Італійські партизани у другій світовій. Партизанська війна Італії. Партизанські загони у передмісті Риму

Михайло Талалай. Російські учасники Італійської війни 1943–1945: партизани, козаки, легіонери.
– К.: Стара Басманна, 2015. – 418 с.

З автором книги розмовляє Іван Толстой у рамках програми "Поверх бар'єрів" на радіо "Свобода" від 12. 04. 2016.
http://www.svoboda.org/content/transcript/27673276.html

Іван Толстой:Наша програма сьогодні присвячена забутій сторінці історії Другої світової війни. Далекі події відновив у своєму дослідженні історик Михайло Талалай. Його книга, випущена московським видавництвом «Стара Басманна», називається «Російські учасники Італійської війни 1943-1945: партизани-козаки легіонери. Ми розмовляємо з автором. Що ви означає слово Італійська війна?

Михайло Талалай:Так, справді, це мій власний вислів, який я вигадав, впровадив для цієї книги. Воно здалося мені зручним. Назва має бути афористичною і виразною. Тому – «Російські люди та Італійська війна». Але є хронологія – війна 1943-1945 років. Що сталося у ці роки? Протягом майже двох років – з червня 1943 по травень 1945 року – Італія служила театром військових дій. Зрозуміло, що ця війна була фрагментом Другої світової війни, але досі вона не має певної назви, настільки різними були її ділянки - і хронологічні, і територіальні. Можна навіть говорити про кілька війн.

Формальним відкриттям військового театру Італії можна вважати 11 червня 1943 року, коли англо-американські союзники захопили острови Лампедуза і Пантілерія на південь від Сицилії. Ці острови ближче до Африки, ніж до Сицилії, що ми чітко бачимо сьогодні, під час напливу мігрантів. 10 липня прийшла черга і самої Сицилії, куди відразу висадилося 150 тисяч солдатів союзницьких армій. Тому дату 11 червня 1943 року вважатимуться початковою відправною точкою італійської війни. Як називали її союзники? Дуже просто, технічно – Італійська кампанія. І тоді військова боротьба була дуже ясною, виразною. Великобританія, США та інші союзники завдали прямого удару у ворогові - фашистській Італії. А ось потім почали відбуватися різні події, які ускладнили військову картину на Апеннінському півострові. Після падіння або взяття, окупації Сицилії, в ніч з 24 на 25 липня 1943 року, на засіданні Великої фашистської ради тодішній глава Італії Беніто Муссоліні після голосування був несподівано скинутий і навіть заарештований. Король Італії Віктор Еммануїл Третій призначив головною нового уряду маршала П'єтро Бадольо, відомого учасника ще Першої світової війни. Далі події почали розвиватися драматично.

Згадаємо, наприклад, один епізод. У ніч із 23 на 24 серпня поблизу Риму було вбито під час арешту одного зі стовпів фашистського режиму льотчик Етторе Муті. Чому я наголошую на цьому факті? Цю дату багато істориків вважають початковою точкою громадянської війнив Італії. Цей термін теж не встояв. Деякі його заперечують, інші охоче та дуже плідно користуються. Проте військові конфлікти почали приймати обриси саме громадянської війни, що тривала до квітня 1945 року. 8 вересня 1943 - ця дата в Італії дуже відома, тут говорять «до 8 вересня» або «після 8 вересня», розуміючи, що мається на увазі - новий розділ Уряд П'єтро Бадольо раптово оголосив по радіо про перемир'я і про припинення з боку Італії військових дій. Однак ніякого світу не настану. Навпаки, у країні дедалі більше розгорялася війна. Німеччина перейшла до рішучих контрзаходів і її вендетта (використовуватимемо італійське слово) не змусила на себе чекати - і північна, і центральна частина країни, включаючи Рим, були швидко окуповані німцями. З відповідними репресіями та масовими депортаціями. Вони роззброїли близько 600 тисяч італійських солдатів, більшість яких потрапили до німецьких концтаборів. Отже, на території Італії тепер воюють німці. Вони ж викликали із заслання Муссоліні. Це знамените викрадення Скорцені. І, незважаючи вже на апатію і безволі колишнього дуче (хоча, скажімо, для Північної Італії він став зберігати свій титул лідера і вождя), вони влаштували нову, по суті, маріонеткову республіку, яку називали Італійською соціальною республікою. Її стали називати Республікою Сало, столицею на півночі Італії, де була резиденція Муссоліні. Ну, столиця, скажімо так, адміністративна, номінальна. При цьому існувало ще Королівство Італія, яке називали Королівство Півдня. Після 8 вересня король і П'єтро Бадольо, глава уряду, втекли з Риму (досить ганебно-це, в майбутньому, послужило підставою падіння в Італії монархії) в Апулію, на південь, в місто Барі, де, під заступництвом союзників, що прибули туди, заснували свої структури, теж, по суті, номінальні, оскільки командували всім, зрозуміло, англійці та американці. І це Королівство Півдня 13 жовтня оголосило війну Німеччини. Тобто Італія через кілька місяців після висадки союзників на Сицилію оголосила війну своєму колишньому союзнику. І, звичайно, це викликало найбільший гнів і роздратування у Берліні. Цю дату італійська історіографія вважає офіційно початком війни за Звільнення - існує такий офіційний термін Guerra di Liberazzione. Однак у цьому терміні є певний сумнівний момент, тому що і Муссоліні, голова Італійської соціальної республіки, теж вважав, що він воює за визволення Апеннінського півострова від англо-американських окупантів та їхніх поплічників – зрадників-монархістів. У той момент, до речі, Муссоліні став виражати себе затятим республіканцем. Отже, восени 1943 року країна остаточно розпалася на дві частини, що воювали між собою, і ось у цей момент у північній половині країни, де командували німці фактично (а, номінально, було правління Муссоліні та його Соціальної республіки), став розгорятися рух Опору. Дуже різнорідне, але об'єднане прагненням покінчити з Муссоліні та з Гітлером. Воно відрізнялося від однойменних рухів в інших країнах, скажімо, у Франції, Бельгії, де ворогом був виключно чужоземний окупант. В Італії ворогом були також фашисти Республіки Сало.

Таким чином, ми бачимо на Апеннінському півострові цілу серію, цілу низку воєн. І почала розгорятися, як визначали це, здебільшого, історики лівого спрямування, антифашистська народна війна чи партизанська війна. І ось таким чином я поєднав різні військові конфлікти різних держав, націй і всередині самої італійської нації в одне поняття - Італійська війна 1943-45 років.

Маю зізнатися, що з усіх моїх книг про російсько-італійські зв'язки, ця - була найсумніша і найдраматичніша. Необхідна, звісно, ​​бо треба було висвітлити цей фрагмент зв'язків, стосунків, історії між двома країнами. Взагалі, загалом, російсько-італійські історичні зв'язки – благодатна тема. Обидві нації вважають себе близькими один одному за характером, відчувають взаємний інтерес та потяг. Не вичерпується сюди потік курортників і туристів, які бажають побачити уславлені краси Апеннін, насолодитися їх кліматом. Проте траплялися й воєнні конфлікти. Самі італійці, наскільки я підрахував, тричі приходили зі зброєю в руках наші землі. Спочатку – як учасники наполеонівської навали, потім – у Кримську війну, а потім - разом з нацистською Німеччиною. Російські контингенти були тут двічі. Під командуванням Суворова в рамках російсько-австрійської антифранцузької коаліції та під час Другої світової війни. Якщо походи Суворова та навігація Ушакова, який діяв у районі Неаполя, приділено багато уваги, написано книги, фільми виходили, то присутності та участі російських людей на території Італії під час Другої світової війни приділено набагато менше. І ось цей епізод, дуже драматичний та кривавий, я й поставив у центр своєї нової книги. Причому, я вирішив дати загальну панораму - не лише розповідь про партизанів, а й про тих, хто опинився на іншому боці фронту.

