Ілля кричевський Дмитро комар. Пов'язані однією кров'ю. Ілля Кричевський читає свої вірші

ДоРічевський Ілля Маратович - архітектор проектно-будівельного кооперативу "Комунар" (Москва).

Народився 3 лютого 1963 року у Москві сім'ї службовця. Єврей. В 1980 закінчив московську середню школу № 744 і в 1986 - Московський архітектурний інститут. Працював архітектором у Державному проектному інституті №6. У 1986-88 роках служив у лавах Радянської Армії, молодший сержант. Потім працював архітектором у Проектно-будівельному кооперативі "Комунар".

19-21 серпня 1991 року у період діяльності у Москві Державного комітету з надзвичайного стану у СРСР (ГКЧП) І.М. Кричевський перебував серед громадян, які протестували проти введення військ у Москву, і вимагали демократичних перетворень країни. Він загинув у ніч із 20 на 21 серпня 1991 року в районі підземного тунелю поблизу Смоленської площі, де на перетині вулиць Чайковського та Нового Арбату було блоковано вісім бойових машин піхоти (БМП) Таманської мотострілецької дивізії.

Коли громадяни, намагаючись зупинити рух колони БМП у бік Смоленської площі, облили бензином (вогневою сумішшю) БМП № 536, і машина загорілася, то екіпаж, що залишив її, став під градом каменів і металевих прутів переходити до сусідніх БМП. Під час посадки в БМП № 521 двоє з членів екіпажу машини, що горіла, прикриваючи відхід товаришів, робили попереджувальні постріли в повітря. У цей момент Кричевський І.М., кинувши в солдатів камінь, зробив крок у бік БМП і отримав смертельне поранення в голову.

Указом Президента СРСР від 24 серпня 1991 року "за мужність та громадянську доблесть виявлені при захисті демократії та конституційного ладу СРСР" Кричевському Іллі Маратовичу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзуз врученням ордена Леніна та медалі "Золота Зірка" (№ 11659).

Похований у Москві на Ваганьківському цвинтарі, де на його могилі встановлено пам'ятник (дільниця 25). Пам'ятний знак на честь Кричевського І.М. встановлений над підземним тунелем на перетині Садового кільця з вулицею Новий Арбат у Москві.

Нагороджений орденом Леніна, медаллю "Захиснику вільної Росії" №2.

Твори:
Червоні біси: Лірика та поеми. - Київ: Оберіг, 1992.;
Дякую, друже, що говориш зі мною. М: Московський робітник, 1998.

"... Всім трьом загиблим, Указом Горбачова присвоять звання Героїв уже, власне, і Радянського Союзу, що на той час не існує. Останні герої великої країни...

З державними почестями їх поховають на Ваганьківському цвинтарі, а газети наполегливо уникатимуть таких деталей, що загиблі напали на солдатів першими, що техніка йшла не до Білому домі, А від нього. Натомість проти екіпажу БМП №536 порушать кримінальну справу. До честі суду та судді В. Фокіної, незважаючи на тиск, бажання надати справі політичного забарвлення, солдатів визнають невинними: екіпаж зазнав нападу, зброя застосована законно, з метою самозахисту.

Так було створено ще одне глузування з країни, з її вищим знакомвідзнаки - званням Героїв Радянського Союзу".

Вічна їм пам'ять.

До речі, серйозно постраждали військовослужбовці. Але про це ЗМІ практично мовчало, кому шкода якихось вояків.

Дещо інакше говорить В.А. Крючков: "…У тунелі під Калінінським проспектом кілька БТР було заблоковано тролейбусами, вантажними машинами, причому з обох боків. Не було можливості ні повернути назад, ні продовжити рух уперед. На машини посипався град каміння, важких предметів, полетіли пляшки із запальною сумішшю Машини спалахнули, на них полізли збуджені, а деякі явно нетверезі молодики. Спроби екіпажів обдурити людей не мали успіху. Внаслідок провокації троє з числа нападників загинули".

