Ілля кричевський Дмитро комар. Пов'язані однією кров'ю. Образи на військових не залишилося

Спекотний серпень 1991-го. "Лебедине озеро" по телевізору. Москва. Путч. Танки. Дмитро Комар. Ілля Кричевський. Володимир Усов. Троє молодих хлопців, які загинули в ніч на 21-му в тунелі на Садовому кільці, єдині сакральні жертви та посмертні герої невдалого держперевороту. Тоді їм було 22, 28 і 37. Сьогодні - в іншій країні та новому тисячолітті - виповнилося б уже 47, 53 і 62. Чверть століття - це все-таки дуже багато.

Випадкові герої. Так їх назвуть згодом, після остаточної перемоги демократії. Випадкові жертви... На їхньому місці міг бути будь-хто. Вихоплені з тисячного натовпу захисників Білого дому, проте ці троє назавжди залишилися новітньої історії Росії.

Три пам'ятники поряд на Ваганьковому. Уранці 21 серпня рідні приходять сюди, приносять квіти. Вони познайомилися на похороні, зустрічаються досі. Все рідше, але обов'язково раз на рік – тут, на старому цвинтарі. Вже двадцять чотири серпня поспіль.

Немає на білому світі більше за батьків Володимира Усова та Дмитра Комаря, мами Іллі Кричевського. Час притупив біль. Залишилася пам'ять...

Знемагаючи від туги,
Я йшов до трунної дошки,
Але за дошкою трунною
Побачив зовсім не спокій,
А вічний бій,
Який у житті тільки сниться.
Ілля Кричевський. Поет

Перший. Дмитро Комар

21 серпня 91-го. 0 годин 20 хвилин. Центр Москви у саморобних барикадах. Колона БМП за наказом путчистів прет від Білого дому у бік Садового кільця. Тисячний натовп, некероване людське море несміливо оточує танки... Застрибує на броню БМП молодий хлопець, накидає брезент на оглядову щілину, щоб засліпити екіпаж... Нападника жбурляють на землю, лунає постріл. Але він здіймається і поранений, на нервах кидається на залізну махину знову. Десантний люк відчиняється від удару, водій різко дає ходу, хлопчина летить вниз. І весь у крові завмирає на землі...

Діма дуже мріяв літати. Стати льотчиком, – згадує Любов Комар. – У нас же родина військових, чоловік – майор. Але медкомісія забракувала сина зі здоров'я, знайшли проблеми із серцем. А він продовжував їздити на підмосковний аеродром і стрибати з парашутом. Готував себе в десантники, я про це знала, хвилювалася, звичайно, але що вдієш, це був його вибір. В армію він пішов у 17 років. 6 листопада йому виповнювалося 18, проте заклик закінчувався у жовтні... І я просила військкома, щоб його взяли раніше, говорили потім, що я ненормальна, але він надто хотів потрапити до ВДВ, а це можна було зробити лише в осінньому заклику.

Його проводив увесь клас. Окрім двох друзів, які вже пішли служити. «Не можу сказати, що Дімка ходив у улюбленцях, бувало, що й зривав уроки. Вчителі скаржилися, мовляв, іноді таке скаже, весь клас регоче і не може зупинитися... А от у комсомол вступати не хотів чомусь. Говорив, туди беруть і відмінників, і двієчників, без розбору, а це неправильно, несправедливо».

І відразу стало зрозуміло, що на нього чекає Афган. Середина 80-х, саме пекло. Три роти у навчанні – одну відправляли до Середньої Азії, другу – у блатну Чехословаччину, третю – до Кабулу. «Була можливість його перекласти, але Діма відмовився... Про війну після повернення говорив скупо: «Мам, не треба тобі про це знати, там було надто страшно». Син просто шкодував моє серце».

Він був звичайнісіньким хлопцем, підкреслює мати. Тільки дуже справедливим. Напередодні пообіцяв їй, що нізащо не піде до Білого дому, біля якого, здавалося в ті дні, зібралася вся столиця.

Діма справді не думав нікуди йти, – продовжує Любов Комар. - Потім мені вже його друзі сказали, як воно було. У рупор закричали, що Руцька закликає афганців на захист демократії в Росії. А мої вже до метро підходили, щоби їхати додому з роботи. Син розвернувся і сказав товаришам: всі, хлопці, я пішов, мене звуть. Він же афганець! Але Діма дуже переживав, що я турбуватимуся, у нас була домовленість ще зі школи – якщо затримуєшся десь, обов'язково зателефонуй. Жили ми тоді у підмосковній Істрі. Вдома телефону ще не було. Так він зателефонував нам по тилу в наше військове містечко і попросив передати мамі, тобто мені, що все гаразд, що він залишається ночувати в Москві в однокласників... Я і не хвилювалася начебто. Бо ж попередив. Але весь вечір ходила точно в прострації, ніби мене накачали пігулками, ніколи такого раніше не було... Лігла спати в двадцять хвилин першого. Наче відразу відпустило щось... Саме тоді, коли його й убили.