Посудіть самі. Дані статистики. Радянських партизанів (тут їх називали просто російськими, тому й назва моєї книги – «Російські люди та Італійська війна») було близько 5-ти тисяч людей. З цією цифрою погоджуються усі. Може, більше - напевно, ще якісь імена знайдуться, навіть безіменні, швидше за все, вже, у нашому випадку, зниклі безвісти, але таки 5 тисяч. За іншою лінією фронту їх було понад 30 тисяч. То були і краснівці, козаки, і східні легіонери. І тут цифра, я думаю, напевно набагато більша, бо лише про козаків кажуть, що їх було близько 30-40 тисяч, плюс додамо до них понад 10 тисяч східних легіонерів. Таким чином можна говорити про 30-40 і більше тисяч російських людей, які опинилися разом з Гітлером і Муссоліні. Багато колабораціоністів, що потрапили сюди, змушених, у ряді випадків, бігли до партизанів, переходили на їхній бік або саботували свої обов'язки. Тож ситуація була хаотичною. Більш менш зрозуміла історія з партизанами. Хоча за радянських часів затушовували, замазували передісторію, залишалися осторонь неописаними та просто забутими та замовченими сюжети, пов'язані з їхньою появою. Яким чином ці тисячі та тисячі росіян, радянських людейопинилися на території Італії? Це пов'язано з вже добре вивченим та описаним моментом полону та відповідними карами радянської держави. Тому про полон і про вимушені роботи на італійських фашистів або на німецьких нацистів не йшлося. Більшість історій, що стосувалися російських партизанів, починалися з того, що був викрадений, був вивезений і почав боротися з партизанами. Тому довелося реконструювати ось цю частину, початкову частину, як ці люди потрапили, чим вони тут займалися, за яких умов, механізми їхнього переміщення з німецького чи фашистського табору до партизанів. У своїй книзі я почав вживати ще один термін, який у нашій історіографії мало відомий, але він дуже точний. Це "нацифашизм". У 1943 році, по суті, відбулося зрощення італійського фашизму та німецького нацизму. Починалося це ще з 20-х років, зближення цих двох, по суті, різних ідеологій, але, починаючи з 1943 року, оформився остаточно військово-політичний і, частково, вже ідеологічний союз. Не зараз вникатиму в різницю між фашизмом і нацизмом, це дуже цікава тема, але відразу звернуся вже до самого терміну «нацифашизм». Боротьба була з цією двоголовою гідрою.

Зазначу, що у італійському Опорі були серед іноземців як росіяни, були англійці, новозеландці, американці, але російське участь мало свої певні характеристики. По-перше, це була наймасовіша участь – понад 5 тисяч осіб. По-друге, це була дуже яскрава участь. Російські партизани були найбільш відчайдушною частиною італійських змішаних загонів. Самі італійці, колишні партизани, з якими я зустрічався, говорили, що ці люди, як бійці, як війни були на голову вище за нас. Воювали вони відчайдушно. Можливо, що тут і деяка східна зневага до смерті, відрив від батьківщини, і, звичайно, давалося взнаки і те, що російські партизани були з тих, хто вже пройшов горнило війни. Це були колишні солдати і офіцери Червоної армії, які вже мали загартування, знали поведінку німецького суперника і, таким чином, вони висувалися в багатьох випадках на перший план, ставали навіть командирами змішаних партизанських загонів. Другий момент – їхня ідейна переконаність. Якщо серед італійських партизанів часто були різного роду хитання (повторю, що на той час війна набувала характеру громадянської і потрібне було якесь визначення), в Опір йшли і католики, і соціалісти, не тільки комуністи, ліві партизани, яких називали гарибальдійцями.

Таким чином, не існувало якоїсь спільної ідеї, крім того, що з Італії мають бути вигнані німці і Муссоліні має піти. Тоді як колишні червоноармійці вже мали чітку установку, ідейну, політичну - боротьбу з нацизмом і фашизмом. Ще один цікавий момент. Російські партизани належали до тих, які не збиралися залишати воюючі Апенніни, тоді як для союзників існували дуже добре налагоджені стежки, їх вели через гори, через Альпи до нейтральної Швейцарії, де союзники, захоплені в полон і звільнені підпільниками-партизанами, дожидали закінчення війни. Більшість росіян відмовлялися від цього шляху. Мені відомі лише рідкісні епізоди, коли вони погоджувалися відсиджуватися у нейтральній Швейцарії. Навпаки, відомий випадок командира Данила Авдєєва, який пішов до Швейцарії, але попросився, щоб його повернули назад до партизанського табору, де він продовжив воювати, де став командиром загону з характерною назвою «Сталін», і загинув у перестрілці з німцями. Здобув низку нагород. Досить відома особистість, якій присвячено багато досліджень і навіть ціла італійська книга.

Іван Толстой:Розкажіть, будь ласка, про ці, такі різні категорії росіян, які брали у цій війні участь.

Михайло Талалай:Козаками та козацьким станом, козацькою армією мені довелося займатися раніше, ніж партизанами. Тому що ця сторінка була зовсім не написаною. Якщо про партизанів вдалося дізнатися багато нового, то козача історія на півночі Італії до певного часу залишалася просто білою плямою. І тому ентузіазм історика та моє чуття підказувало мені звернути персональну увагу на цю історію, драматичну історію, але пов'язану з яскравими іменами, такими як Петро Краснов та іншими козацькими лідерами. Шкуро, наприклад, що опинилося восени 1944 року на території Італії. І, нарешті, третя категорія – це східні легіонери. Це дуже особлива частина Італійської війни тих років, якою мені довелося займатися завдяки моєму співробітництву з нинішнім азербайджанським посольством у Римі. Так вийшло, що, займаючись різними історіями тих років, я виявив ряд сюжетів, пов'язаних з азербайджанцями, з так званими легіонерами, хоча були не тільки вони. Історія формування цих східних легіонів наразі досить описана. З таких сюжетів, які спочатку захопили мою увагу, це була загибель великого загону азербайджанських солдатів, які вже в останній момент намагалися уникнути німців, проте їх наздогнали карники та знищили. Була масова кара, кривава розправа, було за раз убито понад 100 осіб, які йшли до Швейцарії, масова була розправа. Братська могила, яку я відкрив, про яку розповідав. І плюс ще кілька цікавих історій, саме азербайджанських, тому що їх тут було багато, у тому числі й азербайджанський герой Мехті Гусейн-заде на прізвисько Михайло, який воював на північному сході Італії, в зоні Трієста, і отримав звання Героя Радянського Союзу, також колишній легіонер. Ці та інші кавказькі історії потім у мене склалися в цілу книгу, яка вийшла у мене італійською мовою – «З Кавказу на Апенніни». Вийшла вона років зо три тому і, працюючи над цією книгою, мені вдалося докладно дізнатися про формування азербайджанських легіонів і, зрозуміло, кавказьких, грузинських, туркестанських та інших. То була така хаотична, аморфна маса, незрозуміла італійцям. Італійці називали їх усіх, гуртом - «російські монголи». Їм було важко розрізнити величезну кількість цих народностей і національностей, тому, звичайно, дуже неправильно, так архаїчно - монголи, Чингісхан - вся ця маса, яка ринула в німецькій формі, підкреслю, на північ Апеннін, як щит наростаючого партизанського руху, була охрещена італійцями як "російські монголи".

Щодо партизанів, то один із центральних розділів моєї книги… Як ви розумієте, це велика мозаїка, тому тут кілька центрів, але, все-таки, один із стрижнів моєї розповіді це історія римського підпілля. Історія унікальна. Існувала ціла група білоемігрантів, досить молодих тоді, які «після 8 вересня» (використовуватимемо цей італійський образ), опинившись у Римі вже під п'ятою німією, вирішили якимось чином допомогти боротьбі Радянського Союзу. Серед них найяскравіше та відоме ім'яце Олексій Флейшер. Він повернувся потім до Радянського Союзу, мав дуже складну долю, а в 50-ті роки коли вже репресії проти репатріантів стали стихати, він намагався видати свої спогади, списувався з Сергієм Смирновим, відомим письменником та дослідником білих плям Великої Вітчизняної війни, тому якісь фрагменти його мемуарів тією чи іншою мірою публікувалися. Проте вдалося знайти і опублікувати нові його мемуарні записки, які дають багато нового, цікавого про роботу римського підпілля. До Олексія Флейшера примикали такі люди як Василь Сумбатов - поет, білогвардієць, ворог радянської влади, який, проте, на той момент вирішив також поставити свою долю (бо всі вони, зрозуміло, ризикували своїм життям) на боротьбу проти «нацифашизму» . Відомі й інші імена та дуже цікаві долі. Наприклад, Кузьма Зайцев, який був із селян, із купців, теж ворог радянської влади, але теж у той момент вирішив бути зі своїми товаришами по Римському підпіллю. Він, до речі, навідріз відмовився повертатися до Радянського Союзу і потім поїхав до Латинську Америку. Людмила Бенвенутто, дуже цікава особистість, по батькові – італійка, по матері – російська, яка виховувалась у Радянському Союзі. Але наприкінці 30-х років, коли почалася кампанія із зачистки громадян можливо ворожих країн, у тому числі Італії, вона була вислана відразу, разом з іншими італійцями, які навіть не знали італійської, з СРСР до Італії, і також стала учасницею підпілля. Це підпілля було цікаве тим, що воно щосили оперувало та співпрацювало з Ватиканом, зі студентами відомого єзуїтського коледжу «Русікум». І, незважаючи на заплутані стосунки Ватикану з «нацифашизмом», у його середовищі також існувало кілька людей, які брали активну участь у підпіллі. Найвідоміше ім'я це Дорофей Безчастний. У цієї людини дуже сумна доля. Після його повернення на батьківщину, через табори та відсидки, він почав вести дуже затяту антиклерикальну кампанію. Його, звичайно, використовували, підставляли, скажімо так, по-жаргонному. Але в 60-ті роки він, несподівано для своїх соратників по підпіллі, став викрити Ватикан, і вони самі стали давати йому відсіч, але в радянських умовах це було неможливо – Ватикан був одним із головних ворогів радянського уряду, тому допомога Ватикану, яка справді була і існувала досить активно - і продовольством, і одягом, і, як зараз кажуть, логістикою, вона всіляко очорнялася Дорофієм Безчастним. І той самий Флейшер дорікає свого колишнього товариша зі зброї за його, по суті, брехню. Чим займалося римське підпілля? Треба врахувати особливості Риму. Він був оголошений відкритим містом. Це означало, що воюючі сторони були покликані не воювати біля Риму, щоб зберегти його історико-культурний спадок. Тут було мало чи взагалі не було терористичних актів, актів відплати проти окупантів. Найвідоміший із них закінчився новою трагедією, коли німці розстріляли понад 300 заручників. Тому на території «Вічного міста» такої збройної боротьби не існувало.