А чи справді була провокація? А чому б і ні. Адже ми вже казали, що кров була потрібна. А до широкого загалу так і не довели, навіть те, хто давав наказ блокувати бронетехніку. А як діяли і поготів точно невідомо. До речі, за словами генерала А.І. Лебедя, 19-річний хлопчик-сержант запобіг вибуху машини з боєкомплектом, в результаті якого могло загинути не три, а 1333 особи, які заплатили своїм життям за недомисл, дурість і не спровоковану агресивність".

Але кримінальна справа була лише за можливим фактом убивства трьох молодих людей. "Московська міська прокуратура, яка проводила слідство за цим фактом, припинила кримінальну справу, вважаючи, що немає складу злочину ні з боку нападників, ні з боку військовослужбовців, які зазнали нападу".

Той же Лебідь вважав за потрібне відзначити: "Дякую, що знайшлися тоді розсудливі люди, які зупинили свавілля щодо ні в чому не винних солдатів. І слід віддати данину мужності жінки-слідчого, яка вела потім цю справу. Не знаю, як її звуть, але вона зуміла піднятися над буйствующей кон'юнктурою і, об'єктивно, неупереджено розібратися в тому, що сталося, виправдати солдатів, які стали жертвами трагічних обставин». Щоправда, Крючков назвав це заминанням справи.

Але це згодом. А спочатку істерична панахида за невинними жертвами, урочисто-блюзнірське нагородження їх усіх почесними званнями Героя Радянського Союзу. А за що? Адже потім виявилось, що ніхто не винен. Якщо немає злочину, то хіба може бути герой, який його припиняє? Виявляється, може, якщо захоче хтось владний напрямок перебігу подій.

Олександр Іванович Лебідь написав: " Загиблих людейпо-людськи шкода. Передчасно пішли з життя повні сили та здоров'я молоді люди. Царство їм небесне та земля пухом. Але те, що вони стали останніми в історії існування країни Героями Радянського Союзу, сприйнявши це звання посмертно з рук людей, які готувалися цей Союз ліквідувати, звучить з кожним днем ​​і місяцем все більш пронизливо-блюзнірсько».

Народився у Москві сім'ї службовця, єврей. В 1980 закінчив московську середню школу № 744 і в 1986 - Московський архітектурний інститут. Працював архітектором у Державному проектному інституті №6. У 1986-88 роках служив у лавах Радянської Армії, молодший сержант. Потім працював архітектором у Проектно-будівельному кооперативі «Комунар». Ілля Кричевський писав вірші; посмертно вони включалися до антології («Строфи століття» Євгена Євтушенка та інші).

19-21 серпня 1991 року в період діяльності в Москві Державного комітету з надзвичайного стану в СРСР (ГКЧП) І. М. Кричевський перебував серед громадян, які протестували проти введення військ до Москви, і вимагали демократичних перетворень у країні. Він загинув у ніч із 20 на 21 серпня 1991 року в районі підземного тунелю поблизу Смоленської площі, де на перетині вулиць Чайковського та Нового Арбату було блоковано вісім бойових машин піхоти (БМП) Таманської мотострілецької дивізії.

Коли громадяни, намагаючись зупинити рух колони БМП у бік Смоленської площі, облили бензином (вогневою сумішшю) БМП № 536, і машина загорілася, то екіпаж, що залишив її, став під градом каменів і металевих прутів переходити до сусідніх БМП. Під час посадки в БМП № 521 двоє з членів екіпажу машини, що горіла, прикриваючи відхід товаришів, робили попереджувальні постріли в повітря. У цей момент Кричевський, закликаючи солдатів зупинитися, зробив крок у бік БМП та отримав наскрізне смертельне поранення в голову.

Указом Президента СРСР від 24 серпня 1991 року «за мужність та громадянську доблесть виявлені при захисті демократії та конституційного ладу СРСР» Кричевському посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна та медалі «Золота Зірка» (№ 11659).