Другий. Ілля Кричевський

Люк БМП відчиняється від удару, водій дає ходу, незнайомий хлопчина різко завмирає на землі... Під градом каміння та пляшок з бензином екіпаж розтерзаної БМП, рятуючись, переходить до сусідніх машин. Прикриваючи свій відхід, палять куди не потрапивши. Шалена випадкова куля - і ще одна людина падає... Наскрізне смертельне в голову. 0 годин 30 хвилин.

Запис на старий бобін. Самодіяльний вечір поезії. Зібралися на чиїйсь кухні. Друзі. Знайомі. Сусіди.

"Добрий вечір! Ми дуже раді, що ви прийшли сюди. Зніміть чорні окуляри, вийміть вату з вух, відчиніть ваші душі», - м'який молодий голос. Той, хто говорить, представляється: «Ілля Кричевський, поет». Поки що мало хто відомий. Але це тимчасово. Йому 28. Лермонтова пережив, проте до пушкінських тридцяти семи ще майже десять років, ціле століття.

Справжні поети, як відомо, вмирають молодими. Усі вірші Іллі – про те.

Дякую, друже, що говориш зі мною,
Начебто з живим,
А я - мертвіший за мерця,
Хоча стукають серця.
Начебто ми просто спимо.

Папа у нас - архітектор, досить успішний, тому питання не ставилося, куди ми з братом підемо, - звичайно, в архітектурний, вторований шлях, гідна, справжня професія, не те, що якісь вірші чи театр, яким брат просто марив, – сумно посміхається Марина Кричевська, сестра Іллі.

Інтелігентна сім'я. Така московська-московська. Під час відпустки з батьками на машині до Криму чи Гагри. У піонерський табір влітку. Читали розумні книжки, дивилися гарне кіно.

Чорний хлопець з неймовірними очима. Ніби дивиться не на людину, а в глибину. Таким є Ілля на всіх фотографіях.

Вночі читав мамі свої вірші. Він був особливо близький саме з матір'ю. Їй сказав, що збирається кинути свій проектний кооператив - і все ж таки ризикнути в театральний. Інеса Наумовна Кричевська потім справно ходила на суд з ГКЧП, не пропускала жодного засідання, доки не зрозуміла: марно – винних не знайдуть.

Кажуть, це були політичні роки, всі навколо тільки й говорили про політику, по телебаченню йшли трансляції з'їздів, країна розвалювалася, якісь суперечки... Ви знаєте, особисто я не можу нічого такого пригадати. Від нас, від нашої родини, від Іллюші все це було дуже далеко, – запевняє Марина.

Все проходило повз Кричевські. Якби не серпень 91-го. «Ми шукали лікарнями та моргами. Адже у нього при собі не було документів. Тоді це вважалося нормально, без паспорта піти гуляти... Дивно, але захищати Білий дім Ілюша йшов якраз цілеспрямовано. Разом із приятелем. Коли почалася плутанина в тунелі, товариш кудись подівся. Та Бог йому суддя... Він і на дзвінки потім не відповідав. Добре хоч назвав наше прізвище, коли Іллюшу мертвого забирали. А вранці 21-го вже зателефонувала моя подруга і сказала: по радіо говорять про якогось Кричевського, що він загинув... У нас два роки різниця. Я була молодша за нього. Тоді, 91-го. Зараз, зрозуміло, старше. Пам'ятаю, як брат шукав себе. Все кидався, кидався... Але це у творчості. А так був абсолютно аполітичний, і я досі не має відповіді на запитання: чому він туди пішов все-таки, до Білого дому, за яким наказом душі?

Третій. Володимир Усов

Випадкова куля – наскрізне смертельне в голову. Крики: «Сволота! Покидьки! Ти його вбив! Третій чоловік кидається на допомогу хлопцеві, який застрибнув на броню БМП. Намагається забрати того з-під гусениць і падає під танк сам, зрізаний ще одним пострілом... 0 годин 40 хвилин. 21 серпня 1991-го.

Початок 50-х. До дівчат педінституту, майбутніх вчительок, в їхню московську альма-матер на 7 листопада завітали моряки з Ленінграда. Після параду на Червоній площі. Підтягнуті красені у формі залишилися на урочистий вечір. Потім, звісно, ​​були танці. Там вони й познайомились. Майбутній контр-адмірал Олександр Усов та його дружина Софія, викладач російської мови та літератури, батьки Володимира Усова.