І, повертаючись до Дорофія Безчастного, він просто складав свої військові акції про те, що він знищував німців у темних кутах, їх розстрілював - це всі були вигадки, скажімо так, людини, що заплуталася. Чим займалися учасники римського підпілля-білоемігранти? Вони розшукували поблизу Риму місця зосередження колишніх червоноармійців, які стали військовополоненими, потім, через італійців-антифашистів, вони налагодили втечу колишніх військовополонених. І ці втечі відбувалися через Рим. Їх приводили в Рим різними таємними стежками, це було справжнє підпілля, тут їх доглядали, упорядковували і розосереджували в інших місцях, вже місцях боїв, відкритих партизанських дій. В результаті такої діяльності було визволено та відправлено до партизан понад сотню людей. Така яскрава та дуже цікава сторінка. Після того як до Риму увійшли англо-американські союзники, більшість цих людей було зібрано, російських та радянських партизанів, і відбувся дуже цікавий епізод - прийом у Ватикані у римського папи Пія 12 російських солдатів, які російським загоном, із прапором Радянського Союзу, промарширували через весь Рим і були прихильно прийняті тодішнім римським папою Пієм 12. Щодо нових імен, то я б назвав насамперед ім'я Лева Гінзбурга. Справа в тому, що він був забутий радянською історіографією з різних причин. Лев Гінзбург народився в Росії, в Одесі, і хлопчиком був вивезений своїми батьками до Європи після громадянської війни та революції. Спочатку в Берлін, потім у Турін, де він і сформувався, як насамперед літератор і перекладач. Талановита людина, він поставив своє перо на переклади російської класики і сам себе називав « робочим конемлітератури». Перекладав Толстого, Гоголя. Був антифашистом і за це поплатився - був засланий спочатку на заслання до глухого гірського центрального району, в Абруццо, де продовжував свою антифашистську діяльність. Лева Гінзбурга занапастила його пристрасність, тому що, не чекаючи остаточного падіння фашизму в Римі, він потай пробирається із заслання до «Вічного міста», знову починає випускати листівки, його заарештовують у друкарні і він загинув у катівнях, під час тортур нацистами. Свого співкамерника перед смертю він сказав чудові, проникливі слова: «Після закінчення війни ми з вами повинні навчитися не ненавидіти німців». Тобто він заздалегідь попереджав – не звертатися до помсти проти німецького народу.

Лев Гінзбург, звичайно, одне з героїчних імен, досить добре відоме в Італії, і мені було важливо розповісти про нього та російського читача. У нас зараз більше знають його сина, прекрасного, блискучого історика Карло Гінзбурга. Але якщо це ім'я таке блискуче, велике, то в ряді пошуків мені вдалося розшукати людей менш відомих, проте, які своїми долями створили загальну панораму російської участі в італійському Опорі. Зокрема хотів би назвати ім'я Олександра Улітіна. Це випадок унікальний, тому що він живий досі. Звичайно, він у віці, вже достатньо тяжкому станія спілкуюся з його дітьми. Але цей російський партизан ще живий, він живе на півночі Італії, він також бився в партизанських гарибальдійських загонах, потрапив на захід як остовець, під час зачистки цивільного населення він був висланий до Польщі, потім у Францію, ховався під різними фальшивими іменами, потім був посланий як підневільний робітник на північ Італії, біг до партизанів, брав участь у бойових діях і (це досить часта партизанська історія) полюбив місцеву дівчину-зв'язкову. Саме тому він і не повернувся до Радянського Союзу, хоча хотів, як переважна більшість радянських партизанів. Але дружина йому не дозволила, бо вже була дитина, і вона залишилася. Зі складнощами, бо самі італійці вже не хотіли його і намагалися вислати до СРСР. Але він залишився і прожив життя на півночі Італії.

Ще кілька цікавих постатей, які мені вдалося висвітлити. У тому числі це партизан Нурі Алієв. Одна із азербайджанських історій. Я довго і докладно займався, з різних боків я підходив до цієї історії. Нурі Алієв спочатку мені зустрівся в метричних книгах Міланської православної церкви - він прийняв хрещення і в той же день вінчався - але не як Нурі, а як божий раб Олександр - з італійською католичкою, теж партизанської зв'язкової. І після цього вінчання молоді, повінчані, намагалися повернутися до Радянського Союзу вдвох. Але ця пара була розлучена, назад повернувся лише Нурі. І сліди його зникли. Його дружина, що залишилася в Італії, Джина, докладала величезних зусиль для того, щоб розшукати свого чоловіка. Я зустрічався з цією жінкою напередодні її смерті, вона вже померла, яка буквально благала знайти його чоловіка - вона страждала через те, що думала, що чоловіка було розстріляно через те, що у нього була дружина італійка, через те , що він намагався повернутися до Італії Такі до неї доходили чутки. І, зрештою, мені вдалося розшукати сліди Нурі Алієва і повідомити його дружину перед самою смертю. Справа в тому, що раніше неможливо було його знайти, бо в Азербайджані він уже не лишився. Після десятирічної відсидки він поїхав до Росії і, не заглиблюватимуся в цю історію, у нього там з'явилася нова сім'я, він там узяв прийомну дочку, і вже ця прийомна дочка вийшла на мене, надіслала мені недостатній фрагмент долі радянського партизана Нурі Алієва, який одружився з італійці і хотів навіть залишитися в Італії. Але завдяки її наполяганню, що виявилося, в результаті, в Радянському Союзі.

Цікаво, що Нурі Алієв, який, на мою думку, був спочатку легіонером, хоча точних відомостей у мене немає, він італійцями спочатку називався «монголом». Ці «монголи», східні легіонери, які переходили до партизанів, ставали росіянами. Російська це той, що в Опорі, «монголи» це ті, що з німцями. Мені довелося знайти в італійських архівах різноманітних документів про діяльність колишніх східних легіонерів і про те, як їх сприймали італійці. Документ одного бакінця починався дуже характерним чином. Він писав ламаною італійською, але досить зрозумілою, так: «Я російська, але я азербайджанець». Отака була на той час ситуація з національностями.

Тут я хочу згадати ще один епізод про партизанів. Природно, що участь радянських партизанів була досить добре вивчена і тут, в Італії, переважно, звісно, ​​лівими істориками, комуністами та у самому Радянському Союзі. Мабуть, найяскравіше ім'я - Федір Полєтаєв, герой Радянського Союзу, герой Італії, він похований у Генуї, який загинув у горах Лігурії. І завдяки його героїчній смерті врятувався цілий партизанський загін. І, здавалося б, тут уже важко щось доповнити, бо про Федора Полєтаєва виходять книги, фільми, це, мабуть, центральний образ російської участі в італійському Опорі. Але й тут виявляються цікаві нюанси, про які раніше не йшлося, зі зрозумілих причин. І виходить, що Федір Полєтаєв, схоже, ймовірно, був убитий не німцями, як це пишеться в більшості публікацій про нього, а своїми ж співвітчизниками, тими самими «монголами», про які я раніше говорив. Про це писали його соратники зі зброї. Мені попався документ, невелика публікація ще 1946 року, де колишній партизан-італієць розповідав, що в тому загоні, на який сміливо кинувся Федір Полєтаєв, були поряд з німцями і «російські монголи». У вітчизняних публікаціях завжди писалося так – були німці. І, в принципі, як історик, я можу зрозуміти – раз у німецькій формі, отже, німець. Але все-таки багато чого змінюється, якщо в цій німецькій формі був кавказець. І вважають, зараз це поки що усна думка, що Федір Полєтаєв, будучи людиною гарячою, почув у лавах німецького загону російську мову, тому що «монголи» - кавказці, туркестанці, вихідці з радянської Азії - говорили між собою російською (тому - « російські монголи»), і, почувши цю російську мову, він люто, обурено кинувся проти цього загону, мабуть, закликаючи їх скласти зброю. Вже був кінець війни і в інших випадках це діяло - партизани переконували «російських монголів» уникати німців. Але цього разу хтось вистрілив і Федір Полєтаєв упав смертю хоробрих.