Похований у Москві на Ваганьківському цвинтарі, де на його могилі встановлено пам'ятник. Пам'ятний знак на честь Кричевського І. М. встановлено над підземним тунелем на перетині Садового кільця з вулицею Нового Арбата в Москві.

Нагороди

Герой Радянського Союзу

Нагороджений орденом Леніна, Медаль «Захиснику вільної Росії» №2.

Один із останніх Героїв Радянського Союзу.

Ближче до півночі 20 серпня захисники Білого дому побачили, що колона бронетранспортерів прямує до Білого дому: щоб завадити просуванню БМП, вони заблокували проїзд Садовим кільцем за допомогою зрушених тролейбусів.

Перші шість машин прорвалися через барикаду, сьому машину (БМП № 536) натовп блокував знову, на броню схопилися молоді люди та накинули на прилади спостереження брезент.

Дмитро Комар, накидаючи брезент на оглядові щілини БМП, зачепився за нього і коли машина зробила різкий маневр, упав під траки.

Володимира Усова було вбито одним із попереджувальних пострілів, рикошетом від люка БМП. Ілля Кричевський був убитий пострілом у голову за нез'ясованих обставин.

21 серпня для радянських дисидентів це завжди був особливий день: 21 серпня 1968 року радянські війська, пригнічуючи Празьку весну, окупували Чехословаччину. У своїх «найкращих» традиціях режим відзначив цей день кров'ю та трупами.

Похорон загиблих відбувся 24 серпня 1991 року. Багатотисячна траурна хода від Манежної площі до Ваганьківського цвинтаря по вулицях Москви очолював тоді віце-президент РРФСР Олександр Руцькой (через два роки він став одним із лідерів червоно-коричневого путчу, який закінчився розстрілом будівлі парламенту Росії).

Президент РРФСР Борис Єльцин просив вибачення у батьків та близьких загиблих: «Вибачте, що не зміг захистити, вберегти ваших синів», — сказав Єльцин слова, які ніколи раніше радянських громадян не чули від своїх керівників.

Тоді ще президент СРСР Михайло Горбачов дякував батькам загиблих: «Дивлячись у ці молоді особи та очі їхніх батьків, важко говорити. Але дозвольте мені не тільки від себе, від вас, а й від імені всієї країни, всіх росіян низько вклонитися їм, які віддали життя, стали на шляху тих, хто хотів повернути країну в похмурі часи тоталітаризму, зіштовхнути в прірву, призвести до кривавої бойні. Дякую їхнім батькам!»

За указом Горбачова сім'ї загиблих отримали одноразово по 250 рублів та автомобіль «Жигулі» (восени 1991 року «Жигулі» коштували три річні зарплати молодшого наукового співробітникаНДІ).

Комар, Кричевський та Усов були й першими нагородженими (1992 року) медаллю «Захиснику вільної Росії» — першою державною нагородою Російської Федерації.

Щороку в день їхньої загибелі проводилися траурні заходи, серед них — покладання вінків від президента Росії до могил Героїв на Ваганьківському цвинтарі та меморіальному каменю на Новому Арбаті.

2004 року традицію було порушено, і вперше покладання вінків від високих офіційних осіб не було. «Я обурений, - заявив тоді газеті «Комерсант» Олександр Усов, батько Володимира Усова. — Влада перестала дотримуватися навіть мінімальних норм пристойності». А мати Дмитра Комаря, Любов Комар, сказала журналісту, що їй "все одно, був вінок від Путіна чи ні". "Мені іноді здається, що, крім мене, про загибель Діми всі вже забули", - сказала вона. У липні 2012 року президент Росії Володимир Путін заснував додаткову щомісячну виплату для родичів загиблих у серпневому путчі 1991 року.