Поїздили ми Союзом багато. Адже я за лейтенанта заміж виходила. У Магадані були, у Прибалтиці, навіть у Білорусії – там стояв навчальний загін нашої флотилії. А Володя народився 54-го у латвійському містечку Вентспілс, - згадує Софія Петрівна Усова.

Він був найдорослішим із загиблих – 37. Сім'я, 15-річна дочка. Це зараз у такому віці ще по нічних клубах скачуть, а тоді цілком зрілість.

Під кулі, як стверджують свідки, Усов не ліз. Лише спробував витягти з-під танка зовсім незнайому йому людину. Син офіцера - хіба міг він вчинити інакше?

Можливо, це був саме Дмитро Комар. Або Ілля Кричевський...

Танк та людину під ним мотало в різні боки. Загиблого Володимира Усова ховали у закритій труні. Стояло питання про поховання всіх трьох на Червоній площі, серед революціонерів та генсеків, але тут уже сім'ї категорично проти. Зійшлися на знаменитому Ваганьківському - тим більше, що воно знаходиться неподалік місця трагедії, пішки можна дійти.

Вони не знали один одного за життя. До останніх кількох секунд. І назавжди виявилися пов'язані після смерті – однією могилою, вкритою гранітом. «Коли я зараз розмірковую про це, мені здається, що саме ці три випадкові, здавалося б, жертви і зупинили в результаті кровопролиття, не дали статися ще більшої крові, жахнули всіх», - розмірковує Софія Петрівна Усова. Їй 86, вся історія країни пройшла перед очима.

З люка, що відкрився, у темряву вистрибнув командир, вихопив з кобури пістолет і з криком: «Я не вбивця, а офіцер, я не хочу більше жертв, відійдіть від машин, солдати виконують наказ! - кинувся до БМП, що стояла поруч, стріляючи на ходу в повітря. Натовп завмер. Танки зупинились. (Зі спогадів очевидців.)

«Мені важко говорити, то був мій єдиний син... Але я змогла пережити його смерть. А що лишалося робити? Із чоловіком ми прожили 57 років, добре прожили, встигли зіграти золоте весілля. Зараз у мене вже правнучка підростає, Мілена, їй 12 – Володина внучка».

Реквієм для трьох

Я, школяркою ще, чудово пам'ятаю ті дні: відчинені навстіж вікна у кожній квартирі – серпень, спека, включені на повну гучність допотопні лампові телевізори. Нескінченна людська річка виплескується до Ваганькового. А крізь гіркоту - якесь щемне світле почуття, що ми таки перемогли. І далі все буде лише добре. «Вибачте, що не вберегли», - басить Єльцин, звертаючись до батьків убитих. І обіцяє розбитися, але не підвести, зробити так, щоб пам'ять про мучеників жила вічно.

Але Золоті Зірки Героїв Радянського Союзувід Горбачова вручили сім'ям лише через півроку. Коли і країни такої - СРСР - вже не існувало на карті. А що потім?

Суд над ДКНС, який нічим до ладу і не закінчився, обвинувачених відпустили на волю. Кримінальну справу проти екіпажу злощасного БМП, який придушив і розстріляв у вузькому тунелі людей, також незабаром припинили через відсутність складу злочину.

Чесно кажучи, ненависті до цих солдатів у мене не було. За що їх судити, вони просто виконували наказ, – розводить руками Любов Комар.

У свідоцтві про смерть Іллюші стоїть причина: кульове поранення в голову. Але чий був постріл і з якого боку, ми, мабуть, так ніколи й не впізнаємо, – каже Марина Кричевська.

Вдячна влада виділила батькам героїв по квартирі. У жовтні 93-го з балкону на Рубльовці Любов Комар спостерігала за розстрілом Білого дому. Наче час обернувся назад, і вона знову переживала загибель сина. «Тільки ще страшніше – бо в мене на очах».

Діма мала наречену. Маша, – продовжує Любов Ахтямівна. – Він збирався нас познайомити. Познайомилися – на похороні. Маша вже має своїх дітей дорослих. У мене онук від молодшого сина підростає... Маша приїжджала до мене кілька разів. Якось чай п'ємо, і раптом з'ясовується, що її чоловік мерзне на вулиці. Соромиться до нас зайти. Хоча я рада, що в неї все склалося добре, і Діма був би дуже радий. Тому що життя продовжується.

Потім були інші війни, безліч похоронок, колесо крутилося: бандитське свавілля, цинкові труни з Чечні, тисячі повернутих матерям убитих хлопчиків - на цьому тлі випадкова смерть трьох у серпні 91-го здається примарною, якоюсь несправжньою. Молодь, мабуть, не згадає цих імен.