Якщо ж повернутися до козацьким історіям, то найцікавішими залишаються свідчення письменника Бориса Ширяєва, творчістю якого останніми роками багато займаюся. Борис Ширяєв – літератор першокласний, тому тексти, які він залишив нам, і які я знову запропонував російській публіці, вони насамперед існували у дуже важкодоступній емігрантській періодиці, це справді свідчення з перших рук, яке дає дуже яскраву та мальовничу панораму козачого життя. Борис Ширяєв мав намір написати роман-епопею про козачий стан, але це йому не вдалося, і він написав так званий «Щоденник осавула Петрова» - вигаданий персонаж, але допоміг Ширяєву від цього осавула переказати події осені та зими рубежу 1944-45 років. У тому числі цікава обставина - цей осавул Петров розповідає і про самого Ширяєва. Там це зашифровано одним ініціалом «Ш.», але зрозуміло, що йдеться про самого літератора, перебування якого в козацькому таборі це ще одна гротескна деталь усієї цієї історії. Ширяєв викладав літературу козакам. От уявіть, у роки війни, коли німці посилали козаків як живий озброєний щит проти червоних партизанів... З ними існував і цирк, і якихось верблюдів вони з собою привезли, і драматичні спектаклі, і козацькі танці вони влаштовували перед приголомшеним місцевим населенням. І, поряд з такою фантасмагорією та кривавими епізодами сутичок з італійськими партизанами, існували й курси з російської літератури, які читав Борис Миколайович Ширяєв. У нього на той час сформувався свій певний погляд на російську та радянську літературу, в якій він виділяв здоровий народний початок - Толстой, Пушкін, Лєсков, якого він любив, і те, що, на його думку, розкладало, шкодило російському духу - Бєлінський, Чернишевський. І тут він місток перекидав і до Срібному віціВін вважав шкідливим для російського духу. Але, з-поміж позитивного, він вибирав і радянських письменників, того ж Шолохова, про якого він викладав козакам, одягненим у німецьку форму. Отже, «Щоденник осавула Петрова» з коментарями (вперше дано історичні коментарі, які описують різних героїв козачого табору) увійшов до моєї нової книги.

Іван Толстой:А хто до вас писав на цю тему? Які існують дослідження та мемуари?

Михайло Талалай:Вже у 70-ті роки з'явилася книга, що вважається класичною, це дослідження італійського колишнього партизана Мауро Галлені. Книга спочатку вийшла італійською і перекладена російською. Мауро Галлені, член італійської Компартії, був істориком скрупульозним, але зрозуміло, що його ідейна заангажованість надала російській, радянській участі в Опорі дуже, скажімо так, характерні риси- за рамки цієї книги було винесено багато епізодів та долі. Те саме відбувалося і в нашій вітчизняній історіографії. Як публіцист багато публікував Сергій Смирнов.

З істориків, насамперед, я назвав би свою вчительку, яка вела мою дисертацію в Академії наук, Неллі Павлівну Камолову, яка вже померла, і збирала, що випускала такі збірники як «Рух Опору та політична боротьба в Італії», «Рух Опору Західної Європи», Така книга як «Європейський антифашистський Опір» у збірці «Тоталітаризм в Європі ХХ століття». Ці книги, треба сказати, книги чесні та відповідальні, проте відображали лише одну, «ліву» частину тієї історії, «ліву» ідеологічно, участь комуністичних партизанських загонів, і, природно, до моєї книги ніхто не намагався відтворити повну панораму присутності російських людей на воюючих Апеннінах. Я думаю, вже зі зрозумілих причин давалася лише частина, за однією лінією фронту. Важливо, як ви розумієте, неупереджено дати всю цю складну картину, показавши і російських людей, що прийшли на апеннінську землю, і тут згадаю слова одного італійського історика, який вивчає партизанський рух. Він сказав: «Так, вони прийшли на нашу землю разом з нашим ворогом, але багато хто з них почав боротися проти нього». І це одна з причин, чому слід описати появу тут і козаків, і легіонерів, і іншого типу колабораціоністів. При цьому не слід перебільшувати, звичайно, багато хто з цієї категорії з різних причин залишався до кінця разом з окупантами, а потім усіма силами, усіма правдами і неправдами намагалися уникнути насильницької репатріації. І їй присвячені останні розділи моєї книги – про те, як, хто і коли повертався до Радянського Союзу. Це також велика та досить болісна, драматична історія.

Іван Толстой:А ви зустрічалися з кимось із героїв вашої книги?

Михайло Талалай: Працюючи над цією книгою, мені довелося увійти в спілкування з сотнями людей. Це і мої колеги, які вже займалися, були на підступах до тієї чи іншої теми, і мені доводилося зводити докупи ті чи інші дослідження, складати цю складну мозаїку, і я вдячний цим своїм колегам. Але довелося мені, звичайно, брати інформацію з перших рук. Одна з героїнь моєї книги – Магдалена Гірш. Я зустрічався з цією цікавою жінкою, яка вже покійна, вона сама родом з Таллінна, з Естонії, але досить спокійно називала себе російською - так називали її в Італії. Вийшла вона заміж у середині 30-х років за молодого італійського офіцера, переселилася до Італії, і її чоловік був одним із тих, хто пішов до партизанів, відмовився воювати після 8 вересня з Муссоліні, і з німцями перейшов на нелегальне становище. І разом із ним його дружина. Вона написала свої спогади італійською мовою, ми їх переклали російською, де Магдалена Гірш описує їх участь у Опорі в центральній частині Італії, в районі Флоренції, в районі Ліворно, де вони ховалися від німців і чорносорочників і брали участь в італійському Опорі. Довелося мені спілкуватися з дітьми Олександра Улітіна, нині здорового партизана. І його діти, вони вже італійці, російською не говорять, надали мені матеріали і щоденники їх батька, учасника італійського Опору. Приймальна дочка азербайджанського партизана Тетяна Алієва, вона взяла прізвище свого прийомного батька, також забезпечила мене багатьма матеріалами, фотографіями, розповідями про долю свого батька. І, мабуть, насамперед мені слід назвати ім'я Олексія Коляскіна з Тули, онука партизана Олексія Коляскіна, одного з тих, кого відвів з німецького полону до Риму Олексій Флейшер, і який потім пішов уже до італійських партизанів. Олексій Коляскін передав мені неопубліковані спогади свого діда. Лише частково вони виходили. Особливо сумні перші сторінки, коли розповідається про початковий розгром Червоної армії, про полон Олексія Коляскіна, про знущання у полоні, відправлення до Італії – ось ці частини ніколи не публікувалися. І, звичайно, дуже докладно дано розповідь про Рим, про Олексія Флейшера. Тому це переплітається і з моєю власною реконструкцією російського підпілля. І потім про його повернення через фільтраційні табори вже назад до Радянського Союзу. І щоденник Олексія Коляскіна завершує мою книгу. Виходили за радянських часів спогади двох інших партизанів, що боролися в Італії. Це Тарасов та Переладов. Обидва їх мемуари вийшли, як не дивно, під однією і тією самою назвою – «Записки російського гарибальдійця», вони досить широко цитуються. Записки Олексія Коляскіна вийшли вперше. Можливо, вони були б опубліковані і раніше, але їх автор помер передчасно. Йому було 58 років, коли він приїхав до Ленінграда, на свою батьківщину, в 1970 році, в момент 25-річчя святкування перемоги. Під час виступу ветеран розхвилювався і 9 травня 1970 року помер під час свого виступу. Йому було лише 58 років. Думаю, тому ці «Записки» не побачили світ раніше. Зараз вони залишили дуже значний заключний додаток до моєї книги «Російські учасники Італійської війни 1943-1945: партизани, козаки, легіонери».

Оригінал взято у rt_russian в «Капітано Руссо»: Історія російського офіцера, який став під час другої світової партизаном в Італії

У роки Великої Великої Вітчизняної війни радянські солдати захищали від гітлерівців як свою Батьківщину. Ще в ті дні, коли фашистів тільки-но почали виганяти за межі Радянського Союзу, російські бійці воювали проти нацистів у самому серці Європи. Близько 5 тис. втікачів військовополонених з СРСР боролися пліч-о-пліч з партизанами в Італії. Серед них виявився уродженець Новосибірській областіВолодимир Якович Переладов, командир легендарного Російського ударного батальйону, прозваний італійськими товаришами "Капітано Руссо".