За моїми даними, Кричевський не "кинувся під танк, намагаючись зупинити його", він не "забрався на броню, кричачи і розмахуючи руками, послизнувся і впав і був роздавлений" і не "кинув у БМП 536 пляшку (з коктейлем Молотова), підпалив машину, але сам загинув під нею». Наскільки мені відомо, Ілля був інтелігентним і скромним хлопцем, його цікавили книги, музика, а найбільше - вірші, він був поетом. Він від емоцій, що переповнювали його, просто прокричав: «Що Ви робите? Адже гинуть люди! Вже двоє загинуло!». Кричав він, не кидаючи ні пляшок, ні каміння, звертаючись, звісно, ​​не до солдатів, а до командира з пістолетом, за що й отримав кулю в голову. Це зробив капітан Суровікін, про що мені розповів наш адвокат В.Й.Лившиць. Отже, всі версії загибелі Іллі Кричевського, а також у статті «Останні Герої» є домислами журналістів. До того ж, є справжній свідок.

Зі слів очевидця С.Братчикова: «я…підбіг до цієї БМП, яка розчавила людину, і хлюпнула їй (відро з бензином) просто під гармату, у повітрозабірник. І тут же сірник, туди. Пахнуло - будь здоровий. БМП відразу зупинилася, люки відчинялися, і звідти солдати почали вибігати в інші машини. І тільки командир не побіг ховатись, а пішов на ланцюжок людей. Майор, здається. Автомат – на плечі. «Розійдися!» - репетує. Усі стоять. Він дістав пістолет і вистрілив у першого-ліпшого. Той так і звалився. Люди кинулися врозтіч, а майор пішов кудись у будинок…». Машина, яка розчавила людину ця машина - вбивця БМП 536, в ній знаходився не майор, а капітан Суровікін, у камуфляжній формі, звання визначити було складно, тому Братчиков переплутав відзнаки, але все інше йому врізалося в пам'ять на все життя, бути свідком холоднокровного вбивства... тому він розповідав і на річницю 20 років, при мені журналістам слово в слово, ніби все сталося вчора, а не 20 років тому. Я запитав, чи він знає, що був свідком вбивства Іллі Кричевського. Як виявилося, Братчиків цього не знав, у нього брали інтерв'ю, як він підпалив бронемашину, за одне він і про вбивство розповів. Так я виявив статтю з його правдою в інтернеті http://izvestia.ru/news/316440, а.так, як. пістолет міг перебувати тільки в офіцера, солдатам видають тільки автомати, неважко здогадатися, що це був капітан Суровікін. З оповідання Сергія Братчикова очевидно, що свідків загибелі Кричевського було велика кількістьлюдей. Але справу все ж таки припинили через відсутність доказів - кулі. У Генеральній прокуратурі мені слідчий сказав, що кулі були розривні, чи не тому й не знайшли кулю? Очевидно, що слідчі органи все чудово знали і володіли повною інформацією. Адвокат Лівшець В.І. був допущений до матеріалів слідства, вивчивши їх, він говорив, що навіть були свідки мого поранення і все, що я казав, підтверджується свідченнями свідків. Видно установка дана була не на розкриття злочину, а зовсім у протилежний бік.

Ілля Маратович Кричевський(3 лютого, Москва - 21 серпня, Москва) - радянський архітектор, один із трьох загиблих захисників «Білого дому» під час серпневого путчу 1991 року. Герой Радянського Союзу (1991)

Біографія

Коли демонстранти, намагаючись зупинити рух БМП у бік Смоленської площі, облили бензином (вогневою сумішшю) БМП № 536, і машина загорілася, то екіпаж, що залишив її, став під градом каменів і металевих прутів перебігати до сусідніх БМП. Під час посадки в БМП № 521 двоє з членів екіпажу машини, що горіла, прикриваючи відхід товаришів, робили попереджувальні постріли в повітря. У цей момент Кричевський кинувся до БМП і отримав смертельне поранення в голову.

Див. також

Напишіть відгук про статтю "Кричевський, Ілля Маратович"

Література

• Свердлов Ф. Д.У строю відважних: Нариси про євреїв - Героїв Радянського Союзу. - М., 1992.

Примітки

Посилання

• // amkworks113.ru.

Уривок, що характеризує Кричевський, Ілля Маратович

У лісі за першими грибами...