Єдина плівка зняла момент їхньої загибелі. «Сволота! Покидьки! Що ж ти робиш – ти ж його вбив!»

Наразі це було б розтиражовано смартфонами, облайкано в соцмережах, обіграно в інтернет-мемах.

Ми стали іншими. Як країна. І весь наш світ, що зробив крок у третє тисячоліття. Жорсткіше, безжальніше, байдужіше. «Ця кров Володі, Діми та Іллі – вона всіх жахнула і... зупинила тоді. Але чи вистачило б трьох загиблих зараз?» - ставить риторичне запитання Софія Петрівна Усова.

Чверть століття минуло. Якими ви стали б, Дмитро Комар, Ілля Кричевський, Володимир Усов? Невже такими, як ми? Або змінився б цей світ, якби ви таки залишилися живими...

Звання

Посади

Біографія

Кричевський Ілля Маратович – архітектор проектно-будівельного кооперативу "Комунар" (Москва).

Народився 3 лютого 1963 року у Москві сім'ї службовця. Єврей. В 1980 закінчив московську середню школу № 744 і в 1986 - Московський архітектурний інститут. Працював архітектором у Державному проектному інституті №6. У 1986-88 роках служив у лавах Радянської Армії, молодший сержант. Потім працював архітектором у Проектно-будівельному кооперативі "Комунар".

19-21 серпня 1991 року у період діяльності у Москві Державного комітету з надзвичайного стану у СРСР (ГКЧП) І.М. Кричевський перебував серед громадян, які протестували проти введення військ у Москву, і вимагали демократичних перетворень країни. Він загинув у ніч із 20 на 21 серпня 1991 року в районі підземного тунелю поблизу Смоленської площі, де на перетині вулиць Чайковського та Нового Арбату було блоковано вісім бойових машин піхоти (БМП) Таманської мотострілецької дивізії.

Коли громадяни, намагаючись зупинити рух колони БМП у бік Смоленської площі, облили бензином (вогневою сумішшю) БМП № 536, і машина загорілася, то екіпаж, що залишив її, став під градом каменів і металевих прутів переходити до сусідніх БМП. Під час посадки в БМП № 521 двоє з членів екіпажу машини, що горіла, прикриваючи відхід товаришів, робили попереджувальні постріли в повітря. У цей момент Кричевський І.М., кинувши в солдатів камінь, зробив крок у бік БМП і отримав смертельне поранення в голову.

Указом Президента СРСР від 24 серпня 1991 року "за мужність і громадянську звитягу виявлені при захисті демократії та конституційного ладу СРСР" Кричевському Іллі Маратовичу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна та медалі "Золота Зірка5" (№ 1).

Похований у Москві на Ваганьківському цвинтарі, де на його могилі встановлено пам'ятник (дільниця 25). Пам'ятний знак на честь Кричевського І.М. встановлений над підземним тунелем на перетині Садового кільця з вулицею Новий Арбат у Москві.

Нагороджений орденом Леніна, медаллю "Захиснику вільної Росії" №2.

Твори:

Червоні біси: Лірика та поеми. - Київ: Оберіг, 1992.;

Дякую, друже, що говориш зі мною. М: Московський робітник, 1998.

"... Всім трьом загиблим, Указом Горбачова присвоять звання Героїв уже, власне, і Радянського Союзу, що на той час не існує. Останні герої великої країни...

З державними почестями їх поховають на Ваганьківському цвинтарі, а газети наполегливо уникатимуть таких деталей, що загиблі напали на солдатів першими, що техніка йшла не до Білого дому, а від нього. Натомість проти екіпажу БМП №536 порушать кримінальну справу. До честі суду та судді В. Фокіної, незважаючи на тиск, бажання надати справі політичного забарвлення, солдатів визнають невинними: екіпаж зазнав нападу, зброя застосована законно, з метою самозахисту.

Так було створено ще одне глузування з країни, з її вищим знакомвідзнаки - званням Героїв Радянського Союзу".

(Іванов Н.Ф. "Чорні берети"// Департамент податкової поліції: Романи.- М.: ЕКСМО, 1995, с. 268)

Що ж насправді сталося у ніч із 20 на 21 серпня? "У всіх інтерв'ю та спогадах військових чомусь завзято називають переміщення колон бронемашин по Садовому кільцю, від вулиці Чайковського до Смоленської площі, "патрулювання" московських вулиць. Але це було не просто патрулювання, а остання, відчайдушна спроба якимись переміщеннями техніки налякати , розхитати, розкидати натовп біля Білого дому", - так пояснює Єльцин.