Восени 1941 року для Бауманської дивізії почалося справжнє пекло: ураганний артилерійський вогонь фашистів, бої з танками ворога. Щойно радянським солдатам вдавалося відбити танкову атаку, як їх починали «прасувати» німецькі бомбардувальники. Під час одного такого нальоту Володимиру вдалося збити з карабіна бомбардувальник «Ю-87», потрапивши до кабіни пілота.

І все ж, хоч як хоробро билися захисники Мінського шосе, рубіж оборони на 242 кілометрі був знищений, і Бауманська дивізія припинила своє існування як бойова одиниця. Розрізнені групи бійців, що вижили, пробиралися до своїх крізь лісову хащу. У листопаді невеликий загін Володимира Переладова зіштовхнувся у лісі з більш численним загоном фашистів. Почався запеклий бій. Гітлерівцям довелося викликати допомогу авіацію. Тоді Переладов і отримав сильну контузію від вибуху авіабомби, був схоплений і потрапив до Дорогобузького табору військовополонених.

У своїх спогадах про ці страшні дні Переладов пише: «Раз на тиждень німці заводили до табору двох старих коней, віддаючи їх на поживу військовополоненим. Дві худі шкапи на кілька тисяч людей. Жодної медичної допомоги пораненим солдатам та офіцерам не надавалася. Від голоду та ран вони помирали за день десятками». Ночували полонені під просто неба, А охоронці розважалися тим, що стріляли по них з вишок.

У травні 1942 року військовополонених змушували працювати на будівництві землянок для офіцерського складу німецьких військ. Коли табірний водовоз захворів, начальство призначило на цю посаду Володимира, який трохи знав німецьку. За ним закріпили стару шкапу та бричку з дерев'яною бочкою. Якось, коли кінь відійшов досить далеко від табору, Переладову вдалося вийти за колючий дріт, нібито для того, щоб привести тварину назад. Він дістався краю лісу і біг. На жаль, у лісі Володимир натрапив на загін есесівців. Він марно намагався втлумачити їм, що ходив шукати коня, що втік (який і справді скоро знайшовся). Але йому не повірили та побили до напівсмерті.

Вмираючим Володимира повернули до табору й кинули до ями — до науки іншим, щоб припинити серед полонених будь-які думки про втечу. Але товариші, серед яких були лікарі-військовополонені, витягли його з того світу.

Влітку 1943 Володимира Переладова серед інших російських полонених відвезли в північну Італію, будувати оборонні укріплення по хребту Аппенінських гір («Готська лінія»). Місцеве населення, яке ненавиділо німців, з великою участю ставилося до росіян, які опинилися в гітлерівському рабстві, приносили їм їжу та одяг. Що важливіше, саме у цьому регіоні (провінції П'ємонт, Лігурія, Емілія-Романья, Ломбардія, Венето) зосереджувалися основні сили італійських партизанів. Вони влаштовували диверсії проти німців та чорносорочників Муссоліні, організовували засідки на невеликі гарнізони та автоколони ворога та визволяли полонених, викрадених на будівництво укріплень. Серед тих, кому допомогли, виявився і Переладов, який працював у таборі поблизу містечка Сассуоло. У вересні 1943 року Володимир нарешті опинився на свободі; Гуіріно Діні, літній робітник велосипедної фабрики організував його втечу.

Виснажений, виснажений тяжкою працею, Володимир опинився в будинку свого рятівника і його дружини Рози. Їхній син Клаудіо, покликаний до армії Муссоліні і відправлений на Східний фронт, загинув під Сталінградом, і з того часу Гуіріно Діні став партизанським зв'язковим у Сассуоло, а Роза — його помічницею. Втративши рідного сина, літнє подружжя оточило зворушливою турботою російського втікача, щедро ділячись з ним своїми мізерними запасами їжі, поки він не набрався достатньо сил, щоб знову тримати зброю в руках. «Мої італійські батьки», - так Володимир називав подружжя Діні.

Італія - ​​офіційно союзник Німеччини - платила фашистам данину кров'ю: чоловіків та юнаків відправляли на Східний фронт - гинути за чужі їм інтереси, і на роботу до Німеччини, де їхнє становище мало чим відрізнялося від рабського. Спроби опору зрадницькому режиму Муссоліні жорстоко каралися. Рух Опору став воістину всенародним до літа 1943 року, коли гітлерівці жорстоко придушили повстання у Римі та центральних районах Італії.

Переладов вирішив, що бити ворога в Італії він зможе не гірше, ніж на Смоленщині, і в листопаді 1943 року з провідником вирушив у гори до партизанів, маючи при собі записку-виклик від Гуїріно Діні. У загін його прийняв командувач партизанськими силами провінції Модена - Армандо (справжнє ім'я - Маріо Річчі).

Першим завданням, яке виконав Переладов як командир партизанської групи, був вибух моста. Але незабаром був значно більший успіх: на початку зими партизани, серед яких боровся тепер і хоробрий російський офіцер, захопили цілий батальйон фашистів-чорнорушечників у селі Фарассиноро, видобувши цінні запаси їжі та зброї. Що стосується долі захоплених фашистів, то тих з них, хто не був помічений у розправах над мирним населенням, роззброєвши, відпускали або обмінювали на партизанів та їх прихильників, що мучилися в ув'язненні.

Успішна операція не могла не надихнути Володимира та його товаришів: у наступні місяці вони звільнили кілька десятків радянських військовополонених, з яких зібрали загін, який невдовзі отримав назву Російського ударного батальйону. «Не минало й дня, – пише Переладов, – щоб партизанські загони нашої, та й не лише нашої, зони не поповнювалися все новими та новими бійцями та офіцерами, що втекли з німецького полону. Приходили вони не лише у супроводі італійських зв'язкових та провідників, а й самостійно».

З настанням весни 1944 року в загін почало прибувати все більше італійських патріотів і радянських військовополонених, що втікали. Партизани перейшли до великих бойових операцій. На півночі Італії з'явилися великі звільнені з нацистів і фашистів зони - «партизанські республіки». До появи однієї з них - "республіки Монтефіоріно" причетний Російський партизанський батальйон. У травні 1944 року до Російського батальйону приєднався уродженець міста Удомля Анатолій Макарович Тарасов, який також встиг здобути серед італійців славу відважного бійця.

З розгромом фашистського гарнізону в Монтефіоріно під контролем партизанів виявилася більшість доріг, життєво необхідних для гітлерівців, і ті, усвідомивши небезпеку, перейшли у наступ. На світанку 5 липня 1944 фашистський каральний загін з есесівської дивізії «Герман Герінг», озброєний гірськими гарматами, мінометами і великокаліберними кулеметами, вторгся в партизанську зону в районі села П'янделаготті.

Російський батальйон мав обійти німців з тилу, відрізати їх від автомашин і знарядь, а потім - за умовним сигналом одночасно з італійськими товаришами вдарити по ворогові. Але німці, зім'явши загородження італійських партизанів, вторглися в село, де вчинили справжню різанину, і радянському загону довелося вибивати з села, що горить, нацистських бандитів. Ось як описує бій сам Переладов: Цей бій міг бути останнім для мене. Поспіхом зборів я забув зняти з себе червону куртку, яку носив, як і багато командирів партизанських загонів, і, отже, був добре помітною мішенню. Я побачив віяло куль, що вп'ялися в землю майже біля самих ніг (ми наступали з гори), наступної миті я спускався з гори вже на «п'ятій точці». Ще одна черга есесівця, що засів у прилеглому чагарнику, пройшла вище голови».

Зайнявши село, радянські бійці побачили страшну картину: вулиці були всіяні трупами... Всюди валялося награбоване добро, яке гітлерівці не встигли поцупити. Взятих у полон есесівців розстріляли під стінами католицької церкви. Тільки тоді налякані жителі почали виходити зі своїх будинків, щоб подивитись на своїх рятівників. Здивуванню і захопленню їх було межі, що вони побачили, що це росіяни. Німецьке командування згодом поширило чутку, що загін було знищено не партизанами, а повітряним десантом Радянської Армії. А за тиждень гітлерівці оголосили нагороду за голову Переладова – 300 тисяч лір.

З цього моменту Російський батальйон почав швидко поповнюватись, і не лише за рахунок колишніх радянських полонених. Пліч-о-пліч з ними воював взвод чехословаків, відділення югославів, кілька англійців, австрієць Карл і один чорношкірий американський солдат на ім'я Джон.

Наприкінці липня 1944 року для бійців Опору настали важкі часи: гітлерівці перейшли у масований наступ. Сили виявилися нерівними: фашисти кинули три повнокровні дивізії проти 15-тисячної партизанської армії Армандо, тоді як союзники порушили слово, так і не перейшовши в наступ на Північну Італію. Так Російський батальйон залишився майже без продовольства та боєприпасів.

Партизани зайняли оборону на підступах до села Тоано, щоб затримати колону німців, що просувалася до Монтефіоріно. Ворог пустив у хід артилерію та міномети, і в партизанських загонах з'явилися перші вбиті. Група гітлерівців прорвала лінію оборони та партизани, перескочивши через бруствер окопів, кинулися в контратаку.