На березі річки Нямунас (Німан)

Тато був чудовим співрозмовником, і я готова була слухати його годинником, якщо траплялася така можливість... Напевно, просто його суворе ставлення до життя, розстановка життєвих цінностей, ніколи не змінюється звичка нічого не отримувати просто так, все це створювало для мене враження, що його я теж повинна заслужити.
Я дуже добре пам'ятаю, як ще зовсім маленькою дитиною висіла в нього на шиї, коли він повертався з відряджень додому, без кінця повторюючи, як його люблю. А тато серйозно дивився на мене і відповідав: «Якщо ти мене любиш, ти не мусиш мені це говорити, але завжди повинна показати…»
І саме ці його слова залишилися для мене неписаним законом на все моє життя... Щоправда, напевно, не завжди у мене дуже добре виходило – «показати», але старалася я чесно завжди.
Та й взагалі, за все те, ким я є зараз, я зобов'язана своєму батькові, який, сходинка за сходинкою, ліпив моє майбутнє «Я», ніколи не даючи ніяких потурань, незважаючи на те, наскільки беззавітно і щиро він мене любив. У найважчі роки мого життя батько був моїм «островом спокою», куди я могла будь-коли повернутися, знаючи, що на мене там завжди чекають.
Сам прожив дуже складне і бурхливе життя, він хотів бути впевненим напевно, що я зможу за себе постояти в будь-яких несприятливих для мене обставинах і не зламаюсь від будь-яких життєвих колотнеч.
Взагалі-то, можу від щирого серця сказати, що з батьками мені дуже і дуже пощастило. Якби вони були б трохи іншими, хто знає, де б зараз була я, і чи була б взагалі...
Думаю також, що доля звела моїх батьків не так. Тому що зустрітися їм було начебто абсолютно неможливо.
Мій тато народився у Сибіру, ​​у далекому місті Кургані. Сибір був початковим місцем проживання тата родини. Це стало рішенням тодішнього «справедливого» радянського уряду і, як це було прийнято завжди, обговоренню не підлягало...
Так, мої справжні дідусь і бабуся, одного прекрасного ранку, були грубо випроваджені зі свого улюбленого і дуже красивого, величезного родового маєтку, відірвані від свого звичного життя, і посаджені в зовсім моторошний, брудний і холодний вагон, що прямує за страшним напрямом – Сибір…
Все те, про що я розповідатиму далі, зібрано мною по крихтах зі спогадів і листів нашої рідні у Франції, Англії, а також, з оповідань і спогадів моїх рідних і близьких у Росії, і в Литві.
На мій великий жаль, я змогла це зробити вже тільки після смерті тата, через багато, багато років...
З ними була заслана також дідусяна сестра Олександра Оболенська (пізніше – Alexis Obolensky) і, добровільно поїхали, Василь та Ганна Серьогини, які пішли за дідусем на власний вибір, оскільки Василь Нікандрович довгі роки був дідусевим повіреним у всіх його справах і одним із самих його близькі друзі.

Олександра (Alexis) Оболенська Василь та Ганна Серьогини

Напевно, треба було бути по-справжньому ДРУГОМ, щоб знайти в собі сили зробити подібний вибір і поїхати за власним бажанням туди, куди їхали, як їдуть лише на власну смерть. І цією «смертю», на жаль, тоді називався Сибір.
Мені завжди було дуже сумно і боляче за нашу, таку горду, але так безжально більшовицькими чоботями розтоптану, красуню Сибір! … І ніякими словами не розповісти, скільки страждань, болю, життів і сліз увібрала в себе ця горда, але до краю змучена, земля... Чи не тому, що колись вона була серцем нашої прабатьківщини, «далекоглядні революціонери» вирішили очорнити і занапастити цю землю, вибравши саме її для своїх диявольських цілей?... Адже для багатьох людей, навіть через багато років, Сибір все ще залишалася «проклятою» землею, де загинув чийсь батько, чийсь брат, чийсь. то син… чи може бути навіть уся чиясь родина.