Можливо, так і було. Але не у цьому головне. Далі Борис Миколайович просто пояснює (зауважимо, що ці слова були опубліковані в 1994 році): "…У підземному тунелі на одну з машин накинули брезент, людина стрибнула на броню, пролунав попереджувальний постріл з люка - хлопець упав. Броневик рвонув назад, тягнучи за собою по асфальту безпорадне тіло Ще двоє, що кинулися на допомогу впав, були застрелені.

Довго-довго залишалася кров на асфальті. Пішли з життя троє молодих хлопців: Дмитро Комар, Ілля Кричевський та Володимир Усов.

Вічна їм пам'ять.

До речі, серйозно постраждали військовослужбовці. Але про це ЗМІ практично мовчало, кому шкода якихось вояків.

Дещо інакше говорить В.А. Крючков: "…У тунелі під Калінінським проспектом кілька БТР було заблоковано тролейбусами, вантажними машинами, причому з обох боків. Не було можливості ні повернути назад, ні продовжити рух уперед. На машини посипався град каміння, важких предметів, полетіли пляшки із запальною сумішшю Машини спалахнули, на них полізли збуджені, а деякі явно нетверезі молодики. Спроби екіпажів обдурити людей не мали успіху. Внаслідок провокації троє з числа нападників загинули".

А чи справді була провокація? А чому б і ні. Адже ми вже казали, що кров була потрібна. А до широкого загалу так і не довели, навіть те, хто давав наказ блокувати бронетехніку. А як діяли і поготів точно невідомо. До речі, за словами генерала А.І. Лебедя, 19-річний хлопчик-сержант запобіг вибуху машини з боєкомплектом, в результаті якого могло загинути не три, а 1333 особи, які заплатили своїм життям за недомисл, дурість і не спровоковану агресивність".

Але кримінальна справа була лише за можливим фактом убивства трьох молодих людей. "Московська міська прокуратура, яка проводила слідство за цим фактом, припинила кримінальну справу, вважаючи, що немає складу злочину ні з боку нападників, ні з боку військовослужбовців, які зазнали нападу".

Той же Лебідь вважав за потрібне відзначити: "Дякую, що знайшлися тоді розсудливі люди, які зупинили свавілля щодо ні в чому не винних солдатів. І слід віддати данину мужності жінки-слідчого, яка вела потім цю справу. Не знаю, як її звуть, але вона зуміла піднятися над буйствующей кон'юнктурою і, об'єктивно, неупереджено розібратися в тому, що сталося, виправдати солдатів, які стали жертвами трагічних обставин». Щоправда, Крючков назвав це заминанням справи.

Але це згодом. А спочатку істерична панахида за невинними жертвами, урочисто-блюзнірське нагородження їх усіх почесними званнями Героя Радянського Союзу. А за що? Адже потім виявилось, що ніхто не винен. Якщо немає злочину, то хіба може бути герой, який його припиняє? Виявляється, може, якщо захоче хтось владний напрямок перебігу подій.

Олександр Іванович Лебідь написав: " Загиблих людейпо-людськи шкода. Передчасно пішли з життя повні сили та здоров'я молоді люди. Царство їм небесне та земля пухом. Але те, що вони стали останніми в історії існування країни Героями Радянського Союзу, сприйнявши це звання посмертно з рук людей, які готувалися цей Союз ліквідувати, звучить з кожним днем ​​і місяцем все більш пронизливо-блюзнірсько».

Біографія надана Уфаркіним Миколою Васильовичем (1955-2011)

Джерела Маю право за грудень 2005 р. №24 Кавалери ордена Слави трьох ступенів. Біограф.словник. М.: Воєніздат, 2000. Нариси про євреїв - Героїв Радянського Союзу. М.: Книжка та Бізнес, 1992 Степанков В.Г., Лісов Є.К. "Кремлівська змова". М.: "Вогник", ОГІЗ, 1992

Ілля Маратович Кричевский(3 лютого, Москва - 21 серпня, Москва) - радянський архітектор, один із трьох загиблих захисників «Білого дому» під час серпневого путчу 1991 року. Герой Радянського Союзу (1991)

Біографія

Коли демонстранти, намагаючись зупинити рух БМП у бік Смоленської площі, облили бензином (вогневою сумішшю) БМП № 536, і машина загорілася, то екіпаж, що залишив її, став під градом каменів і металевих прутів перебігати до сусідніх БМП. Під час посадки в БМП № 521 двоє з членів екіпажу машини, що горіла, прикриваючи відхід товаришів, робили попереджувальні постріли в повітря. У цей момент Кричевський кинувся до БМП і отримав смертельне поранення в голову.

Див. також

Напишіть відгук про статтю "Кричевський, Ілля Маратович"

Література

• Свердлов Ф. Д.У строю відважних: Нариси про євреїв - Героїв Радянського Союзу. - М., 1992.