«Було вбито Олексія Ісакова, родом з Північного Кавказу. Майже впритул він знищив трьох фашистів, а коли в нього закінчилися набої, автоматом розмозжив голову четвертому, і в цей момент ворожа куля потрапила йому в обличчя. Так загинув чудовий бойовий товариш, наш «Вусач», як ми його називали за його гарні гвардійські вуса... У цій же контратаці було тяжко поранено Карла, нашого «австріяка». Він помер за три дні. Ця людина колись перебувала у фашистській армії. У травні 1944 року він добровільно перейшов на бік партизанів і брав участь у багатьох бойових операціях, показуючи при цьому зразок самодисципліни та великої хоробрості», - пише Переладов у своїй книзі «Записки російського гарибальдійця».

Відбивши наступ німців, російські та італійські партизани спланували прорив блокади, але справжнього бою їм вдалося уникнути завдяки роботі розвідників. Вночі останні мирні жителі Монтфіоріно пішли разом із ними. При виході з оточення загинула одна людина – Павло Васильєв, земляк Переладова, родом із Новосибірської області. Батальйон Переладова перемістився до провінції Болонья, у складі Шостої гарибальдійської бригади. Там уже знали про успіхи російського загону та зустріли їх дуже привітно.

У жовтні командувач усіма партизанськими з'єднаннями провінції Модена Маріо Річчі (Армандо) із невеликим загоном перейшов лінію фронту для встановлення контакту з американськими військами. За ним, внаслідок чергового наступу німців, був змушений наслідувати і Російський ударний батальйон. Вночі з 13 на 14 грудня бійці перейшли Тосканський перевал у районі бойових дій 5-ї американської армії, знищивши фашистський дот. Пальба піднялася як із німецької, так і з американської сторони. Шалена куля поранила Андрія Прусенка. Але більше постраждалих не було. Вранці Російський батальйон зустріли італійські партизани, вислані американськими військами для з'ясування ситуації після нічної перестрілки.

«Коли загін попрямував у відведене для відпочинку місце, у партизанів раптом прокинулося давно забуте почуття ладу. Лейтенант І.М. Суслов заспівав «По долинах і по пагорбах». Вся колона підхопила приспів… Місцеві жителі та американські солдати, здавалося, навіть із заздрістю дивилися на нас. "Російські солдати йдуть", - можна було прочитати на їхніх обличчях. Одні привітно посміхалися, махали руками, інші хмурилися, бачачи, як браво і підтягнуто йшов вулицями італійського містечка Російський ударний партизанський батальйон», - пише сподвижник Переладова Анатолій Тарасов у книзі «Італія в серці».

Бригадний генерал Джон Коллі влаштував гарибальдійцям пишний прийом. Але згодом американці не хотіли відпускати російських партизанів для з'єднання з італійцями під командуванням Армандо, бо хотіли завербувати в американську армію. Але, як не спокушали Переладова щедрою винагородою, нічого, крім обурення, у відповідь не отримали.

Будівлю школи, де розташувався загін, американці невдовзі взяли під охорону, і Переладову довелося наполягати на тому, щоб його відправили у розпорядження радянської військової місії. Спочатку його повезли до Ліворно, проте звідти зв'язатися з місією не вдалося. Американське командування вирішило везти його до Флоренції, обіцяючи переправити туди весь загін. Після прибуття у Флоренції російських партизанів примусово роззброїли, обіцявши повернути зброю наступного дня. Але слова не дотримали: озброєні комуністи викликали в американців надто великі побоювання.

Проїздом через Рим росіян відправили автобусами до Неаполя. Колишніх партизанів завантажили на англійський військовий корабель, але повезли не до СРСР, а до Єгипту. До кінця березня 1945 року вони прожили у військовому наметовому таборі і лише вранці 1 квітня 1945 року після довгої подорожі побачили рідкісні вогні напівзруйнованої Одеси.

Володимир Переладов не побачив червоного прапора над Рейхстагом. На час з'ясування обставин його перебування у полоні він, як і багато колишніх військовополонених, був відправлений до в'язниці, але, на щастя, пробув там недовго. Після звільнення влада дозволила йому закінчити інститут у столиці, після чого колишній партизан поїхав до міста Інту – працювати за розподілом на вугільному комбінаті.

Італійці не забули свого російського товариша. 1956 року Москву відвідала делегація колишніх бійців італійського опору на чолі з Армандо. Метою їхньої поїздки була насамперед зустріч із «Капітаном Руссо». В Інту була відправлена ​​телеграма з викликом, і Переладов повернувся до столиці (тепер уже назавжди), щоб обійняти своїх друзів.

За бойові заслуги Володимир Переладов отримав Орден бойового Червоного Прапора та двічі представлений до найвищої нагороди італійських партизанів – «Гарибальдійської зірки за доблесть». Свої дивовижні пригоди на італійській землі він описав у книзі «Записки російського гарібальдійця».

21 вересня у Російській державній бібліотеці весь день звучало італійське мовлення та розмови про Італію. Цього дня у гостях у РДБ побували італійські школярі, відкрилася виставка картин «Під небом Італії та Росії», а головною подією стала презентація книги Массімо Еклі «Радянські партизани в Італії».

Книга Массімо Еклі «Радянські партизани в Італії». Фото: Марія Говтвань, РДБ

Массімо Еклі - не професійний дослідник. Він просто небайдужа людина, яку в дитинстві вразила розповідь діда про невідомого російського солдата, похованого на цвинтарі Сан Дзено ді Монтанья поряд з Вероною. За могилою радянського учасника італійського Опору доглядали жителі села, поблизу якого розташовувався цвинтар. Дослідження, яке провів Массімо Еклі, повернуло імена багатьом героям, яких на батьківщині вважали зниклими безвісти. Результатом його роботи стала книга, що розкриває маловідому сторінку історії Другої світової війни, пов'язану з участю радянських громадян в італійських партизанських бригадах.

Книжка вийшла у видавництві «Віче». Побачити світ їй допоміг президент Російської державної бібліотеки Віктор Федоров. Віктор Васильович провів презентацію. Відкриваючи зустріч, він говорив про те, наскільки важливо пам'ятати імена тих, хто наближав перемогу над фашизмом, як близькі народи Італії та Росії, і цій дружбі не можуть перешкодити жодні зовнішні обставини.

Від імені РДБ гостей привітав генеральний директорВадим Дуда. Він нагадав, що у Північній Італії, окупованій у роки війни гітлерівськими військами, у маленьких містах живе пам'ять про спільну боротьбу радянських та італійських людей, і процитував уривок із вірша Євгена Євтушенка «Італійські сльози»:

...Ми ділили затяжки, і кулі,
і будь-який потаємний секрет,
і часом, їй-богу, я плутав,
хто був російський у загоні, хто – ні.

Про людей, чиї імена широко відомі, про тих, чиї імена відкрилися під час роботи над книгою, і про тих героїв, що так і залишилися безіменними, розповів Массімо Еклі.

Майже у двох сотнях міст Італії є військові поховання радянських солдатів. Найбільші - у Турині, Кунео, Генуї, Флоренції, Мілані, Болоньї та Вероні. До могил носять квіти місцеві жителі. В Італії під час Другої світової війни опинилися в'язні трудових таборів та військовополонені. Лише солдатів Червоної Армії тут було понад 20 тисяч. Ті, кому вдавалося тікати з полону, приєднувалися до руху Опору та партизанських загонів.

Володимир Переладов, командир протитанкової батареї, утік із табору для військовополонених за допомогою італійських комуністів. У провінції Модена приєднався до місцевих партизан. Було призначено командиром Російського ударного батальйону. Національним героєм Італії став Федір Полєтаєв, артилерист. Влітку 1944 року втік з табору, розташованого на околицях Генуї, і вступив у батальйон Ніно Франкі. 2 лютого 1945 року Полєтаєв загинув. Після війни його поховали у Генуї. У 1963 році в СРСР було випущено поштову марку з портретом Федора Полєтаєва.

Анатолій Тарасенко був командиром одразу двох партизанських загонів. У червні 1942 року він потрапив у полон. 1943 року він утік з табору, приєднавшись до партизан. Массімо Еклі розповів дивовижну історію. Якось Анатолій Тарасенко потрапив до облави і опинився у звичайній італійській родині. Сховатися там було не можна, щоб не підставити під удар дітей та дорослих. І мати сімейства дала Тарасенку на руки свого чотирирічного сина Фаусто. При наближенні фашистських солдатів дитина обняла Тарасенка і закричала: «Тату, тату!». «Батько» та «син» підозр не викликали, і їм удалося пройти крізь кордони. Анатолія Тарасенка вже давно немає - а хлопчик, який його врятував, живий. Учасники зустрічі побачили його у фільмі, уривок з якого був показаний у ході презентації.

