Хоча ті, хто ретроспективно проектує на Третє відділення свої уявлення про НКВС та КДБ, помиляються: відділення було маленьке, людей мало, контроль не був тотальним.

11. Смерть, хаос престолонаслідування та міф про Федора Кузьмича

Державний Ермітаж

В двох словах:Олександр заповів корону не другому, а третьому братові Миколі, але приховав заповіт, щоб його не вбили, як батька. Це обернулося хаосом престолонаслідування та декабристським повстанням. Версія, що Олександр не помер, а пішов у народ під ім'ям Федора Кузьмича, не більше ніж міф.

У другій половині 1810-х стає остаточно зрозуміло, що дітей спадкоємців престолу в Олександра не буде. За указом Павла про престолонаслідування трон мав у такому разі перейти наступному братові, у разі — Костянтину Павловичу. Однак той не хотів царювати і фактично виключив себе з престолонаслідування, одружившись з католичкою. Олександр склав маніфест про передачу престолу третьому братові, Миколі. Цей заповіт зберігався в Успенському соборі Кремля, про його існування знали Костянтин, Микола, князь Голіцин, митрополит Філарет і більше ніхто.

Чому маніфест не було опубліковано, довго було загадкою: адже катастрофа, що сталася після смерті Олександра, багато в чому була обумовлена ​​цією страшною двозначністю з приводу престолонаслідування. Цю загадку розгадав не історик, а математик Володимир Андрійович Успенський. За його гіпотезою Олександр добре пам'ятав, у яких умовах він сам зійшов на престол, і розумів, що природним центром кристалізації змови завжди є офіційний спадкоємець — без опори на спадкоємця змова неможлива. Але Костянтин не хотів царювати, а що престол заповіданий Миколі, ніхто не знав — так Олександр усунув можливість консолідації опозиції.

Wikimedia Commons

19 листопада 1825 року Олександр помер у Таганрозі, і почалася криза престолонаслідування з двома імператорами, які відмовлялися бути імператорами. Звістка про смерть прийшла до Петербурга, і перед Миколою став вибір: або присягнути Костянтину, який був генерал-губернатором Варшави, або оголосити про прихований маніфест. Микола вирішив, що останнє надто небезпечне (на нього раптом посипалася інформація про можливу змову), і наказав усім присягнути його старшому братові, сподіваючись, що подальша передача престолу буде м'якою: Костянтин приїде до Петербурга і зречеться престолу.

Микола пише братові: Ваша величність, вам присягнули, царюйте — сподіваючись, що той скаже «не хочу» і приїде зрікатися. Костянтин жахається: він чудово розуміє, що не можна зректися посади імператора, якщо ти не імператор. Костянтин пише у відповідь: Ваша величність, це я вітаю вас. Той у відповідь: не хочете царювати — приїжджайте до столиці і зречетесь престолу. Той знову цурається.

Зрештою, Микола зрозумів, що не зможе витягнути брата з Варшави. Він оголосив себе спадкоємцем і зажадав переприсяги - і це абсолютно кричуща ситуація при живому імператорі, якому щойно всі присягнули і який не зрікся. Ця ситуація дала можливість декабристам-змовникам пояснювати солдатам, що Микола пішов проти закону.

Чутки про те, що Олександр не помер, а пішов ходити по Русі, з'явилися значно пізніше за його смерть. Вони склалися навколо Федора Кузьмича — дивного старця, який жив у Томську, мав військову виправку, розмовляв французькою та писав незрозумілими шифрами. Ким був Федір Кузьмич – невідомо, але очевидно, що до Олександра I він не мав жодного стосунку. Лев Толстой, якого дуже хвилювала ідея втечі, ненадовго повірив у легенду про Олександра та Федора Кузьмича і почав писати роман про це. Як людина тонка і добре відчувала цю епоху, вона швидко зрозуміла, що це повна нісенітниця.

Томський обласний краєзнавчий музей

Легенда про те, що Олександр не помер, склалася внаслідок комбінації факторів. По-перше, в останній рік царювання він перебував у тяжкій депресії. По-друге, його ховали в закритій труні— що не дивно, адже тіло з Таганрога везли до Петербурга близько місяця. По-третє, були всі ці дивні обставини престолонаслідування.

Втім, останній аргумент, якщо вдуматися, цілком виразно говорить проти гіпотези про зниклого імператора. Адже тоді треба запідозрити Олександра фактично у державній зраді: єдина людина, яка може передбачити хаос спадкоємства престолу, тихо йде, не призначивши спадкоємця. Крім того, в Таганрозі Олександра відспівували у відкритій труні і на відспівуванні були присутні понад 15 людей. У його смертного одра теж перебувало багато народу; важко уявити собі, що всім цим людям до одного можна було заткнути рота.

Є й безперечна річ. 1825 року в Криму знаходилася графиня Едлінг — колишня фрейліна імператриці Роксандра Стурдза, яка колись перебувала в містичному альянсі з Олександром. Дізнавшись, що государ у Таганрозі, вона написала імператриці з проханням дозволити їй приїхати та висловити свою повагу. Та відповіла, що не може їй це дозволити без чоловіка, який поїхав на огляд військ. Потім Олександр повернувся, і Едлінг дозволили приїхати, але коли та добралася до Таганрога, імператор був уже мертвий. Графиня була на відспівуванні і не могла не впізнати Олександра; у її листі дочки є слова: «Його прекрасне обличчя було спотворене слідами страшної хвороби». Якщо Олександр планував втечу, йому було б набагато простіше відмовити їй у візиті, ніж запрошувати зовсім сторонню людину та втягувати в таку немислиму аферу.