Примітки

Посилання

• // amkworks113.ru.

Уривок, що характеризує Кричевський, Ілля Маратович

У лісі за першими грибами...

На березі річки Нямунас (Німан)

Тато був чудовим співрозмовником, і я готова була слухати його годинником, якщо траплялася така можливість... Напевно, просто його суворе ставлення до життя, розстановка життєвих цінностей, звичка, що ніколи не змінюється, нічого не отримувати просто так, все це створювало для мене враження, що його я теж повинна заслужити...
Я дуже добре пам'ятаю, як ще зовсім маленькою дитиною висіла в нього на шиї, коли він повертався з відряджень додому, без кінця повторюючи, як його люблю. А тато серйозно дивився на мене і відповідав: «Якщо ти мене любиш, ти не мусиш мені це говорити, але завжди повинна показати…»
І саме ці його слова залишилися для мене неписаним законом на все моє життя... Щоправда, напевно, не завжди у мене дуже добре виходило – «показати», але старалася я чесно завжди.
Та й взагалі, за все те, ким я є зараз, я зобов'язана своєму батькові, який, сходинка за сходинкою, ліпив моє майбутнє «Я», ніколи не даючи ніяких потурань, незважаючи на те, наскільки беззавітно і щиро він мене любив. У найважчі роки мого життя батько був моїм «островом спокою», куди я могла будь-коли повернутися, знаючи, що на мене там завжди чекають.
Сам прожив дуже складне і бурхливе життя, він хотів бути впевненим напевно, що я зможу за себе постояти в будь-яких несприятливих для мене обставинах і не зламаюсь від будь-яких життєвих колотнеч.
Взагалі-то, можу від щирого серця сказати, що з батьками мені дуже і дуже пощастило. Якби вони були б трохи іншими, хто знає, де б зараз була я, і чи була б взагалі...
Думаю також, що доля звела моїх батьків не так. Тому що зустрітися їм було начебто абсолютно неможливо.
Мій тато народився у Сибіру, ​​у далекому місті Кургані. Сибір був початковим місцем проживання татової сім'ї. Це стало рішенням тодішнього «справедливого» радянського уряду і, як це було прийнято завжди, обговоренню не підлягало...
Так, мої справжні дідусь і бабуся, одного прекрасного ранку, були грубо випроваджені зі свого улюбленого і дуже красивого, величезного родового маєтку, відірвані від свого звичного життя, і посаджені в зовсім моторошний, брудний і холодний вагон, що прямує за страшним напрямом – Сибір…
Все те, про що я розповідатиму далі, зібрано мною по крихтах зі спогадів і листів нашої рідні у Франції, Англії, а також, з оповідань і спогадів моїх рідних і близьких у Росії, і в Литві.
На мій великий жаль, я змогла це зробити вже тільки після смерті тата, через багато, багато років...
З ними була заслана також дідусяна сестра Олександра Оболенська (пізніше – Alexis Obolensky) і, добровільно поїхали, Василь та Ганна Серьогини, які пішли за дідусем на власний вибір, оскільки Василь Нікандрович довгі роки був дідусевим повіреним у всіх його справах і одним із самих його близькі друзі.

Олександра (Alexis) Оболенська Василь та Ганна Серьогини

Напевно, треба було бути по-справжньому ДРУГОМ, щоб знайти в собі сили зробити подібний вибір і поїхати за власним бажанням туди, куди їхали, як їдуть лише на власну смерть. І цією «смертю», на жаль, тоді називався Сибір.
Мені завжди було дуже сумно і боляче за нашу, таку горду, але так безжально більшовицькими чоботями розтоптану, красуню Сибір! … І ніякими словами не розповісти, скільки страждань, болю, життів і сліз увібрала в себе ця горда, але до краю змучена, земля... Чи не тому, що колись вона була серцем нашої прабатьківщини, «далекоглядні революціонери» вирішили очорнити і занапастити цю землю, вибравши саме її для своїх диявольських цілей?... Адже для багатьох людей, навіть через багато років, Сибір все ще залишалася «проклятою» землею, де загинув чийсь батько, чийсь брат, чийсь. то син… чи може бути навіть уся чиясь родина.

Як відомо, у серпні 1991-го під час "придушення путчу" загинули троє людей. Імена їх сьогодні, звичайно, пам'ятають, лише близькі родичі та історики. 22-річний Дмитро Комар, 28-річний Ілля Кричевський та 37-річний Володимир Усов.

Як відомо, на згадку про цих людей на Новому Арбаті вже понад 20 років стоїть обеліск, до якого у серпневі дні приходять із квітами ліберально налаштовані товариші.