Наші співвітчизники – легендарні учасники італійського Опору Федір Полєтаєв, Микола Буянов, Данило Авдєєв, Форе Мосулішвілі – були нагороджені найвищою нагородою Італії за подвиг на полі бою – золотою медаллю «За військову звитягу». Звання Героя Радянського Союзу були удостоєні Федір Полєтаєв, Форе Мосулішвілі, Мехті Гуссейн-заде.

З вітальним словом виступили Перший радник, начальник відділу культури та преси Посольства Італії у Російської ФедераціїВальтер Феррара, директор Італійського інституту культури у Москві Ольга Страда, заступник головного редактора видавництва «Віче» Костянтин Семенов, директор школи «Verona School», співвітчизник Еклі, Амедео Чиджерса. Президент РДБ зачитав вітання від імені керівника Федерального агентства у справах СНД, співвітчизників, які проживають за кордоном, та міжнародного гуманітарного співробітництва Елеонори Митрофанової. А генерал-майор Валерій Кудинський, заступник начальника Управління Міністерства оборони Російської Федерації з увічнення пам'яті загиблих при захисті Вітчизни, не тільки вручив Массімо Еклі подяку, але й оголосив, що від імені Управління клопотав про нагородження автора книги «Радянські партизани в Італії» "За заслуги в увічненні пам'яті загиблих захисників Вітчизни".

Президенту РДБ у підготовці зустрічі допомагали співробітники відділу закордонного бібліотекознавства та міжнародних бібліотечних зв'язків та відділу виставкової діяльності.

Генеральний директор РДБ Вадим Дуда прийняв із рук автора книгу «Радянські партизани в Італії» з автографом Массімо Еклі. Через кілька днів вона займе місце на полицях бібліотеки і познайомитися з нею зможе будь-який наш читач.

Массімо Еклі подарував свою книгу Російській державній бібліотеці. Фото: Марія Говтвань, РДБ

20 березня 2019 року відкрилася виставка, присвячена маловідомій сторінці історії Італії – участі радянських партизанів в італійському Опорі.

На відкритті експозиції були присутні Голова РІО та Голова Опікунської ради Міністр освіти Російської Федерації Ольга Васильєва.

Виставка розповідає про участь радянських громадян в італійському Опорі, в експозиції представлені фотографії з їхніх особистих архівів, відомості про найвідоміші партизанські загони. Усю інформацію протягом десяти років збирав Массімо Екклі – автор виставки у Будинку РІО, філолог, викладач італійської мовипри Російській державній бібліотеці. У дитинстві його вразила розповідь діда про невідомого російського солдата, похованого на цвинтарі Сан Дзено ді Монтанья поряд з Вероною. За могилою радянського учасника італійського Опору доглядали жителі села, біля якого і розташовувався цвинтар. Подорослішавши, пан Екклі не забув історію, що вразила його, і почав займатися дослідженням цієї теми. Внаслідок його багаторічної роботи вдалося повернути імена багатьом похованим героям, яких на батьківщині вважали зниклими безвісти. Крім того, він випустив книгу "Радянські партизани в Італії", в якій розповідається про участь радянських громадян в італійських партизанських бригадах. Зібрані ним фотографії та дані експонуються на виставці у Будинку РІО. Ці відомості дають змогу зрозуміти, що в Італії і зараз пам'ятають про подвиги радянських партизанів в ім'я визволення республіки.

У церемонії відкриття виставки також брали участь радник першого класу посольства Італії в Росії Вальтер Феррара, директор Італійського інституту культури в Москві Ольга Страда, почесний президент Культурної асоціації «Російський Світ» міста Туріна Анна Роберті, член Національної асоціації італійських партизанів (ANPI) Флоріано Піні.

Італійський Опір (Resistenza italiana)

Італійський Опір у роки Другої світової війни (Resistenza italiana) був об'єднанням розрізнених збройних груп, що сформувалися на базі політичних партій, заборонених фашистським режимом Влітку 1943 року, після висадки англо-американських військ на південному узбережжі Італії, Беніто Муссоліні було відсторонено від влади, проте нацистська Німеччина не дозволила своїй колишній союзниці вийти з війни. Зайнявши центральні та північні регіони країни, німецькі війська організували на окупованій території маріонеткову Італійську соціальну республіку.

9 вересня 1943 року для координації діяльності всіх політичних сил у боротьбі з фашизмом з ініціативи Італійської комуністичної партії було створено Комітет національного визволення. До складу партизанського руху увійшли Гарибальдійські бригади, які контролювали комуністи, група «Справедливість і свобода», що орієнтується на Партію дії, бригади Маттеотті під егідою Соціалістичної партії та «Фьямме Верді» – загони католицького Опору. Крім того, на території Італії діяли партизанські угруповання, укомплектовані монархістами, анархістами та антифашистами без виражених політичних симпатій. Серед партизанів були й близько п'яти тисяч колишніх радянських військовополонених, 429 із них упали смертю хоробрих у боях на італійській землі.

Внесок радянських партизанів в італійський Опір

Після того, як табори для військовополонених на території Німеччини виявилися переповненими, гітлерівське керівництво ухвалило рішення про перенаправлення значної частини ув'язнених трудових таборів до Італії. З 80 тисяч в'язнів з усієї Європи близько 20 тисяч складали червоноармійці та депортовані громадяни СРСР. Перші радянські військовополонені прибули до Північної Італії у січні – квітні 1942 року. Їх використовували на фортифікаційних роботах вздовж узбережжя Лігурійського та Тірренського морів, а також під час будівництва об'єктів протиповітряної оборони в Мілані, Турині та Генуї. Багато хто з них, утікши з полону, пробирався до партизанських загонів.

Разом з італійськими патріотами уродженці радянських республік брали участь у бойових діях у Тоскані, Емілії Романії, П'ємонті, Венето, Лігурії та інших областях. Федір Полєтаєв, Форе Мосулішвілі, Микола Буянов та Данило Авдєєв були нагороджені найвищою нагородою Італійської Республіки – Золотою медаллю «За військову звитягу». Ще семи їхнім товаришам були присвоєні Срібні та Бронзові медалі.

Крім того, у цей день у Будинку РІО пам'ятника «Родина», присвяченому однойменному жіночому партизанського загону. - Єдиному жіночому підрозділу, що бився на території Франції в лавах Опору в роки Другої світової війни.

20 березня 2019 року у Будинку Російського історичного товариства відкрилася виставка, присвячена маловідомій сторінці історії Італії – участі радянських партизанів в італійському Опорі. На відкритті експозиції були присутні Голова РІО Сергій Наришкін та Голова Опікунської ради фонду «Історія Вітчизни» Міністр освіти Російської Федерації Ольга Васильєва.

Анатолій Тимофійович Жереб'ятєв

Коли всіх працездатних мужиків станиці Підгоренської забрали на фронт, залишилися жінки та підлітки та кілька хворих або у віці чоловіків. Григорія Сергєєва призначили бригадиром, а Григорія Авілова - завідувачем складу. Пізніше та їх закликали разом із батьком Анатолія. Але ще за них Анатолій зі своїми 15-річними однолітками встиг закінчити півторамісячні курси механізаторів і розпочати роботу на тракторі челябінського заводу. Щоправда, заводити кожен трактор доводилося тим же чоловікам, що залишилися. Для хлопців у колгоспі було створено спеціальні пристосування зі збільшенням важеля, для розгону маховика трактора. Але не всі хлопці були високі, а тому далеко не всі справлялися із запуском двигуна свого сталевого коня.

Недовго довелося попрацювати хлопчакам на колгоспних тракторах. У середині літа ворог прийшов на Дон, а однієї з ночей наприкінці літа німецькі солдати з допомогою зрадників-поліцаїв, серед яких старшим був староста Петро Іванович, зігнали близько тридцяти хлопчаків у сільський клуб для відправлення до Німеччини. Поліцаї розхвалювали світле та вільне життя у Німеччині, роботу, але своїх дітей залишали вдома.

Анатолій Жереб'ятєв зі своїми шістнадцятирічними ровесниками, земляками Русаковим, Авіловим, Конобрициним, потрапив до групи насильно викрадених до Німеччини. Зрештою кілька чотирнадцяти-шістнадцятирічних хлопчаків із Дубівки потраплять до фашистської Італії. Але до цього вони мали ще майже рік поневірянь під дулами німецьких автоматів і грізний гавкіт сторожових собак.

Анатолій Тимофійович згадує, як спочатку їх, підлітків, зігнали у довгий барак у Дубівці, неподалік станції, де вони пробули до середини осені. Коли ворожі частини стали відходити від Сталінграда і виснажені боями німецькі солдати почали заповнювати Дубівку, їх відправили на станцію і завантажили в товарні вагони, що проходять. Народу у вагонах було битком, сиділи та стояли, спали на голих брудних дошках. Звозили, мабуть, з усіх окупованих міст. Подальший шлях проходив через Західну Україну, де всіх розмістили на відкритій території, обгородженій колючим дротом. Тут уже розміщувалися і дорослі чоловіки, і військовополонені, хворі та поранені сотні людей.

«Годували один раз на день, юшкою з вареного кормового буряка. А іноді німецькі солдати просто кидали табірникам під ноги сирий буряк, – розповідає Анатолій Тимофійович. - Копали окопи та протитанкові рови для укріпрайонів німецької армії. Розвантажували товарні вагони. Пробувши тут два тижні, до початку радянських військ під Сталінградом, були вивезені до Польщі. На території Польщі потрапили вже до справжнього табору військовополонених, обгороджений високою огорожею з колючого дроту, з кулеметними вежами та сторожовими собаками. У таборі були люди різних національностей та віку, прості цивільні та військовополонені. До всіх ставилися однаково, як до робочої худоби. Всіх ганяли на будівництво нового табору для полонених і будівництво оборонних рубежів, розвантаження фашистської техніки, що прибуває для ремонту. Тут підліткам довелося побачити першу смерть полонених. Годували погано, тією ж юшкою. Полонені вмирали десятками.

Але фронт просувався стрімко. Наприкінці зими підігнали до табору великі машини, і почалося завантаження в'язнів по 30 осіб у машину, потім повезли до Німеччини. Знову кілька голодних днів поневірянь. Невдовзі нас висадили, але не Німеччині, а Італії. Тут ми будували нові табори і в них жили. Охорона була німецька. При супроводі на роботи кілька разів збігав із різними групами по три-чотири такі ж підлітки. Того ж дня нас ловили. Ми ж не знали мови та місцевості, ось нас і ловили, як кошенят, а фашисти сікли батогами. Але ми знову тікали. Скільки це тривало, вже не пам'ятаю», - каже Анатолій Тимофійович.

«Незабаром нас знову переправили на південь, в інший табір, де знову будували оборонні рубежі та дороги. Бувало, викопаємо глибоку яму за кілька метрів, німці привезуть готовий металевий бункер із вивідними вентиляційними трубами, спустять у цю яму, а ми закопуємо бункер зверху. Потім відправили до наступного табору, де нас ганяли на будівництво доріг. Ось тут, у цьому таборі, і запропонував нам один літній італієць, який працював з нами, здійснити втечу. І ми зважилися, бо він обіцяв нас вивести до італійських партизан. Мої однолітки-земляки відмовилися тікати, боячись бути спійманими та розстріляними, а я наважився. І ось ми, п'ятеро людей - літній італієць, німець середніх років і троє підлітків з України та Росії, кілька днів бродили горами і нарешті дісталися партизанів. Серед них були люди різних національностей – і українці, і вірмени з усіх куточків Радянського Союзу та інших країн. Було багато колишніх військовополонених, біженців із таборів. Нам, підліткам, дали німецькі гвинтівки, а дорослішим автомати та кулемети. Тут, серед партизанів Італії, я провів весь час з кінця 1943 до звільнення італійської території американськими військами. Великих операцій я не пам'ятаю, але разів шість-сім звільняли військовополонених, роблячи набіги на невеликі табори. Одного разу штурм був невдалим, німці встигли вивезти всіх в'язнів.

Найчастіше влаштовували засідки на дорогах, робили підкопи для закладання зарядів. Адже в загоні були італійські партизани, а їм родичі повідомляли, де та коли підуть німецькі автоколони. Спочатку хтось підривав перші та останні машини, а ми потім закидали гранатами та розстрілювали німецьких солдатів. Німецький фронт відкочувався на захід, і партизани йшли за ним, продовжуючи свою диверсійну діяльність. Німецькі солдати зупинялися на постій чи ночівлю, а ми підривали ці будинки.

Після звільнення Італії надійшов наказ про складання зброї американським військовим, і з гір почали спускатися партизанські загони. Ішли тисячі учасників спротиву. Серед них українці, росіяни, білоруси, вірмени, німці, італійці... Багато партизанів були уродженцями Уралу, Сибіру та Кавказу. У прибережному італійському місті Палермо, де здавали свою зброю та отримали документи, нас годували тричі на день із польової американської кухні. Тут я вперше скуштував справжні макарони. За тиждень підігнали машини і нас відправили до міста Модена. Тут ми жили по 20-30 осіб у двоповерхових будинках. Незабаром нас, колишніх партизанів, зарахували до комендантської роти, і ми разом із американськими солдатами були відправлені на охорону радянського табору переселенців «Модена». Навколо табору був викопаний рів завширшки 10 метрів, який заповнювався водою. На території фільтраційного табору були і чоловіки і жінки, як би два табори, розгороджені між собою. З цих таборів відправляли на перевірку, а тих, хто пройшов перевірку, розвозили по різним напрямкам. Мені дісталося чергувати навколо таборів із американцем російського походження. Він кликав мене жити до себе в Америку. Але я мріяв потрапити додому. Деякі з-поміж звільнених з концтаборів залишалися в Італії або виїжджали в інші стани, боячись ув'язнення в Гулазі. Навіть по дорозі до звільненої радянської території змінювали своє рішення і, віддавши свій пайок і сигарети, йшли назад на американську територію. Але я не вірив у їхні розповіді і весь час чекав на відправлення на батьківщину, в Росію, на Дон.

Влітку 1945 року нас зібрали і, посадивши в машини, відправили у бік Австрії на територію, звільнену Червоною Армією. Машини з тими, хто прибував, зупинялися біля мосту, і всі по одному з ручною поклажею проходили через КПП на радянську сторону. Тут нас перевірили працівники НКВС. Попадалися явні ненависники всіх, хто прибув із американської зони. Один із сержантів, який перевіряв речі та документи, просто рвав усі документи та роздавав зуботичини, обзиваючи всіх матом та провокуючи інцидент, щоб можна було застрелити нізащо невідому йому людину. Добре, що невдовзі прийшов літній підполковник, мабуть, старий вояка, начальник збірного пункту, і випровадив цього олуха.

Тут я зустрів колишнього бригадира нашого колгоспу дядька Гриша, його так називали всі підлітки. А пізніше завскладом дядька Гриша Авілова. Трохи згадавши минуле, вони розповіли мені про загибель батька.

Однієї ночі нас підняли і оголосили про відправлення на кордон Японії, попередивши, що там йде війна і через день вранці буде відправлення. До цього нас протягом місяця навчали стройової підготовки та військової справи.

Вночі та вранці нас ніхто не підняв для відправки до Японії. А прокинувшись, ми побачили напис: "Перемога над мілітаристською Японією!" Я з радісною новиною вирушив до будівлі, де утримувалися колишні радянські військовополонені, де мешкав дядько Грицько. Виявивши порожні кімнати, я знайшов вартового, який пояснив, що всіх уночі вивезли на Колиму. За кілька днів я пройшов комісію та перевірки і мене, як механізатора, відправили на Сталінградський тракторний завод. Я разом із усіма прямуючими на батьківщину сів у вагон, і ми поїхали у бік своєї країни. Хтось мріяв зустрітися з сім'єю, хтось мріяв про будівництво та відновлення тракторного заводу, але всі мрії обірвалися на одній із нічних станцій. Коли пролунала команда «Вилізай!», усі ми опинилися на шахтах, де вугілля добувалося вручну, «зубками». Хтось видобував, хтось будував, але не на тракторному заводі в місті-герої Сталінграді, а на вугільної шахти! Через два роки за станом здоров'я поїхав на рідну донську землю до станиці та влаштувався на роботу до рідного колгоспу».

Наслідки вдихання вугільного пилу далися взнаки через кілька років, позбавивши Анатолія частини легені.

Після відсидки в Гулазі через 10 років повернулися до рідної станиці Підгоренської колишні полонені радянські солдати, два Григорії - бригадир Сергєєв та завсклад Авілов. Тільки от батько Анатолія, Тимофій Михайлович, так і залишився зниклим безвісти. Як потім розповіли Анатолію товариші по службі батька, Тимофій Михайлович Жереб'ятєв потрапив у полон. При наближенні фронту до концтабору полонених груп садили на баржі. Баржі буксирами виводили на фарватер річки, а німецькі аситренувалися влучно, скидаючи бомби на живу мету.

Нещодавно Анатолій Тимофійович переїхав до міста Костянтинівська. Після війни він так ніколи і не зустрів своїх земляків - підлітків, які відмовилися тікати з ним до партизанів. Може, й краще, що вони загинули в полоні, не зазнавши ганьби та приниження на батьківщині. Адже Анатолій Тимофійович Жереб'ятєв, маючи документи як учасника італійського партизанського руху, так і не визнаний був ні в'язнем концтабору, ні учасником партизанського опору (на сьогоднішній день не є ветераном Великої Вітчизняної війни).