Сьогодні багато хто взагалі неясно уявляє собі те, як розвивалися події в серпні 1991-го року, але при цьому впевнені, що ось ці три товариші загинули, відбиваючи атаку на Білий дім.

Давайте все ж таки внесемо ясність.

По-перше, жодної атаки на Білий Дім не було. Існувала вона лише у схвильованій уяві громадян, що тусувалися у тогочасної обителі Бориса Єльцина.

А що було?

Як відомо, ГКЧП першого ж дня ввів до Москви величезну кількість військових з технікою, в яких об'єктивно кажучи, великої потреби не було. Особливо з огляду на те, що жодних бойових завдань перед ними не ставилося. Проте, військові періодично переміщалися містом, забезпечуючи режим комендантської години, запроваджений ГКЧП.

Близько 23 години 20 серпня колона з 7 бронемашин, які складали роту 15-го мотострілецького полку Таманської дивізії, рухалася Садовим кільцем у бік Смоленської площі, де розташована будівля МЗС.

Підкреслю: колона у бік Білого Дому не йшла. По-перше, штурмувати Білий Дім силами 7 бронемашин - безглузда дурниця, особливо з урахуванням того, що, як уже говорилося, військ і техніки в місті було достатньо. По-друге, якби колона йшла на Білий Дім, то їй із Садового кільця необхідно було б повернути праворуч, а не рухатися в тунель, де й розгорнулися події. А ось тунель якраз і був дорогою до Смоленської площі.

Отже, військові нікого штурмувати не збиралися. Але натовп, що знемагав другу добу від неробства біля Білого Дому, тягло на подвиги. Тому проїзд військової технікизаблокували зрушеними тролейбусами (потім один із цих тролейбусом кілька років простоїть на Тверській при вході до колишнього Музею Революції, і буде пам'яткою клінічного ідіотизму наших співгромадян у серпні 1991 року).

Проте колона продовжила рух, благо, броня давала можливість пробитися через ці барикади. Однак на виїзді з тунелю до БМП полетіло каміння та пляшки із запалювальною сумішшю. У цей момент отримали поранення щонайменше троє військових, які перебували на броні - у одного був зламаний палець, іншому розсікли брову, третьому розбили голову.

Проте військові на цю агресію відповідати не стали – шість БМП пробилися через барикади, а ось сьому – БМП під номером 536 – заблокували знову. Декілька людей влізли на БМП, намагаючись брезентом заблокувати екіпажу видимість шляхом закриття оглядових щілин.

Тепер перейдемо до персоналій. 22-річний Дмитро Комар. До речі, ветеран-"афганець", кавалер чотирьох медалей. Що ж робила в цей момент ця гідна людина?

Колишній солдат Радянської Армії, ніби не пам'ятаючи, що зовсім недавно був на місці ось цих хлопців у БМП, застрибує на броню і намагається закрити огляд екіпажу. Тим часом екіпаж намагається вирватися - обертає вежею, робить різкі маневри, намагаючись скинути нападників. Після одного із ривків Комар летить на асфальт. Однак він все ще цілий і неушкоджений. Але не вгамовується - і
намагається залізти всередину машини через БМП, що відкрився під час хаотичних маневрів, розташований ззаду десантний люк.

Якби в цей момент Комар схопив кулю в лоба – це було б логічно та справедливо. Тому що екіпаж у цій ситуації реально боровся за своє життя – адже БМП намагалися не просто засліпити, а й спалити за допомогою пляшок із горючою сумішшю.

Проте все вийшло інакше. Екіпаж БМП справді виконав попереджувальні постріли у повітря, але вони мало кого зрозуміли. А Комар, що поліз у люк, вилетів з нього при черговому різкому маневрі БМП.

На свою біду він зачепився одягом за люк бронемашини. Під час чергових ривків Комар кілька разів ударився головою, що й спричинило смерть. Вже мертве тіло Комаря потім потрапило під БМП.

28-річний Ілля Кричевський, випускник архітектурного інституту, поет. За плечима, до речі, також армія, хай і не Афган.

Метання навколо БМП 536 закінчилися тим, що машину таки підпалили. Екіпаж, рятуючись, змушений був залишити броню, став пробиватися до сусідньої БМП 521. Пробиватися - це не перебільшення: у солдатів летіло каміння та металеві прути, "захисники демократії" намагалися роздерти військових. Коли екіпаж дістався БМП 521, то і до неї вже підібралися "мирні люди" з пляшками та камінням. Двоє з екіпажу стріляли у повітря, щоб товариші встигли залізти в машину. У цей момент до БМП кинувся архітектор Кричевський, який схопив шалену кулю в голову.

Особливо завзяті можуть запитати - а як вийшло, що куля, спрямована в повітря, влучила в голову? Ну а ви спробуйте якось вести попереджувальний вогонь серед розлюченого натовпу, який намагається вас вбити, і я подивлюся, наскільки вам вдасться дотриматися всіх правил. Тим паче, що на той момент екіпаж спаленої БМП мав усі підстави стріляти на поразку.

Нарешті, 37-річний Володимир Усов – найстарший у цій компанії. Більше того, Усов виріс у сім'ї військового – його тато був контр-адміралом.

І чим же займався Володимир Усов цієї ночі? У той момент, коли волелюбні громадяни блокували видимість БМП за допомогою брезенту, Усов кинувся їм на допомогу. На допомогу до блокуючих, а не до солдатів. У цей момент заблокований екіпаж відкрив запобіжний вогонь. Одна з куль зрикошетила та вбила Усова на місці.

Ось і вся історія. Варто додати, що Усова, Комаря та Кричевського за все це зробили Героями Радянського Союзу та з почестями поховали на Ваганьківському цвинтарі.

Слідство у зв'язку з інцидентом завершилося у грудні 1991 року, і винесло рішення про те, що в діях екіпажу БМП не є складом злочину. Але що найцікавіше слідство заявило, що немає його і в діях осіб, які напали на колону. Воно й зрозуміло – як оголосиш посмертних Героїв та мучеників за демократію злочинцями?

Така ось героїчна історія. Пам'ятайте про неї, коли проїжджаєте Новим Арбатом і бачите цей обеліск.

За моїми даними, Кричевський не "кинувся під танк, намагаючись зупинити його", він не "забрався на броню, кричачи і розмахуючи руками, послизнувся і впав і був роздавлений" і не "кинув у БМП 536 пляшку (з коктейлем Молотова), підпалив машину, але сам загинув під нею». Наскільки мені відомо, Ілля був інтелігентним і скромним хлопцем, його цікавили книги, музика, а найбільше - вірші, він був поетом. Він від емоцій, що переповнювали його, просто прокричав: «Що Ви робите? Адже гинуть люди! Вже двоє загинуло!». Кричав він, не кидаючи ні пляшок, ні каміння, звертаючись, звісно, ​​не до солдатів, а до командира з пістолетом, за що й отримав кулю в голову. Це зробив капітан Суровікін, про що мені розповів наш адвокат В.Й.Лившиць. Отже, всі версії загибелі Іллі Кричевського, а також у статті «Останні Герої» є домислами журналістів. До того ж, є справжній свідок.

Зі слів очевидця С.Братчикова: «я…підбіг до цієї БМП, яка розчавила людину, і хлюпнула їй (відро з бензином) просто під гармату, у повітрозабірник. І тут же сірник, туди. Пахнуло - будь здоровий. БМП відразу зупинилася, люки відчинялися, і звідти солдати почали вибігати в інші машини. І тільки командир не побіг ховатись, а пішов на ланцюжок людей. Майор, здається. Автомат – на плечі. «Розійдися!» - репетує. Усі стоять. Він дістав пістолет і вистрілив у першого-ліпшого. Той так і звалився. Люди кинулися врозтіч, а майор пішов кудись у будинок…». Машина, яка розчавила людину ця машина - вбивця БМП 536, в ній знаходився не майор, а капітан Суровікін, у камуфляжній формі, звання визначити було складно, тому Братчиков переплутав відзнаки, але все інше йому врізалося в пам'ять на все життя, бути свідком холоднокровного вбивства... тому він розповідав і на річницю 20 років, при мені журналістам слово в слово, ніби все сталося вчора, а не 20 років тому. Я запитав, чи він знає, що був свідком убивства Іллі Кричевського. Як виявилося, Братчиків цього не знав, у нього брали інтерв'ю, як він підпалив бронемашину, за одне він і про вбивство розповів. Так я виявив статтю з його правдою в інтернеті http://izvestia.ru/news/316440, а.так, як. пістолет міг перебувати тільки в офіцера, солдатам видають лише автомати, неважко здогадатися, що це був капітан Суровікін. З оповідання Сергія Братчикова очевидно, що свідків загибелі Кричевського було велика кількістьлюдей. Але справу все ж таки припинили через відсутність доказів - кулі. У Генеральній прокуратурі мені слідчий сказав, що кулі були розривні, чи не тому й не знайшли кулю? Очевидно, що слідчі органи все чудово знали і володіли повною інформацією. Адвокат Лівшець В.І. був допущений до матеріалів слідства, вивчивши їх, він говорив, що навіть були свідки мого поранення і все, що я казав, підтверджується свідченнями свідків. Видно установка дана була не на розкриття злочину, а зовсім у протилежний бік.